Немає такої школи і не було, де б вчителі не отримали від учнів якогось прізвиська, яке часто надзвичайно влучно відображає їхні риси або вади. [Анджей] Левицький не мав прізвиська, але не мав і поваги, якої вимагає вища влада. Учні швидко панібратськи зблизилися з директором не через його батьківську доброту, а через слабкість характеру, в яку вміли влучити. Один такий приклад наведу тут. Ернест Жевуський, влаштований у Левицького за щедру платню, мав іти шляхом науки. Юнак приємного і легкого характеру, з видатними здібностями до наук і дотепністю, швидко зрозумів, з ким має справу, підкорив собі наставника і робив собі, що заманеться. Левицькому не вистачало твердості духу, щоб вплинути на розум і волю юнака. Жевуський, здібний, дотепний, цілий рік змарнував даремно, а його поважний брат, граф Генрик [Жевуський], за провину Левицького помстився пером на цілком невинній школі. Якби пан граф, не заради гучного імені, а заради користі брата, обрав скромніше місце для навчання пана Ернеста, то за половину тієї вартості знайшов би утримання не гірше, а нагляд і наукову допомогу кращі у директора, і юнак щасливо розвинув би свої видатні здібності, а наш бідний ліцей не був би так немилосердно розкритикований. 

У Курилівці, що у нас по сусідству, проживав брат голови [Петра Івановського] депутат [Діонісій] Івановський, одружений із [Феліцією] Залеською (Правдичівна з гілки, що звалась Рудосольською), розумною і приємною особою. Депутат, на противагу своєму балакучому брату, був мовчазний і побожний, дуже освічений і начитаний у теологічних питаннях, про які любив не так говорити, як писати у приватній кореспонденції з особами, до яких мав симпатію. До числа таких, у пізніші роки, належала моя сестра і давала мені почитати декілька його листів. Удома на депутата мало зважали — пані по-своєму вела дім, маючи від дядьків незалежний і досить значний статок. У Курилівці також менше дотримувалися китайських [?] звичаїв парафіяльної етикету, а вітали добре вихованих людей, не питаючи, чи вони маршалкували і скільки мали сіл. Тож цей дім вважали вишуканим і новомодним, але в хорошому сенсі. А оскільки пані була привітна й освічена, а дві її доньки красиві, добре виховані та забезпечені по мільйону злотих, що на ті часи було величезним посагом, дім завжди був повний, а слава про нього ширилася далеко. Пані сама всьому надавала руху, і хоча лихі язики нишком її обмовляли, все ж користувалася майже загальною симпатією, а особливо визнанням як палка патріотка. Збирала пожертви для емігрантів, опікувалася їхніми дітьми, що залишилися в країні, і сиротами, була невтомно діяльна й готова допомогти. У будь-якому разі вона зробила багато доброго. У 1838 році депутатову вивезли до Курська, куди за нею вирушив чоловік із дітьми. Там вони втратили єдиного сина, залишилося лише три доньки, з яких найстарша була заміжня. 

Дипломатією депутатової було жодного претендента не відштовхувати та розлого розглагольствувати, що щастя жінки головним чином полягає у знаходженні відповідного чоловічого серця. Тож молодь роїлася й задивлялася — бо і панни, і їхній посаг були того варті. Шукаючи таким чином серця, депутатова якось зуміла так покерувати, що старшу доньку ангельської краси, доброти й серця, з видатним розумом і вельми високою освітою, Діонісію, яка захоплювалася своїм родичем Михайлом Єзерським, видала за Даріуша Понятовського, дуже багатого, але зовсім не цікавого — схоже, заради імені, хоча він такий самий родич короля, як і я. Другу, панну Констанцію, яка симпатизувала Марцелію Яворницькому, приємному, але небагатому юнаку, виспекулювала за Ернеста графа Жевуського. Третя, панна Юзефа, вийшла заміж за Олександра Орловського, красивого, багатого й дотепного чоловіка, але "mauvais sujet" [з зіпсованою репутацією], який наражав її відданість на важкі випробування, і ця найпершою з сестер померла від сухот. Жевуський грубіянив дружині, а оскільки вона була дуже запальною, то вони часто сварилися й мирилися, з’їжджалися та роз’їжджалися — кілька разів, викрадаючи одне в одного дітей. Пані ж, як могла, давала чоловікові відсіч. Пані Понятовська померла в Ієрі, обожнювана всіма, хто її знав, — жінка найсвятішого життя і почуттів, полька до самої смерті! 

Одночасно з Жевуським на руку Констанції претендував Казимир Жолкевський із Волині, зовсім небагатий, але дотепний, дуже дошкульний і високої думки про своє прізвище. Зрозумівши, що нічого з залицянь не буде, відступив, заявивши, що ніколи й не думав про дівчину нерівного йому роду. Зустрівши вже зарученого Жевуського, привітав його словами: "Est-ce vrai, Comte, que vous épousez une Iwanowska?" ["Чи правда, графе, що ви одружуєтеся з якоюсь Івановською?"]. А той відповів: "Oui, mon cher, il faut manger, il faut boire, il faut vivre" ["Так, друже, якось треба їсти, треба пити, треба жити"). Знайшлися доброзичливці, які переказали ту розмову депутатовій, і хоча вона й знала, що то правда, вдала, що не вірить. 

"Le fin mot" ["кінцевою метою"] всієї "експозиції сентиментів" патріотичних і гуманітарних депутатової було вдало видати дочок заміж, що їй, як вона вважала, вдалося. У той час це називалося вдалим — для мільйонерки (золотом) шляхтянки висватати собі графа, хоча б на папері. Особливо шлюб, хоч такий нещасливий, дочки з Жевуським, який справді належав до аристократичної родини, був для депутатової дуже бажаним, тим більше, що батько того Жевуського, каштелян вітебський, сусідуючи (Погребище) з батьком депутата і голови (Старостинці) Івановським, завжди ставився до нього зверхньо, як до парвеню й сутяги. Маючи з іншого боку сусідом Валентія Абрагамовича, який теж докучав йому межовими суперечками та позовами, каштелян уздовж своєї межі виставив 12 апостолів із каменю, щоб ті його від нападів оберігали (апостоли й досі стоять — а історію їх встановлення розповідали мені панове Вацлав Любовідзький та Станіслав Бондаржевський). Після того як останню доньку видали заміж, патріотичний та гуманітарний запал раптово покинув депутатову — вона повністю й остаточно віддалася побожності і навіть теології, чим до того цікавилася лише поверхово. Вивезла чоловіка до Ієра, де возз’єдналася з донькою та зятем і де, так більше й не з’явившись на батьківщині, всі й повмирали, а депутатова останньою, вже після 1870 року. [...] 

Про цю українську родину Івановських гербу Рогаля є легенда, ніби "з холопів" походять, а герб купили у родини справжніх Івановських. Вважаю, що це неправда, а українські Івановські гербу Рогаля (бо є й іншого гербу) така ж шляхта, як і інші, тобто кресова. Батько голова зробив фортуну на порадах 1812 року, як говорять. До зміцнення чутків про згадане походження Івановських причинився Генрик Жевуський, який задля жарту готовий був найсвятіші речі обкидати багнюкою. Казав: "Добре ж ми одружилися: я з жидівкою (Грохольською), Адам із кацапкою (Жеребцовою, першою дружиною), а Ернест із холопкою (Івановською)". 

