Ельжбета Фебронія Гелена з Жевуських Конецпольська

(1660-ті-1722)

Дочка Михайла Флоріана Жевуського підскарбія надвірного коронного від першого шлюбу з Анною з Дзежеків була видана заміж за Яна Александра Конецпольського. Шлюбну угоду було укладено 17 квітня 1685 року у Варшаві, а урочисте "віддання" молодої чоловікові "з рук" ("za manudukcyą") самого короля Яна III Собеського відбулося 24 червня у Вілянові. Саме у цей час тут, поблизу Варшави, розбудовувалася заміська королівська резиденція, родина Собеських використовувала її радше для приватного життя, ніж для офіційних заходів, а Ельжбета Фебронія з Жевуських перебувала тут як фрейліна у почті королеви Марії Казимири. Промову з нагоди урочистості виголосив особистий канцлер королеви Анджей Хризостом Залуський єпископ київський, в подальшому великий канцлер коронний.

"Не кривда, хоч герб її Кривдою зветься, її милості панні підскарбіївні надвірній коронній, що при дворі ваших величностей, милостиве панство, перебувала, коли нині за манудукцією [супровід за руку] великого Яна [Собеського] так славно до священних уз подружжя супроводжена, блукливим дотепер думкам добровільно накладає вузду, недосконалого дотепер життя свого щасливий бере термін і кінець: certumque tenet jacta anchora portum [кидає якір у порті]. [...] Береш з перших оздоб Панського Двору одну, яка квітучої молодості, високих чеснот і приємної вроди визначається поєднанням і є справжньою спадкоємицею своїх бездоганних предків. Хвалебні цього стародавнього Дому властивості природа добре розподілила, коли мужність чоловічій, а вроду жіночій дала статі. Обидва ці дари в Дім твій несе її милість панна підскарбіївна [...]" [32, 41].

Ельжбета Фебронія і надалі підтримувала зв'язки з королівським двором. Зокрема, її візит 1694 року у Варшаві фіксує у щоденнику королівський секретар Казимир Сарнецький [39]: пані "Конецпольська конюшина коронна" з'явилася "з сестрою своєю", імовірно Ангелою Жевуською.

На жаль, від подробиць цього візиту автора відволікли події, що розгорталися в той час на кухні. Хоча вони і не пов'язані з Жевуською, наведемо їх як замальовку тогочасного побуту: "Ясновельможна Конецпольська конюшина коронна з сестрою своєю з’явилася. Француз кухмістр ясновельможного посла французького, прив’язавши кухарчуку руки догори до балки, мов кат різками так його за якийсь непослух карав під дахом, що якби криків насильства у замку панському не почули та за нього не заступилися, певно б його тими тортурами вбив" [39].

Ян Александр Конецпольський гербу Побуг (1635-1719) був сином Кшиштофа Конецпольського воєводи белзького і Констанції за Станіславських гербу Гриф, доньки Адама Станіславського каштеляна галицького. Дядько Яна Александра, Станіслав Конецпольський (1591-1646) гетьман коронний, був найбагатшим магнатом свого часу і володів численними землями, в тому числі на теренах України, зокрема Підгорецьким замком, де мав заміську резиденцію. Батько Кшиштоф Конецпольський (бл.1600-1660), молодший брат гетьмана, був значно менш заможний, але володів юридикою (частиною території міста) у Львові. Незадовго до весілля, у 1682 році Ян Александр Конецпольський став спадкоємцем онука гетьмана Станіслава Яна Конецпольського (після 1643-1682), який у шлюбі з Катериною з Вишневецьких не мав дітей. До нього перейшли численні володіння Конецпольських, примножені шлюбами з нащадками Острозьких, Замойських і Вишневецьких, щоправда частину територій було відвойовано козаками під час Хмельниччини, а Поділля захоплене турками.

Посаг Ельжбети Фебронії з Жевуських у 100 000 злотих був магнатського рівня, але радше "нижньої" його межі, і шлюбний зв'язок із родом Конецпольськими був більше вигідний Жевуським, які лише щойно сягнули сенаторської гідності. До честі нареченої слід додати, як це пізніше сам зазначив у заповіті Яна Александр Конецпольський, що вона ніколи не вимагала від нього належного за шлюбною угодою утрмання, річних виплат з його доходів, і утримувалася від "дорогих двірських витрат, до яких у королівських палацах була призвичаєна" [41].

