Літературні, театральні та художні кола [Парижа] не цікавилися польською творчістю. Польські видавці не платили гонорарів за право перекладати з іноземних мов, авторське право ще не було захищене Бернською конвенцією у міжнародних відносинах. Через це влаштуватися у Парижі польському літератору, художнику чи журналісту було нелегко. Хіба що він володів таким значним статком, як Станіслав граф Жевуський, і, як він, недбало його марнував. Тоді навіть екстраваганції пробачалися.

Станіслава Жевуського розорили вродливі паризькі акторки та баккара. Сідаючи в клубах за зеленим столом, він зазвичай витягав із кишені томик Шопенгауера. Іноді під час гри він так заглиблювався в книгу, що круп’є мусив нагадувати йому про обов’язки гравця. Його брат граф Адам [Вітольд] (у молоді роки офіцер кавалергардів Петербурга, після світової війни — полковник польських військ), завзятий мисливець, господарював у родовій Верхівні на Україні. Вів поміркований спосіб життя і примножував величезний статок. Але прийшла більшовицька революція, і за лічені години він мусив тікати, щоб врятувати життя. Нічого більше не встиг врятувати. Поміркованість прийшла до такого самого результату, як і марнотратство.

"Жевуський", — повільно вимовляв граф своїм інтелігентним і іронічним тоном, — це вимовляється як "je vous aime [я вас кохаю]"… Це ім’я, яке публіка ніколи не вміла добре вимовляти і яке не хотіла запам’ятати, — яка книга, яка стаття сьогодні його згадує? Скільки попелу за десять років осіло на творах Станіслава Жевуського! І все ж, з усіх тих, хто наблизився до такої людини, такої вабливої самобутності, хто міг би її забути? 

Він, кого примхи долі зробили небожем Оноре де Бальзака через шлюб ("... Моя тітка, пані Ганська, якій Бальзак зробив величезну честь спати з нею…"), — чи не нагадував він справді постать, що вийшла з "Людської комедії"? Коли я познайомився з ним у 1903 році, він вже не був нічим іншим, як тільки професіоналом пера. Хворобливий і розорений, він зробив письменницьку працю своїм ремеслом з найгіднішою відвагою. Він убив у собі клубмена і гуляку; філософ-поет їх пережив. Драматург, відправлений у відставку, він публікував тут і там якийсь роман. Але передусім це були хроніки, критичні статті, філософські есеї, переклади п’єс і новел, які Станіслав Жевуський постачав газетам Франції та закордону, де співпрацював трьома мовами. У редакціях, де його знання і його розум не піддавалися сумніву, охоче згадували минуле цього колеги, його щедру і марнотратну молодість і галас, що здійнявся довкола його "Тіберія в Капрі", який став подією в театральному Парижі тридцять вісім років тому. Уяву нашого старшого покоління засліпила казкова розкіш постановки, керованої в усіх значеннях цього слова самим автором п’єси.

Другий Філоксен Бойє, граф мав свою легенду — у якій, як мене запевняли, було багато правди. Зі Станіславом Жевуським хіба не є неймовірне правдою? Ця легенда наполягала на зневажливій безтурботності, з якою польський великий пан допомагав актрисам, грекам, театральним підприємцям, усім прохачам літератури або куліс поглинати його спадщину. Чи ті насолоди, яким він віддав свою форту­ну і своє здоров’я, були для Станіслава Жевуського лише приводом публічно нудитися? Його найменш спостережливі товариші могли помітити, що цей зіпсований філософ вважав своїм тріумфом залишатися вищим за ці такі дорогі розваги — до яких він вдавася, можливо, лише підкорившись тому тривожному романтизму, який заклало його походження. 