Ернест граф Жевуський був недобим у повному значенні цього слова. Одружившись задля посагу й уклавши, як вважав, мезальянс, ставився до дружини грубо, а вдома в її присутності влаштовував найбрудніші скандали. Після розлучення з дружиною жив і далі в той спосіб — був маршалком у бердичівському повіті і в тій порі уступив брату Адаму маєток свій, ключ Дзюньківський, і узявши від нього зобов’язання на 30 000 рублів, залишив своїх кредиторів на ласку й неласку брата, який їм лише 40% зі ста виплатив, маючи транзакції в кишені. Потім подався до війська повторно (бо раніше вже служив і мав медаль за штурм Варшави), до козаків. Приїхавши у відпустку, зустрів колегу по маршалкуванню, липовецького маршалка Улашина, який, обійнявши як годиться графа, з жалем заявив, що ніколи не сподівався, аби він, Жевуський, з маршалка став козаком, на що Жевуський, якому не бракувало притаманної його родині дотепності, відповів: "Що ж в тому дивного? Я з маршалка у козаки, а ти з козака у маршалки". Адже за традицією родина Улашиних походила з козаків. Однак те козацьке життя йому набридло, і він причепився до дому Адольфа Грохольського в Червоній, де прижився, ставши коханцем сестри пані Грохольської, Оскеркової Каєтанової [Стефанія Юлія з Радзивіллів (1825-1896)], з якою разом обманювали й визискували добродушного чоловіка. Та практика тривала кілька років, допоки Жевуський, виснажений службою, що перевищувала його вік і сили, дорогою з Житомира до сина, який жив під Радомишлем [імовірно Кичкирі, маєток Констанції, також володіла селами Глиниця, Корчмище, Вчорайше, Жерем'янка, Серединка (?), Ярославка, Низгурци (Малі Низгірці ?) [14], маєток Ернеста — Нараївка], не помер на поштовій станції [Вишевичі, "Зелений трактир"]. 

Син його Адам [Жевуський] — Адасем званий, щоб відрізняти від дядька, — виховувався у корпусі пажів, і нічим від батька не відрізнявся, хіба що на утриманні у старої баби не був. Одружений із [Марією] Потоцькою, узаконеною донькою графа Володимира, народженою від французької акторки пані [Генрієти] Депре, кілька разів з війська то виходив, то повертався, аж доки не завершив життя, повне слави й алкоголю, на полях Болгарії в 1878 році. А проте йому не бракувало ані вродженого хисту, ні здібностей. Інтелігентний був і дотепний у розмові — бракувало йому засад характеру, як батькові, як дядькам, як, напевно, бракуватиме і його синові [Вацлаву Жевуському], бо це вже давно зазначений недолік цієї родини — як у чоловіків, так і в жінок. 

Старша донька графа Ернеста Марія [з Жевуських], дуже інтелігентна і спритна жінка, вийшла заміж за графа Казимира Стадницького, найчеснішого й найкумеднішого з відомих мені людей. Був зациклений на порядку, і з цього приводу про нього ходили найкумедніші анекдоти. Після весілля його зустрів знайомий, який почав розпитувати, наскільки щасливим він почувається після зміни стану, на що той відповів:  — "От, бачиш, із цими жінками важка справа; заледве одружився, а вже вуха повідривані".  — "Як це? Твої?" — "Та де там, моєї дружини".  — "Та невже, не ти ж дружині повідривав вуха?" — "Але дозволь, служниця моєї дружини". — "А до чого тут служниця до твого подружнього життя?" — "Тож вона вуха повідривала". — "Але кому, скажи заради бога, чи тобі, чи дружині?" — "У ваз, які до шлюбу були в найліпшому порядку, а тепер не минає й дня, щоб мені чогось не зіпсували". Залицявся він до багатьох панянок, у тому числі до моєї дружини і до її сестри Залеської, до панн: Гіжицької, Карвіцької та багатьох інших. Зараз психічно хворий, перебуває в лікувальному закладі. [...]

Графиня Ернестова [Констанція] Жевуська бувала [в гостях у автора] лише сама, чоловік її ніколи не супроводжував, бо ображався на мого батька, з того приводу, що коли внаслідок неделікатної поведінки та домашніх скандалів дружина була змушена його покинути, вона з двома їхніми дітьми знайшла прихисток у батьків, у Курилівці. Лише з бажання дошкулити дружині та її батькам Жевуський погрожував, що маленьких дітей — про яких ані тоді, ані згодом зовсім не дбав — викраде або силоміць відбере. Не покладаючись на захист побожного батька, графиня разом із матір’ю, пані Івановською, приїхала з дітьми до моїх батьків у Терехове, просячи притулку на деякий час, слушно переконана, що граф Ернест погроз своїх у домі мого батька виконати не наважиться. І справді, не помилилася: графиня шість тижнів спокійно у нас перебувала, аж доки взаємні образи не вщухли. Незабаром навіть настало примирення між подружжям, яке мало би закріпитися народженням третьої дитини (Ернестини [Діонісії з Жевуських], тепер Меленєвської). Проте цього не сталося, і через пару років неповноцінного подружнього життя вони знову, вже остаточно, роз’їхалися. 

Під час того повторного проживання з чоловіком у Дзюнькові, за три милі віддаленому від Оратова, графиня відвідувала нас, її завжди приязно приймали як приємну, освічену, а водночас гідну співчуття особу у невдалому шлюбі. Лише з віком, після багатьох гіркот і розчарувань, вона набула, а може, лише почала собі дозволяти, запальність, певно вроджену, але під впливом життя доведену до хворобливості. Її вибухи завжди залишалися шляхетними, хоча й проявлялися в мові та вчинках надиво непослідовно. Вона не зносила навіть найменшого спротиву, а якщо не могла висловити свого невдоволення словами, кидала на суперечника погляди насправді пронизливі — вираз очей вона зберегла живим і рішучим до самої старості, так що співрозмовник і присутні легко могли його зрозуміти. Пару разів мені довелося це відчути. Зустрівши мене пізніше в товаристві з репутацією "людини для поради", кілька разів зверталася за порадою, а почувши відверту і протилежну її бажанням думку, ледь не проштрикнула мене поглядом — ну, але живим лишився, — хоча, можливо, назавжди втратив її прихильність. 

Так само, як її мати депутатова Івановська виспекулювала дочкам багаті й нібито аристократичні шлюби, так і графиня Ернестова видала старшу Марію за графа Казимира Стадницького, нудного й недолугого, хоча до кісток чесного чоловіка; а другу [Ернестину Діонісію], вже за співучасті старшої, — за Фелікса Меленєвського, мальтійського командора, щоправда, не аристократичного роду й традицій, бо був сином лихваря — але багатого і в глибині душі доброго, хоч і смішного зі своїм командорським титулом і купленими орденами: перським, папським і неаполітанським, — чоловіка, який до того ж і дружину свою титулує "Madame la Commanderesse". Тим дивніше, що вона піддається цим меншовартісним слабкостям чоловіка, адже є цілком інтелігентною особою, добре вихованою й справді витонченою, інша б давно цю смішність викорінила. 

