Рід Жевуських
Рід Жевуських
Embedded Files
Рід Жевуських (Rzewuski, Rzewuscy, Žavuskija, Жавускія) вперше заявив про себе, сягнув вищого щабля еліти, а потім розпорошився у вирі історичних подій на українських теренах. На XVII століття склад місцевої магнатерії сформувався здебільшого з нащадків давніх князів, руських та литовських, або великих землевласників та посадовців польського королівства, що розширили свої володіння на українські землі. Жевуські не були ані одним, ні другим. Складно знайти інший приклад такого показного просування з дрібної шляхти до найвищих посад Речі Посполитої, як це зробили Жевуські.
"Моя родина мала глибокі зв’язки з Україною, яка стала для неї другою батьківщиною. Коли вона туди потрапила? Це важко сказати, оскільки наші архіви було знищено під час революції. [...] Справжня історія Жевуських розпочинається лише з XVI століття, і наше прізвище носили відомі військові та політичні діячі до останнього поділу Речі Посполитої за її останнього короля Станіслава Августа Понятовського. Але з певного Павла [насправді Станіслава] Жевуського в XVI [насправді XVII] столітті історія нашої родини тісно пов’язана з історією України" [Алекс Чеслав Жевуський, 30].
"Ті самі Жевуські, які з XVIII століття давали Речі Посполитій письменників і державних діячів, а у XIX столітті прославилися найгарнішими жінками, що їхні сукні і шиньйони досі можна побачити в музеях" [Милорад Павич, "Грязи"].
Юзеф Міхаловський, директор римської бібліотеки Польської академії, влучно сказав про Вацлава "Еміра" Жевуського, і ці слова можна поширити на всю родину: "Жевуський — одна з тих постатей, які символізують епоху, що має тенденцію до невідворотного зникнення. Ці постаті не є, строго кажучи, історичними постатями. Вони не були промоутерами великих подій чи революцій, але майже всі вони залишили характерний відбиток своєї власної індивідуальності, беручи в них участь".
Походження Жевуських
Походження Жевуських
Теодор (Гервелій ?) Жевуський, з Роздолу, ЛГМ
Першим відомим історії носієм прізвища є Гервелій Жевуський єпископ плоцький, що згадується у 1120 році. З огляду на церковний сан, він, вочевидь, не міг бути прямим предком відомого нам роду, і немає даних, що підтверджували б їхній зв'язок (ба більше, вони мешкали в різних на той час державах). Однак Жевуські шанували його як славетного предка і прикрашали його портретами родинні галереї у Роздолі (тут, щоправда, під іменем Теодор) і Погребищі.
Історія Жевуських починається зі шлюбу Станіслава Жевуського (бл. 1600-1668) судді львівського і Анни з Чернейовських (бл. 1605-1655) спадкоємиці Роздолу, який було укладено у 1631 році. Саме від Станіслава малювали свої генеалогічні дерева Жевуські, зазначаючи, що його коріння було у Підляшші. Підляшшя — регіон в кордонах сучасної Польщі, що межує з українською Волинню і білоруською Берестейщиною. Це культурно розмаїтий край, що входить до історичних українських етнічних територій: він був у складі Русі; Галицько-Волинського князівства та Королівства Русь; Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтського; а після підписання Люблінської унії і утворення Речі Посполитої був включений до Королівства Польського разом із Волинню, Брацлавщиною та Київщиною. Зберігся запис 14 травня 1569 року про складання присяги Польській Короні шляхтою дорогочинського повіту, серед якої був і дід Станіслава: Себастьян Жевуський [29]. З огляду на це, складно сказати, з якого етносу Жевуські походили: самі вони вважали своїх предків ятвягами — ці західнобалтські племена, культурно близькі до литовців і прусів, справді населяли відповідну територію до асиміляції державами, що її опановували. Бували ятвяги і на Галичині, де їхню присутність засвідчують топоніми: назви давніх сіл Ятвяги біля Жидачева і у Яворівському районі.
На Підляшші численні родини Жевуських, родичів у різних поколіннях, проживали у компактній групі сіл Пшесмиківської парафії на південь від найближчого міста Дорогочина: Жевуськи Старі, Жевуськи Жали, Жевуськи Завади (назва деяких з часом скоротилася), Суходіл, Бейди та інші. На момент утворення Речі Посполитої Підляшшя було чи не найбіднішою з її територій. Тогочасний король Сигізмунд Август казав, що місцева шляхта "сидячи по 30 і 40 [осіб] в одному селі, виставляють [збирають до війська] одного на 10 волоків, складаючись на коня", а гетьман Ян Геронімович Ходкевич змушений був розпустити місцеве посполите рушення через убогість його забезпечення [29]. Жевуські не були виключенням, а деякі з них навіть не мали шляхетства. Їхні родини були чисельними, і для кращої ідентифікації вони вживали придомки, а декотрі змінювали прізвище за назвами своїх сел, як Бейди, Суходольські та Вольські.
Дослідження актових книг дорогочинських, які потрапили до Національного історичного архіву Білорусі у Мінську, дозволили досліднику Яцеку Полетило відтворити родовід судді львівського Станіслава Жевуського (за словами автора, є ще частка архіву у AGAD у Варшаві, яка не надається для досліджень через поганий стан) [29]. Його предки по батьківській лінії основні володіння мали у селах Жевуськи Завади, Жевуськи Старі та Сколимів і використовували придомок Балік (іноді Бал або Балай), але слід зауважити, що після переїзду на українські терени ні сам Станіслав, ні його нащадки ніколи не послуговувалися ніякими придомками.
Села Жевуських у Пшесмиківській парафії на мапі Підляського воєводства, Кароль де Пертес 1795
Станіслав Жевуський рано залишив бідний та неспокійний рідний край і подався робити кар'єру на Львівщині: від писаря жидачівського гродського до підстолія брацлавського і зрештою судді львівського земського. Хоча його діти у подальшому і отримали спадщину предків на Підляшші, але вже онуки і наступні покоління не мали інтересів на історичній батьківщині і не підтримували стосунків з тамтешніми Жевуськими, які так і лишалися здебільшого дрібною шляхтою. Від них, зокрема, походив відомий фотограф XIX століття Валерій Жевуський.
Станіслав був не першим Жевуським на українських теренах. Першим згадується Кшиштоф з Бейдо Жевуських, який 1604 року за військові заслуги отримав від короля право на доживоття (пожиттєве користування без права передавати нащадкам) селом Довжок поблизу Кам'янця: у багатьох джерелах, включаючи Польський біографічний словник цей Кшиштоф помилково вважається предком Станіслава Жевуського [48]. У 1615 році серед землевласників галицьких зустрічається певний Ян Жевуський. А з 1626 року з'являються регулярні згадки про ціле ґроно Жевуських з Вовчухів біля Львова: Петро, вдова Маргарита, Щенсний і його безземельний брат Марцін (іноді Марціан), якого родина виставила представляти сімейство у посполитих рушеннях [26].
Найбільш значним зі сторонніх гілок був Францішек Казимир Бейдо Жевуський, який дослужився до подільського старости і відомий тим, що під час облоги Кам'янця турками у 1672 році був членом ради, яка прийняла рішення про капітуляцію фортеці. Саме Францішек Казимир вирушив парламентарем до турецького табору для узгодження капітуляції і потрапив там у незручне становище, коли кам'янецький майор Геклінг підірвав порохові склади фортеці разом із вежею, в якій вони знаходилися [49]. Унаслідок капітуляції Поділля опинилося під турецькою окупацією до 1699 року, а у звільненні міста від турків брав дипломатичну участь Станіслав Матеуш Жевуський.
