Станіслав Матеуш Жевуський, бл.1726, з Підгорецького замку, Окружний музей Тарнова

Станіслав Матеуш Жевуський

(1662-1728)

"Станіслав Матеуш Жевуський, пан на Роздолі й Рейовці, народжений від батька Михайла Флоріана підскарбія і Анни Дзежківни каштелянівни розпшанської [...]. Окрім освіченої розсудливості, яка виразно проявилася під час вирішення заплутаних курляндських справ, був цей гетьман наділений надзвичайною фізичною силою; у діях був дуже спритний і прудкий. Після смерті своєї першої дружини Дороти з Цетнерів старостівни львівської він одружився з Людвікою Куницькою підчашенкою чернігівською, яка народила йому трьох доньок і двох синів, Северина і Вацлава" [Самуїл Бродовський, 12].

Станіслав Матеуш Жевуський народився у Роздолі і був охрещений 1 жовтня 1662 року у місцевому монастирі кармелітів. На той час родина Жевуських ще тільки просувалася до магнатського стану завдячуючи воєнним звитягам Михайла Флоріана Жевуського. Тому, після того як Станіслав Матеуш здобув освіту в єзуїтському колегумі у Львові, його відправили в освітню подорож, організовану не власними силами, а під патронатом Станіслава Яна Яблоновського гетьмана великого коронного, разом із його синами. З них старший син Ян Станіслав Яблоновський (1669-1731), в подальшому воєвода руський і великий канцлер коронний, знаний письменник-мораліст та меценат, лишався "великим приятелем" Станіслава Матеуша упродовж усього життя. Подорож розпочалася у 1682 році, причому гетьман Яблоновський розробив для Жевуського персональну освітню програму [56, 57]. Упродовж року він навчався в академії Жана Бернарді в Парижі, де опановував французьку мову, танці, математику, геометрію, географію та військову справу. Наступний рік він служив у загоні королівських мушкетерів, набираючись від них бойової майстерності. А третій рік провів у мандрах: з Парижу через Рим, Лоретто, Флоренцію, Венецію, і зрештою, після дво- чи тримісячного перебування у Відні, повернутися додому [3].

Цікаво, що однією з основних цілей навчальної подорожі було опанування іноземних мов, тому, за інструкціями гетьмана, "студентам" заборонялося спілкуватися з поляками за кордонам і навіть зупинятися в місцях їхнього перебування. Натомість на дозвіллі вони мали навчитися читати і писати руською (тобто староукраїнською) мовою від одного з наставників, що їх супроводжували, Яна Михайла Косовича. Можна зауважити, що в подальшому, за результатами подорожі, Станіслав Матеуш Жевуський добре володів французькою мовою і цінував знання іноземних мов у інших.

За Люблінською унією, збереження на українських землях місцевого права, тобто Литовського статуту, утвореного на основі "Руської правди", і офіційного статусу руської (староукраїнської) мови було умовою переходу українських земель зі складу Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського до складу Корони Польської під час утворення Речі Посполитої. Однак якраз за життя Станіслава Матеуша сейм 1697 року скасував статус української мови як офіційної, "бо мова руська недоступна для польських геніїв". На думку Яна Ледуховського (нащадка роду Ледуховських, про який буде згадано нижче): "Це рішення Сейму було великою помилкою, оскільки в результаті нащадки русинів, особливо українці, не могли ідентифікувати себе з Річчю Посполитою перед обличчям російських вторгнень у наступні часи. У Речі Посполитій мова їхньої нації вже не була офіційною" [58]. Ініціатива походила з Варшави, втім можна зазначити, що "на місцях" Жевуські на Підгірцях продовжували навчати українській мові своїх дітей і у наступних поколіннях.

Після повернення Станіслав Матуеш розпочав військову службу, спершу в литовському війську. Наділений винятковою фізичною силою, за переказами, міг ламати підкови і піднімати величезну вагу, "найдикіших коней за годину приводив до повного послуху і лагідності. Одним ударом кулака він міг повалити найсильнішого чоловіка, а озброєний рушницею ставав непереможним" [13]. У 1686 році Михайло Флоріан Жевуський передав синові уряд старости холмського, а у серпні того року Станіслав Матеуш взяв участь у битві з татарами під Лопушним під проводом батька, яка попри здобуту перемогу стала чи не найтяжчою в кар'єрі Михайла Флоріана через великі втрати. У цій битві Станіслав Матеуш "у плече поранений, ледве смерті уникнув", але "від того разу відійшовши, під Кам’янцем і деінде з тією ж живістю серця, особливо у Волощині, за вітчизну і здоров’я, і життя своє наражав, уже на той час як генерал військ піших чужоземських [тобто піхоти іноземних найманців]" [55].

Як "пан не тільки в руці сильний, а й у раді" [55], Станіслав Матеуш Жевуський кілька разів відігравав роль посла на перемовинах з Туреччиною. Уперше від кінця 1693 по початок 1694 року в Адріанополі вів переговори з ханом Селім Гіреєм, якого мав схилити до посередництва в укладанні миру з Туреччиною. Цей план не реалізувався, бо попри поступки, які готовий був запропонувати посол, турки поставили жорсткі умови, яких він не міг прийняти. Xоч мети місії не було досягнуто, вона була позитивно оцінена шляхтою [1, 25].

Станіслав Матеуш Жевуський, Шимон Яремкевич бл.1756, з Роздолу, ЛГМ

Після смерті короля Яна III Собеського (1629-1696), не без політичних інтриг і протистоянь, було короновано Августа II Фридриха (1670-1733), курфюста Саксонії. Станіслав Матеуш, який орієнтувався на Собеського як на взірцевого короля, і з огляду на військові звитяги, і на те, що саме за нього рід Жевуських було піднесено, був одним з найвірніших прихильників нащадків Собеського як кандидатів на корону. Конвокаційний сейм обрав французького кандидата Франсуа Луї Бурбон-Конті. Однак, скориставшись зволіканням обраного і підтримкою анти-французької коаліції, саксонський претендент Фридрих шляхом підкупу сентаторів і військового тиску добився коронації себе як король Август II, надалі Сильний. Після поразки Собеських Жевуський долучився до більшості і підтримав нового монарха, чим здобув його прихильність, але сам так і не став його шанувальником. Вже в цих умовах Станіслав Матеуш виявив ту схильність до пошуку компромісів і примирення опонентів, яка зумовила його дії в подальшому.