Повидававши доньок заміж, графиня поневірялася то за кордоном, то у дочок, маючи просто відразу до власного дому — а однак володіла гарним маєтком. Часом теж цілі місяці засиджувалася в Цезаря Понятовського в Пшеничниках (брата колишнього її швагра), про якого казали, що колись був небайдужий її серцю, що, може, й було правдою? Докучала вона і дочкам, і зятям, а особливо Стадницькому. Розповідав мені хтось, що одного разу, перебуваючи в нього вдома, за щось розгнівалась, і у пориві порозсувала крісла — а потім, дратуючись, що той почав флегматично пересувати крісла назад на свої місця, вигукнула: "Йди з моїх очей!" — а Стадницький найхолоднокровніше відповів: "Зараз піду, тільки крісла розставлю". Коли я спитав про це Стадницького, він не заперечив, лише відповів: "От бачиш, жінка!" Ці громовні спалахи гніву не перешкоджали великій набожності, яку вона поєднувала з високою ортодоксальністю та значною обізнанністю у предметі, — опікувалася священниками, можливо, не зовсім безкорисливо, але і Церквою, і релігійністю світського суспільства — одним словом, удавала з себе "Матір Церкви", як її власну матір називав граф Генрик Жевуський. Такі от чудернацтва творить життя з людьми, які, аби випала інша доля, могли би бути втіхою і окрасою людського роду — а для цього чимало мала здібностей гарна, владна і мила панна Констанція Івановська, якби не дісталася такому чоловіку, якого мати їй обрала з пихи. Померла кілька років тому в страшних муках, бо її очі повилазили з орбіт унаслідок нервових, а певно й мозкових запалень. У цьому, мабуть, і розгадка тієї нерівності її характеру.

Ернест — золота середина між двох своїх братів. Веселий, дотепний, але спеціалізацією його є управління справами та сільське господарство, в якому він добре розбирається. Він найпривабливіший з братів; справжня сарматська врода. Був би ще гарніший у контуші та жупані. Має багато глузду, а брати його більше поезії. [...]

Графиня Ернестова [Констанція] Жевуська дуже оригінальна. Після того як цілий день свариться з чоловіком приходить до нього пізно вночі. У вбранні султани, перепрошує в нього, а потім запитує, чи він перед сном молився, і не довіряючи його відповідям, схиляє коліна біля його ліжка, цілу годину читаючи молитви, поки чоловік, знуджений, бере в них участь, палючи сигару. Вона дуже романтична та ідеалістка, натомість чоловік представляє тверезий позитивізм. До цього можна додати скандальну історію з паном Цезарем Понятовським, який не захотів битися з Жевуським і втік від гніву, як і від любові, одружившись з панною Ольгою Свєйковською; в результаті — розлучення в процесі. 

Мати пані Ернестової — савантка. Возила доньку до Єгипту і Сирії для завершення освіти. З сестер пані Ернестової одна за Вітгенштейном, друга Даріушем Понятовським. Пані Ернестова має дуже красиву голову, але погану фігуру. 

Ернест і Адам Жевуські дуже вірять у духів і стверджують, що бачили свого батька, який давно помер, як він пройшов через покої в їхньому родовому палаці в Погребищах на Україні, коли вони обидва разом там були. Обличчя, одяг батька були точно тими самими, що перед смертю. Якщо б лише один з братів бачив це явління, можна було б сумніватися, але стверджують це обидва. Що з цього думати? 

14 червня 1839: "Не наважуюся говорити вам про пані Ернестову [Констанцію Жевуську з Івановських]. Ви, певно, дуже засмучені. Бідолашна дівчина хоче влаштувати свою долю інакше, ніж хотів того бог. Він їй скаже: "Дій, я більше не втручаюся", — і все піде шкереберть. Вона й гадки не має, в які колючі хащі залізла з власної волі. Спробуйте знову зібрати докупи це поламане життя, спробуйте розставити речі по своїх місцях. Пробачте, що я вам про це кажу, але на серці в мене зовсім неспокійно. Світ про це пліткує, Бог гнівається, люди сміються, а бідна дитина колись буде плакати. Я маю добру надію на вас. Нехай Небо благословить ваші зусилля!"

13 липня 1847: "Ваша відповідь щодо пані Ернестової мене засмучує, люба Княгине. Я бачу, що це рішення спонукане тим, на що ніколи не слід покладатися: пристрастю. Бідна жінка! пристрасть мине, зруйноване життя залишиться, як сухе стебло, без квітки й без кореня. Чому ж наші жінки такі слабкі проти першого ж вітру, що на них подме? Їхня чеснота тримається не більше, ніж пелюстки троянд тримаються проти бурі". 

"Люба моя Евеліно! Перепрошую, що досі тобі не відповів щодо нашої справи, але ж у таких обставинах що я міг би сказати, сам не знаючи, чи цього року матиму для цього кошти. Тепер діло прояснилося, і ти отримаєш гроші. Я домовився з Нумайовським про його половину; але якщо це буде можливо, я хотів би заплатити тобі всю суму. Ще одна справа: тут ходять чутки, що ти хочеш здати Павлівку в оренду, і сам Нумайовський мені про це казав, тільки не знає, до кого саме він має звернутися. Оскільки ця земля межує з моєю, колись була моєю власністю, і ще з кількох причин, я не сумніваюся, що ти даси перевагу мені. Я заплачу стільки, скільки інші особи тобі запропонують. Гроші будуть виплачені тобі наперед за весь рік, і якщо я пропущу строк, ти матимеш право забрати цю землю і віддати іншому. Одним словом, я пропоную тобі умови нашої сестри Кароліни, які, як відомо, не є для мене вигідними. Не відмов мені в цій невеличкій поблажливості з твого боку. Будь доброю сестрою, тим більше що я не вимагаю тут жодної грошової жертви, а лише перевагу перед іншим. Я маю на це всі права, бо ти знаєш і мій характер, і наші добрі стосунки, які ніколи не припинялися, відколи ми є на світі. Якщо ти на це зважишся, напиши якнайшвидше Нумайовському, бо може так статися, що він заплатить, укладаючи угоду з кимось іншим, а це було б мені дуже прикро. Якщо ти будеш проїжджати через Варшаву в лютому, то там мене застанеш, а якщо протягом березня ти не виїдеш із Дрездена, я приїхав би, щоб тебе обійняти. Я їду за кордон з певними справами і головним чином задля здоров’я. Я хотів би також умовити свою дружину дати мені згоду на розлучення; тим часом, якщо знаєш якусь гарну й багату спадкоємицю, зроби мені таку послугу. Я зовсім не був би вибагливим, бо після моєї Констанції жодним чином не ризикував би взяти будь-яку жінку, хоч якою була б її умова. Я довідався гарні речі щодо того, що вона робила за кордоном. Тому я твердо вирішив остаточно розірвати наше спільне життя, яке й так цілковито припинилося. Родина чинить мені певні труднощі з розлученням, але я не сумніваюся, що ці перепони можна буде подолати. Це кодло мене ненавидить, але хотіло б зберегти зносини, певна річ, не через мене особисто, а задля мого імені, а ще більше через суспільне становище, яке я займаю в країні… […]

