Генрик Жевуський, "Адам Смігельський староста гнезнівський" (фрагменти)

Вже перші відблиски дня досягали бляшаного покриття Барського замку. Підскарбій у своєму наметі не спав, як про те здогадувалися двоє молодих товаришів, а сидів одягнений біля столику, освітленому від свічника. Дивлячись на свій подорожній хрест і образок Богоматері Ченстоховської, тихо промовляв ранкові молитви, аби не розбудити трьох своїх невідступних товаришів, які ще спали, а це були: отець Понціан Капуцин, його капелан, Сем'янтковський, командир артилерії, славний майстер у науці розмічування таборів, у якій він вправився, десятки років прослуживши у французькому війську, а пізніше кільканадцять років воюючи у вітчизняних лавах, і Кукавський, придворний поет підскарбія. Того останнього старшина, а навіть і молодь вважали за напівдурня, але він мав ласку у свого пана. Бо той, хоч муж з практичною освітою, а був далекий від усілякої шкільної науки, тому дуже його вражала та легкість, з якою Кукавський майже кожну свою думку оздоблював однозвучними закінченнями, і він вважав його за дуже вчену людину. Крім того, любив слухати його балаканину про астрономію, фізику, природничу історію; бо сам був небагатослівний і полюбляв розмірковувати під брязкотіння незрозумілих слів. І часто казав йому: "Кукась, пофілософствуй-но мені!" А тоді вже у потішеного Кукавського рот не затуляється, аж поки підскарбій не задрімає, заколисаний тими мудростями. 

Михайло Флоріан Жевуський, спершу рядовий товариш, намісник, полковник королівський, обозний, писар польний, а зрештою підскарбій надвірний коронний і староста судовий холмський, хоч народжений у заможному домі, починав свою рицарську кар’єру як бідний пахолок і лише у зрілому віці здобув вищі відзнаки. Його батько, суддя львівський земський, одружений був з донькою Даниловича воєводи руського, старшою сестрою матері короля Яна, онука великого Жолкевського, і ділив із Якубом Собеським каштеляном краківським розлогі маєтності по Жолкевських і Даниловичах. Але з самого дитинства Михайла, спотвореного віспою, до того ж похмурого і неохочого до науки, матір, що верховодила у домі чоловіка, недолюблювала, натомість упадала за меншим сином Адамом, хлопцем надзвичайно вродливим і розумним. Пані суддева якнайстаранніше виховувала Адама вдома, а Михайла, бо він соромив її своєю потворністю, віддала до єзуїтського конвікту в Сандомирі, з якого він утік на шістнадцятому році свого віку, ледве навчившись читати й писати. Довго батьки вважали його пропалим, бо він приховав прізвище, вже відоме в народі, і під придомком Бейда пристав рядовим до одного гусарського товариша, холм’янина на прізвище Венгленський, надзвичайно суворого. Той за кілька років дав йому пізнати всю гостроту військової служби, але прищепив йому якості, необхідні для цього ремесла. Михайло Флоріан, уже посідаючи перші уряди держави, часто повторював: чим я є, тим завдячую Венгленському, і з вдячності пізніше збагатив залишених по ньому синів. 

Завжди під прізвиськом Бейди, Жевуський уславився, воюючи під Ходкевичем, Єремою Вишневецьким, Єжи Любомирським, а зрештою привернув до себе увагу Ревери Потоцького, так що той доручив йому свою гетьманську хоругву. У присутності цього знаменитого гетьмана відбулася зворушлива сцена, коли він зустрівся зі своїм братом Адамом, уже ротмістром. Адам упізнав старшого брата, якого вважав загиблим. Брати розплакалися, і Адам повіз Михайла до батьківського дому, де він примирився з матір’ю, яка, побачивши звитяжні шрами, що прикрасили його обличчя, змирилася з його потворністю, хоч він і був ще менш говіркий, ніж коли втік зі школи, бо мав прострелену щелепу і язик, тож висловлювався з великими труднощнями, поки не вправився говорити. Може з цієї причини, коли вже ставши могутнім був депутатом від Холмської землі, на сеймі рота не відкрив; зрештою красномовні перегони законодавчого зібрання не були його стихією, але він постійно командував різними частинами військ Речі Посполитої і був пострахом для бусурманів. 

Був зросту малого і такий худий, ніби не мав тіла між шкірою і кістками. У бою ніколи не надягав панцира, а лише шкіряний кафтан, грубо підшитий. Як вже сказано, був спотворений шрамами від віспи і рубцями, що завдавали труднощів під час гоління, а тому попри поширений в народі звичай голити обличчя відпускав бороду, як у давні часи, а вона була єдиною окрасою його зовнішності. Але вираз його обличчя був дуже привабливий, якщо вже одна з найгарніших жінок свого часу Дзежківна каштелянівна розпшанська з-поміж стількох гарних кавалерів, що домагалися її руки, схилила свій вибір до нього. А коли вона відійшла у засвіти, залишивши йому численне потомство, старий удівець, шукаючи вже не кохання, а тільки дружби, знайшов її в літній сестрі примаса Потоцького, пані найособливіших чеснот, і вона стала найніжнішою матір’ю для дітей, що залишилися від першої дружини. 

Хоча був він непохитний у суворості, з якою утримував своїх підлеглих, здобув найвищу прив’язаність і довіру у солдатів. По-перше, сам себе не щадив у небезпеці і в разі потреби так само працював шаблею, як кожен із них; по-друге, ніколи не допускався найменшої несправедливості. Навіть образливим словом нікого не зачепив. Його напоумлення завжди були стримані, по його голосу ніколи не можна було пізнати, що він гнівається. Накази оголошував якнайспокійніше, а їх невиконання часто карав смертю, також без зайвих слів і без запалу. В усьому війську не було вождя такого маломовного, такого вимогливого, і якого б водночас так боялися.