8-9 вересня 1698 року відбулася битва під Підгайцями, яка стала останньою в історії битвою Речі Почполитої з татарами і останньою битвою війни з Туреччиною. Станіслав Матеуш Жевуський узяв у ній участь як полковник панцирної хоругви. Заздалегідь результат битви був непередбачуваний, і розклад сил був не на користь коронного війська: готуючись до татарського нашестя, воно розподілило ресурси на всі можливі напрямки атаки, а татарам вдалося спрямувати її несподівано на нечисленний табір. Атака була продумана: татари розділи військо на дві частини і узяли коронне військо в оточення. Історики припускають, що перемозі татар завадило те, що вони завчасно кинулися на розграбунок табору і послабили оточення, і це дало можливість коронному війську змінити перебіг битви. Сучасники і нащадки Жевуських натомість приписували перемогу божественому втручанню: "Панцирна хоругва Станіслава Матеуша Жевуського, оточена татарами в битві під Підгайцями, відчайдушно відбивалася упродовж восьми годин. Командувач і його хоругва закликали до захисту Богородиці Холмської і прорвалися до табору. Звідти у Підгорецькому замку образ цієї Богородиці, покровительки роду від часів тієї сутички" [2].

Станіслав Матеуш Жевуський, з Підгорецького замку, ЛІМ

У жовтні того ж року розпочалися перемовини, в результаті яких між Річчю Посполитою і Османською імперією було укладено Карловицький мирний договір. На Станіслава Матеуша Жевуського було покладено дипломатичну місію: поїхати послом до Туреччини, щоб ратифікувати договір. Його поїздка тривала з весни 1699 по січень 1700 років і принесла союз, згідно з яким ханам заборонялося нападати на Річ Посполиту, а Поділля повернулося до її складу. У поїздці Жевуського супроводжував Рафал Лещинський, який залишив опис цієї експедиції [15].

"Вибір Станіслава Матеуша Жевуського як посла до Порти не був випадковим. Кандидатура Жевуського і доручення йому такого серйозного завдання не стали несподіванкою і для тодішніх статистів Речі Посполитої. Холмський староста користувався переважною підтримкою таких знавців відносин зі Сходом, як великий коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський і Станіслав Малаховський. Ще під час переговорів у Карловицях Малаховський в одному з листів до гетьмана пропонував віддати Жевуському функцію посла до султана. Сам гетьман дотримувався подібної думки, хоча спочатку мав дещо інакші плани щодо Жевуського. Він хотів відправити холмського старосту послом до кримського хана як людину, особисто знайому з Селімом I Ґереєм. На момент, коли Жевуському доручили посольську місію, він був 37-річним чоловіком зі значним досвідом переговірника і дипломата. [...]

26 січня 1699 року в Карловицях було підписано мирний договір між Річчю Посполитою і Османською Портою, який остаточно завершив війну, що тривала з перервами з 1672 року. Одним із положень договору було рішення про відправлення до Туреччини посла (емісара), яким став холмський староста Станіслав Матеуш Жевуський. Головною метою його місії було вручити акт ратифікації Карловицького договору, привезти додому турецьку версію цього акту і підтвердити союз між Річчю Посполитою і Туреччиною. 30 травня 1699 року Жевуський прибув до Адріанополя, де перебував султан Мустафа II зі своїм двором. Незадовго до початку посольської місії відносини з Туреччиною погіршилися внаслідок несподіваного набігу буджацьких татар на південно-східні кордони Речі Посполитої (у лютому 1699 року). Ця навала була розцінена у Речі Посполитій як відкрите порушення Карловицького договору. На першій конференції, яка відбулася 9 червня і під час якої Жевуський зустрівся з великим візиром Амказаде Хусейном Копрійлій-пашею, посол отримав турецький меморандум, в якому висловлювалася воля залишити (покинути) Кам'янець, але не раніше, ніж через два місяці після обміну ратифікаційними документами. А 14 червня під час аудієнції у самого султана Мустафи І турецькі політики послалися на формальні помилки, які вони знайшли в документі, що ратифіковував Карловицький договір. Зокрема, турки заявили, що на документі немає підписів короля Августа ІІ та великого канцлера Єжи Альбрехта Денгофа, а також наполягали на умові, що Кам'янець буде евакуйовано після ратифікації мирного договору обома сторонами. Стало зрозуміло, що перша дата евакуації (звільнення) Кам'янця, призначена на 15 травня 1699 року, буде знову відтермінована.

Упродовж наступних кількох тижнів Жевський вів складні переговори з османськими урядовцями, метою яких була не лише ратифікація мирного договору, а й повернення Кам'янця якомога раніше. Щодо останнього питання переговори почали ускладнюватися, оскільки ще в травні турецьке командування заявило про свої логістичні проблеми з евакуацією людей і техніки з Кам'янця, вимагаючи, щоб сторона Речі Посполитої надала транспорт. Переговори, які вів Жевуський, зайшли в глухий кут лише в другій половині липня 1699 року. Нарешті, після виконання (задоволення) менш важливих умов, висунутих турецькою стороною, операція з евакуації Кам'янця османським гарнізоном була завершена 22 вересня 1699 року. Лише у жовтні 1699 року, після того, як посол Карне приїхав до Стамбула на вимогу турків, він отримав підписаний документ про ратифікацію Карловицького договору.

Невдовзі після цього Жевуський залишив столицю Туреччини і в січні 1700 року прибув до Львова. Підсумовуючи перебіг його посольської місії, слід сказати, що вона врешті-решт увінчалася успіхом і майже всі завдання, які були поставлені перед Жевуським і містилися в інструкції для цього посланця, були ним виконані. Місія Станіслава Матеуша Жевуського як посла до Туреччини стала одним із переламних моментів в історії дипломатичних відносин Речі Посполитої з Високою Портою і значною мірою сприяла їх нормалізації" [4].

Слід зауважити, що нащадки Станіслава Матеуша берегли пам'ять про цю історичну роль свого предка; зокрема напередодні війни російської імперії з Туреччиною 1828-1829, до якої мала бути залучена польська шляхта, нагадували про укладений союз і закликали його дотримуватися. Пізніше, у 1839 році, Адам Жевуський також їздив послом до Константинополя, але вже від російської імперії.

"Даремно тоді Генрик Жевуський розповідав про Карловицький трактат, під яким підписався його предок, даремно переконував він, що турки — єдині союзники, які до кінця охороняли існування Речі Посполитої, що низка поразок, яких зазнала Туреччина, є наслідком захисту Польщі, що Висока Порта досі не підписала жодного трактату, яким би визнала законність поділу Речі Посполитої, що вона вірна союзному договору і що тільки зближення з турками може відновити занепалу вітчизну, що в Туреччині перебувають залишки війська Речі Посполитої, запорожці, — одним словом, що союз із турками для поляків — союз традиційний, історичний і політичний. Поляки слухали, позіхали і повторювали своє: "та вони ж бусурмани"" [47].

Не встигла Річ Посполита відновитися після тривалої війни, як розпочалася нова, Північна війна. Якщо у війні з турками був один зрозумілий ворог-загарбник і один спільний інтерес дати йому відсіч, то Північна війна була нашаруванням причин і інтересів, ситуативних протистоянь і ненадійних коаліцій, іноземного тиску і внутрішніх розколів угрупувань шляхти, розгляд яких виходить далеко за межі біографічної статті. Тому потрібне застереження, що події будуть окреслені загально і спрощено. Війна почалася з того, що Август II, але як курфюст Саксонії, а не як правитель Речі Посполитої, і з саксонським військом здійснив спробу відвоювати у Шведської імперії Інфлянти (Латвія), а в той же час Петро I атакував шведську Інгрію. Шведський король Карл XII відбив обидві навали. Блискавичні перемоги надихнули його контратакувати Августа II, але не в Саксонії, а в Речі Посполитій. Натомість поразки спонукали Августа II і Петра I до союзу проти спільного ворога Шведської імперії.