В[анда] Оссолінська має вийти заміж за Леона Жевуського — це новина, яка надходить із Млинова, а отже, схоже на правду. Адам багато скаржився на тебе і стверджує, що ти завдала йому найбільшої шкоди у справі пана Кисельова; я в усьому цьому бачив лише непорозуміння та плітки, і ось так і пояснив це Адаму. Проте ти мала б прояснити йому справи, бо завжди погано сваритися з рідними — це міцний зв’язок, жити добре в родині. Ніколи не можна передбачити, що може трапитися, і так приємно в біді знаходити утіху та підтримку серед своїх. Я знову повертаюся до своїх справ, прошу тебе, люба Евеліно, відповідай мені якнайшвидше та дай (якщо вважаєш за потрібне) свої вказівки Нумайовському щодо Павлівки. Розкажи мені також про свої плани на лютий і березень, щоб я знав, як планувати або де тебе знайти. Я нічого не писав Аннеті про її весілля, але ти не сумніваєшся в моїх щирих побажаннях її щастя. Раніше я був улюбленим дядьком, так само, як і вона досі — улюблена небога; сподіваюся, що заслужив би слівце від неї щодо такої важливої та урочистої події життя… але вона так нічого і не написала […]. Прощавай, люба Евеліно, обіймаю тебе та твою доньку від усього серця. Мій малий почувається добре і часто питає, чи ви скоро приїдете до Верхівні. Це чарівне дитинча і дуже кмітливе […]" 

Дата атрибутована як 25 грудня 1846 року, місце невідоме. Написано французькою з орфографічними помилками, приватна колекція.

"Париж, 2 лютого 1845.

Мила Костюню! Давно ми тобі не писали. Знаю, що в серці своєму не звинуватиш нас у браку любові, але завжди годиться пояснити мимовільну провину. Від Нового року ми надовго виїжджали з Фонтенбло, а вже кільканадцять днів блукаємо знову по Парижу. Кажу: блукаємо, бо нам тут тяжко й неможливо освоїтись. Через відразу до міст, головний біль, зубний біль і тому подібні біди мучать нас обох по черзі. Не дивуйся, наймиліша, якщо в такому стані здоров’я й настрою ми не дуже схильні й охочі до пера. Будь, душечко, терпляча, а ми, дасть бог, винагородимо за теперішню мовчанку. Тільки ти, Кицю, нам не хворій. Бо кажуть, що ти тим часом нездужала. Бог з тобою, сестро! Аби ж я міг з усієї душі на похилі плечі свої взяти трохи твого тягаря, аби ти вже якнайшвидше одужала. Ти ж така молодесенька! Ой, і для стількох потрібна! Костел Нотр-Дам-де-Віктуар неподалік від нашої господи, то я не перестану надокучати Матері Божій, аби тебе горнула й ховала у своїй святій опіці. Дорога Кицю, пильнуй себе дуже, лікуйся й слухай лікарів, бо в мене серце крається щоразу, як подумаю, який там на Україні гармидер і неспокій за тебе, як там бідні зозулі мої, Мамця і Ніся [Діонісія Понятовська з Івановських], шарпаються степом за тобою, пташино моя, що блукаєш сама-одна по світу. А ми, два пелікани ваші, і ми не близько до тебе. Але бог наш всюди присутній. У ньому душами на висоті стоїмо усі поруч. Дихаємо на тебе теплим подихом чистої любові та відданості, і як же тобі не ожити, не розквітнути, ліліє степова, що завчасно зів’яла від морозу цього світу! Бог з тобою! Вірю в його милосердя, що ти скоро станеш на ноги, а навесні, як потепліє, як зійдемося вже в господі та дихнемо тобі просто в серденько, тобі буде ще краще. Ой, не поскаржишся, Кицю, на нашу любов. Цілковито я розладнаний у цих моїх гостинах у столиці. Страшенно, Кицю, здичавів, і не схожий на того, кого ти знала в Італії. Не створив-бо мене бог міським. Париж, хоч і великий, і гамірний, і пишний, не надихає мене, ані навіть не тішить: навпаки дурманить, гнітить; а ще гірше вводить у хворобливий стан душу і тіло. Нема мені тут чим дихати. Я слов’янин, українець, кістка від кістки пращурів, то жити мені треба просторо, гей, у зеленому степу під синім небом. А для серця? ох! для серця мені потрібен дім, дім, дім, родинні почуття, яких я ніколи не знав і за якими в тузі старію та невдовзі згасну. Тож не дивуйся, що закохався я в тужливу українську думу, що постійно тішуся спогадами про минулі, на жаль, незворотні літа. Миті, які я пережив зі своїми, тобто з вами, Кицю, з усіма вами, хто плачете над Бугом, Дніпром, Россю і Росавою, — ці миті, як перлини, нанизані на вервицю, я рахую щоранку й щовечора, майже безупинно рахую під час молитов. Уже висихає джерело сліз, холоне молитва, але допоки маю подих у грудях, не випущу з рук своєї вервиці ані на хвильку [...]".

"Фонтенбло, 29 вересня 1845 р.

Не можу надякуватися богові за цю нову ласку, послав нам тебе у нашій сирітській самотині. Вітаю тебе, співукраїнко моя, добра, мила, люба Костюсю! Із братньою ніжністю пригортаю тебе до серця, з вологими очима торкаюся чола, рук, і благословляю тебе в господі, і вітаю в господі. Благословляю й вітаю в тобі, сестро, наше курилівське гніздечко, усю мою Україну, всіх і все, що я там полюбив і давно вже залишив. З твого листа немов повіяло на мене запахом степу, і в серці заграла жива, протяжна музика спогадів, хори захованих там голосів, що вже змовкли на землі. В невимовному блаженстві й щемкій задумі переживаю ось уже кілька днів усе й усіх, почуттями до вас. Думкою і молитвою стою постійно поруч із вами. Велика любов і велика туга — дві туманні безодні, між якими в’ється стежка мого життя, менше димлять, менше затьмарюють очі. Може, ви їх відігнали своїми молитвами, сестри? Потроху виходжу з пітьми на сонце, і ось ясніше, далі бачу. Бачу, ох! передусім тебе, тендітна рослиночко, зморену морозом цього світу завчасно. О, тяжкою ж була твоя доля, бідолашна! Колись, в Італії, в кращі, минулі роки, я віщував тобі, дещо примхливій дівчині, не одну біду в житті, але не передчував страшної дійсності, яка тоді вже слідом ішла за тобою. Я знаю, душко, твої житейські дороги. Брат і люблячий друг усієї твоєї родини, не можу висловити, наскільки мене засмутила твоя доля. Я відболів, я виплакав перед богом кожну твою тривогу матері і дружини… [...]