Серед похмурих безладів і, до того ж, нещасливих любовних історій він виявляв симптоми лише однієї, але нестримної пристрасті — пристрасті до читання. Він носив бібліотеку в своїх кишенях і продовжував через улюблені книги свої неокантіанські студії будь-де, де б не опинився — у шинку, у гральному будинку чи у коханих подруг. Чи додавав графу насолоди той подив, який ця звичка викликала у свідків? Ми цього ніколи не дізнаємося. Одна з найвідоміших жінок тогочасного Парижа розповідала, що щоразу, коли Жевуський вечеряв із нею, він не вимовляв і чотирьох слів: він читав.  Роздратована, одного вечора вона сказала:
— "Але чому ви навіть не відкрили рота, якщо самі мене запросили?"

Він відповів тоном найуважнішої галантності:
— "Тому що, моя мила, я хотів, аби ви з’їли якнайбільше."

У ті часи, коли ще не було звичаю ставити на зелене сукно ціну фабрики чи пароплава, ставки Станіслава Жевуського були знамениті поміж rue Taitbout і rue Royale. Роблячи ставку, він читав; і яким би значним не був його виграш чи програш, він не закривав книги, яку тримала його ліва рука. Однієї ночі, після низки невдач, цей блискучий гравець раптом утратив холоднокровність, яка здавалася майже нелюдською і якою фахівці захоплювалися вже двадцять років. Він кинув свою книгу, підвівся, схопив великий срібний канделябр із запаленими свічками і одним рухом, з розмахом, спрямував його в інший кінець салону, у дзеркало, де вогні і відбитки розбилися в одному гуркоті. Потім, відштовхнувши переляканих круп’є, гравців і слуг, граф Станіслав Жевуський вийшов без поспіху… Це була його остання партія баккара.  

Пан Жевуський жив і працював лише при світлі ламп. З яких розчарувань, образ і сплінів складалася його відраза до справжнього світла? Віконниці його помешкання на першому поверсі на rue de Florence [№8] завжди були зачинені. Він виходив з дому лише тоді, коли запалювалися театральні рампи. Йшов дивитися нову виставу або вкотре послухати оперету на свій смак, затримувався на кілька годин у дружній газетній редакції, а потім, повернувшись, ходив по своєму житлу до світанку, дратуючи сусідів. Удень він спав, не довго, між двома чашками молока, двома булочками і двома статтями.

Цей чоловік без режиму давно вже пристосувався до вбрання без фантазії, своєрідної уніформи, над якою сам жартував у своїх епіграмах: граф незмінно з’являвся весь у чорному з голови до ніг — занадто високий чорний фетровий циліндр, велике чорне ратинове пальто, зашироке, задовгі чорні сукняні штани і чорний редингот, що широкими полами підіймався аж під підборіддя — свого роду зношена левіта [довгий сюртук] полковника літератури у відставці на півставки. Я не пригадую, щоб бачив на худій шиї пана Станіслава Жевуського біле кільце накладного коміра або помічав між лацканами його редингота світлий трикутник сорочки. Можливо, він її не носив, щоб змусити долю зробити з нього щасливу людину? Натомість він ніколи не розлучався з хустинкою; кілька разів за вечір, звичним жестом, розмовляючи, він поправляв її складки в будь-якому дзеркалі, що траплялося йому на очі. Пам'ятаю його під час страшної липневої ночі 1908 року. Спека весь день пропікала стіни. Пара з запахом вакси і кінського гною піднімалася з бульвару, проникала крізь вікна і наповнювала нижній мезонін редакції газети. Відмовившись від пристойностей, деякі редактори зняли піджаки, почервонілі, мов кочегари вантажного пароплава. Станіслав Жевуський, почуваючись добре в цій парильні, застебнутий до самих вусів, зволив зняти своє пальто, але зберіг свою хустину. Чи додавали якогось кокетства його маленькі, тонкі, вигнуті ступні? Не думаю. Він носив не черевики, а чоботи, за давньою модою своєї країни, дуже добре скроєні, але ніколи не начищені, і які до середини литки робили опуклими й закручували, мов штопор, жахливі чорні штани, стрілка на яких давно вже зникла… Ах, ці чоботи автора "Тіберія на Капрі"! Який нігіліст-вигнанець чи польський іредентист, схований у чорній халупі, скроїв і пошив ці архаїчні шедеври? 