У самій Речі Посполитій, де було чимало невдоволених саксонським правителем, утворилася опозиція, і чимдалі просувалася шведська армія, тим більше магнатів переходило на її бік. У 1701 році шведи узяли Варшаву, в 1702 Краків, в 1703 — Данциг і Познань, а у 1704 в окупованій столиці і під контролем шведської армії Сейм детронізував Августа II і обрав королем Станіслава Лещинського. Його підтримало чимало шляхти, включно з давніми приятелями Жевуських Яблоновськими, які були близькими родичами Лещинського.

Карл XII (1682-1718), король Шведської імперії, з Підгорецького замку, Музей Тарнова

У цих мінливих умовах Станіслав Матеуш Жевуський залишався на боці Августа II: можна сказати, що тут вперше дала про себе знати така риса Жевуських, як політична сталість: і Станіслав Матеуш, і його нащадки дотримувалися обраного табору, навіть в умовах, коли обставини змінювалися і вони опинялися у меншості. Він вважав головним ворогом шведів, вбачав загрозу і у російських "союзниках", а найбільше намагався уникати активної участі у громадянському конфлікті. Натомість він вважався одним із найвпливовіших посередників поміж таборами, і по мірі зменшення табору прихильників Августа II його вага у ньому зростала. Особливо після того, як гетьман великий коронний Єронім Любомирський перейшов на бік Станіслава Лещинського, а Жевуського лишив своїм заступником. Як пише Самуїл Бродовський: "Призначений королем Августом II референдарем коронним, він максимально захищав країну від шведських вторгнень; відправлений у 1702 році з польським генералом Брантом у похід, він завдав шведам значної поразки під Пйотркувом, де до його рук потрапило 400 полонених" [12].

Однак, не всі битви за участі Жевуського закінчувалися перемогами. Так, львівські краєзнавці принагідно згадують, що саме він не зміг перешкодити захопленню шведами Львова 6 версеня 1704 року, відступивши від міста без. Насправді Станіслав Матеуш мав на меті розтягнути переважаюче шведське військо, запустити його у Львів і тут перекрити йому шляхи постачання. У цьому йому допомогали казацькі загони, з якими він блокував шляхи шведів і погрожував місцевій шляхті репресіями за постачання їм харчів. Як вважається, план зазнав невачі через львівських євреїв: не маючи політичних прав, а відповідно й лояльностей, а натомість маючи торговельні меріжі, вони постачали що завгодно кому завгодно.

"Битва при Каліші 1706 року", копія розпису зі стелі Столової зали Підгорецького замку, Музей Чорторийських, Національний музей Кракова

У 1706 році, після смерті Любомирського, гетьман польний Адам Миколай Сенявський посів його місце, а Станіслав Матеуш Жевуський 5 травня отримав булаву гетьмана польного коронного.

29 жовтня того ж року відбулася битва при Каліші — найбільш значна воєнна подія за участі Жевуського впродовж Північної війни. "Саме тоді гетьман досяг свого найбільшого військового успіху. У переламний момент битви праве крило на чолі з Жевуським успішно атакувало війська Варшавської конфедерації, що підтримували Станіслава Лещинського, тоді як війська великого коронного гетьмана Сенявського, згруповані на лівому крилі, розгромили інші війська прихильників Лещинського, які вийшли з бою. Ізольовані шведські війська не мали жодних шансів проти переважаючих сил коаліції і змушені були капітулювати. Цей успіх сприяв втраті Великої Польщі "антикоролем" Станіславом Лещинським, але не запобіг поразці Августа ІІ, який був змушений відмовитися від польської корони за Альтранштадтським договором 1706 року" [25]. В той самий день у Станіслава Матеуша народився син Вацлав Петро Жевуський.

Як полководець він прагнув покращити організацію та оснащення армії, визнавав, серед іншого, якості драгунів і дуже велику роль відводив розвідувальній діяльності, яку він розвинув у своїх військах. Гетьманська булава і подарунки з королівського майна зробили його одним з перших людей в країні. Наступні роки принесли йому нові уряди та землі. Йому належали підляське і белзьке воєводства, а також холмське, новосілецьке, любомильське і дроговизьке староства.

Станіслав Матеуш Жевуський був прихильником партнерських стосунків з козаками та вважав, що Гетьманщина є фактором зміцнення Речі Посполитої у відносинах з Туреччиною і тиску на Московію. Він мав товариські стосунки з Іваном Мазепою, з яким воював проти шведів у 1706 році під Ковелем. Листи від українського гетьмана, який звертався до Жевуського як до "ясновельможного пана і брата", зберігалися у Підгорецькому архіві (опубліковані у 1856 році [21]), а у картинній галереї висів його портрет. Після смерті Мазепи Станіслав Матеуш Жевуський підтримував контакт з його заступником у вигнанні Пилипом Орликом та був протектором його сина Григора Орлика, який служив його осаулом.

Фрагмент листа гетьмана Івана Мазепи до Станіслава Матеуша Жевуського

Окрім козацтва Станіслав Матеуш Жевуський підтримував греко-католицьку церкву. Це полягало не лише у будівництві українських церков у його маєтках у Підгірцях та Рейовці, а й у протегуванні клієнтів з унійного духовенства. За його підтримки посіли єпископство холмське Йосиф Левицький (1709) та львівське Атанасій Шептицький (1715), ініціатор будівництва собору Світого Юра. Портрет останнього також входив до збірки Підгорецького замку.

"Відсутність монарха в країні за часів панування королів із саської династії сприяла закріпленню звичаю користуватися протекцією при наданні санів і урядів, а утворені камарильї та партії виконували роль посередників між монархом і суспільством. Без підтримки знатних і впливових протекторів отримати єпископську сакру [посвяту] стало неможливо. [...] Кандидатури львівських єпископів із родини Шептицьких стали причиною конфронтації впливів різних угруповань. Проти кандидатури літнього, нещодавно наверненого до унії Варлаама Шептицького протестував нунцій. Вирішальною для номінації була підтримка краківського каштеляна та великого коронного гетьмана Адама Сенявського й його дружини Ельжбети з Любомирських, яка добивалася прийняття Шептицького під час аудієнції в короля. Кандидатура на львівську катедру наступного єпископа — протеже белзького воєводи й польного гетьмана Станіслава Матеуша Жевуського Атанасія Антонія Шептицького — викликала спротив тодішнього володимирського єпископа Лева [Леона] Кішки, який оцінював його як особу невідповідну та таку, що становить загрозу для нещодавно наверненої дієцезії. Попри це Шептицький став єпископом, а згодом Кішка змінив свою думку і в звіті зі з’їзду єпископів, під час якого було здійснено обрання Атанасія Антонія Шептицького його коад’ютором у митрополії, подавав позитивну оцінку його особи, висловлюючи визнання рекомендацій, виданих "Primariis Regni Senatoribus"" [43].