Станіслав на Роздолі Жевуський суддя львівський, Дрогобицький музей
В українських джерелах можна зустріти "козацьку" версію походження прізвища Жевуських [5, 15]. Вона походить з сімейної легенди українського роду Ревуцьких гербу Кривда. За нею, обидва роди походять від запорозького козака Петра Ревухи з кошу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, який мав двох синів, чиї шляхи розійшлися під час Хмельниччини: Андрій осів на Лівобережжі, і від нього пішов відомий священницький рід Ревуцьких, з якого походив композитор Левко Ревуцький (1889-1977); а Станіслав, противник союзу з московитами, подався на Правобережжя, полонізувався, і від нього пішли Жевуські. Можна стверджувати, що принаймні львівського судді Станіслава Жевуського ця історія не стосується. Втім, хоча й не відомо, чи походить прізвище підляських Жевуських від назв сел, де вони мешкали, чи навпаки села отримали назви від прізвища, але цілком ймовірно, що корень слова, поширений у слов'янських мовах, має те саме значення, що і у Ревуцьких: "ревіти" (старопольською "rzwieć").
Чернейовські на Роздолі
Чернейовські на Роздолі
Родовим гніздом Жевуських в Україні став Розділ, який частково принесла Станіславу за посагом, а частково за спадком дружина Анна з Чернейовських. Жевуському пощастило зі шлюбом, бо Чернейовські гербу Корчак були заможною шляхтою, яка походила з галицького боярства і мала чималий регіональний вплив. Для порівняння: посагова сума Анни Чернейовської складала 3 000 злотих, тоді як посаг матері Станіслава Жевуського — лише 20 коп грошів (40 злотих); а надалі посаги онучок та праонучок Жевуських сягали вже 100 000 і 300 000 відповідно.
За провідною гіпотезою, родоначальником Чернейовських був галицький каштелян Бенедикт Венгрин. "14 жовтня 1387 року у Жидачеві король [Владислав Ягайло] підписав надання Бенедиктові та його братові Андрієві сіл Бзови та Черніїв [нині Чернів] у Жидачівському повіті, а також монастиря з трьома дворищами на річці Свірж. Їх нащадки осіли в цих селах, поклавши початок шляхетському роду Чернійовських. Ще 1469 року Чернійовські демонстрували документи, які підтверджували надання Бенедиктові деяких сіл і монастиря Чернів з навколишніми дворищами" [23]. До маєтків Чернейовських у різний час також належали Рудники, Березина, Крупсько, Кам'янець (можливо, Кам'яне), Юшківці, Облазниця, Нове Село, Сулятичі та скупчені навколо Стрия Добряни, Голобутів, Колодниця.
Через прізвисько Бенедикта "Венгрин" можно припустити його угорське походження, однак саме по собі це не є вагомим доказом: відомо, наприклад, що у руському роді Бодругів-Березовських один з братів мав прізвисько Венгрин, а інші двоє Сіданюк та Сметанюк [23]. Додаткову інформацію дає те, що рід Чернейовських був тісно переплетений ще з двома галицькими родами — Літинських та Тустановськиx. На це вказують документи на володіння, де власниками тих чи інших маєтків разом та почергово підписані представники цих родин. Ймовірно, всі три прізвища належали одній родини, члени якої використовували різні варіанти для кращої ідентифікації, за назвами своїх сел Черніїв, Літинь або Тустановичі. Протопластом Тустановських вважаються Юрко та Ананій Доброславичі, руські бояри. А от бабка першого з Літинських, Філа з Літині, походила з роду Ритаровичів, що вели родовід від волоського Куната-лицаря, який був на службі у князя Лева Даниловича [22]. Надалі серед Тустановських та Літинських зустрічаються перемінно як руські, так і волоські імена, тож можна припустити, що Чернейовські мали у своїх початках як руських, так і волоських чи угорських предків, які за багато поколінь асимілювалися.
Прізвище Чернейовських регулярно зустрічається у земських та гродських актах Львівщини упродовж XV-XVII століть [26], але першим достеменно відомим предком Анни Чернейовської є її дід Мацей Чернейовський, засновник Роздолу. Деякі геральдисти, починаючи з Каспара Несецького, який видав свою роботу 1728 року [T1, 35], тобто менш ніж за сто років від смерті Анни, замість Мацея вказують її дідом Феліціана Чернейовського, сина Яна з Чернця Чернейовського і Дуніної Вольської канцлержанки (доньки канцлера) коронної, який мав двох сестер: Катерину за Єнджеєм Красінським земським суддею сохачевським, і другу без імені за Мацеєм Шпотом Дуніним. У актах простежується саме Мацей і немає Феліціана, і можна припустити, що мова йде про ту саму людину, відому під двома іменами.
Заснування Роздолу стало гучною подією, бо відбулося незаконно, без королівського привілею, фактично, самобудом. У 1569 році, коли після підписання Люблінської унії були переглянуті кордони, а Жевуські присягнули польській короні, була проведена люстрація (інвентаризація та опис) королівських земель, під час якої королівські урядники виявили на королівських державних землях появу нового містечка. Мацей Чернейовський, будучи дозорцею королівських лісів, які тягнулися від Стільська та Ілова до впадіння Колодниці у Дністер, заклав місто на межі Жидачівського та Львівського повітів. Цією межею було поле між королівським лісами з боку Львівщини і селами Березина і Крупсько з боку Жидачівщини, яке ще з 1442 року згадується під назвою Розділ. Тут, "на сирому ґрунті", Чернейовський заснував містечко з відповідною назвою. Окрім самого факту відсутності дозволу, поява Роздолу завдала збитків королівській казні і заважала торгівлі і розвитку сусідніх міст, передовсім Щирця, Комарна і щойно заснованого Миколаєва. Проти Чернейовського судився львівський староста Миколай Гербурт, його суперниками стали Тарли, Мнішехи, Чорторийські (не відомий рід, а місцева шляхетська родина з тим же прізвищем). Але королівський суд вирішив суперечки на користь Чернейовського і узаконив місто, що свідчить зокрема про впливовість Мацея та його родини [3, 4].
Мацей Чернейовський прожив довге життя, посів високий уряд галицького каштеляна. Його дружина Тереза з Журова [50] імовірно походила з Даниловичів: у генеалогії Даниловичів така особа не згадується, але на це вказує походження з Журова, а також пізніші згадки про спорідненість Чернейовських із Даниловичами [46, 47]. Подружжя мало п'ятеро синів: Яна, Данила, Самуеля, Стефана і Станіслава [21].
"Станіслав Чернейовський син Мацея" у 1596 році пройшов імматрикуляцію (посвячення у студентське братство) Краківського університету [37], а у 1600 записаний як "Czerniszowski, Polak z Rozdołu" серед студентів Болонського університету [21]. Лише раз "Станіслав Чернейовський" згадується у переписах львівської та жидачівської шляхти у 1639 році [26].
Самуель Чернейовський, член сейму вишенського, володів (можливо частково) Березиною, помер до 1621 року. Його вдова Ельжбета із малолітнім сином Яном регулярно фігурує від Березини у переписах до 1628 року, після чого зникає з місцевих записів, а Березину представляють спадкоємці Яна Чернейовського, брата Самуеля [26].
Данило і Стефан Чернейовські не згадуються у місцевих переписах, але один із них, ймовірно Стефан, каштелян любачівський, у 1580 році одружився з Ядвігою Жолкевською, рідною сестрою засновника Жовкви гетьмана коронного Станіслава Жолкевського, "від якої син Ян староста марнавський у Литві 1674 року" [35]. Є запис про Миколая, сина Данила Чернейовського, який у 1661 році "цедує певні суми в Любліні" [21].