Бульйон, французький художник, зробив літографію мого портрета, дуже гарну. З нагоди надішлю тобі, аби ти могла придивитися до старого, бородатого торбаніста... Наймиліша Костусю, маю з тобою ще стільки всього обговорити, й сумно мені, що до весни так далеко. Пиши до нас нечасто, але розлого. За прикладом Нісі, день у день присвячуй нам пів годинки, аж назбирається пів аркуша, а потім ще один, у твоєму стані здоров’я це буде найзручніший спосіб. Цікавіші листи з дому, прошу, зберігай для нас, а навіть надсилай поштою. Юзеф надішле тобі адресу француза. Можеш, однак, писати й під іншу адресу, приміром, Madame Compère à Fontainebleau (Seine et Marne), rue St. Honoré, p. 22. Це адреса нашої господині, в якої ми вже кілька років мешкаємо. [...] Нехай ласка христова і опіка Пресвятої Матері завжди буде над тобою і над твоїми двома молоденькими діточками. Розчеши ясне волоссячко на чолі Марильки і в моє ім’я перехрести. Благословляю її, благословляю вас обох і Адалька. Сьогодні свято білого українського Архангела. Я вже був на службі божій і прийняв святе причастя з наміром за вас, але зараз іду ще на вечірню — помолюся ще раз за всіх вас і за Нісиного Михайла. Будь здорова, моя сестро по богу, і по Україні, і по ненці". 

"Фонтенбло, 27 грудня 1845.

У ці вже дні, Костюню, ми залишаємо Фонтенбло. Невесело мені на серці, бо тут прожилися кілька добрих і злих літ, тож кожен куточок заселився роєм спогадів, які помчать за нами по світу. Фонтенбло — це наші Кичкирі! Принаймні знайомі людські обличчя і довкола глухий, прадавній ліс. Порівняння на перший погляд недоречне, бо Кичкирі твої, а Фонтенбло не наше: але по суті все те саме! Не маємо ми тут, на землі, жодної власності, хіба що гріхи наші, які самі й підуть із нами на той світ. І що покійному пану Петру з тих скарбів, які так дбайливо накопичував? Нехай йому світить вічний спочинок! Помолився я сьогодні за його душу. Їдемо, отже, душенько, до Парижа. Гадаю, не заздриш нам через славну столицю! Ох, як би ми радо помінялися з якоюсь українською модницею на найубогіший хутір! Багнюка, сморід, гамір — ото триєдине обличчя Парижа! Тікали ми від нього, доки була змога. Але з огляду на серйозніші обставини належить пожертвувати й особистою огидою, і міською дорожнечею, і сільськими приємностями. Лише в Парижі можемо найкорисніше працювати для справи божої і польської (тим більш, що поетичне натхнення моє тепер сюди не приходить). Отже, нічого й казати, їдемо до Парижа. Сестри мої, і ви будете покликані до участі в справі божій, але про це згодом. Добре, найдорожча Костюсю, що любите своїх селян, що оберігаєте їх від несправедливості ницих урядників. Бог винагородить вас за це в сто разів і на землі, і на небі. Наші економи — це пекельники, катюги сатани. Не май до таких милосердя в маєтку своєму, вижени негайно, хоч би з дітьми й серед зими, бо вони катують дітей божих, у сто разів ліпших від них самих і від їхніх панів. Поговоримо якось про цих наших добрих хлопців і про способи захисту та опіки для них.

Як ти, Костусю, живеш там у Берліні? Чи розважаєшся? Що читаєш? Ніколи й ані словечка про це в твоїх листах. А ж бо був би це добрий привід для зауваг — і для тебе, і для нас. Просимо, опиши нам, як це робить Ніся, один свій день — від ранку до вечора. Як тобі видається X…? Із листа здається, що це добрий і повний завзяття хлопчина. Як тобі сподобався Обоз у Шльонську Майєрбера? і т. д., і т. д. Сто питань написав би, якби мені не заважала моя голубонька. Уяви собі: спадає їй кожної миті якась романтична вигадка на думку — й тоді, з кожним змахом крилець бешкетниці, всі мої папірці розлітаються зі столу геть по кімнаті. Ой, докучає мені, а все ж наймиліша. Цілком схожа на Нісю в попелястому сарафанчику, коли блукає собі скуйовджена, з піднятими трохи крильцями. Страшенно її люблю. Але й із нею розлучуся, бо не знаю, як узяти її до Парижа й що там із нею робити? Юзеф мав тобі написати про мою голубку, про її дивовижні риси, тож не варто, щоб я сам удавався до похвал. Якось це було б непристойно й нескромно. А бачиш? який з мене галант… [...] Навмисне, моя Костюню, я написав до тебе так весело, щоб тебе трохи розвеселити, бо пам’ятаю з давніх часів, яка ти важка. А до того сьогодні ти, бідна, страждаєш тілечком і душечкою, то добре, що трохи забудешся у своїх смутках. І я, душко, не завжди однаковий, а це гріх і великий гріх. Ще раз бажаю здоров’я і добробуту тобі, сестро-чорнобривко, і вашим обом, тобто Марильці й Адасьові. Бог з тобою і з ними!"

У Краснополі заможне життя вели немолоді кавалери, діти Гіжицької: Каетан і Владислав Оскерки, власники цього прекрасного маєтку, у якому вони собі збудували гарний палацик. Це були згідні брати, хороші і гостинні господарі. Там часто збиралося багато людей, особливо на іменини обох панів; тихо перешіптувалися за спинами, що в 1831 році вони поховалися, але в очі обіймали їх сердечно, бо щедро годували, поїли і приймали. За кілька років до смерті диявол, який не міг підірвати їхньої згоди, послав бабу. Каетана підчепила Храповицька з Радзивілів, сестра Тишкевичової і Адольфової Грохольської, яка на очах Оскерки майже відкрито крутила роман з Ернестом Жевуським і всі його наслідки, тобто очікувану розв'язку [вагітність], спромоглася перекласти на чоловіка, до великого задоволення старого, але фарбованого і ще повного претензій пана Каетана. 

"Вибори суддів і дворянських засідателів на Правобережжі проходили складно, зрештою як і всіх інших посадовців. [...] У Київській губернії 1844 р. вибори відбулися з порушенням процедури, зокрема, замість одного вибори тривали два дні (16 і 17 жовтня), пройшовши в різних місцях. А тому кандидатів на посаду совісного судді, а їх виявилося три особи, замість двох—поміщик Івановський, граф Ржевуський і дворянин Єзерський — Сенат побоявся схвалити самостійно. Оскільки Івановський відразу після виборів помер, перед Сенатом постала дилема, кому віддати перевагу — графу чи дворянину? Долю Київського совісного суду мав з’ясувати генерал-губернатор, який особисто знав кожного з претендентів, як і загальну політичну ситуацію в регіоні. Д.Г. Бібікову таке рішення Сенату прийшлося на руку — якщо дворяни порушують порядок і виборчу процедуру, а політична ситуація нестабільна, то чи не краще взагалі відмовитися від виборів? У 1844 р. він ще схвалив совісним суддею Київської губернії графа Е. Ржевуського, згідно з більшістю отриманих ним у дворянському зібранні голосів. Проте вже наступного 1845 р. цю посаду обійняв чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторові, колишній військовий М.П. Добринський, якого на посаду совісного судді призначив сам Д.Г. Бібіков".