Як і усі Жевуські загалом, Станіслав Матеуш був прихильний до євреїв, але в його випадку це проявилося характерно, бо припало на період утисків і спроб заборонити синагоги у містах. Його вислів "Не може бути євреїв без святинь, а наших міст без євреїв" 1724 року люблять наводити польські історики, коли йдеться про віротепимість у Речі Посполитій.

12 жовтня 1726 року Станіслав Матеуш Жевуський отримав велику коронну булаву, поклавши початок "гетьманській гілці" роду Жевуських. Про розвиток його кар'єри свідчить той факт, що вартість його володінь у кілька разів перевищувала вартість володінь його батька. Саме Станіслав Матеуш зробив родовим маєтком Підгірці, купивши їх у Собеських. У них же він придбав Олесько та Кам'яницю Корнякта (Королівську) у Львові, яка стала його міською резиденцію з 1723 року. Йому також належали маєтки Райовець та Селець на Холмщині, Ленчна та Лисобоки в люблінському воєводстві, Желехів, різноманітна нерухомість у Львові та дім, а може навіть двір у Варшаві. У багатьох джерелах Станіслав Матеуш згадується як "пан на Роздолі" [39] або "дідич Роздолу" [40], але документів, що підтверджували б його права власності на місто не знайдено.

Станіслав Матеуш Жевуський, Василь Петранович, з Підгорецького замку, ЛГМ

Гетьман був рішучим захисником республіканських вольностей і привілеїв. Помираючи, він залишив настанову для свого сина Вацлава Петра, яка визначила систему цінностей та спрямувала політичну діяльність Жевуських підгорецької гілки на наступні два покоління: "Останні хвилини твого життя, сину мій, присвячуй Богові, а твої останні слова — твоїй Вітчизні. Залишаю тебе в Речі Посполитій, вільній і керованій мудрими законами. Нехай завданням твого життя буде передати своїм онукам те, що заснували твої батьки. Поважайте рівність шляхти, захищайте свободу. Моє коротке життя не дозволило мені повернути Речі Посполитій ту велич і могутність, яку применшили зміни 1717 року. Якщо ти отримаєш цю булаву, зроби те, чого я не зміг зробити. Будь завжди готовий пролити всю свою кров за святу віру, за свободу виборів, за гетьманську владу в усій її повноті та за liberum veto. Це чотири стовпи Речі Посполитої" [2].

Станіслав Матеуш Жевуський помер після важкої хвороби 4 листопада 1728 року у своїй Кам'яниці Корнякта у Львові. Григор Орлик написав батькові: "Коронний Гетьман, мій протектор, помер 4-го листопада; я втратив великого добродія, а Ваша Екселенція щирого друга" [20]. Тіло гетьмана два тижні готували до поховання у його кам'яниці, після чого 28 листопада 1728 року труну помістили в каплиці Богоматері Скапулярії львівського костелу кармелітів.

Станіслав Матеуш заповідав поховати його без "жодного пишного похорону", однак вдова прагнула влаштувати гучну церемонію. Це спровокувало суперечку між нею та їхніми синами, яка розтягнула підготовку більше ніж на півтора року. Зрештою урочистий похорон відбувся у Львові 17 липня 1730 року, тривав три дні і став своєрідним апофеозом досягнень гетьмана [22]. Після цього його тіло було перенесене до Роздолу і там покладене до родової усипальні у монастирі кармелітів, а сердце поміщене в костелі бенедиктинок у Львові, де перебувала його дочка Анна Людвіка. В обох костелах кармелітів, львівському та роздольському, а також у бенедиктинок львівських та у костелі у Баворові [53] були встановлені портрети гетьмана.

Місцем проведення головних урочистостей став спеціально для цього прикрашений львівський костел кармелітів, який було декоровано відповідно до ретельно продуманої ідейної програми. Головний вівтар цього храму був закритий образом, в нижній частині якого був зображений хрест, а у верхній — небесний Єрусалим, до якого ніби підносився герб Жевуських Кривда. Оздоблення вівтаря увінчувало зображення смерті в обладунках із символами посади та особи, бунчуком та гербом Кривда. Іншим новим елементом інтер'єру був другий спеціально зведений до заходу вівтар, пристосований за розмірами до розмірів катафалка. Над вівтарем було шість сходинок, на яких розмістили 500 свічок різного розміру. Бічні вівтарі також були прикрашені розписами та ілюмінацією, що складалася з лампад і свічок. Решта костелу від входу і до катафалка також була оздоблена оксамитом і освітлена лампами. Додатковим декоративним елементом були герби родин, пов'язаних і споріднених з небіжчиком: Куницьких (Бонча), Оборських (Абданк), Снопковських (Равич), Дзежеків (Нечуя), Чернейовських (Корчак), Цетнерів (Пшерова) і Потоцьких (Пилява).

У святині було споруджено спеціальний castrum doloris, тобто багатоярусний декорований катафалк, який складавася з постаменту три метри заввишки з вісьмома восьмиметровими колонами (по чотири з кожного боку), прикрашеними панопліями (елементами озброєння). На цих колонах були встановлені підкови, які є частиною герба Кривда, що діставали до карнизів костелу. Поміж колонами було розставлено вісім дерев'яних скульптур, які уособлювали основні чесноти: віру, надію, милосердя, поміркованість, справедливість, розсудливість і хоробрість. Кожна з них тримала в лівій руці гетьманський герб, а в правій — символ чесноти, ніби характеризуючи гетьмана.

Ще дванадцять різьблених скульптур були встановлені на катафалку поміж колонами, вони зображували різні елементи озброєння та герб Жевуського з девізами. Ті, що стояли попереду, тримали символи гетьманської влади: гетьманську булаву та буздиган. Поміж колонами та скульптурами було встановлено триметрову тумбу як підставку для труни у вигляді пари закутих у кайдани невільників, які схилилися до землі, тримаючи на спинах труну. На труні, прикрашеній золотою тканиною і золотими стрічками, розміщувався портрет покійного та його герб. Труну освітлювали десятки свічок, кожна з яких важила від 4 до 10 фунтів. Свічки стояли і на алтарях, і вздовж усього карнизу нави: загалом церемонію освітлювало 3 500 свічок і 27 000 лампад з оливковою олією.

