[...] Я народився в Заполі, фільварку, що належав до Савейок, у Слуцькому повіті Мінської губернії, 10 червня 1819 року. Розповідали, що моя шанована Мати тяжко хворіла при моєму народженні і що мене насилу вдалося повернути до життя. Нині дуже мало пам’ятаю з дитинства. Ми мешкали в новому двоповерховому дерев’яному будинку, який називали палацом. Навпроти ґанку з колонами, за просторим подвір’ям, стояла брама, а далі — обсаджена тополями дорога, що вела просто до аустерії. Коли батьків не було вдома, ми відвідували гостинного Янкеля й навіть ласували смачними солодощами під час весілля його восьмирічного сина з якоюсь маленькою Суркою. Сьогодні, збагачений досвідом, здогадуюся, що молодята ще не знали гірких плодів любові, що любили лише локшини, кугель і редьку, смажену в меді. Consumatis his omnibus deliciis matrimonium ratum erat [після всіх цих утіх шлюб був підтверджений], а подружжя, укладене перед рабином, не було менш святе й обов’язкове, ніж наше matrimonium ratum et consumatum [шлюб укладений і консумований]. Легкість розлучень, що завжди залежали тільки від чоловіка, і тенденція містичної формальності обряду Моїсеєвого виправдовує такі ранні в ті часи шлюби між дітьми Ізраїля.

Пам’ятаю величезного білого барана з дзвіночком на шиї, якого запрягали до візка. Там я займав головне місце. Пам’ятаю щораз нові квіти у просторому скляному коридорі, куди дітям без батька входити не дозволялося. Біля великої ялиці в саду завжди бурчав страшний ведмідь, прикований на ланцюгу. Відразу біля входу до саду була темна ялицева алея, далі звіринець із ставком і островом, де бавилися й стрибали лані. Усюди свіжий дерен, рясні клумби квітів, благословенна тиша сонячних і безтурботних днів.

У домі панував поважний настрій, у вихованні дітей незламна суворість, нерідко були ляпаси, які справедливо розподіляли між нами чотирма. Мар’ян був найстарший, далі Міхаліна, дуже схильна до плачу, потім Адольф дуже крикливий, наприкінці Едвард, автор цього писання. Невідступним нашим наглядачем був Патризон (Патріжон), сержант великої французької армії, який після поразки Наполеона залишився на Литві і тут одружився з полькою. Сина його, офіцера уланів, зустрів я в 1853 році на Жмуді в Бержанах. Розмовляли ми з ним французькою. Це був добрий чоловік, любив злагоду в домі й довкола себе, апетит мав зразковий і особливу вподобу до різаної редьки, яку урочисто поїдав, змішавши її симетричні кружальця з кислою сметанкою. Наслідки цієї важкої для шлунку страви зносив із героїчним стоїцизмом... уживав міцний табак. Панна Анна Годецька, сестра пані комісарової Камусцинської, учила нас разом із Матір’ю читати по-польськи на "Пілігримі з Добромиля" [дитячий повчальний твір Ізабели Чорторийської]. Патризон наказував писати риски і літери на чорній таблиці. Молитву вимовляв біля ніг Матері завжди, коли вона була вдома.

Батько часто виїжджав, а повертаючись із дороги, прямував відразу до дитячих покоїв і довго говорив із Патризоном, але нічого з того я не розумів. З нами в розмови рідко вдавався, а коли говорив до дітей, то з такою енергією і урочистістю, що й сьогодні слова Батька ніби звучать мені у вухах; слова, почуті стільки років тому з пошаною і якимось страхом. Вносять колись величезного ведмедя на ґанок, Батько стоїть у юрбі стрільців і різних слуг і чую голос: "Діти сюди, ближче!" — Перед нами лежить страшна тварина, вражена свіжими смертельними ударами. Безвладна, але відкрита паща грозить страшними іклами. Батько по черзі наказує кожному з нас вкладати руку до відкритої пащі ведмедя. Мар’ян почервонів як рак на такий наказ. Тут Батько грізно вигукнув: "Що? боїшся? Дітям моїм не вільно нічого боятися. Боягуза відрікаюся, то не моя дитина. Бо я нікого і нічого не боявся в житті; з живим ведмедем ішов у бій, сміливо не раз смерті дивився в очі. Ну, тут вложи руку де ікла!" — І вложив як казано. Після Мар’яна з великою відвагою повторив це Адольф, за що його Батько похвалив. І Міхаліна не уникла цієї проби, хоч тремтіла від страху. Я останній наближаюся вже до пащі, коли Батько схопив мою руку і притис її до ікол ведмедя. "А тепер ідіть собі. На уроки!" Колись знову при свічках, зимою, вносять величезного щупака, вішають його на гаку. Батько мене сам підняв, щоб я його по голові погладив тільки, бо ще дихав.

Одного разу завірюха і мороз був надворі, раптом якийсь рух у домі. "Пан граф!" — чую раз і другий. Входить мій шанований Батько просто до дітей. Уперше вразила мене його сивина. Обійняв, підніс до обличчя кожного з нас, заохочував до пильності, до порядку, до братньої згоди, а потім пам’ятаю, з якою урочистістю сказав: "Я розорений! Мало по мені вам залишиться, може нічого зовсім. Але Бог милостивий, Мама ще вигодує і одягне і на виховання витрачати буде, скористайтеся ж тим, заклинаю, бо на це тільки фонду матері вистачить. Нехай з вами будуть чеснота і наука; з цим ще безпечно прожити у світі зможете".