Молодший брат мого батька [Адама Жевуського], хоч і не настільки блискучий, як інші члени родини, все ж був дуже розумним чоловіком і помер на початку [тисяча вісімсот] шістдесятих. Я не пам’ятаю, щоб бачила його часто; зате його син, який загинув під час турецької кампанії 1877–78 років, часто бував у нашому домі. Він не залишив по собі чоловічого потомства [не відовідає дійсності], тому мені нічого більше про нього розповідати, окрім того, що він мав репутацію одного з найвродливіших чоловіків та найхоробріших офіцерів у царській армії. 

Нашою "Ґермантською стороною" [посилання на роман Пруста] був Дашів, колишня садиба Теклі Потоцької, а на той час її онуки, княгині Четвертинської, в першому шлюбі Жевуської. Вигляд цієї великої дами на передній лаві у каплиці Дашівського палацу, де ми бували щодва тижні, сама прегарна резиденція в центрі містечка на березі річки Соб, прекрасний парк "Пелла", де ми збирали квіти для прикраси столу напередодні Великодня — такі мої великі спогади про Дашів. Але були й малі: крамниця Мошка, де Мошкова пригощала цукерками; кравець Хаїм, який скаржився, що його челядник проковтнув міль і відтоді має невтамовний апетит; торговець збіжжям Мотель; палітурник на прізвище Пжиянцель, який чудово оправляв річники "Ілюстрованого тижневика". Усю красу Дашева я оцінив лише пізніше, коли несподівано опинився в цьому містечку в роках 1914 і 1917. Суміш єврейських кольорових будиночків із будівлями, зведеними на межі двох минулих століть Потоцькими, церквиця навпроти палацу, "нова", а вже старіюча, за Собом Старе Місто з чудовою групою дерев’яних дзвіниць старої святині, обгороджений залізною огорожею аристократичний парк, а в ньому палац, про який ходило стільки давніх і сучасних фантастичних оповідей, річка, що бігла по камінні й утворювала коло палацу штучні водоспади, — усе це надзвичайно красиво поєднувалося. Саме там, на Старому Місті, проходили жваві ярмарки, на які я часто їздив із Василиною бричкою й одним конем. Якщо уникати офіційної дороги через міст і повз розкішну резиденцію адміністраторів калницького ключа, швейцарів Єнних, то маленькою польовою дорогою, "старою дорогою", що йшла лівим берегом Собу, можна було їхати просто до старої п’ятиглавої церквиці. Їдучи, проїжджали повз улюблене місце прогулянок — Попову Леваду.

У Дашеві мешкала графиня Текля Потоцька з Сангушків, дружина графа Володимира Потоцького, полковника заснованого ним самим полку кінної артилерії. У молодому віці вона овдовіла й присвятила себе вихованню двох синів Володимира й Станіслава. Володимир після дашівського повстання 1831 року був ув’язнений, але повернувся до маєтку; невдовзі після виїхав до Парижа, де, ведучи веселе життя, закохався у вродливу актрису пані Депре, з якою згодом, повернувшись на батьківщину, одружився. Їхня єдина донька Марія була видана за графа Адама Жевуського, який помер у делірії на турецькій війні, а вдова через кілька років вийшла за дуже вродливого, але без жодної культури князя Вітольда Четвертинського. Від другого шлюбу дітей не мала, а до дітей від першого не мала жодних материнських почуттів, тож усуваючи їх від себе й залишаючи без опіки, спричинилася до сумної долі сина й доньки. Син Вацлав [Жевуський], одружившись із [Софією з Зетгофер "Сєтових"] донькою театрального підприємця в Києві, невдовзі у делірії, як і батько, життя скінчив. 

Князь Вітольд Четвертинський, попри різні вади характеру й виховання, був визначним адміністратором: збільшив прибутки з маєтку, збудував у маєтках дружини в уманському повіті цукроварню, яка чудово функціонувала, а резиденцію в Дашеві розкішно впорядкував. Дружина, яка його обожнювала, хоч її й дратували деякі грубуваті та дивакуваті витівки чоловіка, заповіла йому всі капітали, фабричні акції та продала йому без грошей для вирубки дашівські ліси. Коли княгиня Марія померла кілька років тому в Києві, її чоловік, окрім приписів заповіту, які включали і доживоття на дашівський маєток, отримав сьому частину маєтку у вигляді землі загальною площею 24 тисячі десятин. Князь Вітольд недовго тішився цією спадщиною, бо через рік після смерті дружини помер і сам, розпорядившись майном у зовсім незрозумілий спосіб. Земельне майно князя Вітольда шляхом природного спадкування дісталися його братам, однак капітали, фабричні акції та все рухоме майно в дашівському палаці він заповів пану Мажевському, адміністратору маєтку, найнятому для управління кількома роками раніше. Із решти маєтку княгині Вітольдової чотирнадцята частина за правом дісталась її дочці Ернестині [Маріанні Жевуській], а решта — ненависній онучці Софії [Матильді Жевуській], дочці Вацлава, молодій і чарівній особі, яка вийшла заміж за Стефана Подгорського з Березни. Дивним було це ставлення княгині до онуки. Ображена на сина, що одружився всупереч її волі, уклав мезальянс, вона знати не хотіла ані його, ні його дітей. Разом із другим чоловіком також намагалася вигнати з дому доньку й грубими засобами досягла свого: Ернестина залишила материн дім і замешкала у Ніцці при бабусі Потоцькій, яка завжди ставилася до неї сердешно.

Більше за інших я знав Сєтова. Його називали не інакше, як "папа-Сєтов". Це був колись знаменитий у Петербурзі тенор, який одружився зі знаменитою також свого часу красунею з цирку Пальмірою Аннато і мав від неї шістьох дочок. Про кожну з цих дочок можна було б написати окремий великий роман. Через велику кількість дочок, а також тому, що, ставши на схилі років антрепренером, Сєтов по-батьківськи люб’язно ставився до всіх жіночих персонажів своєї трупи, Сєтова й прозвали "папа". Доньки його обожнювали. На одній з них, найгарненькішій, був одружений мій брат Павлик [Андрєєвський]. Тепер я згадую міцного та елегантного старого Сєтова з його добрими блакитними очима, з лисою головою, що нагадувала Бісмарка, з його ніжним голосом, з його рухливою і життєрадісною вдачею, з невтомними антрепренерськими трудами і особливо — з його любов’ю до покійного брата, яким він завжди захоплювався. 