Головній жалобній церемонії передували меси, які відправлялися за волею покійного гетьмана в костелі кармелітів ще з четвертої години ранку. У цей час військові, які мали додати пишності похоронній церемонії, парадом рушили з різних боків міста до костелу. Від бернардинського костелу піхотний полк польного гетьмана на чолі з полковником Туліаном "з хоругвами, барабанами і музикою своєю жалобною гарним порядком вийшов з міста" через Галицьку браму. "Потім вийшла хоругва куруцька з такою ж жалобою в новому гарному обмундируванні з ясновельможним Дудасом, ротмістром", і стала перед костелом Святого Хреста. Опівдні приєднався крайчій коронний з хоругвами польськими та полком "вельми пристойних і вимуштрованих" драгунів з полковником Вільгою, "з литаврами, гобоїстами, трьома барабанами", а за ними - хоругви конюшего коронного "в обладунках, сагайдаках з литаврами". Племінник покійного гетьмана, Михайло Юзеф Жевуський, крайчий коронний, вів гусарську хоругву покійного "в повному панцирі та в шишаку [різновид шолому], багато вбраний, на гнідому коні, чудово вбраному і хороброму", у супроводі двох товаришів в обладунках з білими крилами. "Всі в чудових відполірованих обладунках з вимпелами, ціла хоругва з 80 вершників, з литаврами і трубами, йшла за ними в належному порядку". Останньою до збройних сил приєдналася третя хоругва панцирна з 60 вершників. Коли усі військові зібралися біля валів, дали почесний салют з гармат: 7 великих гармат коронного війська та 9 з міського арсеналу. Потім регіментар коронний у супроводі численних командирів обійшов зібрані війська. Навколо костелу зібрався "великий натовп", один з присутніх записав у щоденнику: "Наплив людей різних станів побачити таке впорядковане військо звідусіль зібрався, що не можна висловити, адже рідко такі урочисті могли побачити дійства". У костелі грала італійська музика у виконанні придворної капели Жевуського поперемінно з хором яничарів.

Похоронна меса розпочалася в костелі кармелітів об одинадцятій годині і тривала близько шістдесяти хвилин. Її очолив львівський архієпископ Ян Скарбек у супроводі архікатедральної капітули та численних священиків. На церемонії були присутні король Август ІІ, сенатори, магнати та численні шляхтичі. У храмі також знаходився підрозділ драгунів на чолі з двома офіцерами. Після меси виголосив майже двогодинну поминальну проповідь отець Барщевський, провінціал кармелітів, підносячи численні заслуги покійного.

Після цього відбулося паратеатральне видовисько, що базувалося на давніх лицарських ритуалах. До костела "увійшли кілька десятків драгунів, і влаштували посеред костелу майдан, щоб коні могли бігати, і почали грати". Під удари барабанів і литавр в костел вїзджали вершники, завданням яких було кинути під катафалк або зламати перед ним військові відзнаки. Першим на коні в'їхав товариш панцирний у обладунках та мисюрці (тип шолому) і пустив три стріли з лука під катафалк. За ним під'їхали інші товариші панцирні та гусари, кинувши під труну з тілом гетьмана шаблю, прапор, бунчук і знамено, а також розламали бойовий спис, довгий спис з вимпелом і шаблю. Сьомим на білому коні з'явився син гетьмана, крайчий коронний Северин Юзеф Жевуський, він їхав у караценах (тип обладунку) небіжчика та з символами гетьманської посади, вправно вдарив булавою по катафалку і при цьому впав з коня, що було частиною ритуалу. Гусари підняли його з підлоги і віднесли до закристя, а пажі вивели його коня з церкви. Після них увійшла капела піхотного полку, граючи марш на гобоях, валторнах та барабанах, і командир, який підійшов до катафалка і зламав еспонтон (різновид спису), вдаривши ним по сходах катафалка. Після цього солдати внесли хоругви, схилили їх до труни і покидали під катафалк.

Після цих церемоній відбувалися прощання. Воєвода руський Ян Станіслав Яблоновський, товариш та супутник Жевуського у подорожі Європою, звернувся до короля, каштелян сяноцький Юзеф Грабінський до сенаторів, а товариш гусарський Баковський до шляхти. Після цього син гетьмана, староста дроговизький Вацлав Петро Жевуський запросив присутніх на похоронний бенкет. Одразу після того, як пролунав спів "Salve Regina", товариші хоругв гусарської і панцирної разом із синами гетьмана, одягненими в чорні плащі, внесли труну з тілом гетьмана до каплиці костелу кармелітів. Пізніше його перепоховали в костелі кармелітів у його родовому місті Роздолі. У цей час у всіх львівських церквах вдарили у дзвони, пролунала пальба з вогнестрільної зброї, а на валах дали залп з гармат. Одразу після цього військо рушило до свого табору за містом. Ще два дні після похорону в костелі кармелітів відбувалися богослужіння за упокій душі небіжчика. Все це завершилося розкішним бенкетом у кам'яниці гетьмана, на якому були присутні духовенство, сенатори та заможна шляхта. У трапезній монастиря кармелітів також відбувся бенкет для духовенства коштом вдови гетьмана.

Наступного дня після похорону, 18 липня, в костелі кармелітів відбулася ще одна меса, яку провів єпископ луцький Стефан Богуслав Рупневський, а проповідь виголосив єзуїт о. Манецький. Після її закінчення сини гетьмана влашутвали ще один бенкет, для менш значних гостей. На третій день після похорону, 19 липня, відбулася ще одна урочиста меса, яку відслужив суфраганський єпископ львівський Єронім Єловецький, а проповідь виголосив кармелітський проповідник о. Братковський. На подвір'ї кам'яниці місцеву бідноту пригощали спеціально приготованими стравами та напоями, пивом, горілкою і навіть вином. Завдяки щедрості гетьманських синів кожен бідняк отримав також по монеті на пам'ять. Вдова, в свою чергу, пожертвувала монастирям на свята забійних тварин (волів) і вино, а шпиталям для убогих милостиню.

Поховальні урочистості, організовані після смерті гетьмана, окрім релігійного виміру, мали на меті також підняти престиж роду, продемонструвавши його заможність та міцні зв'язки з тогочасним суспільством. Організація трьох бенкетів для представників різних верств суспільства дала можливість зміцнити зв'язки родини Жевуських з місцевою шляхтою, духовенством та міщанством. Похоронні урочистості також дали привід для благодійних пожертв, які зазвичай вимагалися від магнатів і багатої шляхти, і які дозволяли завоювати симпатії тогочасного суспільства. Втім, деякі свідки критикували церемонію за недоречну тріумфальність [25, 29, 34, 35].

Станіслав Матеуш Жевуський був одружений двічі. Перша дружина з 1689 року Дорота з Цетнерів, донька львівського старости Яна Цетнера. Посагом за неї від отримав маєток Селець (тоді Седлисько), де потім провів останні роки Вацлав Петро Жевуський. Невдовзі перша дружина померла, не залишивши дітей. Вже у 1693 році у Холмі Жевуський одружився вдруге [33].

Друга дружина Людвіка Елеонора з Куницьких (бл.1679-1749), донька підчашого чернігівського Каспара Куницького і Маріанни з Беневських. Дід воєвода чернігівський Станіслав Казимир Беневський був відомий прихильник включення української козацької держави до складу Речі Посполитої як повноцінного третього члена Велике князівство Руське; він часто очолював перемовини з українськими гетьманами і був підписантом Гадяцької унії 1658 року з Іваном Виговським. Його маєток Торговиця перейшов до Каспара Куницького, а згодом до Людвіки Елеонори. Матір Людвіки рано померла (до 1686 року), і Куницький одружився вдруге з мачухою Станіслава Матеуша, вдовою Михайла Флоріана Жевуського Анною з Потоцьких.