Ян Чернейовський (1570-ті-1619), син Мацея і батько Анни, дідич Роздолу, був підчашим, а з 1615 року підкоморієм львівським [42]. Суперечливою є інформація про матір Анни. У 1685 році у промові до весілля її онуки Ельжбети Фебронії вперше згадується, що матір'ю Анни була Снопковська [44]. Натомість у 1698 році у проповіді з присвятою тій же самій Ельжбеті Фебронії як матір її бабки Анни з Чернейовських названа Дуніковська [46].
Пояснити це протиріччя складно. "Офіційна" генеалогія, тобто така, якої дотримувалася родина, пішла за першою версією. У геральдичній праці Каспара Несецького, опублікованій у 1728 році, написано: "Феліціанів [Мацея] син Ян підкоморій львівський у 1616 році [насправді призначення від 16 липня 1615 року], дідич на Роздолі: першим шлюбом був одружений із Софією Орською [Дуніковською з Орська], другим зі Снопковською, від якої дочка заручена зі Станіславом Жевуським земським суддею львівським. Сестра цієї Снопковської [Ядвіга, 1556-1597] була одружена з Мареком Собеським [бл.1550-1605] воєводою люблінським" [35]. Ще через рік, у 1730, у промові на похороні Станіслава Матеуша Жевуського, Снопковська згадується як його прабабка [13], а герб Снопковських Равич включено до декорацій церемонії в числі гербів предків небіжчика [40]. Відтоді ця версія повторюється і у подальших дослідженнях генеалогії, причому уточнюється, що це Катерина зі Снопковських, донька Якуба Снопковського войського холмського, дідича Ґардженіце [21, 25]. Можна додати, що онук Марека Собеського і Ядвіги зі Снопковських став героєм-переможцем турків і популярним королем Яном III Собеським: тож коли Станіслав Матеуш Жевуських придбав резиденції Собеських (Олесько, Підгірці, Королівську кам'яницю у Львові), згадки про родинний зв'язок через Снопковських надали новим власникам Жевуським певної сімейної тяглості від королівських попередників.
Однак документальна база свідчить на користь другої версії. У львівських актових книгах Катерина зі Снопковських не згадується взагалі, а як вдова Яна Чернейовського чітко простежується Софія з Дуніковських з Орська (?-бл.1650, іноді "з Урська", "з Руська", а нині це Гурко) [26], донька Мацея Дуніковського судді каптурового перемиського і Христини з Оссолінських жупниківни руської. Саме вона видає у 1631 році Анну за Станіслава Жевуського, на той час писаря міського жидачівського. Яцек Полетило наводить документ під титулом G[eneroso]. Rzewuski Notarius Zydaczeviemis comortem reformat, який знайшов Томаш Ящолт, доктор білостоцького університету, у дорогочинських гродських книгах, викрадених росіяними до Російського державного архіву давніх актів (РГАДА) у Москві: "У цьому акті, складеному в понеділок після свята Божого Тіла (30 травня) 1633 року, Станіслав Жевуський, син Вавжинця з Жевусек Старих, Завад та Сколимова, писар гродський жидачівський, засвідчує, що взяв по своїй дружині Анні, дочці покійного Яна Чернейовського підкоморія земського львівського з міста Розділ і Софії з Руська [Орська] суму посагову 3 000 злотих, яку записує на своє майно, рухоме і нерухоме, розташоване у Жевуськах Старих, Завадах та Сколимові. Водночас як забезпечення [tytułem oprawy] додає суму 3 000 злотих і забезпечує обидві з'єднані суми на цих маєтках" [29]. Цей документ вказує, що матір'ю Анни з Чернейовських була саме Софія з Дуніковських. У 1640 році вона укладає шлюбну угоду з Яном Парисом з Дрогоєва Дрогойовським щодо маєтків Кусеніце (Kusienice), Троєщице (Trojeczyce), Матковіце (Matkowice), Орськ і кам'яниці в Перемишлі [26]. Імовірно цей пізній другий шлюб був зумовлений саме майновими питаннями, бо в тому ж році Дрогойовський помирає, а Софія продовжує зватися Чернейовською [45].
Анна з Чернейовських мала братів: у 1627 році згадуються "молоді", тобто неповнолітні сини Софії Чернейовської, однак в подальшому достеменно відомий лише один брат Владислав Чернейовський. Востаннє він зустрічається серед шляхти львівської і жидачівської у 1639 році, в 1649 з'являється в числі перемиської і переворської [26], а у 1652 році продає маєтки Лазьнев та Пільяшкув, що під Варшавою [21]. З 1606 по 1651 роки у списках шляхти львівської та жидачівської регулярно зустрічається Миколай Чернейовський від села Добряни, вочевидь родич Анни, але невідомо, якого ступеню близькості [26].
З середини XVII століття Чернейовські у документах Львівщини поступово зникають, але з'являються на Перемищині (Францішек, Валентій і Владислав Чернейовські [26]). Цікаво, що в той самий час, коли рід Жевуських прибув на українські терени, де почав піднесення, рід Чернейовських навпаки, перемістився до польських територій і поступово занепав. Це радше відбулося природним шляхом через розподіли колись значного майна на дрібні частки поміж спадкоємцями, у результаті чого Чернейовські перетворилися на дрібну шляхту. Останнім відомим за генеалогічними працями є Войцех Чернейовський (1816-1894) з Кальської губернії [25]. У 1650 році, після смерті Софії з Дуніковських, Станіслав і Анна Жевуські стали єдиними дідичами Роздолу.
Легенда про походження
Легенда про походження
Переїзд до іншого регіону і розрив зв'язків із історичною батьківщиною заклали сприятливі умови для утворення легенди про походження роду Жевуських від ятвягів, ба більше — від занепалого роду легендарного ятвязького вождя Жевіна. Ця легенда, якої більш-менш дотримувалися наступні покоління Жевуських, починає формуватися у джерелах вже у 1685 році, менш ніж за 20 років після смерті судді львівського Станіслава Жевуського. Її наводить єпископ Анджей Хризостом Залуський у промові до весілля дочки Михайла Флоріана Жевуського, підскарбія коронного.
Весілля Ельжбети Фебронії Гелени Жевуської з Яном Олександром Конецпольським, племіником великого гетьмана коронного Станіслава Конецпольського, представником давнього магнатського роду, стало вагомим внеском у престиж Жевуських. Шлюбний контракт було підписано у Варшаві, а у новому королівському Вілянувському палаці, де наречена перебувала ймовірно як фрейлина королеви Марії Казимири Собеської, відбулася певна церемонія її "передачі" нареченому. До цієї події Анджей Хризостом Залуський, на той час єпископ київський, підготував промову, де вперше рід Жевуських пов'язується і з ятвягами, і з єпископом Гервелієм Жевуським:
"Якщо звернутися до першопочатку Роду, цей Дім веде початок від давніх і хоробрих ятвягів. Гервеліус Жевуський, єпископ плоцький, зберігає славу свого Імені в підземному гробі завдяки чесноті, розсудливості та лагідності. Преслав, каштелян і староста берест-литовський, тим, хто читає історію польську, є знайомим. Миколай славних часів своїх (вождь радою, воїн рукою). Полковник Ян при гетьмані Мелецькому неустрашене перед ворогами Вітчизни ніс завжди серце. Не хочу заглиблюватися в давнину, батько його милості пана [Михайла Флоріана Жевуського] підскарбія надвірного коронного, [Станіслав Жевуський] суддя земський львівський, муж давніх чесних звичаїв, від тих, хто його знав, мав пошану за особливу справедливість без власного зиску. Мати [Анна] Чернейовська підкоморянка львівська, яку народила Снопковська, а через неї тісні зв’язки з великим Домом Жолкевських, бо рідний стрийко матері його милості пана підскарбія, [Стефан? Чернейовський] каштелян любачівський, мав за дружину [Ядвігу] Жолкевську, рідну сестру великого канцлера та гетьмана [Станіслава Жолкевського], про якого слушно скажу: цей Лев ніколи не боявся смолоскипів, цей Орел ніколи не блукав по низинах, але крізь списи, крізь ворогів ніс неустрашене серце, чия кров і досі гаряче пульсує в героїчних грудях нашого пана. Щодо материнської лінії її милості панни підскарб'янки: народила її [Анна] Дзежківна, каштелянка росперська, старостянка жидачівська, мати якої була [Ельжбета] Чурилівна великого язловецького воєводи руського гетьмана коронного спадкоємиця" [44].