Тим часом [після 1905] сталася інша родина подія, а саме брати Подгорські з Березни поділили майно. Владислав отримав Слободище на Волині близько 4000 гектарів, переважно лісовий маєток; Іґнацій Антонів із чотирьох фільварків, приблизно 2500 гектарів; а найстарший Стефан узяв більшу частину разом із боргами, тобто Березну, Городище з цукроварнею, Михайлівку, Лохвін і Сквірку разом близько 8000 гектарів. Одночасно він одружився з юною і надзвичайно вродливою графинею Софією Жевуською, яка, окрім посагового маєтку Руде Село біля Березни внесла досить значні капітали, що допомогли йому погасити борги, які тяжіли над Березною. Понад те вона мала успадкувати після своєї бабусі з Потоцьких ключ Дашівський і Підвисоцький разом близько 30 000 гектарів. Ми раділи цьому шлюбові Стефана, але я особисто втрачав милого старшого кузена, який тепер, певно, вже не придилітиме такої уваги, як раніше. Весілля було тихим через її жалобу та через складні стосунки Стефана з його матір’ю. Воно відбулося в каплиці в Рудому Селі [32]. 

Якогось літа, одразу після весілля Стефана Подгорського, який перший візит з дружиною здійснив до батьків у Леміщисі, ми поїхали до Березни. Зося Стефанова, дуже вродлива, дуже юна, схожа на француженку, була власне чужою, хоча відразу дуже потягнулася до моїх батьків. Її батько Вацлав Жевуський рано помер, запившись аж до delirium tremens. Мати, одна з численних панн Сєтових, зі сцен театральних чи просто циркових, вийшла вдруге за якогось пана Різнича. Словом, частково вихована тим середовищем, частково своєю бабкою з роду Потоцьких із Дашова, яка другим шлюбом була за Вітольдом Четвертинським. Важко було вимагати від Зосі визначених засад чи національної належності. Вона була радше космополітка, хоч тепер почала відчувати польськість, здається, дуже прив'язана до українських країв. 

Березна після одруження стала великопанська. Споріднені з Браницькими, вони пристосовувалися до життя магнатерії. Відреставрований палац і осучаснений, хоч і некрасивий, але просторий і дуже зручний, мальовничо розташований просто над берегом Росі, яка тут текла гарним, не зарослим руслом. Сад-парк із гарною в’їзною брамою, а по другий бік річки гарний ліс-фазанарня, що ще збільшував площу парку. Повно слуг, козаків у темно-синіх козачках із червоним поясом, а також старий камердинер Мирон, дуже поважний на вигляд, з великими баками. У домі березнянському було багато гарних речей, особливо східних, бо стриєві Стефана, попередньому власнику Березни, Казимиру [Подгорському (1831-1898)], освіченому, але фантазеру, подобався Схід, частину року він проводив у Бейруті, звідки привозив цікаві й цінні речі. Між іншим, були там великі, гарні інкрустовані двері, що походили з якоїсь мечеті, які були справжнім витвором мистецтва. Кульмінаційним пунктом дня були трапези в красивій стильній залі їдальні, обвішаній родинними портретами, посеред якої стояв гарний стіл із гарним посудом, а на кожному куті завжди стояв козак. Окрім того, камердинер Мирон усе урочисто подавав. Кухня також була чудова, сам Стефан на цьому добре знався. І він, і дружина оточували великими почестями моїх батьків, що передавалося всій прислузі, передусім Мирону, який особливо моїх батьків шанував і оточував увагою, а через це й усіх, хто носив прізвище Подгорських. Наприклад, ранній сніданок він сам приносив у кімнату, не виключаючи навіть такого шмаркача, як я. А з іншого боку знаю, що іншим титулованим гостям він ніколи сам не носив, а присилав через козаків. Такими сильними були патріотизм і родинний снобізм у цього старого слуги родини [31]. 

Влітку 1916 року відбулося в Білій Церкві весілля Бетки, дочки Бішетти, з Альфредом Тишкевичем. Мої батьки і ми були запрошені. Величезна кількість родичів і друзів розмістилася в самій Александрії у різних гарних будиночках у стилі ампір, збудованих уздовж головної алеї чудового парку гетьманшею Браницькою з Енгельгардтів. [...] Стара гетьманша збудувала двоповерховий павільйон для кожної зі своїх дочок. Там було досить багато дуже зручно влаштованих кімнат. Нині в них розмістилися численні гості. Інші ж мешкали в палаці в самому місті Біла Церква. Це був просторий двір, але некрасивий зовні, за кілька кілометрів віддалений від парку Александрії. Парк же був величезний і з’єднувався з лісом, у якому тітка Марія не дозволяла нікому стріляти. Тому також траплялося, їдучи по чудово доглянутих алеях парку і далі лісу, бачити багато звірини, козлів, сарн і зайців, зовсім не зляканих біля дороги. Це, мабуть, найпрекрасніший англійський парк, який я у нас бачила. В інших, дальших лісах, звичайно, полювали, а козли там мали фантастичні роги завдяки багатому українському ґрунту. [...] Тим часом здалеку вже доходили до більш чутливих вух шумні відголоси неспокою з фронту. Пам’ятаю, коли після весільного сніданку гості шикувалися на групову фотографію, Франіо [Францішек Салезій Потоцький (1877-1949), чоловік авторки спогадів і праонук Марії з Жевуських Потоцької, останній власник Печери] прошепотів, щоб я стала позаду, аби не бути помітною. Він завжди почувався дуже ніяково в такого роду товаристві. Ось список осіб, яких я там пам’ятаю: великий князь Борис з офіцерами своєї свити, Бішетта звичайно з Беткою, Людвикові Четвертинські, Аба з прекрасною дружиною Доротою, Каролові, Леонові Радзивілли, мої батьки і ми, Браницькі зі Ставищ (пані Юлія як тітка опікувалася молодим, Альфредом Тишкевичем), Болові Тишкевичі, Ксаверові Браницькі з доньками, Фемця Рищевська, Адасеві Замойські, Константинові Рембелієнські, Юзьові Потоцькі, Адзьо Велопольський, пані Геновефа Платер, Ізаков з донькою Буллею, княгиня Лопухіна з донькою Вірою (родичі Браницьких), дуже милі, два брати Подгорські, один з них з дуже гарною дружиною, Софією з Жевуських, з якою Франіо був у великій приязні і яку в нас називали "la cousine de François [кузина Францішека]", бо він перший визнав спорідненість із нею як з правнучкою Володимира Потоцького. У її родоводі ж були різні мезальянси, так що родина їх не дуже признавала. 