Ян Александр Конецпольський, з Підгорецького замку, Тарнівський музей

А щодо "рівності за походженням" молодих, то його було забезпечено по матері нареченої Анні з Дзежеків — її прабабкою по гілці Чурилів була Анна з останнього покоління роду Язловецьких, донька Юрія (Єжи) Язловецького гетьмана великого коронного і Ельжбети з Тарлів: "Знаменита пресвітла Дзежеків Фамілія, мов зоря ранкова, великі світила за собою в дім ясновельможної пані [Ельжбети Фебронії з Жевуських Конецпольської] ввела. Так Юрій з Язловця з Бучача Язловецький, воєвода руський, четвертий доживотний гетьман великий коронний, через свою правнучку Гелену [Ельжбету] з Чурилів Дзежекову [матір Анни з Дзежеків] каштелянову розпшанську, старостиню жидачівську, дім Жевуських із найпершими польськими домами та з гарним ґроном свого потомства породичав" [40]. Попри магнатське прізвище чоловіка, Ельжбета Фебронія не забувала про власне походження, підписуючись "Helena de Rozdół Koniecpolska" [15].

Новообраному у 1697 році королю Августу II, саксонському курфюсту, Яна Александра Конецпольського представили як магната, чиї володіння більші за Королівство Саксонію [23]. Його маєток нараховував близько 28 міст, 9 ключів і 454 сіл [42]. З них на теренах України варто виділити: Рівне, Острог, Язловець, Шаргород, Ямпіль, Дунаївці, Тернопіль, Бушу, Рожнятів, Смільнянщину і Побережжя, зокрема Саврань (в майбутньому маєток Вацлава Еміра Жевуського). Однак, за словами самого Конецпольського: "Я однаково по праву спадкоємиць і маєтків, і тягарів" [41]. Спочатку успадковані ним землі були виснажені війною з Османською імперією і частково перебували під її окупацією, потім зазнавали руйнувань упродовж Північної війни. Намагання втримувати маєтності позбавляли Конецпольського можливості займатися чимось іншим. Він послідовно обіймав такі посади: староста балінський, серадзький, з 1692 конюший великий коронний, з 1704 воєвода брацлавський, а з 1710 серадзький — однак, не дуже долучався до публічних справ. Найважливішим його внеском вважається головування у комісії з розмежування кордонів з Османською імперією після укладення з нею Карловицького миру, в чому він особисто був зацікавлений, адже справа стосувалася його земель [53].

У адміністративних справах Конецпольські часто переїжджали між своїми маєтками, однак були і основні родинні резиденції. Перш за все, Конецполь, родове гніздо Конецпольських з палацом у передмісті Хшонстові. Друга резиденція — Потік з палацем, біля якого Ян Александр заснував передмістя Янів. Третя — панський двір у Раколупах (?), який не відзначався розкішшю, але Ян Александр вподобав тут зупинятися і зібрав сюди багато коштовностей, що були розграбовані саксонським загоном у 1716 році [38]. З українських маєтків Концпольські найбільше зупинялися у Рівному і Львові, відвідували Язловець і Рожнятів.

Ян Александр Конецпольський, гравюра Антоні Тепплара за малюнком Каєтана Вінцента Келісінського за портретом з Підгорецького замку [41]

Родина Конецпольських була дуже релігійною. Ян Александр Конецпольських мав п'ять рідних сестер, і всі вони стали черницями. Сам Ян Александр опікувався монастирями у своїх маєтностях і запроваджував релігійні ініціативи, через які, як не дивно, наражався на конфлікти з церковними ієрархами. Ельжбета Фебронія з Жевуських, яку її сучасник Каспер Несецький називає "пані, з богом по’єднана" [33], цілком була до пари чоловікові, його супутницею і підтримкою його починань. Однією з таких ініціатив Конецпольських було заснування у Конецполі, при місцевому костелі, єзуїтського колегіуму зі школою для шляхтичів. Однак запобігаючи конкуренції через близькість містечка до Кракова, цьому проєкту протистояла Краківська академія, добившись заборони примаса Станіслава Шембека (1650-1721). Тоді Конецпольський започаткував єзуїтську місію, виділивши 1716 року два будинки, сад і 40 000 злотих на двох єзуїтів. Однак і на це ієрархи не дали дозволу, посилаючись на протест академії. А у 1720 році, після смерті Конецпольського примас наказав місіонерам залишити Конецполь під загрозою анафеми. Ельжбета Фебронія залишила одного єзуїта Антонія Ходоровського як свого капелана, а сама написала жалобу на примаса до папи римського Климента XI, чим врятувала місію, яка проіснувала до заборони самого ордену 1773 року [41].