Суттєво доклався до зміцнення престижу роду Станіслав Матеуш Жевуський. Він викупив маєтки, що колись належали королю Яну III Собеському, таким чином забезпечивши символічну дотичність до славетного минулого. Від нього узяла початок гетьманська гілка Жевуський, резиденцією якої став Підгорецький замок. За нього було створено ілюстрований Гербовник Жевуських "з різними символами, концептом поетично вираженим, з алюзією" [6], а також цілу генеалогічну поему, яку у 1712 році склав його придворний капелан Ян Дамаскін Калінський. Як у попередньому панегірику, тут фігурують Гервелій Жевуський та Преслав каштелян брест-литовський (історія не знає такої постаті), додається полковник Марцін Жевуський. А найцікавішими є зміни в родоводі вже після переїзду Жевуських до Роздолу. Першим, за Калінським, тут з'являється Станіслав Жевуський, підстолій брацлавський (що загалом відповідає дійсності):
"Не придалися Підляські краї
До бойових Жевуських звичаїв,
Спраглі до більших зусиль і мозолів,
Перемістили свій Марс до Роздолу. [...]
Першим осів там Пан мудроголовий,
Хоч у Сенаторській раді, хоч у Судовій,
Станіслав, моцний Підстолій з Брацлава,
Який для Вітчизни золоті роки справив,
Бо часто до Сейму вносив здорові
Поради як мирні, так і військові.
Той може добре порадить в Сенаті,
Хто крім язика ще й при булаті".
Але далі слідує як його син Вавжинець, також підстолій брацлавський, і вигадані Петро (захисник Брацлавщини) та Ян (відзначився битвами на Дністрі); вже після них згаданий Станіслав Жевуський суддя львівський. Отже, постать Станіслава розділилася на дві окремі особи: підстолія і суддю, а батько Станіслава хоч і названий справжнім іменем, Вавжинець, але перенесений до Роздолу, де він не мешкав, із урядом, якого не посідав. Нащадки Станіслава згадані коректно, за винатком того, що "забуто" про одну з його дочок, Софію [47].
Випис з "Herbarz Polski" Каспара Несецького, з архіву Вацлава Петра Жевуського, 1797 [27]
Аналогічну інформацію, включно з помилками, подає генеалогічна праця Каспера Несецього, опублікована у 1740 році. З неї, у свою чергу, Жевуські гетьманської гілки зробили випис і надалі послуговувалися ним як своєю генеалогію. На неї ж посилалися (і посилаються досі) подальші дослідники: "Жевуські гербу Кривда, у воєводстві руському дім стародавній. Станіслав Жевуський підстолій брацлавський, депутат на коронний трибунал 1643 року. Його син Вавжинець, також підстолій брацлавський, суддя городський вінницький. Петро коморник брацлавський. Станіслав земський суддя львівський, від Чернейовської, підкоморянки львівської, залишив дві доньки: одна з них Анна видана за Ілжецького підкоморія мозирського, друга Катерина за Гумовського герба Порай, а синів було троє: Ян підчаший львівський, цей з Язловецькою мав сина Яна, але він помер молодим у Франції. Францішек стольник лівський, тому Погожельська народила лише одну дочку Людвіку, яка першим шлюбом жила зі Збігнєвом Оборським, старостою голабським, другим із Суловським..." [36].
Найбільшої "історичної" глибини сягнула промова до похорону Станіслава Матеуша Жевуського, виголошена у 1730 році львівським кармелітом Андрієм Борщевським. У ній родовід Жевуських від Жевіна і його нащадків не лише розписаний детально, а й складений у певний наратив: про заслуги і кривду, занепад і відродження.
"Бо великий і славний це Дім Ясновельможних Жевуських, що веде та виводить свою генеалогію від давніх вождів Ятвягів (був то народ, там панувавший, де тепер у нас у Польщі Підляшшя); від них, кажу, веде свій родовід: а саме від Корвіна Жевіна, який із Римської держави переселився в ті краї ятвязькі й заснував собі колонію; який потім як вождь тріумфував хвалебно над угорцями, Литвою, Руссю, болгарами, прусаками й багатьма іншими пограничними на той час народами. Від нього, отже, кажу, бере початок Дім Ясновельможних Жевуських, а потім, прямою лінією, від його потомків: а саме від Буняка Жевіна, потім від Геркулеса Жевина, який князів руських Буняка і Тумана разом з їхніми володіннями підкорив і приєднав до Польщі; потім же від Любича Жевіна (від якого й герб Любичем названий і, власне, взяв початок), а також від Пом'яна Жевина, аж до Візімира і до Гловняка Жевіна, котрий помер, лишивши двох синів у дитячого віку, а саме Юліака і Корніка Жевинів, доручивши опіку над ними Краку [легендарний князь VI-VII століть]. Та Крак, заздрістю задітий до слави й гідності такого великого імені, забув про вірність і вдячність, яких був винен такому великому Домові й Імені, й принизив те Велике Ім’я і Дім, утримуючи його в менших статках (але не в походженні і чеснотах).
Такий утиск і кривда такого Великого Імені й Дому тривали аж до часів Лешка Чорного [князь у 1279-1288 роках], за якого цей великий Дім знову пішов угору в особі ясновельможного Павла Жевуського, який свій герб, раніше званий Любич, перейменував на Кривда: і слушно, бо великої за весь той час від Крака аж до Лешка Чорного зазнано кривди. Від цього ж ясновельможного Павла Жевуського походить ясновельможний Геврелій Жевуський єпископ плоцький, і ясновельможний Преслав Жевуський каштелян і староста Брест-Литовський. Від того ж ясновельможного каштеляна походять інші, аж до вельможного Станіслава Жевуського судді львівського, який був батьком ясновельможного Флоріана Михайла Жевуського підскарбія королівського надвірного: його ж синами були ясновельможний наш воєвода і гетьман [Станіслав Матеуш Жевуський] і ясновельможний каштелян підляський [Адам Михайло Жевуський]. [...]
Від тих отже настільки гідних і достойних предків походить ясновельможний воєвода і гетьман великий коронний, якому і з боку матері ясновельможних Дзежеків крові неменша хвала; так само і від бабки ясновельможного дому Чернейовських, і прабаки ясновельможного дому Снопковських той самий гонор і оздоба" [13].
У Роздолі були зроблені власні спроби з піднесення родоводу. У середині XVIII століття була намальована серія ростових фамільних портретів, які було розміщено у місцевому костелі, що слугував родовою усипальнею. Окрім відомих родичів до нього потрапили декілька незнаних історії осіб, можливо вигаданих замість підляських предків, які не посідали ніяких урядів чи санів: Олександр Жевуський підкоморій брацлавський, Валеріан Жевуський каштелян брацлавський, Михайло Жевуський староста мельницький, Бернард Жевуський суфраган холмський. Присутні у галереї і єпископ плоцький, щоправда підписаний не як Гервелій, а як Теодор, і Вавжинець Жевуський, можливо батько Станіслава Жевуського, але представлений як староста солецький і полковник королівський. А також Ян Жевуський підчаший чи підкоморій київський, староста переяславський — так звали одного з синів Станіслава Жевуського, але насправді він був чесником та підчашим львівським.
