"Генерал-ад’ютант Демидов, перебуваючи за найвищим повелінням у Києві, дізнався 18 січня 1826 року, що того ж дня Жевуський [у російськомовному оригиналі записано як Ржеуцький], який перебував там проїздом у справах ремонту, під час обіду в майора того ж полку Челіщева (який перебував у відпустці) розповідав про смерть государя імператора Олександра Павловича. Після явки Жевуського до генерала Демидова він визнав, що чув це від своєї двоюрідної сестри графині Володимирової Потоцької з Сангушків [Теклі, чия мати була з Урсин-Прушинських], яка приїхала до міста на контракти, але під час розповіді про це Челіщеву говорив неправдиво, буцімто приїхав якийсь офіцер, який зустрів дорогою кур’єра і від нього про це довідався, і що того ж дня, перебуваючи в квартирі маршала Рильського, чув, як один із кількох незнайомих йому осіб також говорив про чутки щодо смерті государя. Але потім Жевуський відмовився від цих останніх слів, і названі ним особи під час допиту так само це заперечили. Потоцька ж, на запитання цивільного губернатора і полковника Дурново про сказані нею слова, відповіла, що сказала це Жевуському начебто жартома, бажаючи його налякати, і мала намір тоді ж вивести його з сумніву, але не встигла. Потім додала, що, можливо, вона й чула про це від когось, але, маючи слабку пам’ять, ніяк не може того згадати. Генерал-ад’ютант Демидов, наказавши затримати в Києві Жевуського й заарештувати його, звернувся до начальника 3-го піхотного корпусу, залишивши на його розсуд вчинок Жевуського як необґрунтований" ["Алфавит членам бывших злоумышленных тайных обществ и лицам, прикосновенным к делу, произведенному высочайше учрежденною 17-го декабря 1825-го года Следственною Комиссиею составлен 1827-го года", 30]. 

"Два полки гусар — Олександрійський із Троянова, під командуванням полковника Олександра Муравйова, і Охтирський із Любара, під командуванням полковника Артамона Муравйова — виступили з генералом Гейсмаром для приборкання бунту Московського піхотного полку, на чолі якого став, усунувши його командира, підполковник [Сергій] Муравйов-Апостол. Повстале військо перебувало в Україні, здається, у білоцерківських володіннях графині Браницької. При генералі Гейсмарі перебував ад’ютант Флоріан Жевуський, син Северина Жевуського, командира ескадрону наполеонівських військ; це був дуже здібний і енергійний чоловік, як і всі Жевуські; він був із нами у найкращих стосунках, і я повторюю тут те, що розповідав цей офіцер.

Брати Муравйови, Олександр і Артамон, були одними з найпалкіших тамплієрів і понад все сприяли зближенню поляків і росіян. Коли ж утворилося товариство "Зеленої книги" [устав декабристів], вони надзвичайно охололи до нього, але через військову честь і товариські зв’язки їм не вистачало відваги вийти з його складу; вони залишалися членами цього товариства лише номінально. Генерал Гейсмар знав про це, але, як казав Флоріан Жевуський, не надто довіряв цим гідним поваги й шанованим полковникам. За наказом генерала Рота він доручив їм це завдання для того, щоб, у разі будь-якого доносу чи виявлення в перехоплених паперах імен полковників, мати можливість відбілити їх перед урядом і звільнити від відповідальності.

У цих полках було декілька інших офіцерів, які належали до товариства чи змови, а солдати обговорювали конституцію і [царя] Костянтина. [Сергій] Муравйов-Апостол певно розраховував, що вислані гусарські полки приєднаються до нього, і тому не наказав заряджати рушниці; фронт розгорнувся так, ніби для прийому, і він сам їхав назустріч. Гусарські полки рухалися риссю колонами поескадронно, полковники були перед фронтом, а генерал Гейсмар — між двома колонами. Наблизившись, колони без жодної команди перейшли на крок. Генерал, промовивши: "все пропало", — повернув коня назад. Тоді Флоріан Жевуський погнав коня галопом прямо на Муравйова-Апостола, з вигуком "ура!" і піднятим палашем. Як він сам розповідав, він не зачепив Апостола ні рукою, ні палашем, але сидів на гарячому й не слухняному до вузди коні, який ударив грудьми коня Муравйова-Апостола, і вершник упав на землю. Тоді гусари, побачивши підполковника на землі, за наказом своїх полковників рушили курц-галопом, а солдати Московської піхоти покидали зброю — і все було скінчено.