Над Россю у землі Сквирській, в Україні, лежить Березна. Рось тут утворює мальовничі вигини, уся звивається і оточена пишними липами. [...] Подгорські віками Березною володіли. Був тут дідичем Ян Подгорський, Ігнатій, офіцер полку Четвертаків, Бальтазар маршалок, Казимир одружений з Головинською зі Стебліва, Михайло одружений з Падлевською, врешті Стефан одружений з Жевуською. Мала Березна над Россю, на скелях стрімких, палац з колонададою білою. Біля палацу була пергола різьблена, з півкруглою аркадою, закінчена стрункими колонами, оздобно завершеними. Колони перголи оповиті були гарною зеленню, що восени переходила в червоний. Тієї зелені біля палацу було безліч. Вежа, аттики, колони, балюстради, балкони тонули в зелені. Входив ти до сіней, оздоблених мистецьки кованими гратками біля сходів, і знову мав повінь зелені. Хороші портрети прикрашали зали. Ян Подгорський у контуші й золотистому пасі, з карабелою; з Івашкевичів підкоморошина Янова Подгорська пензля Леонарда Страшинського; Казимир і Михайло Подгорські пензля Вичульковського. Гарний жіночий портрет Вінтергальтера. Дуже поважною була зала їдальні. Мала дубову буазерію й квадратні касетони, обрамлені різьбленою рамою, всередині розмальовані в арабески, на рогах з’єднані цікавою розетою. Біля портрета Вінтергальтера камін, на колонах з іонійськими капітелями, з дуже цікавою шапкою, покритою черепицею, з гербом посередині. Столи, крісла витончено різьблені, біля стін буазерії консолі з цизельованим сріблом і старою порцеляною. Далі цілий ряд салонів з бронзою, кришталем, фаянсом за строкатими візерунками. І знову каміни мармурові, штукатурені, дерев'яні, перемежовані буазерією з різьбленим орнаментом. Ще зала з шовковим наметом, оточена східними софами й килимами, зі світильником угорі. Бібліотека дуже цінна, розміщена в залі зі стіками арабесковими. Такою була надроська Березна Подгорських. Стефан Подгорський, син Михайла, є її дідичем. Спогади тих воєн, коли наші серця палила туга, обплітали звідусіль старе гніздо, розташоване на скелях сірих. У блакитній Росі видно відблиск білих Березнянських колон. [...] 

Над Собом, в Україні, маємо Дашів. Це те пограниччя з козацтвом і татарами, що свого часу було покрите суцільною лінією борів. [...] Чудово виглядав під Дашевом Жевуський, коли нісся на чолі своїх вірних загонів, щоб бити, топтати, нищити нападника-московита. Тут, у дашівських лісах, бачили Еміра востаннє, тут він загинув безвісти. Були перекази, що його тут наздогнала ворожа куля, була інша звістка, що тут він не загинув, але що його потім убив козак з помсти за свою дівчину, у Еміра закохану. Ходила ще чутка, що прийшов фариc над береги Дністрові, що наспівав тут пісню останню, що перепливав воду, а тоді його побачили й убили. Були також оповідки, що після Дашівської битви він затужив за Арабістаном і за тими гуріями, що мали блакитні очі, тож повернувся до Лівану і там під пальмами згинув. Такі ходили звістки, тільки й відомо, що після нього залишилася легенда, залишилося захоплення, його запам’ятала пісня, опромінила поезія. Еміра передали в думах Міцкевич, Словацький, Поль, Падура. А після тієї битви знов настала тиша в Дашеві над Собом. Дім, увесь оточений квітами й укритий зеленню, стояв тут на скелі, оточений легкою балюстрадою. З-попід зелені поглядали білі стіни й вірно берегли спогади про Володимира Потоцького, Еміра Жевуського. Поруч дому була каплиця, що тонула в квітковій повені. У каплиці часто молилася правнучка Володимира Потоцького, пані Стефанова Подгорська. Подгорські це теперішні власники Дашева. 

1. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

2. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)

3. Henryk Rzewuski "Pamiętniki Bartłomieja Michałowskiego" T2 (1857)

4. Polski Słownik Biograficzny, "Adam WawrzyniecRzewuski h. Krzywda", Zofia Zielińska

5. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T10 (Дашів, Нараївка) (1991)

6. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T11 (1997)

7. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900) 

8. Iwona Węgrzyn "Bitter Oranges Scenes from a Marriage by Konstancja Rzewuska, Née Iwanowska" (2023) — переклад

9. Listy do Felicji z Zaleskich i Dionizego Iwanowskich oraz do ich córek, z lat 1809-1850

10. Elżbieta Nowicka "Dionizja Poniatowska – "sawantka" z Kijowszczyzny" (2021)

11. Listy Dyonizyi Poniatowskiej do Bohdana i Józefa Zaleskich (1900)

12. Leon Lipkowski "Moje wspomnienia: 1849-1912" (1913)

13. Marie Kleinmichel von Keller "Memories of a shipwrecked world, being the memoirs of Countess Kleinmichel" ("Bilder aus einer versunkenen Welt: Lebenserinnerungen") (1923)

14. Центральний історичний архів у Києві, Фонд 486

15. "Wspomnienie z młodości od 1830 do 1850 r. przez K. Nehemara" T1 (1874)

16. "Wspomnienie z młodości od 1830 do 1850 r. przez K. Nehemara" T2 (1874)

17. Wirginia Jezierska "Z życia dworów i zamków na Kresach 1828-1844" (1924)

18. Некролог Констанції Жевуської з Івановських (1880)

19. Dionizja Poniatowska "Listy Dyonizyi Poniatowskiej do Bohdana i Józefa Zaleskich" (1900)

20. Józef Bohdan Zaleski "Korespondencja Józefa Bohdana Zaleskiego" T2 (1901)

21. Antoni Andrzejowski "Ramoty Starego Detiuka o Wołyniu" T3 (1921)

22. Знахідка Оксани Лобко, приватна колекція 

23. Валентина Шандра "Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII—середина XIX ст.)" (2011)

24. La Mara "Aus der glanzzeit der Weimarer Altenburg: bilder und briefe aus dem leben der fürstin Carolyne Sayn-Wittgenstein" (1906)

25. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

26. Roger Pierrot "Eve de Balzac" (1999)

27. Jarosław Iwaszkiewicz "Książka moich wspomnien" (2023)

28. "Gazeta Lwowska" №74 (1863)

29. "Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich" Т2 (1902)

30. Wacław Lasocki "Wspomnienia z mojego życia" T1 "W kraju" (1933)

31. Zygmunt Podhorski "Moja Ukraina i moje Chinocze", "Europa nie prowincjonalna Non Provincial Europe" (1999)

32. Zygmunt Podhorski "Wspomnienia. Fragmenty wybrane", "Pamiętnik Kijowski" T4 (1980)

33. Antoni Urbański "Z czarnego szlaku i tamtych rubieży: zabytki polskie przepadłe na Podolu, Wołyniu, Ukrainie" (1927)

34. Tadeusz Epsztein "Z piórem i paletą zainteresowania intelektualne i artystyczne ziemiaństwa polskiego na Ukrainie w II połowie XIX wieku" (2005)

35. Agnieszka Pospiszil "Krótka monografia rodziny Zdziechowskich h. Rawicz", "Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego" (2015)

36. Maria Małgorzata z Radziwiłłów Franciszkowa Potocka "Z moich wspomnień pamiętnik" (1983)

37. Dionizja Poniatowska "Rodowody Słowian: Polska i Ruś" (1861)

38. Сергей Андреевский "Книга о смерти" Т1 (2012)

39. "Listy do Felicji z Zaleskich i Dionizego Iwanowskich oraz do ich córek, z lat 1809-1850"