Гетьманська гілка і собі вигадала героя. Станіслав Жевуський суддя львівський зробив блискучу як для свого походження кар'єру урядника, але ніяк не відзначився у військовій царині під час Хмельниччини; а його син Михайло Флоріан, який справді був видатним воїном, в той час лише розпочинав свою кар'єру. Ймовірно, щоб заповнити цю прогалину, до родоводу було додано Павла Жевуського, нібито сина Станіслава і батька Михайло Флоріана. Так його його згадує Ядвіга Жевуська і, у процитованому на початку сторінки уривку, останній з роду, Алекс Чеслав Жевуський [14, 30]. Втім, цікаво зауважити, що Павло Жевуський згадується лише в оповідях про історію роду, але його не включають до генеалогічних дерев: можливо, самі Жевуські розуміли, що це легендарна постать, але шанували його як сімейний переказ.
Генеалогічне дерево Жевуських з архіву Вацлава Петра Жевуського, побудоване на основі генеалогії Несецького [27]
Вперше Павел Жевуський з'являється у 1782 році: Луї Антуан Карачоллі, наставник синів Вацлава Петра Жевуського, який написав біографію свого патрона, згадує і цю легенду, і ще цілий ряд "документів" про давність роду Жевуських.
"Походячи зі стародавнього роду, спорідненого з найславетнішими родинами Краю, він [Вацлав Петро Жевуський] постав як одна з тих гілок, що дають нове життя прадавнім дубам, з яких вони черпають свою життєву силу. Польські письменники, зацікавлені у виявленні доблесті героїв, що прикрашають їхню вітчизну, помічають дім Жевуських уже в VIII столітті, в час, коли християнство ще не осявало Польщі; вони повідомляють нам, що цей дім мав двадцять голів роду, від батька до сина, усіх знаних якимось блискучим вчинком; що вони ті самі, що звалися Ржев або Ржевін; і що Павло, у 1279 році, за правління Леська Чорного, збудував кілька міст на Підляшші, одне з яких носить його ім’я; що його герб складався з підкови, увінчаної хрестом, і що один із його нащадків утратив половину того хреста за те, що вбив свого брата в бою з приводу несправедливого поділу.
Крім того, в архівах дому Жевуських знаходиться диплом, підписаний власноруч Владиславом Ягайлом, з якого видно, що дім цей походить від перших князів Польщі: Trahentes originem, sanguinem, & nomen ab antiquorum Ducibus Poloniæ, тобто ті, що від самих витоків правили Польщею. Це підтверджується каменем, знайденим серед руїн, на якому чітко викарбувано давнину роду Жевуських: пам’ятка тим цінніша, що була виявлена випадково, і неможливо через характер знаків, які її позначають, заперечити її автентичність. Отець Дамаскен, чернець з ордену піарів, згадує цю пам’ятну епоху у своїй книзі під назвою Зодіак сарматського неба, надрукованій у Варшаві 1715 року і цілковито присвяченій славі Жевуських. Додаймо до цих джерел також низку листів від Сигізмунда I, Сигізмунда III, усі адресовані Жевуським, і два зокрема від Яна Казимира, написані до Павла, хорунжого шляхти Руського воєводства. У них він дякує йому за те, що той власним коштом виставив загін у чотириста осіб, щоб протистояти повстанню Хмельницького, та за те, що пожертвував сорок сіл у глибині України задля порятунку Речі Посполитої. "Як може вона [Річ Посполита] забути, — додає він, — що ваші володіння, які були форпостом Польщі, тепер належать татарам, тоді як їй набагато менше шкода втрачених земель, ніж болісно усвідомлювати свою нездатність коли-небудь достатньо вас винагородити" [39].
Слід зазначити, що якийсь Павел Жевуський міг і насправді жити в зазначений період, не маючи стосунку до "тієї самої" родини. Так, у статті Несецького окремо згаується певний Павел Бейдо Жевуський, не хорунжий, а писар земський луківський 1647 року [36].
Диплом, про який пише Карачоллі, згадує Ядвіга Жевуська і, посилаючись на рукопис, знайдений у колекції Адама Вавжинця Жевуського (її свекра), стверджує, що такий документ існує, але підписаний він не Ягайлом, а Болеславом Хробрим і датований 1001 роком. Крім того, Жевуська свідчить про існування ще одного документу, в якому Ян Казимир надає родині князівський титул, яким родина Жевуських не скористалася лише з огляду на принцип шляхетської рівності [14]. Автор праці про Підгірці, опублікованої в 1856 році під псевдонімом WJ, пише: "Рід [Жевуських] є настільки давній, що, згідно з хронікою Woinik Wolnosty, бере початок з 72 року, тобто з римських часів, що було доведено за часів правління короля Стефана Баторія, вся тяглість від ятвягів була виписана" [33].
Генеалогія походження Жевуських від ятвягів, I чверть XIX, приватна колекція [32]
Треба зауважити, що у XIX столітті інтерес до давності роду отримав цілком прагматичний вимір. Річ Посполита не мала титулярної системи, а після її поділів шляхта зіткнулася з ієрархічно побудованим суспільством імперій, до складу яких потрапила. Вона не лише мусила інтегруватися в цей устрій, а й довести свої права на шляхетство. Тому документи, про які говорять WJ і Жевуська, імовірно дійсно існували, але були сфабриковані на початку XIX століття саме для підтвердження шляхетства. Згадані витяг із хроніки та документ від Яна Казимира, що походять з паперів Вацлава Еміра Жевуського і через Ернестину Жевуську потрапили до збірки Меленевських, нещодавно з'являлися на відкритих аукціонах.
Цей пакет документів включає:
"Ржевінів Хамелеонів і Найславніших Вождів Послідовна Таблиця", Витяг з Kroniki Woynik Wołnosty, 2 пол XVIII: генеалогія Жевуських, побудована нібито за хронікою, знайденою за часів панування короля Стефана Баторія, авторства Войника Вольностого. Охоплює 21 покоління Ржевінів, предків роду Жевуських від римських часів до Лешка Чорного.
"Підтвердження королем Станіславом Августом від 13 IV 1774 документа, виданого 26 V 1655 у Варшаві, в якому Ян Казимир король польський підтвердив, що Станіслав Жевуський суддя львівський земський має право на спадкове користування князівським титулом", копія неавтентична: привілейна грамота короля Яна Казимира, що наводиться повністю, а від імені короля Станіслава Августа документ начебто мав підтвердити великий канцлер коронний Анджей Станіслав Млодзеєвський з внесенням до актів Коронної метрики. Ініціатором легалізації цього документа, згідно з його текстом, був Вацлав Петро Жевуський. Документ виготовлений на папері з водяним знаком: "W.[acław] R.[zewuski] 1813 Łanowce". Ланівці були староством у Подільському воєводстві, останнім старостою якого до 1779 року був Северин Жевуський, а після приєднання маєтку до Австрії викупив його у власність. Після нього маєток успадкував Вацлав Емір Жевуський, якому ймовірно і належить водяний знак.
Ще чотири копії того самого королівського привілею польською та латинською мовами. Один з них включає генеалогію походження Жевуських від королів ятвягів через вісім поколінь, на ілюстрації [32].