Коли генерал Гейсмар повертався, обидва полковники разом із Флоріаном Жевуським під’їхали до нього, щоб доповісти про подію. Генерал Гейсмар, який був, хоч і німець, хоробрим солдатом і чесною людиною, доповів генералу Роту про все, як воно відбулося насправді, і приписав успішне виконання доручення відвазі й присутності духу Флоріана Жевуського. Незважаючи на найсприятливіші для обох полковників Муравйових донесення генералів Гейсмара і Рота, прямо з Петербурга надійшов наказ заарештувати їх і під вартою жандармів відправити до столиці. Арешт цей приписували інтригам німецької партії, яка відчувала живу антипатію до всієї родини Муравйових, відомої своїми надзвичайно прослов’янськими почуттями" [32].

"Роман Сангушко служив у кінній гвардії і, йдучи у відставку, пообіцяв не виступати проти росії. Зрадивши своєму слову, під час революції він записався до польського війська. Імператора це роздратувало. В його очах заслуги великого пана, гідної поведінки, шанованої родини, не могли переважити провини бунтівного солдата" [17]. "Про князя Сангушку довгий час не було нічого відомо, хоча цар наказав знайти його, хоч би й під землею. Сангушко походив з давнього литовсько-руського роду, нібито пов'язаного з Ягеллонами. Він брав участь у повстанні як польський патріот. Такого конче треба було знайти. Після одного з боїв мав відбутися обмін полоненими. Командувачем російської армії був генерал Рідигер, зросійщений німець, а його ад'ютантом — Флоріан Жевуський, поляк, який служив цареві. Жевуський помітив серед польських полонених князя Романа з Кошри. Князь фігурував у списку як підпоручник Любартович. Ад'ютант, чи то з необачності, чи то з надмірної послужливості, розголосив це штабу. Рідигер негайно відправив Сангушка до Житомира. Лєвашов [Василь Васильович губернатор волинський] задоволено потер руки і повідомив царя, який, звісно, схвалив прохання заслати князя до Сибіру, додавши лише від себе: "Вести пішки і в кайданах". Царська волю було виконано максимально скрупульозно" [18]. 

"Флоріан жив під найжахливішим звинуваченням, нібито викрив справжнє прізвище полоненого під час повстання 1831 року князя Романа Сангушки, однолітка і друга дитинства. Служив у війську, потім одружився з пані Завіщанкою на Литві, після овдовів, а помер поліцмейстером у Вільні. Князь Роман повернувся до краю тільки після 1842 року, коли Жевуський вже жив на Литві, і категорично заперечив версію про зраду Жевуського (про що мені сам розповідав у 1869 році), пояснюючи всю ситуацію дуже просто. Коли його разом із іншими привели у головне приміщення підрозділу, в якому Жевуський був ад'ютантом, останній, побачивши князя, так розгубився, що вигукнув: "Романе, це ти?" і не могло в тому бути зради, бо зрештою супутники князя Романа, яких схопили з ним разом, знали, ким він був. Однак Жевуський Флоріан усе своє життя лишався під цим жахливим звинуваченням, а дуже може бути, що все його подальше життя через це було зламане? Нехай те, що я тут пишу, полегшить пам'ять про нього" [16].

"У Тарлуві ми простояли кілька днів, розташувавшись поблизу клуні. Тут ми побачили в повному складі корпус, залишений генералом Хржановським для того, щоб охороняти переправу через Віслу. Він складався лишень з 4 батальйонів піхоти по 600 осіб у кожному, з нашого полку, у якому було 300 осіб, і 80 кавалеристів; при цьому слід зауважити, що в нас не було жодної гармати, а генерал, який командував цим корпусом, хоча й був, як я вже сказав, чоловік поважний і відданий патріот, але не був у змозі виявити жодної розпорядливості.