Від шлюбу з Куницькою гетьман мав двох синів, Северина Юзефа (бл.1702-1754) та Вацлава Петра (1706-1779), і трьох дочок: Маріанну, Сусанну Сабіну і Анну Людвіку. Після смерті братів також опікувався племінниками Михайлом Юзефом і Вінцентом Жевуськими (праонуком Івана Виговського: тут можна зауважити, що через Жевуських поріднилися підписанти Гадяцької унії).

Станіслав Матеуш Жевуський, з костелу у Роздолі, @Музей кармелітів "На піску" у Кракові

Анна Людвіка Жевуська (1695-1730)

Анна Людвіка Жевуська, за домовленістю з королівським двором, мала стати фрейліною майбутньої дружини королевича Фридриха (згодом короля Августа III). Але її мати Людвіка Елеонора з Куницьких, через суперечку з королем Августом II, відмовилася посилати доньку до двору і віддала її до монастиря бенедиктинок у Львові [48].

У 1715 році Анна Людвіка Жевуська стала послушницею, у 1717 році склала обітницю [44]. Монастир бенедиктинок уже був пов'язаний із родиною Жевуських: в ньому перебували тітки Анни Людвіки: рідна Маріанна Розалія Жевуська і двоюрідна Анна Гумбеліна Жевуська; але обидві вони померли до появи тут племінниці.

Ми не знаємо, як Анна Людвіка сприйняла крутий поворот своєї долі, але до духовних практик долучилася сумлінно, зокрема скориставшись новим становищем задля освіти. Про це свідчать самостійно укладена нею "на користь людську та на славу божу" збірка цитат із книг та богослужінь, молитов, інструкцій до сповіді та медитації [50, 52], а також певна кількість книжок, як замовлених нею самою для монастирської бібліотеки, так і подарованих тіткою Ельжбетою Фебронією з Жевуських Конецпольською [51]. Батько також підтримував Анну Людвіку пожертвами для монастиря, де вона перебувала: зокрема у заповіті він спрямував 10 000 злотих на харчування черниць [22]. Після смерті гетьмана його серце було вилучено і поховано у монастирі бенедиктинок із епітафєю з чорного мармуру: "D(eo) O(ptimo) M(aximo). Читаючи цей надгробок, не пошкодуй зітхнути по великому гетьману Жевуському, зложив тут серце своє, де святих корона, де дочка Людвіка з богом повінчана, яка хоч частку бере, має посаг чималий, бо в серці кохаючому тут батько увесь ціліком. Року господнього 1728, 4 листопада" [49].

Анна Людвіка обійшла своїх тіток-попередниць у монастирській ієрархії. Спочатку вона стала секретаркою ордену, а після смерті 70-річної настоятельки Софії Скарбек саме її, "сповнену великих чеснот і побожності", було "одноголосно" обрано новою абатисею. Обрання відбулося 5 травня 1730 року, а консекрація, тобто урочистості з нагоди обрання, була влаштована 15 липня, напередодні похорону Станіслава Матеуша Жевуського. Церемонію провів архієпископ львівський Ян Скарбек, присутні були не лише черниці монастиря, а й настоятельки інших монастирів і світська шляхта, проповідь виголосив єзуїт отець Савицький [45]. Однак вже 7 грудня того ж року Анна Людвіка Жевуська померла, як свідчить напис на її портреті, у віці 35 років, що дозволило встановити рік її народження.

Анна Людвіка Жевуська, з Монастиря Бенедиктинок у Львові, Кшешувське абатство @fot. Grzegorz Grajewski, ze zbiorów Narodowego Instytutu Dziedzictwa

Маріанна з Жевуських Потоцька (бл.1695-1722)

Маріанна з Жевуських у 1712 році вийшла заміж за белзького воєводу Станіслава Владислава Потоцького (?-1732), сина покійного гетьмана великого коронного і каштеляна краківського Фелікса Казимира Потоцького (1630-1702), засновника Христинополя. Стосунки Станіслава Матеуша Жевуського з "кланом" Потоцьких, і зі Станіславом Владиславом зокрема, були мінливими, тож імовірно він прагнув стабілізувати їх за допомогою цього шлюбу. Враховуючи рік весілля, Маріанна народилася у середині 1690-х років і була близькою за віком до сестри Анни Людвіки, а оскільки її долю влаштували першою, то можливо старшою.

Для її чоловіка цей шлюб був другим, а перший спіткала химерна доля. У 1700 році Потоцький одружився з Ельжбетою з Фронкевичів (?-1707), а через рік вона подала позов на ануляцію шлюбу, щоб "випробувати" прихильність чоловіка. Її наміри зазнали невдачі: шлюб було анульовано, Ельжбета пішла до монастиря і до смерті шкодувала про необачний вчинок, а в заповіті просила у колишнього чоловіка пробачення [30]. Але й Потоцький не поспішав шукати нову дружину і лише через п'ять років після смерті першої одружився вдруге. Через десять років Маріанна завчасно померла, не залишивши дітей. Чоловік влаштував їй такий пишний похорон, що Йонна Потоцька з Сенявських писала до матері: "Не кожен пан Потоцький так справляє похорон дружини своєї, щасливої, що мала такого чоловіка" [28], Христина Сапіга з Сангушків підмовляла свою сестру прибрати вдівця до рук: "Бо він був би нам дуже корисний" [27]. Однак Потоцький більше не одружувався.

Станіслав Владислав Потоцький, з Підгорецького замку, ЛГМ

Сусанна Сабіна з Жевуських Ледуховська (бл.1708-?)

За заповітом, який Станіслав Матеуш Жевуський склав перед смертю, він призначив величезний для того часу посаг 300 000 злотих для третьої дочки [22]. З цього можна припустити, що Сусанна Сабіна з Жевуських була ще не заміжня і найменьша за всіх дітей гетьмана. Її чоловіком став волинський каштелян Михайло Ян Непомук Ледуховський (або Лідихівський, 1701-1786) з давнього руського (українського) роду Галок, узявшего прізвище за родовим маєтком Лідихів біля Почаєва. Зберігся опис 1735 року маєтностей Михайла Ледуховського, що включали комплекс сел Перенятин (тоді містечко), Підзамче, Комарівка поблизу Лідихіва і двір у Кременці [41]. А за метричними книгами, з 1735 по 1754 рік Сусанна Сабіна народила 11 дітей, записаних у Коростові [31]. До дорослого віку дожили щонайменше троє: генерал Станіслав, полковник Фелікс та староста новосельський Бенедикт [32].