Ці документи згадує Каліста Жевуська у листі до Евеліни з Жевуських Ганської, написаному у Підгірцях у 1836 році: "Перекажи Адамові, або напиши йому, що я планую до нього писати щодо справи, важливої для нього так само, яка і для нас. Йдеться не про що інше, як про підтвердження нашого князівського титулу, наданого Яном Казимиром і Станіславом Понятовським. Я вкажу, де він має отримати оригінал диплому, копії якого знаходяться тут. Це те, що ми знайшли в пошуках доказів шляхетства і графства, яких варшавські суди вимагають від усіх нас, великих і малих панів" [18].
У Австрійській імперії графський титул Жевуських було затверджено Станіславу Фердинанду Жевуському ще у 1783 році. У російській — аж у 1856, підтверджено у 1885.
Водночас у XIX столітті починаються і перші наукові історичні дослідження. Так, Станіслав Казимир Коссаковський цілком слушно пише у 1860 році: "Родина Жевуських з'являється в наших хроніках доволі пізно, заледве в другій половині XVII століття. Як велика частина підляської шляхти, так і Жевуські до часів [Михайла] Флоріана, який зробив їхнє ім'я більш відомим, були дрібною шляхтою, і весь їхній рід таким і залишився, за винятком однієї гілки, яка на Русі заслугами значення собі здобула. [...] Перший Жевуський, якого згадує Несецький, це Станіслав [..]. Папроцький [автор гербовника 1584], і навіть Окольський [геральдист 1640-х] про них не згадують, бо ще за часів обох геральдистів не настала для роду Жевуських черга діяти на ширшому полі, ніж рідний повіт" [28].
Подібним чином висловлюється Юліан Урсин-Нємцевич (загалом упереджений щодо Жевуських через політичні розбіжності): "Із усіх заможних і давніх наших родів родина Жевуських є наймолодшою, але водночас найпихатішою. Веде свій рід вона з села Жевухи на Підляшші, заселеного вбогою чиншовою шляхтою. Першим Михайло Флоріан Жевуський, чоловік, без сумніву, відважний, досяг гідності за Яна ІІІ. Наша історія не згадує жодного Жевуського до нього" [41].
Герб Кривда
Герб Кривда
"Має бути біла підкова на синьому полі, в підкові цілий хрест, над підковою другий хрест, але не повний, бо з правого боку щита бракує половини хреста, на шоломі три страусині пера [...]. Різниця між цим гербом і гербом Любич тільки в тому, що той має зверху цілий хрест, а тут лише половина; можна припустити, що половину було відрізано через те, що брат скривдив брата при розподілі батьківського статку, і через це герб і називається Кривда" [1], — так Каспер Несецький описує герб Кривда, яким послуговувалися усі нащадки Станіслава Жевуського судді львівського. Однак, герб цей не мав історичної тяглості на Підляшші, де Жевуські мали герби Яструбець, Заглоба та Любич (усі на основі зображення підкови) [29].
Родичи Станіслава користувалися гербом Любич [29] і, ймовірно, його було видозмінено на Кривду лише наприкінці XVI — початку XVII століття. Геральдисти (і Несецький, і Станіслав Дуньчевський) також вказують на утворення Кривди від Любича в результаті розбрату через спадок, але такі конфлікти були надто буденною справою для того часу. Ймовірно, з огляду на це, у "легенді про походження" Жевуських причиною було названо утиски (кривди) їхніх предків від Крака до Лешка Чорного. Пізніше, можливо через піднесення роду Жевуських, герб Кривда здобув популярність і у підляських родин з тим самим прізвищем.
"На гербі ясновельможного Дому Жевуських", 1698 [46]
Кристина Максимович стверджує, що, незалежно від теорій про походження і значення гербу Кривда, які губляться в темряві історії, за часів розквіту роду Жевуських він трактувався як символ жертовності його членів заради вітчизни. На підтвердження вона наводить епітафію під назвою "На гербі ясновельможного Дому Жевуських", написану на честь Станіслава Матеуша Жевуського опікуном львівського конвенту отцем Францішеком [1].
"Хрест у підкові, особлива гідність Жевуських,
Про хрест і про цілу вітчизну вони піклуються.
Підкова звитяжний скрізь слід залишає,
Дорогу правди, відваги вітчизни маркує.
Не зітре смерть їхніх справ, бо світ повниться тим,
Що Жевуські прикрашають Королівство Польське.
Знайдете і в чужих країнах тієї підкови сліди,
Бо Жевуські народжені для війни і ради.
Кривдою зветься їхній герб, бо показує,
Що Польща без Жевуських велику кривду відчує" [1].
Ретроспектива
Ретроспектива
Спадок Чернейовських заклав основу для подальшого піднесення роду Жевуських і дає підстави говорити про його тяглість від галицького боярства. Наступним важливим кроком піднесення роду стала блискуча військова кар'єра Михайла Флоріана Жевуського, сина Станіслава і Анни. Він узяв участь у всіх війнах часів Яна III Собеського, включаючи битви під Хотином, Віднем та Парканами, і, пройшовши шлях від типової дрібношляхетської посади львівського підвоєводи, першим у роду посів сенаторський уряд надвірного підскарбія коронного.
Його син Станіслав Матеуш Жевуський продовжив батьківську кар'єру воєнних перемог, та попри видатну фізичну силу відзначився передовсім як дипломат. Керуючись принципом "Найкраща битва та, якої не було", він попередив перемовинами кілька внутрішньополітичних конфліктів. Його дипломатична місія в Константинополь сприяла поверненню до складу Речі Посполитої Поділля і поклала початок не тільки дипломатичних відносин двох держав — давніх ворогів, а й інтересу до сходу, який наслідували його нащадки.
Станіслав Матеуш примножив батьківські статки і утвердив рід на магнатському рівні. Він першим з Жевуських отримав посаду великого гетьмана коронного, права і вольності якої відстоювали його нащадки гетьманської гілки. Останні слова гетьмана, що він сказав на смертному одрі синові Вацлаву Петру, стали кредом наступних поколінь Жевуських: "Залишаю тебе в Речі Посполитій, вільній і керованій мудрими законами. Нехай завданням твого життя буде передати своїм онукам те, що заснували твої батьки. Поважайте рівність шляхти, захищайте свободу. Будьте завжди готові пролити кров за святу віру, за свободу виборів, за гетьманську владу в усій її повноті та за liberum veto. Це чотири стовпи Речі Посполитої" [9].
Як "молодий" рід, який щойно досяг бажаного місця в країні і міцно тримався за свої здобутки, Жевуські були серед тих, хто найбільше прагнув зберегти статус-кво в часи, які вимагали реформ. "Стовпи", які заповідав берегти Станіслав Матеуш, конституція 1791 року відправила в історію. Це загострило боротьбу реформаторів і консерваторів, і російська імперія скористалась нею як приводом для зовнішнього втручання. Тож історія роду Жевуських — це передовсім історія поділів Речі Посполитої. Новий кордон, що розділив країну, пройшов крізь їхні володіння, і члени однієї родини в подальших війнах подеколи воювали по різні його боки (наприклад, у битві під Гроховом 1831 року).
Королівська кам'яниця у Львові, будинок Жевуських у 1723-1816 роках, нині Історичний музей
Особливість роду Жевуських серед шляхти ілюструє приказка: "З Чорторийським — жити, з Радзивіллом — пити, з Огінським — їсти, з Жевуським — бесідувати". Саме красномовство і інтелект стали їхнім "родинними рисами" так само, як високий зріст і опуклі очі.
Переговірний талант батька Вацлав Петро Жевуський спрямував в ораторське і літературне русло. Він залишив по собі величезний спадок писемних джерел від службових інструкцій до слуг і дітей до політичних прокламацій і літературних творів. Він першим ввів у літературу Речі Посполитої жанр історичної драми. Його дружина Анна з Любомирських привнесла у нащадків "гетьманської гілки" Жевуських кров українських князів Острозьких, нащадком яких вона була.