Корпус генерала Рідигера вже перебував у Юзефуві, на правому березі Вісли; цей корпус складався, як нам достеменно було відомо, з 20 батальйонів піхоти, 8 полків кавалерії, 4 полків драгунів, 4 полків кінних єгерів, 4 полків донців і 10 батарей артилерії по 6 гармат у кожній. Тим часом полковник Жевуський перейшов Віслу з одним полком драгунів, полком козаків, батальйоном піхоти та батареєю артилерії й окопався на лівому березі біля Волі Павловської; міст був наведений біля Юзефува. Лише тоді Хржановський схаменувся і сформував обсерваційний корпус, який мав не допустити переправи через ріку вже перейшовшого на той бік загону, що був значно сильніший і численніший за сам обсерваційний корпус. Наказ, відданий Хржановським, закінчувався такою гучною фразою: "У разі, якщо б генерал Рідигер перейшов зі своїм корпусом або хоча б із його частиною на лівий берег Вісли, — відкинути його назад на правий берег!"

Так розважався Хржановський, складаючи плани воєнних дій, а поляки вигукували про нього, що хоч він суворий і грубий, зате розумний, і що тільки він один і придатний у військові міністри. Віддавши цей наказ, він злякався думки, що генерал Рідигер, можливо, надумає перейти Віслу під Янувом і напасти на його корпус. Тому він поспішно вирушив до Варшави, залишивши ріку без будь-якої оборони; якби його спитали, яким чином він забезпечив оборону берегів Вісли, то він, напевно, відповів би на це: "Я залишив там 300 козаків бердичівського повстання, нехай собі охороняють переправу!"

У Тарлуві зібралася рада для обговорення подальших дій; на ній був присутній і комісар Бжезовський. Бідолашний генерал Шептицький не знав, що робити? Вирішити це питання справді було нелегко. Полковник Квятковський мовчав, заявив, що готовий виконувати наказ начальства; начальник штабу полковник Жадера висловився за переправу через ріку, Гротус пропонував піти в ліс; генерал Шептицький запропонував, але не наказав, відступити до Свентокшиських гір. — "Там у Новому Мясті живе генеральша, вона дасть нам добру пораду, — сказав він, — і виведе нас зі скрутного становища". Лише Ружицький і князь Гедройць, литовський партизан, прикомандирований до штабу Гротуса, були тієї думки, що слід шукати зустрічі із ворогом. Генерал подумав і сказав: "То йдіть, панове, шукайте з ним зустрічі, а я почекаю тут". 

Цим наказом він і обмежився; комісар Бжезовський сів у бричку й утік до Варшави, маючи намір вивести там вітчизну з біди так само, як він зіпсував у Сольці любовну інтригу своєї пасербиці. Ружицький з Гедройцем почали радитися, як би зустрітися й побитися з Жевуським, а в клуні тим часом трапилася невелика пригода, що мала свої наслідки. У клуні спав богатирським сном Вікентій Будзинський, а Шашкевич загнав туди стадо гусей і направив їх просто на Будзинського — новий спосіб будити людей. Розбуджений гусьми, які ґелґотіли й махали крилами, Будзинський вихопив шаблю з піхов і зарізав їх більш як десять штук. У цьому не було нічого особливого, але Шашкевич прикрасив цю пригоду й розповідав, що коли гуси напали на Будзинського, то він спершу злякався й просив пощадити; а коли роздивився й побачив, що то була не російська імперія, а гуси, то без жодного жалю почав рубати їх шаблею. Ми багато сміялися з цього приводу.

У цей час забили на сполох і дали нам знати, що на узліссі з’явилися донці; ми вскочили на коней і помчали назустріч ворогові, але не знайшли його, а побачили генерала Шептицького, який уже сидів у екіпажі, поверненому в бік Свентокшиських гір, куди хотів утекти в разі, якщо б донці справді з’явилися біля нашого табору. Але, дякувати богові, цього не сталося, тому він залишився в Тарлуві, а наші три ескадрони й дві роти піших єгерів Сандомирського полку вирушили, під командою Гедройця, у нічну експедицію проти Жевуського, нашого давнього приятеля і майже земляка.

Справу вважали серйозною. Шаблі, стремена й кінські копита були обмотані пучками сіна, наказано було рухатися, дотримуючись якнайбільшої тиші; але Будзинський, проїжджаючи лісом, яким він їхав і раніше, запевняв, що весь час чує, як хтось тихо просить пощади; це його страшенно дратувало. Кінцевим пунктом нашої експедиції було призначено Волю Павловську; ми дізналися від місцевих мешканців, що того дня, рано-вранці, у цьому селі був Жевуський зі своїм загоном, намагався розвідати, що діється в околицях, пив каву, перекушував і милувався прекрасними очима дружини економа.