Коли погляд проходив по оголеному лобі, виступаючих вилицях, втомлених рисах графа, він зупинявся на густих, величезних вусах, довгі волосини яких, вигнуті мов леза ятагана, закривали рот і врізалися в підборіддя, зменшуючи його об’єм і роблячи його вузьким. Ці вуса були чорні. Щодо автентичності цієї чорноти моя посмертна дружба не буде проводити розслідування. Вони були чорні тим самим матовим і похмурим чорним, що й циліндр, редингот, штани та чоботи Станіслава Жевуського. На обличчі, зблідлому від утоми й страждань, виснаженому безсонними ночами й роздумами, якою несподіванкою була ця нота тріумфальної мужності! Вони здавалися штучно причепленими до обличчя хворого — ці вуса ватажка банди, ґвалтівника дівчат, гусара-пияка й забіяки часів Тридцятилітньої війни…

Чорний і білий, як лист-повідомлення про смерть, пан Станіслав Жевуський не був похмурим. Він перебував у постійному стані інтелектуальної цікавості; він любив невтомною, постійно діяльною любов’ю театральне мистецтво, літературу романів і ідей. Усе цікавило цього розчарованого! Цей напівпомираючий хотів бути в курсі всього, знав усе, запам’ятовував усе; він міг водночас обговорювати найновіший твір якогось німецького або англійського філософа і відтворювати біографію актора, якому доручено роль у сорок рядків у найновішому водевілі пана Фейдо або пана Геннекена. Його флегматичний тон, слов’янські інтонації голосу надавали смаку коментарям, багатим на спостереження і спогади, які він охоче давав щодо літературної чи театральної події дня. Коли його питали про новини щодо його здоров’я, він раптом ставав меланхолійним: — "Ах, дорогий пане Такий-то, я дуже хворий… Мої хвилини пораховані… Так, так… Я думав сьогодні вранці померти…"  Його нервова рука стискала хустину, яка становила невід’ємну частину його особи. Голова трохи відкинута назад, трохи схилена на плече, він трохи опускав повіки. Череп раптом ставав блідим, вилиці ще блідішими, і пан Станіслав Жевуський мав вигляд власного трупа. Бідний дорогий графе! Ми так звикли бачити щодня, як він помирає, що його справжня смерть здавалася нам чимось невиразно неймовірним; і деякі з нас ще не звикли до думки, що остаточно помер цей помираючий із таким живим розумом. 

Станіслав Жевуський, безперечно, був людиною Франції свого часу, яка нестримно зловживала використанням прикметників. Ними він напував свою розмову і свої писання. Можна сказати, що його живили не лише молоко, а й епітети. До того ж упродовж життя він уживав їх з такою розпустою, що прості прикметники вже його не вдовольняли, в них йому бракувало смаку. Він потребував алкоголю суперлативів [найвищих ступенів порівняння]. І навіть до віртуальної потужності суперлативів він намагався додати ще більше сили або м’якості, підйому або солодощів примхами своєї вимови, несподіваним зміщенням наголосу. Але з усіх слів нашої мови "admirable [чудово]" було улюбленим словом пана Жевуського. Він зробив із нього звичний інструмент, на якому не втомлювався грати. Він починав перші склади в низькій октаві "ad"… "mi"…; його голос раптом підіймався, знаходив дуже високу ноту для "ra", потім падав і протягував з субтоном, мов співачка, німий склад "bleeee", якнайдовше, наскільки дозволяло дихання. Бо його улюблений епітет, очевидно, здавався йому надто коротким. Він навіть відчув потребу підтримати його, подовжити, збагатити прислівником, який водночас посилював би значення і надавав йому, для наївних, ніби печать автентичності. "Vraiment [справді]" припало йому до смаку; і він приварив його до епітета, яким так насолоджувався. Vraiment admirable книга, яку Станіслав Жевуський отримав, vraiment admirable комедія, яку він щойно почув, vraiment admirable промова такого-то, vraiment admirable дебюти мадемуазель Ніні… Чи зустрічав він автора блідої вторинності? — "Дорогий мій колего, я сьогодні вранці прочитав вашу статтю… Цілком визначна! Яка глибина, який розум, яка ерудиція! Так, так… це vraiment admi…ra…bleee!" І під прикриттям цього універсального захоплення, яке він зробив своєю спеціальністю, граф міг спокійно плекати іронію…