Родина Ледуховських опікувалася монастирем у Підкамені, до цієї сімейної традиції долучилася і Сусанна Сабіна. Садок Баронч, підкамінський монах та краєзнавець XIX століття, про неї згадує: "Вона була побожною і дуже поважною жінкою. 15 вересня 1765 року під час урочистості коронаційної несла корони до костелу, якими були увінчані скроні Марії у образі чудотворної Бородиці Холмської [покровительки роду Жевуських]" [32]. Відомо також, що чоловік Сусанни Сабіни був похований у родовій каплиці у Кисилині, який був в той час досить розвиненим містечком і належав Ледуховським [31].

Михайло Ян Непомук Ледуховський, Рівненський музей

Існує дитячий портрет з колекції Підгорецького замку, який атрибутується як "Портрет Вацлава Петра Жевуського з сестрою Маріанною" 1710 року [42]. Однак дівчинка на портреті є меншою за брата, який народився у 1706 році, тож з-поміж сестер це, певно, Сусанна Сабіна. За цим же портретом було запропоновано приблизний рік її народження.

Існують також два аналогічні портрети, що вважаються портретами однієї з сестер Жевуських [42]. Перший з них походить з Підгорецького замку і під назвою "Дама з каблучкою" входить до колекції музею Тарнова. Другий — труменний портрет, списаний з підгорецького, був знайдений випадково у розпал українсько-польської війни 1918 року у траншеях на березі річки Іква поблизу Млинова і ймовірно походить з Торговиці, маєтку Людвіки Елеонори з Куницьких. Труменний портрет датований близько 1750 року і прикрашений гербами Кривда (Жевуських) і Бонча (Куницьких), а оскільки традиційно жінки користувалися батьківськими гербами, атрибутується як портрет Маріанни або Сусанни з Жевуських. Однак на звороті підгорецького портрету також є гербова композиція, яка радше вказує на їхню матір Людвіку Елеонору: Бонча (Куницьких), Радван (Беневських), і три герби, власників яких не встановлено: Колона, Погоня та невідомий. Виходячи з цього, а особливо враховуючи датування і місце знахідки труменного портрету, можна припустити, що зображеною є Людвіка Елеонора з Куницьких.

Вацлав Петро Жевуський з сестрою, 1710, з Підгорецького замку, Музей Тарнова

Пов'язані матеріали

Гербовник Станіслава Матеуша Жевуського

Листи Івана Мазепи до Станіслава Матеуша Жевуського

Заповіт Станіслава Матеуша Жевуського

Інвентар Королівської кам'яниці 1728

Станіслав Матеуш Жевуський, Національний музей у Кельці

Станіслав Матеуш Жевуський, зі збірки Любомирських, ЛГМ

Станіслав Матеуш Жевуський (з хибним підписом), з Музею короля Яна III у Львові, ЛГМ

Станіслав Матеуш Жевуський, 1722, Національний музей Кракова

Станіслав Матеуш Жевуський (?), з Монастиря Бенедиктинок у Львові, Кшешувське абатство @fot. Grzegorz Grajewski, ze zbiorów Narodowego Instytutu Dziedzictwa

Станіслав Матеуш Жевуський, кінець XVIII, Музей Чапських у Кракові

Станіслав Матеуш Жевуський, замальовка з портрету, Каєтан Вінцент Келісінський, I пол. XIX, Курницька бібліотека

Станіслав Матеуш Жевуський, Гаетано Б'янкіні, камея 2 пол. XIX, Національний музей у Варшаві

Епітафія Станіслава Матеуша Жевуського у Монастирі Бенедиктинок у Львові, архівне фото

Станіслав Матеуш Жевуський, фрагмент "Битви при Каліші"

Людвіка Елеонора Жевуська з Куницьких, з Підгорецького замку, ЛГМ

Людвіка Елеонора, Маріанна або Сусанна Жевуська, труменний портрет, Національний музей Кракова

Герби Жевуських і Куницьких, 1712

Панегірик Яна Дамаскіна Калінського до весілля Маріанни Жевуської зі Станіславом Потоцьким, 1712