Воля Павловська була розташована на невеликому узвишші, на березі річки, і була відділена від окопів, за якими стояло військо Жевуського, ставком і болотистою місцевістю, що простяглася на три версти. Дорога від Волі Павловської до імперського табору пролягала по довгій греблі, на якій був міст, завдовжки щонайменше сто п’ятдесят кроків; за мостом було болото, а за ним город, засаджений картоплею, квасолею та хмелем; за городами лежало пасовисько, перерізане вузькими смужками орної землі, яке простягалося аж до самої річки; між ставком і окопами імперського війська, ближче до ставка, стояла досить велика сушарня для льону й конопель. Береги Вісли були вкриті кущами й осокою; у селі, ліворуч від греблі, стояв гарненький будиночок із городом, а праворуч, на пагорбі, — велика клуня з чотирма воротами.

Ми прийшли до села вночі; на всіх дорогах були виставлені вартові, щоб ніхто не міг вийти з села; до клуні увійшло десять ескадронів нашої кавалерії, які стали перед кожними воротами по два взводи, фронтом до воріт; два взводи під командуванням Грудзинського та інші офіцери увійшли до сушарні. Піші єгері засіли в квасолі та хмелі; їм було наказано пропустити загін Жевуського на міст і лише тоді вийти з засідки, відкрити вогонь і зруйнувати міст; півескадрону Грудзинського мав прийти на допомогу й захопити в полон тих, кому вдалося б прорвати ланцюг стрільців; десять ескадронів, що стояли верхи у клуні й були готові щомиті виступити, повинні були кинутися на противника з чотирьох воріт, прогнати його й узяти в полон; два козаки, прикрившись снопами, вилізли на дах, щоб оглядати місцевість і доповісти, що буде видно.

На світанку все було готове. Ледь зійшло сонце, як козаки, що сиділи на даху, закричали: "Ідуть!" Попереду йшов авангард донців, за ним взвод донців з офіцером, далі ще один взвод, також під командуванням офіцера; позаду них два донці поруч, за ними, кроків за п’ятнадцять, Жевуський зі своїм штабом, нарешті, три взводи драгунів і взвод донців, які становили ар’єргард.

У єгерів, мабуть, була горілка у флягах: вони підпили, поснули й пропустили авангард загону, але хтось із цих нещасних прокинувся саме в ту мить, коли два донці, що їхали перед Жевуським, доїхали до мосту й порівнялися з заростями квасолі; ці два донці були сивочолі старці, найімовірніше ще залишки кавалерії Платова чи Денисова; вони так спросоння сподобалися єгерю, що той у них вистрілив; один із донців упав з коня, а єгері в безладді кинулися за міст. Жевуський відступив; наші взводи вискочили з клуні, вбили кількох донців і драгунів, у тому числі одного драгунського офіцера, і взяли в полон 18 донців разом з офіцером. Грудзинський вискочив із сушарні, напав на загін Жевуського з флангу й погнав до табору; тричі вдарив він самого Жевуського шаблею по плечу, але не зміг вибити його з сідла, а лише розірвав йому мундир. Один донець встромив Грудзинському шаблю поміж ребрами з такою силою, що в неї відлетіло руків’я. Ми кинулися на греблю на допомогу Грудзинському, але єгері вже встигли розібрати міст, а по той бік зав’язалася кривава битва; з табору підоспів свіжий загін донців, і загін Грудзинського був оточений з усіх боків; Вікентій Рудзинський, б’ючись із донцями, впав із коня, донці схопили його й понесли до табору. Тим часом третьому ескадрону було наказано переправитися через річку в тому місці, де вона впадала у Віслу, що він і виконав негайно, а решта два ескадрони настилали міст дошками й переходили через нього. Унтер-офіцер третього ескадрону, Візовський, під яким був чудовий кінь, озброєний двостволкою, яку знайшов у кущах, підскочив до загону, яким командував Будзинський, і вистрілив із двостволки; солдати закричали: "стріляють дробом" і кинулися тікати, кинувши Будзинського, якого Візовський посадив перед собою на коня і привіз до нас; тим часом наші ескадрони кинулися в атаку й визволили загін Грудзинського, що втратив лише п’ять коней; ми переслідували ворога до самих окопів і від’їхали від них тільки тоді, коли по нас відкрили вогонь з гармат.