Не менше труднощів спіткало заснування другої єзуїтської місії Конецпольських у Рожнятові, яка за задумом фундатора мала охоплювати все Покуття, У 1703 році Ян Александр передав ректору львівської єзуїтської колегії Марціну Раковському каплицю своєї рожнятівської резиденції з усім начинням, яку було перебудовано на костел. Звідси походить відома святиня образ Рожнятівської Богородиці Скорботної (Mater Admirabilis Dolorosa), який Конецпольський привіз з Угорщини. На забезпечення двох єзуїтів Конецпольський зробив внесок на суму 20 000 злотих, з якої вони мали отримувати річні відсотки. А Ельжбета Фебронія додала 10 000 від себе на третього місіонера, який мав займатися пасторською діяльністю у Рожнятові [31].

Певно, ця діяльність спричинила конфлікт з сусідом по маєтку, відомим своєю войовничістю Юзефом Шумлянвським (1643-1708), єпископом львівським, спочатку православним, потім греко-католицьким. Його єпископські володіння знаходились у сусідньому Перегінську, і точилися суперечки щодо меж маєтків. Єпископ претендував на околиці Рожнятова і публічно підбурював місцеве населення проти Конецпольського. У відповідь панцирна хоругва магната здійснила декілька разів набіги на Перегінськ. Шумлянський подав позов на Конецпольського до гетьманського суду і виграв справу з відшкодування збитків на 20 000 злотих, однак судові тяжби тривали до смерті єпископа [45, 46].

Рожнятівської Богородиця Скорботна Конецпольських, Троїцький костел у Коросні

Не зважаючи на конфлікти, Ян Александр Конецпольський лишив по собі переважно позитивні оцінки: геральдистика Теодора Жихлінського подає його так: "Це був пан дуже побожний, до шляхти надзвичайно привітний, для своїх підданих справжній опікун і батько" [34]. Джерела свідчать, що він справді докладав зусиль, щоб встановити порядки у своїх маєтках і відродити ті, що були зруйновані у війнах. Однак, не був у змозі їх усі контролювати і захищати від зазіхань сусідів та зловживань орендарів, на що сам скаржився у заповіті [41].

Як позитивний приклад владарювання Конецпольського можна навести спроби відродити Язловець, зруйнований і майже цілковито знелюднений під час війни з османами — "з рук турецьких пусткою відібрану Аравію", як називав його сам господар [41]. 1712 року у Рівненському замку Ян Александр Конецпольський надав місту диспозиції, якими відновив місцеве самоврядування за Магдебурзьким правом, попри те, що офіційний документ на нього було втрачено, а кількості меканців вистачало лише на загальний магістрат, без розрізнення за етнічними групами. Цей акт мав також забезпечити верховенство права у місті і порядки, які сприяли б його розвитку.