А якщо якийсь дрібний епізод давав його почуттю гумору привід для розваги? Він уже ніколи його не забував і довго ним тішився. Під час візиту італійських монархів до Версаля в жовтні 1903 року офіційний кортеж був досить ретельно продуманий, і його демократична помпезність виглядала не надто погано під гордими кронами парку… Але позаду карет "à la daumont" прослизнув старий фіакр, запряжений шкапою, керований брудним кучером — фіакр, що здавався позиченим зі складу реквізиту Нового цирку. Усередині сидів якийсь недбало вдягнений чоловік, але в його петлиці красувався великий орденський знак. Блискучий офіцер президентської канцелярії, командант Ламі, раптом помічає цей дивовижний екіпаж, який ганьбить "його" кортеж; він стрімко під’їжджає до чужинця. 

— "Месьє, — кричить він пасажирові фіакра, — що це за огидна карета? Це неймовірно! Не можна супроводжувати очільників держави в такому екіпажі! І взагалі, з якого права ви тут? Хто ви такий?" 

— "Я, — відповідає запитаний скромним і тихим голосом, — пан Кемпфен, директор Національних музеїв."

— "Та чорт забирай, пане директоре, як це людина на вашому місці не знайде кращого фіакра? Сховайте, пане, сховайте цю розвалюху!"

І нещасний пан Кемпфен мусив прибрати свою карету.

Я був свідком цієї маленької сцени; увечері я описав її панові Станіславу Жевуському. Як його надзвичайна пам’ять змогла зберегти такий дрібний анекдот? Багато років потому він весело сказав мені: — "Ви пам’ятаєте?… "огидний фіакр" пана Кемпфена? той наїзд офіцера?" По-своєму він відтворив цей діалог… і за чорним забором вусів можна було здогадатися, що його рот сміється… Цього сміху Жевуського не було видно, його не можна було побачити! Але його було чути… І він був ясний, все ще юний, з юнацькою насмішкуватістю, в якій було багато грації.

Чому ж цей аристократ, цей філософ, який так багато читав, так довго розмірковував, зазнав таких різних долей, цей драматург, цей романіст, цей журналіст, думка якого була не тільки багата й красномовна, а й особиста та гостра, — чому він не проявив усього свого таланту? На жаль! Він виробив собі стиль багатослівний, важкий і гучний, як деякі архітектури Центральної Європи. Його фрази, перевантажені вставками, і в яких рясна, але погано розставлена пунктуація не могла впустити повітря, заповнювали колонки й сторінки непрозорою масою.

Якби він писав так, як говорив! Його мова залишалася прозорою у своїй витонченості; цей медовий потік пропускав світло. Але коли він брав до руки перо, цей польський француз заплутував свою думку в переплетіннях складної риторики, де погано поєднувалися терміни філософського жаргону й штампи слов’янського чи німецького романтизму. Якщо ж мати терпіння уважно читати Жевуського, намагатися крізь цю суміш зрозуміти, що він насправді хотів сказати, то зусилля винагороджуються цінними відкриттями. Глибокі зауваження, проникливі спостереження, дотепні іронії — усе це знаходилося під поверхнею прози графа, під тією корою прикметників, якою вона була вкрита і яку публіка не піднімала.