У нас було декілька поранених, утім несерйозно, і вбито п’ять коней. Будзинський був іще живий, але стікав кров’ю від ран; він отримав тридцять ударів пікою, дві кулі й два удари шаблею; ми не думали, що він доживе до вечора; доктор Терлецький, оглянувши його рани, відправив його до Тарлува. Грудзинському витягли з рани вістря шаблі, що застрягло поміж ребер на глибину щонайменше три дюйми, але цей чоловік, який мав залізну волю, звелів зробити перев’язку й, не сходячи з коня, продовжував виконувати службові обов’язки. 

Після цієї сутички єгері зайняли Волю Павловську, а ми стали табором за селом, на пагорбі, на дорозі, що вела до Сольця. Жевуський цілих чотири дні не показувався з окопів і не висилав жодного загону, а коли наші роз’їзди наближалися до окопів, по них стріляли з гармат. На протилежному березі, у імперському таборі, щовечора грала музика. На п’ятий день нам донесли, що Рідигер облишив свій початковий план перейти Віслу біля Юзефува й іде вздовж берега із наміром перейти річку, найімовірніше, біля Янува, де він не сподівався зустріти жодної перешкоди й не передбачав наявності війська, що охороняє переправу. Ружицький негайно послав про це донесення Шептицькому, але офіцер, якому це було доручено, повернувся зі звісткою, що генерал відступив зі своїм військом до Свентокшиських гір, злякавшись гарматних пострілів, гуркіт яких долинав аж до Тарлува, і отриманого ним повідомлення, що весь корпус генерала Рідигера перейшов на лівий берег Вісли, зайняв Солець і рушив на Тарлув. У ту хвилину, коли ми дізналися про все це від офіцера, до нас з'явилися двоє перебіжчиків з імперських драгунів, обидва кияни, а один з них — козак із загону Яна Тарновського, якого впізнав Омецинський; вони повідомили нам, що Жевуський тієї ж ночі збирається на світанку напасти на наш обоз, але з протилежного боку, від Сольця, що їх було відправлено на розвідку й наказано чекати на загін у селі Гнойниці; що про їхню втечу не можуть так швидко довідатися, а отже не можуть і змінити план нападу. Вони говорили так розумно, що не можна було їм не повірити.

Увечері, повечерявши й нагодувавши коней, ми запалили похідні вогні. Ружицький доручив майорові Гедройцю пройти лісом в Опатуво, а наша кавалерія рушила до села, вказаного перебіжчиками, і стала перед ним розгорненим фронтом. Ми чекали години дві; люди засинали, сидячи на конях, попри те, що ми постійно роз’їжджали перед фронтом та позаду нього і будили їх. Нарешті в селі загавкали собаки; було так темно, що не можна було розгледіти навіть білого коня Барановського, але до нашого слуху долинав тупіт коней, які рухалися в цілковито стройному порядку; ми чули, як вони проходили перед фронтом нашого загону, і радше уявляли собі, ніж бачили насправді, як повз нас майнули якісь тіні. Ружицький став на лівому фланзі й, щойно тупіт коней трохи стих, вигукнув: "Слава Богу!"; увесь фронт повторив за ним: "Слава Богу!" — і помчав із місця галопом. Проскакавши певну відстань, ми відчули, що наші списи встромилися в тіла людей і коней. Згодом з’ясувалося, що ми атакували колону, яка йшла по шість чоловік у ряд, і хоча наш напад був здійснений енергійно, але нам було наказано не переслідувати противника, що, зрештою, було й неможливо за цілковитої темряви. Ми зупинилися, і наші козаки, наскільки могли, знову вишикувалися у фронт; щоб розпізнавати один одного, вони пов’язали собі на праву руку білі хустки. Ми мали справу з імперським ескадроном драгунів і двома сотнями донців. Згодом ми довідалися, що Жевуський залишився з двома полками донців і чотирма ескадронами драгунів у Тарлувських лісах, а піхота й гармати були переправлені на правий берег і під командуванням Рідигера рушили до Янува. Міст у Юзефуві не було наведено, а весь матеріал, заготовлений для цього мосту, який уже був наполовину споруджений, було спущено річкою до Янува.