"Ян Александр на Конецполі, Бродах і Язловці Конецпольський, воєвода серадзький, балінський тощо староста, на князівстві Рожинському, Млієві, Шарогроді, Красному, Рашкові, Саврані інакше прикордонному Конецполі, Дунайгороді та інших добрах дідичний пан, полковник військ Його Королівської Милості. На більшу славу божу і вічну пам’ять, а для користі людей, що під мою таку протекцію горнуться, чиню такі диспозиції. Досі по закінченій отоманській війні стримувала мене надія знайти давні права, місту моєму Язловцеві від предків моїх надані, яких, оскільки й сліду не можу знайти, вирішив владою моєю дідичною прикрасити згадане місто правом; яке панове губернатори або тимчасові надіслані мої комісари щоб не насмілювалися порушувати, настійливо наказую. Насамперед, хто б то не був, чи спадковим правом по своїх предках, чи моїм правом утримує кам’яницю або дім, тим спокійно аби з наступниками користувався, так само щодо фільварків, наділів полів і сіножатей, садів, від того нижче означену до скарбу мого заплативши належність; будь-які кам’яниці, доми, фільварки продавати, міняти дозволено буде кожному, аби тільки дому з місця на місце не переносити, а тим більше з міста як кам’яниці, так і будівельного дерева вивозити щоб ніхто не насмілювався. Міщани цього міста судитися повинні правом магдебурзьким перед війтом і бурмістром, радцями присяжними, в юрисдикцію яких влада замкова втручатися не має, хіба коли від міського суду станеться апеляція до замку. Міський суд штрафи в судах брати не повинен інакше, тільки як у магдебурзькому праві описано. Обрання війта, бурмістра, радних, присяжних має відбуватися щороку громадою за присутності або за відома замкової влади, а ця елекція має бути по Трьох королях [тобто після свята Богоявлення] за календарем руським. Якщо свято урочисте або неділя не перешкодить; а коли так трапиться, то наступного дня після свята. Міський уряд повинен тоді перед громадою, в присутності замкової зверхності, учинити рахунок з міських доходів, що до уряду належать. Війт же і бурмістр повинні бути від внесок приватних вільні, до податку Речі Посполитої, так само й на жовніра, боронь боже, і до замкової повинності притягатися мають відповідно до своєї пропорції. До лагодження муру довкола міста, також брам, а також до шарварків при млинах усілякого стану й нації мешканці відповідно до пропорції свого маєтку всі мають притягатися й відбувати. Підзамче й Вільховець, так само й за вірменською брамою до мурованого мосту, як і раніше бувало, разом з містом у податках притягатися мають. Від замкової варти мають бути вільні міщани, так само й від толок. Дім ратушний для відправлення суду, коли дасть бог у місті поставити, той буде вільний від усякого замкового податку. Виноградники кожному з мешканців дозволено будувати собі над річкою Вільховець за містом, які від котлів за звичаєм цього краю платити до скарбу могу будуть повинні щороку. Штрафи за гвалт і злодійства, присуджені до замкового уряду належати мають. Штрафи ж вогневі та інші поточні на міські витрати, тобто на ремонт або спорудження чогось потрібного, мають бути повернені. Повинності ж міщан усілякої нації такі будуть: передусім хто тримає поля волоку, сіножать, сад, той повинен давати на рік три злотих і колоду вівса язловецької міри; з корчми з фільварком на рік чотири злотих; з корчми без фільварку три злотих; з дому житлового ремісничого або купецького два злотих; з дому ані корчемного, ні ремісничого один злотий; від кожного комірника по п’ятнадцять грошів на рік належати буде; від крамниць християнських, вірменських і жидівських, у яких торг провадити будуть, так само й від крамничок і кліток убогіших, за давніми вірменськими правами повинні будуть платити; а все це на день святого Мартина за римським календарем. Ремісники за своїми цеховими правами замкову повинність відбувати повинні будуть. На міські ж витрати, як-от на платню міським слугам та інші місту потрібні належності, залишаються такі доходи: передусім хто осідатиме в місті, повинен в уряді покласти один злотий, комірник же, що приходить на мешкання, шість грошів; також хто з міста виходитиме, продавши кам’яницю або дім, повинен дати один злотий, а комірник, що виходить, шість грошів в уряді покласти повинен; від перекупок, які хліб, рибу, оселедці, фрукти, городину продають, на уряд має належати пропорційна сплата; з лазні, коли буде міська, і з воскобійні, стригальні, ярмарку, окрім орендарського і торгового, з усього цього прибуток на уряд належати має. Цього усього згаданому місту Язловцю як я повинен дотримуватися і декларую, так і наступників моїх зобов’язую. На що для більшої ваги цього усього власною рукою підписуюся і печать мою притиснути наказую. Дано в замку Рівенському дня десятого березня року тисяча сімсот дванадцятого, Ян Конецпольський власною рукою" [44].

Язловець відроджувався, кількість мешканців збільшувалася, запрацювали цехи, в центрі були побудовані муровані крамниці, а на околиці два нові млини. Конецпольський вкладав у Язловець власні кошти, зокрема у заповіті записав на нього 100 100 злотих, а також намагався заснувати у місті монастир паулінів, що стало останнім його починанням. У 1717 році він віддав ордену замкову каплицю з надією на будівництво тут монастиря і передав на утримання ченців села Свершківці і Дорогичівку. Однак і цей проєкт наразився на конфлікт із духовенством, а саме єпископом Стефаном Рупневським (1671-1731), на думку якого душпастирська діяльність ордену відважувала міщан від парафіяльного костелу. За словами Конецпольського, конфлікт з єпископом розпочався ще раніше, коли він відремонтував занедбаний родовий склеп Конецпольських у Бродах і тим наразився на позови і наклепи з боку Рупневського, а згодом той спрямував неприязнь на паулінів. Так чи інакше, попри те, що у заповіті Ян Александр особливо закликав спадкоємців до розвитку монастиря, подальші власники ним не опікувалися, а навпаки прагнули його потіснити і позбутися. Фундація занепала до 1777 року [41, 48]. Однак, у наступному столітті на намоленому місці зібралося згромадження сестер-непокаланок, яке триває, з перевою на радянські часи, досі.