Северин Жевуський успадкував красномовство батька, але історичні обставини зробили його не стільки політиком, скільки послідовним опозиціонером, що зрештою привело його до участі в Торговицькій конфедерації, яку росія використала як нагоду для другого поділу Речі Посполитої. За це серед поляків він отримав славу "зрадника вітчизни", тоді як сам вважав зрадниками тих, хто прагнув її реформувати. Конституція 3 травня закладала основу для перетворення Речі Посполитої з конфедеративної республіки на національну польську державу, тому Торговицьку конфедерацію здебільшого підтримало і українське, і литовське населення, хоч були вони етнічно литвинами, українцями чи поляками. Жевуські були носіями радше федеративної, аніж національної ідентичності і відзначалися космополітизмом впродовж усієї історії роду. Поділ країни, до якого призвела Торговицка конфедерація, Северин так само вважав історичною трагедією, як і його супротивники, але відповідальність за нього перекладав на реформаторів.
Герб Жевуських в Підгорецькому замку
"Князь Адам Чорторийський порівнював Жевуських з прекрасним палацом, повним мармуру, бронзи і золота, але в якому живуть привиди. У цій дотепній метафорі є частка правди. Сила здібностей у деяких представників цієї родини переважала над здоровим глуздом, міра і рівновага були не для них" [PP, 12]. Розалія Жевуська наводить фразу Чорторийського про Жевуських так: "Це давній дім, але в ньому є привиди". І додає: "Усі Жевуські, навіть пов'язані з ними жінки, мають непересічний розум, але завжди затьмарений, як би це сказати, подекуди екстравагантністю, а подекуди рухливістю, що робить їхню поведінку непослідовною" [7]. Той привид — не примарна "Біла пані", а радше Річ Посполита, що полягла жертвою амбітних та необачних дій, наслідки яких переслідували нащадків Жевуських дурною славою.
Гербовник Жевуських "Кривда без шкоди" [6]
Також історія Жевуських — це історія еліти без держави: пошуку нових цінностей, поля для діяльності, джерел впливу. Когось із них він привів на службу іншим державам; когось — в інтелектуальні салони, масонські ложи, літературні кола... когось — відправив у далекі подорожі і долучив до рядів повстанців.
"Рід Жевуських, який упродовж кількох десятиліть породив трьох гетьманів, мав у крові пристрасть до зброї, що сусідовала з вродженим талантом до пера, промов та політичної діяльності. Якщо член цієї родини не досягав успіху в одному, то відзначався в другому. У будь-якому разі, не було жодного Жевуського, який би не відзначився певною оригинальністю, добре чи погано спрямованою, але завжди відмітною..." [Люціан Семенський, 10].
"Рід Жевуських, наділений блискучими і надзвичайними дарами, ніби переслідує фатум, який перешкоджає всьому, за що вони беруться, позбавляє їх можливостей бути корисними і навіть зробити свої таланти відомими. Вони могли б сказати словами Джейн Ейр: "We might have been" ("Ми могли б бути")... Якби фатальність була християнським словом, то саме ним можна було б назвати долю Жевуських. Але скажемо, що це характер творить долю, і ми самі готуємо ті події, жертвами яких стаємо" [Розалія Жевуська, 7].
Найбільш яскравим Жевуським XIX століття був, безсумнівно, Вацлав "Емір". Його яскраві авантюрні проєкти не принесли йому ані користі, ні визнання серед сучасників. Але вже після його смерті (а точніше загадкового зникнення) надихнули видатних польських поетів на поеми, які створили для нього ареол романтичного героя і польського патріота, якому він мало відповідав за життя. І навпаки, реальний і не проговорений поштовх його діяльність дала, як не дивно, для розвитку культури України. Як один із найяскравіших представників феномену козакофільства він посіяв інтерес до української культури в шляхетських і дворянських колах, сформував відповідну моду. І хоча це козакофільство було досить далеким від автентичної української культури (зараз ми б охарактеризували його як "шароварщина"), воно створило запит — підґрунтя, на якому згодом з'явилися і Харківська школа романтиків, і поеми Котляревського, і через них узяла початок сучасна українська література.
Козакофіли, 1841
Леон Жевуський, останній представник роду у Підгірцях, живучи в час бездержав'я і формування націй, що супроводжувався інтересом до минулого, підбив підсумки родинної історії, оформивши їх в "Підгорецьку хроніку" і перетворивши родинний Підгорецький замок на музей. Близький до ідей соціалізму, він символічно завершив шлях, розпочатий в Роздолі його пращурами, проголосивши кінець історичної ролі шляхти, її неминучу асиміляцію з народом і визнавши права русинів (українців) на Галичину. Подальше життя роду продовжилось в Італії в нащадках його сестри Калісти. Цікаво зазначити, що аж дві онуки Жевуських стали першопроходицями в академічній царині: донька Калісти Ерсилія Каетані, археологиня, стала першою жінкою членкинею італійської академії наук, Кароліна Лянцкоронська з роздольскої гілки — першою жінкою у Речі Посполитій із докторським ступенем з мистецтвознавства.
В Україні діяльність Жевуських, родини, яка мала так багато талановитих і яскравих представників, що жили на її теренах і залишили по собі прекрасні палаци, опинилася поза будь-якого контексту. У Польщі їхнє прізвище не належить до пантеону слави історичної пам'яті: серед них не було ані національних героїв, ні носіїв мейнстрімних національних ідей, а радше заплямоване участю в Торговицькій конфедерації та іншими подіями XIX століття: хтось, як Розалія, не схвалював польські повстання, а хтось, як Адам, брали участь на російському боці.
Ще одна представниця родини, Евеліна Жевуська, за першим шлюбом Ганська, через довготривалі стосунки і шлюб з Оноре де Бальзаком зробила прізвище Жевуських відомим у Франції: "Важливо знати трохи про тих, хто заповів пані Ганській ту гордість і незламну енергію, яку можна або засуджувати, або хвалити, залежно від власної душевної налаштованості. Важливо знати, наприклад, що її прапрадід Вацлав [Петро] був засланий, оскільки, виступаючи проти обрання Станіслава Августа Понятовського і членів Радомської конфедерації в 1767 році він був викрадений послом Катерини II і ув'язнений у Калузі з 1768 по 1772 рік. Його син Станіслав [Фердинанд] приєднався до Барської конфедерації і став її заступником. У ньому — як і в його батька — ми знаходимо ту вірність справі переможених, ту незалежність поглядів, яка ні перед чим не поступається. Для розумної та обдарованої уявою дитини цей славний список, безумовно, був джерелом найпрекрасніших мрій. Ті з нас, хто намагається відтворити її психологію, почути, за прекрасним виразом М. де Воге, "мертвих, які в ній промовляють", ми повинні угледіти за дівчиною, а згодом за молодою жінкою, яка у Верхівні має надто багато часу для мрій, тих лютих і незламних воїнів XVII століття, тих чоловіків рішучої дії, блискучих ораторів і письменників XVIII століття, одним словом, всіх тих, хто зміг зробити її такою, якою вона є" [Софі де Корвін Петровська, 11].