Генерал Хржановський міг похвалитися тим, що своїми розпорядженнями не допустив переправи війська в Юзефуві й відкинув на правий берег імперське військо, яке вже було на лівому березі. Флоріан Жевуський відійшов у Тарлувські ліси, де між ним і генералом Гедройцем, який перебував у цих лісах із двома ротами єгерів Сандомирського полку, розпочалася партизанська війна з постійними маршами й контрмаршами. Це нагадувало шахову партію: загін Жевуського був сильніший, але складався лише з кінноти. У Гедройця була піхота, славні єгері; він був у рідному краї й знав місцевість, як свої п’ять пальців. Обидва мали свіжі сили, обидва були розумні, хитрі й у військовій справі бувалі вовки.

Гедройц мав за собою понад шістдесят років бойового досвіду: воював під стягами Костюшка й Наполеона, а згодом одним із перших вступив до лав повстанців, що боролися в лісових хащах Литви, і вже вкрив себе славою в сутичках під Замостям, під Богомольцем і в набігах, здійснених разом із хоробрим майором Бабським. Старий звик дрімати стоячи й навіть на ходу, що замінювало йому сон. Холоднокровність, обережність, звичка не довіряти словам місцевих мешканців і надзвичайна, невсипуща діяльність створили йому славу одного з найкращих проводирів партизанських загонів.

Флоріан Жевуський, українець, син степів, з молоду служив у гусарах, завзятий гульвіса й гуляка, завжди готовий на найсміливіший подвиг, перебував у розквіті сил; маючи трохи більше тридцяти років, він уже мав чин полковника й був таким самим відважним партизаном, як і Гедройц; під його командуванням були донці, люди, народжені для партизанської війни. [...]

Після семиденного ряду сутичок між окремими загонами Жевуський удався до такої хитрості: він наказав навантажити кілька возів вівсом, горілкою та іншими припасами й відправити їх під прикриттям кількох донців лісами в бік Солець, якомога непрохідними дорогами, зробивши вигляд, що цю відправку намагаються приховати й що успішній її доставці надають великого значення. Тим часом конвойним було наказано навмисне просипати по дорозі овес, щоб було помітно, яким шляхом пройшов обоз. Місцеві мешканці й шпигуни повідомили майора Гедройця про відправку обоза, і він вирушив усім своїм загоном за ним слідом, маючи на меті заволодіти ним. Цілих два дні вони вистежували обоз, і лише на третій день під вечір наздогнали його й побачили, що він, звернувши з дороги, увійшов у густі зарості, де й став на привал; воли були розпряжені й спокійно паслися поруч. Гедройц наказав оглянути зарості, і, оскільки в них не виявилося війська, він напав на обоз. Кілька донців із конвою розбіглися, а решта здалися в полон; коли їх почали допитувати, вони сказали, що, відставши від головного загону, заблукали в лісі й, бачачи, що в ньому роз’їжджають кінні єгері, боялися зупинятися в селах, аби не збудити пильності противника; блукаючи таким чином, вони потрапили в цю хащу й самі не знають, де опинилися. Казали вони це так правдоподібно, що їхнім словам не можна було не повірити.

Єгері були голодні, змучені спрагою, і, добравшись до горілки та до харчових припасів, добре почастувалися тим і іншим, а після посиденьок їх почало хилити до сну, що було цілком природно після стількох безсонних ночей, проведених у постійних маршах і контрмаршах. Навіть вартові дрімали. У цей час Жевуський зовсім несподівано напав на табір з усіх боків із цілим полком донців; нападники були хоробрі, енергійні, а наші козаки напівсонні й напівп’яні. Гедройц із його двома ротами потрапив у полон, лише 26 осіб встигли врятуватися втечею.