Щодо власної діяльності Ельжбети Фебронії з Жевуських, то вона тримала зв'язки зі своїми родичами, зокрема хрестила дітей зведеної сестри Елеонори Анни Красицької [15]. Окрім фундацій чоловіка підтримувала монастир бенедиктинок у Львові, де перебували її сестра Маріанна Софія, кузина Анна Гумбеліна, а згодом і племінниця Анна Людвіка Жевуські. У бібліотеці Стефаника у Львові збереглася частка книг з монастирської бібліотеки, в тому числів рукописів, серед яких є ті, що були подаровані монастирю або родичкам-черницям Ельжбетою Фебронію. З них можна виділити рукопис "Pragnienia Dusze pobożnej" — польський переклад книги нідерландського єзуїта Германа Гюго "Pia Desideria", який раніше належав Теофілії з Кретковських Задзіковій (1609-1670), першій настоятельці монастиря кармеліток босих у Любліні під чернечим іменем Тереза Барбара і ймовірній авторці цього перекладу. Після смерті цієї духовної жінки речам, які їй належали, приписували чудодійну силу: "Люди як духовні, так і світські, вважають за велике щастя, хто може мати річ, якою вона користувалася за свого життя, і кажуть, що Господь Бог чинить їм ласку і зцілює". До Ельжбети Фебронії книга напевно потрапила через одну з сестер чоловіка, яка була черницею-кармеліткою у Любліні, а від Ельжбети Фебронії перейшла до львівських бенедиктинок [21, 49]. Від неї ж до монастирської бібліотеки потрапили: рукописна добірка листів святого Франциска Ксав'єра, "Ambonę Ducha Św." Яна Моравського і "Namowy Ducha Świętego" того ж автора у виданні 1700 року з присвятою Ельжбеті Фебронії від львівського колегіуму єзуїтів [40, 50]. Люблінські єзуїти присвятили їй "Kazanie na dzien b. Stanisława Kostki" 1698 року [51], а пйотркувські зробили спеціальне видання з нагоди втрати чоловіка "Krzywda po straconym przyiacielu Elżbiecie Febronii z Rzewuskich Koniecpolskiey od śmierci uczyniona" 1720 року [52].

Присвята Ельжбеті Фебронії з Жевуських Конецпольській у книзі "Namowy Ducha Świętego" Яна Моравського [40]

Подружжя Конецпольських не мало нащадків, а Ян Александр лишився останнім представником родини чоловічої статі. Тому поставало питання обрання спадкоємця для родових володінь. Уперше Ян Александр склав заповіт у 1702 році, основною виконавицею якого зробив дружину і, "на відшкодування любові, почуттів і ласк, яких протягом часу нашого подружнього життя я зазнавав від моєї найдорожчої дружини", заповів їй усе своє нерухоме майно, не лише "золото, срібло і коштовності", а й "кухонне й столове срібло, військове спорядження, упряжі, сідла, верхових коней, запряги, підводи, табуни, худобу та все інше, будь-якого роду й вигляду та під будь-якою назвою, оббивки й картини". У цьому заповіті він згадав усіх живих на той час її братів Жевуських, заповівши їм певні суми, а особливо відзначив Станіслава Матеуша Жевуського, "мого милого пана і коханого брата", якому заповів "маєтності дунайгородські [дунаївецькі], ключ калуський, ключ мінський, ключ городницький, ключ шаравський у воєводстві Подільському". Спадкоємцем же родових маєтностей Конецпольських "для збереження Дому і Імені свого" призначив юнака Леонарда (Ленарта) Конецпольського каштелянича брацлавського, далекого родича з іншої гілки роду, шляхи з якою розійшлися ще до піднесення Конецпольських. Побачивши у юнаку "визначну вдачу і велику охоту до служіння Речі Посполитій", Ян Александр прийняв його "за власного сина і єдиного спадкоємця". Однак, той помер раніше за названого батька.