Хоча він завжди ніби робив зізнання, пан Станіслав Жевуський був, зрештою, найзагадковішою людиною на світі, і про його справжнє матеріальне й моральне життя, можливо, ніхто нічого не знав… Він був закоханий — або вдавав, що закоханий, або вірив, що закоханий — у одну театральну красуню, яку не називав, яка приймала його троянди і відкидала його освідчення. Він безмежно тішився своїм неуспіхом, не забуваючи про нього оголошувати. Його невдачі в коханні стали для нього свого роду темою, яку він із задоволенням без кінця оздоблював меланхолійними й насмішкуватими варіаціями. — "Мене цілковито зневажають. Але вже дуже гарно те, що вона терпить мою присутність. Бідний філософ, жалюгідний інтелектуальний пролетар не може претендувати на те, щоб його залицяння були спокусливими. До того ж хіба я не помираючий? А вона — сама грація. Така сліпуча, вона має право бути жорстокою, як усі весни… Ах, дорогий мій колего, дорогий мій друже, якби я мав вашу молодість, vraiment admi…ra…bleee!"

Поки граф модуляціями виголошував свої скарги й розливав потоки прикметників, його маленькі блискучі очі з холодним блиском іронії стежили у дзеркалі каміна за темним і примарним образом, що був схожий на нього, мов брат, а його рука повільно пестила скроні, наче відкидала назад тінь волосся, яке вже стало невидимим для будь-кого, крім нього самого… 

Але саме в такі хвилини, на декілька секунд, здавалося, що Станіслава Жевуського можна краще пізнати — або принаймні краще вгадати; і, можливо, він був саме тим, ким тоді мені здавався: сентиментальною людиною, яка вкладала багато стоїчної елегантності в те, щоб приховати під оздобами своєї їдкої іронії величезний жаль змарнованого життя.

Лист написаний письменником Жулем Верном до невідомого адресата 14 лютого 1900 року. Жуль Верн пише про своє задоволення від позитивної статті, яку хтось написав про його творчість у рецензії. Автором цієї статті є Станіслав Жевуський, який надіслав йому статтю, яку сам написав. Стаття Жевуського була надрукована у 119-му випуску Bulletin de la Société Jules Verne у 1900 році. 

"Ам’єн, 14 лютого 1900. Шановний пане, Я щойно отримав номер "L’Événement", до якого була приколота ваша картка. Отже, я роблю висновок, що саме вам я завдячую цією посилкою і, без сумніву, статтею, підписаною Станіславом Жевуським. Хочу без зволікання подякувати вам удвічі і сказати, як я був зворушений, читаючи цю статтю. У ній сказано — і в чудових висловах — речі, які дуже мене зворушили. Я, безумовно, не заслуговую на стільки похвал; але отримати їх у такій формі — за це я хочу висловити вам усю свою вдячність. Отже, прошу вас, шановний пане, прийняти мої щирі подяки і повірити у незмінну вдячність старого оповідача. Жуль Верн".

Оригинальний текст: "Amiens le 14 Fev[rier] 1900 Cher Monsieur, Je viens de recevoir un numero de l’Évenement sur lequel etait épinglée votre carte. J’en conclus donc que c’est a vous que je dois cet envoi, et, sans doute l’article signe Stanislas Rzewuski. Je veux sans retard vous remercier doublement, et vous dire combien j’ai été emu lisant cet article. Il dit, et en excellants termes, des choses qui m’ont ete au coeur. Je ne merite pas tant d’eloges assurement; mais de — sous une forme telle que je tiens a vous en exprimer toute ma gratitude. Veuillez donc cher Monsieur recevoir mes sinceres remerciements et croire a l’inalterable reconnaissance du vieux conteur. Jules Verne".