Гербовник Жевуських "Кривда без шкоди" [6]
Бальзак пишався причетністю до роду Жевуських, був знайомий з багатьма членами родини і охоче запозичував їхні риси для персонажів своїх романів. Природно, що жанр художньої літератури, що передовсім є проявом уяви автора, не давав змоги називати їх прямо, але письменник тішився тим, що згадав прізвище Жевуських у творі "Уявна коханка": "Граф Адам належав до одного з найдавніших і найславніших польських родів, пов'язаного родиннами узами з Сапігами, Радзивіллами, Жевуськими, Чорторийськими, Ліщинськими, Яблонськими, Любомирськими — словом, з усією сарматською знаттю". "Я з дитячою радістю зробив так, що ім'я Жевуських засяяло серед найславетніших родин Півночі" — написав він з цього приводу до Евеліни [20]. У його листах до неї також можна зустріти згадки про інтелект Жевуських, що увійшов до приказок: "Не знаю, навіщо радити розсудливість і проникливість тій, яка вкрала весь розум Жевуських і має очі на кінчиках своїх маленьких білих мишачих лапок. [...] Моя натура не терпить змін; цю рису мого характеру ви вже змушені були визнати і будете визнавати дедалі більше; ви навіть будете нею захоплюватися і врешті-решт перестанете дякувати мені за сердечні вчинки, збагнувши, що ця безмежна відданість виправдана розумом Жевуських та чарівністю тієї особи, яку ви бачите у своєму дзеркалі" [18].
Повернути Жевуських в український контекст — такою є мета цього проекту.
Якщо не в історичний чи культурний, то принаймні в туристичний і краєзнавчий.
Джерела
Джерела
Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)
Jerzy Sewer Dunin-Borkowski, "Genealogie żyjących utytułowanych rodów polskich" (1914)
Леонтій Войтович, "Розділ: столиця "Української Швейцарії" (2012)
Мирон Капраль, "Міста Жидачівського повіту XIV–XVI ст". (2021)
"Енциклопедія Львова", "Жевуські", Леонтій Войтович (2008)
Милорад Павич, "Грязи"
Леон Жевуський, "Підгорецька хроніка" (1860)
Lucjan Siemieński, "Wacław Rzewuski i przygody jego w Arabii opowiedziane z pism pozostałych po nim" (1870)
Sophie de Korwin-Piotrowska, "Balzac et le monde slave: Madame Hanska et l'soeuvre balzacienne" (1933)
Stanisław Rzewuski, "Zapiski i wspomnienia z podróży przez Niemcy, Austrię i Czechy w 1824, omówił i fragmenty ogł. P. P. (Popiel)" (1889)
Andrzej Barszczewski, "Walna, Y Tryumfalna: Do Nieśmiertelney Chwały, y Sławy; Droga. Herbowną, Jasnie Wielmoznego Iegomosci Pana, Stanisława Mateusza; Na Rozdole y Roiowcach, Rzewuskiego Woiewody Bełzkiego, Hetmana Wielkiego Koronnego: Krzywdą", некролог Станіслава Матеуша Жевуського (1730)
Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879)
Валентина Кузик, "Ревуцькі–Хмельницькі–Ржевуські", у книзі "Український музичний архів" (2003)
Kasper Niesiecki, "Herbarz polski Kaspra Niesieckiego powiększony dodatkami z późniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza", T. 8 (1841)
"Letters to Madame Hanska (1833-1846), by Honoré de Balzac" (2017)
Kazimierz Pułaski, "Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki", T. 1 (1911)
Juanita Helm Floyd, "Women in the Life of Balzac" (1921)
Adam Boniecki, "Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich", Cz. 1 t. 3 (1900)
Микола Галів, "Літинські герба Сас у XV – середині XVI ст.", "Генеалогічні записки", Вип. ХІІІ (2015)
Володимир Кіцелюк "Шляхетський галицький рід Березовських у XV-XVIII ст. Генеалогічне дослідження" (2015)
Seweryn Uruski, "Rodzina: herbarz szlachty polskiej. T. 15, Przanowski-Rzyszko" (1931)
Seweryn Uruski, "Rodzina: herbarz szlachty polskiej. T. 3, Czeladka-Eywild" (1906)
"Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Alexandra hr. Stadnickiego. Wyd. staraniem Galicyjskiego Wydzialu Krajowego" (1868) — фрагменти
Архів Вацлава Петра Жевуського (1732-1779)
Stanisław Kazimierz Kossakowski "Monografie historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich" T2 (1860)
Jacek Poletyło "Nieznani Rzewuscy. Przyczynek do historii rodu" (2023)
Alex Czeslaw Rzewuski "À travers l'invisible cristal: confessions d'un dominicain" (1976)
Stanisław Duńczewski "Herbarz wielu domow Korony Polskiey y W. X. Litewskiego dla niezupełnego opisania..." (1757)
Antykwariaty Warszawskie LAMUS Hanna i Andrzej Osełko "XXXVIII Aukcja ksaizek i grafiki", каталог (2014)
W. J. "Podhorce" (1856)
Михайло Кубай "Генеалогія і зв'язки родини Жолкевських" (2017)
Kasper Niesiecki "Korona Polska Przy Złotey Wolnosci Starożytnemi Rycerstwa Polskiego y Wielkiego Xięstwa Litewskiego" T1 (1728)
Kasper Niesiecki "Korona Polska Przy Złotey Wolnosci Starożytnemi Rycerstwa Polskiego y Wielkiego Xięstwa Litewskiego" T3 (1740)
Jan Damascen Kaliński, "Zodiacus caeli Sarmatici in palmari solea ... Stanislao Matthaeo in Rozdoł et Rejowiec Rzewuski" (1715)
Louis Antoine de Caraccioli, "La Vie Du Comte Wenceslas Rzewuski" (1782)
Julian Ursyn Niemcewicz, "Żywoty znacznych w XVIII wieku ludzi" (1904)
Kazimierz Przyboś "Urzędnicy województwa ruskiego XIV-XVIII wieku" (1987)
Klasztor Karmelitów Parafia Nawiedzenia NMP "Na Piasku" w Krakowie, Madonna z Rozdolu
Andrzej Chryzostom Załuski, "Oddawanie Jey Mći Panny IOANNEY RZEWVSKIEY Podskarbianki Nadworney Koronney legoMći Panu STANISLAWOWI KONIECPOLSKIEMU Woiewodzicowi Belskiemu w Wilanowie die 24 Iunij 1685", "Mowy rozne przez x. Andrzeia Chryzostoma na Załuskach v Błędowie Załuskiego biskupa kiiowskiego y czerniechowskiego" (1690)
Жерела до історії України-Руси. Том 4. Матеріяли до історії Галичини. Том 1. Акти з р. 1648-1649 (1898) — фрагменти
Stanisław Kałuski "Kazanie na dzien b. Stanisława Kostki Societatis Iesv i patrona Korony Polskiey Helzbiecie Febronii z Rzewusk Koniecpolskiey konivszynyi koronney" (1698)
Jan Damascen Kaliński "Złote Pole Polney Klawy, Przy zwyćięskim bułácie, złotym effektem Senatorskich Rodziców P. Stanisława Mateusza na Rozdole y Rejowcu Rzewuskiego..." (1712)
Polski Słownik Biograficzny, "Stanislaw Rzewuski h. Krzywda", Miroslaw Nagielski
Polski Słownik Biograficzny, "Franciszek Kazmierz Rzewuski h. Krzywda", Mirosław Nagielski
"Liber Fundationum Ecclesiae et Conventus Rozdoliensis Ordinis Carmelitar", Archiwum i Biblioteka OO. Karmelitów na Piasku AKKr 530/455
"Codex epistolaris Vitoldi Magni ducis Lithuaniae: 1376-1430" (1882)
Katalog dokumentów pergaminowych Biblioteki Czartoryskich w Krakowie, cz. I, Dokumenty z lat 1148-1506, oprac. W. Szelińska, J. Tomaszewicz (1975)
Page updated
Google Sites
Report abuse