Безпосередньо перед смертю у Раколупах, 3 лютого 1919 року Ян Александр Конецпольський склав другий заповіт, ймовірно як додатковий. У ньому він не називає основних спадкоємців, а радше складає список своїх незавершених справ і дає щодо них розпорядження, в першу чергу дружині і в другу абстрактним "наступникам", а найбільше клопочется щодо своїх язловецьких паулінів. Дружині, яка "в усі злі часи часу була терпеливою, найвірнішою супутницею як скрутного, так і щасливого життя", підтвердив дарування маєтків Рожнятів і Кадиївці [41]. Також вона отримала частку маєтків у доживоття, тобто мала право розпоряджатися ними до смерті, але без передачі своїм спадкоємцям.

Оскільки родичів Конецпольських чоловічої статі не залишилося, спадкоємицею Яна Александра як наближча кровна родичка стала його двоюрідна племінниця Маріанна з Конецпольських Валевська каштелянова розпшанська, онука іншого брата гетьмана Станіслава Конецпольського. Точніше, спадок перейшов до її синів Францішека і Александра Валевських, ще зовсім молодих: народилися після 1701 року, тому у заповіті 1702 року Конецпольський їх не згадує. Незадовго до його смерті, того ж 1719 року, один з братів Александр Казимир Валевський одружився з Теофілією Терезою з Жевуських, племіннецею Ельжбети Фебронії. Ймовірно, шлюб було влаштовано за посередництва, а може й ініціативи тітки, з метою зберегти статки її чоловіка ближче до родини. Однак небога померла за півроку до самої Ельжбети Фебронії.

Маріанна з Конецпольських Валевська, @Muzeum Walewskich w Tubądzinie

Рід Валевських походив з центральної Польщі, не був пов'язаний з українськими землями, і нові власники не мали ані достатнього досвіду, ні спонуки займатися відновленням поруйнованих війнами і обтяжених боргами земель. Вони вирішили їх продати. Унаслідок певних авантюрних комбінацій, 27 квітня 1723 року новим власником українських маєтностей, що раніше належали Конецпольським, став Станіслав Любомирський, у подальшому воєвода київський. А після нього їх поділили четверо його синів, одним з яких був Францішек Ксаверій Любомирських, чоловік Теофілії з Жевуських, а другим Александр, чоловік Розалії з Ходкевичів і батько Розалії Жевуської.

"Станіслав Любомирський, син Єжи воєводи сандомирського, тоді ще лише підстолій коронний і староста сондецький, чоловік дуже скромної фортуни, але великої енергії, почав стукати до Валевського з проханням, аби той поступився йому своїми правами; шляхтич "не хотів збагачувати князів і відповів, що не знає жодного з Любомирських". Підстолій удався до хитрощів. Він мав при своєму дворі бідного Валевського й, давши йому 100 000 тинфів, заохотив, щоб той спробував щастя; спадкоємець зробив для тезки те, чого не зробив для Любомирського. Підстолій дав своєму двірському другі сто тисяч відступного й став найбагатшим паном у Речі Посполитій. Щоправда, господарював він старанно, колонізував наполегливо; через 60 років маєток його розпався на чотири шеди, між чотирма синами поділений; отож одна з тих шед була продана між 1788 і 1798 роками за круглу суму 9 000 000 рублів (60 000 000 злотих), незважаючи на те, що земельні маєтності внаслідок змін, які відбулися в країні, не мали великої вартості. Це може слугувати для оцінки спадщини по Конецпольських" [42].

Ельжбета Фебронія Гелена з Жевуських Конецпольська померла у Рівненському замку 22 червня 1722 року [37]. Рожнятів і Кадиївці, а може й інші маєтки після неї успадкував Станіслав Матеуш Жевуський [24]. Була похована у костелі єзуїтів у Львові [33]. Натомість урочисте поховання (радше перепоховання) Яна Александра Конецпольського у родинному склепі у Конецполі відбулося аж 11 жовтня 1725 року [34]. На знак згасання роду Конецпольських на його похороні було символічно розламано щит з гербом Конецпольських.

З інвентаря палацу у Роздолі 1789 року відомо, що у його збірці було два портрети Ельжбети Фебронії з Жевуських [47]. Ще один портрет її чоловіка, окрім збереженого зображення з Підгорецького замку, знаходився станом на початок XX століття у костелі у Рожнятові [31]. Доля цих пам'яток наразі не з'ясована.