Жевуський повівся з Гедройцем дуже чемно: за столом і в екіпажі йому було надано перше місце. Хоробрий литвин ніколи ще не користувався такою пошаною. Його відразу перевезли на другий берег Вісли й відправили до Києва, до фельдмаршала Сакена. Єгері казали: "старий горобець дав себе спіймати руками". Після того як Гедройц потрапив у полон, від генерала Шептицького не можна було вже чекати нічого іншого, крім того, що він стане вичікувати й ховатися в Свєнтокшиських горах. [...]

У нас було чудове військо, незрівнянно хоробріше, аніж військо наших противників, але наші генерали і навіть полковники стояли значно нижче за відповідні чини імперського війська. Командири імперських загонів ясно розуміли, до чого вони прагнуть, і свідомо йшли до наміченої мети, тоді як наше начальство грало в жмурки в своїх трикутниках і трапеціях, створюючи собі стратегічні пути, в яких саме не могло розібратися, і тому блукало безцільно, поки не дісталося до кордону, за прикладом генерала Дверницького. 

Гірко й образливо згадувати той час, коли в нашому розпорядженні були такі чудові сили, коли у нас було так багато доброї волі, такий величезний запас фізичної сили, і все це пропало намарно через неспроможність нашого військового керівництва. Я цілком переконаний, що головною причиною наших невдач, нашого падіння були не дипломатичні помилки, не прагнення до анархії, а повна нездатність наших генералів. 

Дивна ця риса польського характеру: той самий Флоріан Жевуський, той самий Козловський і багато інших поляків на службі у російського або німецького війська діють енергійно, практично, з розумом і твердістю; коли ж їм доводиться командувати власним польським військом, вони виявляються людьми без волі, без енергії, невпевненими у своїх силах, вміють лише виконувати свій обов’язок, але бояться найменшого ризику, найменшої відповідальності, незважаючи на усвідомлення власної правоти — словом, повні невдахи. Вони воліли перечекати важкі часи у бездіяльності, а коли серед них з’являвся хтось енергійний, розумний, то з криком накидалися на нього, як ворони на орла, і намагалися заклювати лише за те, що той на них не схожий і кращий за них. Побачивши, що того не вдається водити за ніс, вони відразу починали підкопуватися під нього, були готові затравити та відмовлялися підкорятися його наказам" [32].

Варто зауважити, що спогади Михайла Чайковського були опубліковані не ним самим. За кілька років після його смерті їх було опубліковано у часописах "Київська старовина" та "Російська старовина" у перекладі на російську мову і під редакцією [32]. Видання були цензуровані, тому не відома ступінь втручання редакторів у текст. Пізніше видання польською мовою є не оригинальним текстом, а перекладом російськомовного видання, до того ж у скорочному вигляді: зокрема без даного уривка [31]. 

"1858 рік

15 серпня. Був Жевуський — у відставці генерал. Полюбив його.

22 серпня. Вчора їздив з губернатором [Едуардом] Келлером (окремо їхав Цехановецький) до генерала графа Жевуського на обід, за Станьково ще 15 верст. Звідти з Жевуським до В'язині до Богдашевських, на чай і на ночівлю. 

13 жовтня. Сьогодні завітав до мене до обіду генерал граф Жевуський; на моє запитання, що він думає про здоров'я пані [Марії з Різничів] Келлер, відповів, що почервоніння її щік віщує недобре! Боже, потіш нас.

21 грудня. Завітав на чай до М.[арії] І.[ванівни з Різничів]. Були генерал Сакен і граф Жевуський. У зв'язку з приїздом Ваньковича підколов, що він інакше говорить про людей і інакше їх сприймає, що то є акторство. При прощанні суворо на мене подивилася. Здається, це буде початком охолодження — можливо, на краще. Сподіваюся, ми ще не скоро побачимося.

1859 рік

6 січня, Водохреща. Я служив у великому вівтарі. Мороз був лише 4°C, тихо і спокійно. Людей у церкві було багацько. Процесія пройшла добре. Грала уланська музика. [...] О 6 вечора я поїхав до Келлера. Згори, коли Єленський, Оскірко, Залеський і Жевуський поїхали самі, я спустився до Келлера і Сакена. З останнім я повернувся на гору, а Келлер пішов на вечір до Кривошевича.