Опис похорону Станіслава Матеуша Жевуського, 1730

Герби Жевуських і Куницьких, 1730

Бенедиктинський монастир у Львові, 1837

Домініканський монастир у Підкамені, Мацей Стенчинський 1846

Джерела

Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)
Леон Жевуський, "Підгорецька хроніка" (1860)
Adam Kucharski, Stanisław Roszak, Agnieszka Wieczorek, "Guwernerzy Rzewuskich na Podhorcach w XVII–XVIII wieku – szkic do portretu" (2018)
Andrzej Gliwa, "Poselstwo Stanisława Mateusza Rzewuskiego do Turcji w 1699 roku" (2003)
Irena Bieńkowska, "Listy muzyków Stanisława Mateusza Rzewuskiego (1662˗1728) do Giovanniego Antonia Ricieriego" (2017)
Станіслав Матеуш Жевуський, Копія листування та політичних матеріалів 1721-1724 рр. (1721-1728, рукопис)
Karol Piotr Sawicki, "Krzywda bez szkody...", гербовник Станіслава Матеуша Жевуського, написаний 1721 року у Холмі (1726)
Andrzej Barszczewski, "Walna, Y Tryumfalna: Do Nieśmiertelney Chwały, y Sławy; Droga. Herbowną, Jasnie Wielmoznego Iegomosci Pana, Stanisława Mateusza; Na Rozdole y Roiowcach, Rzewuskiego Woiewody Bełzkiego, Hetmana Wielkiego Koronnego: Krzywdą", некролог Станіслава Матеуша Жевуського (1730)
Karol Piotr Sawicki, "Krzywda po wzgardzonym dla Boga świecie...", гербовник Анни Людвіки Жевуської (1730)
Jan Damascen Kaliński, "Majestas Clavarum Confoederata...", панегірик до весілля Маріанни Жевуської та Станіслава Потоцького (1712)
Jan Damascen Kaliński, "Złote Pole Polney Klawy...", панегірик до весілля Маріанни Жевуської та Станіслава Потоцького (1712)
Samuel Brodowski, "Żywoty hetmanów Królestwa Polskiego i wielkiego Księstwa Litewskiego" (1850)
Jadwiga Rzewuska під псевдонімом Ludwik-Piotr Leliwa, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879)
Julian Bartoszewicz, "Pogląd na stosunki Polski z Turcyą i Tatarami, na dzieje Tatarów w Polsce osiadłych, na przywileje tu im nadane, jako też wspomnienia o znakomitych Tatarach polskich" (1860)
Ananiasz Zajączkowski, Jan Reychman, "Zarys dyplomatyki osmańsko-tureckiej" (1955)
Andrzej Link-Lenczowski, "Rzewuski Stanisław Mateusz h. Krzywda (1662—1728)", "Polski Słownik Biograficzny" T. XXXIV/1 (1992)
Andrzej Link-Lenczowski, "Stanisław Władysław Potocki h. Pilawa", "Polski Słownik Biograficzny"
Julian Błeszczyński, "Spis senatorów i dygnitarzy koronnych (świeckich) z XVIII wieku" (1862)
Henryk Palkij, "Troski ojca wysyłającego synów po edukację za granicę w świetle korespondencji Stanisława M. Rzewuskiego, wojewody podlaskiego, z lat 1720-1727" (2019)
Ілько Борщак, "Великий мазепинець Григор Орлик" (1972)
"Dwanaście listów hetmana Jvana Mazepy do Stanislawa Mateusza Rzewuskiego", Czas Dodatek Miesięczny. R.1, T.1, z.3 (1856)
Katarzyna Paduch, "Wizerunek staropolskiego magnata Stanisława Mateusza Rzewuskiego (1662–1728) w świetle jego zapisów testamentowych" (2021) [переклад]
Hanna Osiecka-Samsonowicz, "Magia życia i śmierci w pogrzebowym Teatrum w Rzeczypospolitej w XVIII wieku", "Oświecenie nieoświecone. Człowiek, natura i magia" (2018)
Hanna Osiecka-Samsonowicz, "Z wielką pompą do nieba" – pogrzebowe "teatrum" w Rzeczypospolitej w XVIII wieku", Rocznik Historii Sztuki 44 (2019)
Janusz Łosowski, "Sprzedaż Łęcznej i okolicznych wsi przez strażnika litewskiego Stanisława Potockiego hetmanowi polnemu koronnemu Stanisławowi Mateuszowi Rzewuskiemu w roku 1725" (2019)
Bożena Popiołek, "Patrons and clients. The specificity of female clientelism in the Polish-Lithuanian Commonwealth at the turn of the seventeenth century" (2015)
Bożena Popiołek, "Najniższy podnóżek. Relacje klientalne w epoce późnego baroku" (2017)
Bożena Popiołek, "Korespondencja Elżbiety Lubomirskiej Sieniawskiej, kasztelanowej krakowskiej", Tom 3 (2020)
Bożena Popiołek, "Śluby, pogrzeby, ingresy urzędnicze – ceremonie w życiu Lwowa" (1999)
Bożena Popiołek, "Kobiecy świat w czasach Augusta II: studia nad mentalnością kobiet z kręgów szlacheckich" (2003)
Stanisław Tylus, "Krasiccy i Ledóchowscy na Wołyniu: materiały genealogiczne na podstawie metryk" (2001)
Sadok Barącz, "Pamiętnik szlachetnego Ledochowskich domu" (1789)
Ewa Leśniewska, "Rzewuscy herbu Krzywda. Zawiłe dzieje władania majętnością łęczyńską", "Merkuriusz Łęczyński" №7 (1994)
"Relacja z pogrzebu Stanisława Mateusza Rzewuskiego wojewody bełskiego hetmana wielkiego koronnego odprawionego 17 lipca 1730 roku we Lwowie", опис церемонії поховання Станіслава Матеуша Жевуського (1730)
Ewa Leśniewska (Wstęp i opracowanie), "Relacja z pogrzebu Stanisława Mateusza Rzewuskiego Wojewody Bełskiego, Hetmana Wielkiego Koronnego, odprawionego 17 lipca 1730 roku we Lwowie", "Źródła do dziejów Łęcznej" №6 (2000)
Андрій Фелонюк, "Магнатська власність у Львові XVIII століття (на прикладі роду Жевуських)", "Silva rerum" (2007)
List Stanisława Rzewuskiego do marszałka trybunalskiego (1726)
Jerzy Sewer Dunin-Borkowski, "Genealogie żyjących utytułowanych rodów polskich" (1914)
Jan Damascen Kaliński, "Zodiacus caeli Sarmatici in palmari solea Soli Eucharistico mvsarvm officio exporrectus: lumen avitae gloriae, virtutis et honoris, Stanislao Matthaeo in Rozdoł et Rejowiec Rzewuski, Palatino Podlachiae, Duci Campi Regni Capitaneo Chełmensi, Lubomlensi, Drohowicensi, etc refundens, sev lyricorum libri IV et epodon liber unus", панегірик до Станіслава Матеуша Жевуського (1715)
Seweryn Uruski, "Rodzina: herbarz szlachty polskiej. T. 15, Przanowski-Rzyszko" (1931)
"Акты об экономических и юридических отношениях крестьян в XVI-XVIIІ веке (1498-1795)" Ч6, Т1 (1876)
Jan K. Ostrowski, Jerzy T. Petrus, "Podhorce. Dzieje wnętrz pałacowych i galerii obrazów" (2001)
Dorota Wereda "Biskupi unickiej metropolii kijowskiej w XVIII wieku" (2013)
Małgorzata Borkowska "Zakonnice pominięte w tablicach genealogicznych Dworzaczka" (2002)
Sadok Barącz "Pamiętnik dziejów polskich: z aktów urzędowych lwowskich i z rękopisów" (1855)
Anna Markiewicz "„Miednica auszpurska” i „skrzynia ze strojami operycznemi”. Inwentarz lwowskiej kamienicy Stanisława Mateusza Rzewuskiego z 1728 roku" (2023)
"Записки Михаила Чайковского (Мехмед-Садык-паши)", "Кіевская старина" Т. XXXII-XXXIX (1891-1892), "Русская старина" I (1896) - IV (1897)
Bożena Popiołek, "Patrons and clients. The specificity of female clientelism in the Polish-Lithuanian Commonwealth at the turn of the seventeenth century" (2015)
"Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego" T 19 (2011)
Jolanta Gwioździk "Kultura pisma i książki w żeńskich klasztorach dawnej. Rzeczypospolitej XVI-XVIII wieku" (2015)
Jolanta Gwioździk "Biblioteka panien benedyktynek lacinskich we Lwowie (XVI-XVIII wiek)" (2001)
Анна Людвіка Жевуська "Ziarno wibrane Rużnego Nabozenstwa z Xiążek y Autoruw ruznych akty y Modlitwy. Rozmaite y doswiadczone ku pożytkowi Ludzkiemu y Wiekszey czci y Chwale Boskiey niechay będzie", MB 68, Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника, Каталог рукописів монастиря бенедиктинок у Львові
"Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego" T 16 (2008)
"Katalog Zabytków Sztuki w Polsce" T 8: woj. lubelskie, z 5: pow. chełmski (1968)
Kasper Niesiecki "Korona Polska Przy Złotey Wolnosci Starożytnemi Rycerstwa Polskiego y Wielkiego Xięstwa Litewskiego" T3 (1740)
Anna Markiewicz "Instrukcja hetmana Stanisława Jabłonowskiego do synów Jana Stanisława i Aleksandra Jana z 1682 r.", "Społeczeństwo a rodzina. Społeczeństwo Staropolskie. Seria Nowa", T3 (2011)
"Informacya JM Panu Stanisławowi Rzewuskiemu starościcowi chełmskiemu, jadącemu do cudzych krajów, od JM Pana Jabłonowskiego, hetmana wielkiego koronnego", "Tygodnik Ilustrowany" T9, nr 232 (1864)
Сайт родини Ледуховських https://ledochowski.eu/index.html

Page updated

Google Sites

Report abuse