Граф Станіслав Жевуський, одна з найсимпатичніших фізіономій літературного і драматичного Парижа, помер учора ввечері у своєму помешканні на rue Custine. Йому було п’ятдесят років. [...] У віці 17 років, після навчання у військовій кадетській школі у Петербурзі, граф Жевуський переїхав до Парижа. Тут він завжди зберігав своє постійне місце проживання. Але його приваблювали подорожі, і він любив далекі мандри та довгі візити до різних столиць. У Парижі граф Жевуський був добре відомою постаттю на генеральних репетиціях, де користувався загальною симпатією, оскільки всі дуже цінували його привітні манери. Граф Жевуський здобув кілька приємних успіхів на різних паризьких сценах: "Граф Вітольд" у Théâtre-Libre; "Тіберій на Капрі" у театрі Porte-Saint-Martin тощо. Він також пробував себе в романі й здобув там одне з найпочесніших місць. Він мав надзвичайну ерудицію. Маючи живий винахідливий розум, він ознайомився з усіма філософіями. Крім того, театр, який завжди його приваблював, постійно підживлював його цікавість. І ніхто краще за нього не знав іноземних творів. До того ж він сповідував найширший еклектизм і вмів знаходити інтерес у будь-яких творах — від найдрібніших і найлегковажніших до найвизначніших і найсерйозніших.

1. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

2. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T10 (1991)

3. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T11 (1997)

4. Юлія Осташевська "Шабля генерал-ад'ютанта Адама Жевуського із колекції НМІУ" (2017) 

5. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)

6. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

7. Граф Адам Ржевускій "Отрывокъ изъ мемуаровъ" у "Исторический вѣстникъ" Т132 (1913)

8. Leon Lipkowski "Moje wspomnienia: 1849-1912" (1913)

9. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

10. Józef Dunin-Karwicki "Z moich wspomnień" T1 (1903)

11. Józef Dunin-Karwicki "Z moich wspomnień: wstęp, lata dziecięce i młodzieńcze" (1903)

12. Рудакова Юлія "Нетипові особливості примірника львівського видання "Chwała krzyża" 1758 р. з фонду Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського" (2019)

13. Григорій Григор'єв "У старому Києві. Спогади" (1961) 

14. Сергій Левик "Записки оперного певца" (1962)

15. www.preiserrecords.at/de/olimpia-boronat.html 

16. Stanislas Rzewuski "Le Mariage de Balzac", La Nouvelle Revue, 15 janvier (1906)

17. Stefan Krzywoszewski "Długie Życie" T1 (1947) 

18. Jarosław Iwaszkiewicz "Książka moich wspomnien" (2023)

19. "Mémoires d'Hedwige de Forsanz", цитується за статтею Roger Pierrot "Autour d'Ève de Balzac et des Rzewuski" у збірці "La vie romantique hommage à Loïc Chotard" (2003)

20. Tadeusz Epsztein "Z piórem i paletą zainteresowania intelektualne i artystyczne ziemiaństwa polskiego na Ukrainie w II połowie XIX wieku" (2005)

21. Maria Małgorzata z Radziwiłłów Franciszkowa Potocka "Z moich wspomnień pamiętnik" (1983) 

22. Wirginia Jezierska "Z życia dworów i zamków na Kresach 1828-1844" (1924) 

23. Лариса Дідора "Книжкові знаки на стародруках з бібліотеки графа Адама Ржевуського та членів його родини" (2024) 

24. Raymond Lécuyer "Les oubliés et les dédaignés de ce siècle. Le comte Stanislas Rzewuski", "L'Ami du lettré" (1923)

25. "Le Pêle-mêle: journal humoristique hebdomadaire" 10 octobre 1897 

26. "Paris"

27. "Le Petit Troyen: journal démocratique régional" 28 mars 1891 

28. Letter from Jules Verne to Unknown, 14 February 1900 

29. "Les Nouvelles Artistiques", 17 mai 1913 

30. "Hrabia dramaturg", "Nowości Illustrowane" nr 37 (1911)