22 жовтня. Був на вечері у Келлерів. Саму [дружину Келлера Марію з Різничів] побачив ще більш нещасною, ніж тоді. Вона не спала всю ніч через від'їзд [Олександрини з Різничів] Цехановецької із сином Олександром [Келлером]. До цього додалася і вчорашня смерть генерала графа Флоріана Жевуського. Руська партія втратила в його особі вірного воїна. Він помер вчора" [22].

1. Roger Pierrot "Eve de Balzac" (1999)

2. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)

3. Antykwariaty Warszawskie LAMUS Hanna i Andrzej Osełko "XXXVIII Aukcja ksaizek i grafiki", каталог (2014)

4. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich Т5 (1884)

5. Центральний історичний архів у Києві, Фонд 486

6. Листи Северина Жевуського (шефа) (Варшавський Архів Радзивіллів 1775-1805) 

7. Józef Drzewiecki "Pamiętniki Józefa Drzewieckiego" (1891)

8. Antoni Urbański "Podzwonne na zgliszczach Litwy i Rusi" (1928)

9. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich Т8 (Pohrebyshche) (1887)

10. Henryk Rzewuski "Pamiętniki Bartłomieja Michałowskiego" Oddz. 1 t. 3 (1857) — переклад

11. "Oficerowie wojska Wielkiego Księstwa Litewskiego. Sztab, kawaleria, artyleria, wojska inżynieryjne i piechota" (1999)

12. Regiment 8 Pieszy im. Domu Radziwiłłów Wojsk W. Ks. Lit. Raporty i rolle (1790-1794)

13. Bronisław Gembarzewski "Rodowody pułków polskich i oddziałów równorzędnych od 1717 do 1831" (1925)

14. Stanisław Morawski "Kilka lat młodości mojej w Wilnie 1818–1825" (1924)

15. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T1 (Станьків) (1991) 

16. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900) 

17. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

18. Jerzy Jędrzejewicz "Noce ukraińskie albo rodowód geniusza: opowieść o Szewczence" (1966)

19. Єжи Єнджеєвич "Українські ночі або Родовід генія: біографічний роман про Шевченка" (1966)

20. Wirginia Jezierska "Z życia dworów i zamków na Kresach 1828-1844" (1924)

21. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska" (1995) 

22. Jazep Januszkiewicz, "Diariusz z XIX stulecia Dzienniki bpa Michała Hołubowicza z lat 1858-1860" (2003)

23. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

24. Архів Станіслава Фердинанда Жевуського (акти сімейні і майнові) (1784-1814) 

25. Kazimierz Pułaski, "Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki", T. 1 (1911) 

26. Stanisław Kazimierz Kossakowski "Monografie historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich" T2 (1860)

27. Атрибуція за версією сайту. Мініатюрний портрет М-126 невідомого походження із написом "J[?]. Rzewuski, Szeff" у парі з мініатюрним портретом М-125 Адама Вавжинця Жевуського з аналогічним написом "Rzewuski, senator"

28. Karol Linder "Dawne Wojsko Polskie. Ubiór i uzbrojenie" (1960)

29. Marika Stiernstedt "Mitt och de mina" (1928) — переклад 

30. "Декабристы: Биографический справочник" (1988)

31. Michał Czajkowski "Pamiętniki Sadyka Paszy Michała Czajkowskiego" (1898)

32. "Записки Михаила Чайковского (Мехмед-Садык-паши)", "Кіевская старина" Т. XXXII-XXXIX (1891-1892), "Русская старина" I (1896) - IV (1897) 

33. Michał Czajkowski "Dziwne życia Polaków i Polek Subtitle: Pisma Michała Czajkowskiego" T9, Biblioteka Pisarzy Polskich T32 (1865)

34. Michał Czajkowski "Pisma Michała Czajkowskiego" T4 (1863)

35. Eustachy Antoni Iwanowski "Rozmowy o polskiéj Koronie" Т1 (1873)

36. Eustachy Antoni Iwanowski "Rozmowy o polskiéj Koronie" Т2 (1873)

37. Bolesław Twardowski "Wojsko Polskie Kościuszki w roku 1794" (1894)

38. Szymon Konopacki "Pamietniki Szymona Konopackiego" Т1 (1899)

39. Dawid Fajnhauz "Ruch konspiracyjny na Litwie i Bialorusi, 1846-1848" (1965)

40. Adam Wolański "Wojna polsko-rosyjska 1792" T2 (1922)