Мав я тоді шість років, коли Батько так говорив, а сьогодні ще, по стількох мінливих поворотах долі, по стількох роках, здається, що ще чую ті громи і відчуваю, як супутнє їм яскраве світло раптом освітлює темні тумани дитячих уявлень... 

[...]

Далі я занедужав на гнилу гарячку. По 24-х тижнях хвороби, коли мені було дозволено піти до кав’ярні (креденсу), на першому кроці виздоровлення я спіткнувся, впав і голову об якийсь ріг розбив. Відтоді, з підтримкою за руку і на ремінцях, наново вчився ходити, читання також від абетки починати мусив.

У той час моя Мати лежала в Липі у двоюрідного брата, Александра Обуховича, дуже хвора. Батька вдома не було, їздив з контрактів на контракти, бо найгірші тоді були інтереси [справи]. Пізніше ще на Литві "інтереси" і "борги" означали одне й те саме. Які ж були причини такого розорення Батька?

Францішек Станіслав Костка воєвода холмський, генерал земель пруських, староста гродовий, член Постійної Ради, невеликий дітям залишив фундуш. Посагу своєї третьої дружини Вероніки Радзивіллівни від швагра Кароля "Пане Коханку" за життя не одержав, а мешкаючи постійно у Варшаві на службі країні дуже надвернув своє становище, так що під кінець життя потерпівав від майже нестачи, бо Гонщ і Ринківка під Холмом малі приносили доходи. Помираючи, благословив двох своїх синів, Кароля і Станіслава, і промовив ті пам’ятні слова: "Мало вам спадку залишаю, але господь бог вам Батьком буде, бо у спадщині моїй немає жодного нечесного гроша".

Під час революції 1794 року, коли сенаторів вішали у Варшаві, то ремісничі цехи добровільно відбували варту біля дверей збіднілого сенатора, бо знали його, що не торгував вітчизною, а всім заради неї жертвував. Перед 1812 роком новий ординат князь Домінік Радзивілл виділив воєводині Вероніці Чапській на доживоття В’язинь неподалік Мінська. Батькові ж моєму навічно уступив Лахву, а дядькові Каролю Станькове. Формування 22-го піхотного полку, спалення і конфіскація Лахви, еміграція і дворічне перебування у Парижі, а понад усе банкрутство князя Людвика Радзивілла ордината клецького, родича і приятеля мого Батька (Батько позичив йому 33 000 дукатів); ось причини банкрутства Батька, зовсім не ганебні.

Банкрутство князя Людвика Радзивілла змусило мого Батька відступити назад Савейки Беннінгсенам, у яких їх купив. За Лахву отримав дідичство на Кейданах, але й так на Кейданах навіть утриматися не міг. Тесть його каштелян Михайло Обухович не міг йому прийти на допомогу, бо сам належав до довгої черги кредиторів, яких похитнуло банкрутство Радзивіллів. Сьогодні ще по дідові і Матері маємо окрему претензію до князя Леона Радзивілла на 12 000 дукатів посагової суми Матері, позиченої дідові, князю Леону воєводі троцькому. Каштелян Обухович помер у 1826 році. Був це чоловік великої чесноти. Батько мій завжди згадував його з пошаною і зі сльозами. Казав, що більше не зустрічав нікого, хто б йому дорівнював за делікатністю й добротою серця. Своятичі по ньому успадкувала моя Мати, а оскільки Савейки треба було повернути генераловій Беннінгсен, то нас перенесло до Своятичів. День був морозний, сонячний, їхали ми в кареті на полозах, здавалося мені, що ніколи не доїдемо. Палац своятицький після Савейок здавався мені похмурий, величезний. Матір я знайшов таку страшенно змінену, що ледве її впізнав. І вона журилася, що я так змарнів.

Влітку Мати виїхала на закордонні води, залишивши нас під опікою дідуня Філіпа Обуховича і його дружини. Мешкали вони в Янові за кілька верст від Своятичів. Був це рідний дядько Матері, а дружина з дому Оскєрків, обидва старі, але дуже гостинні і всіма любимі. Це був дім старопольський. Пам’ятаю навіть якогось хорунжого, постійного резидента. Дідуня завжди жартував з нами, а бабуня застерігала і велику пошану вміла до себе викликати.

У 1828 році виїхали ми всі троє, бо Мар’ян з віленської гімназії повернувся на канікули у Своятичі, до Варшави. Нашим провідником у подорожі був пан Чуловський, який понад рік готував нас, тобто Адольфа і мене, до школи. Добре пам’ятаю сумне враження і тривожні передчуття при цьому першому від'їзді з родинного дому. Під’їхала чотиримісна єврейська буда, поскладали скрині і коробки з дорожнім провіантом, ще раз покликали всіх нагору. Мати була дуже заплакана, упали ми всі ще раз до ніг її, крізь сльози і ридання обіцяла нас відвідати за рік. Обійняли ми Міхалінку, плакала жалісно небога, слова промовити не могла. Зійшли ми і в той незграбний ридван занурюємося мов в якусь безодню, і було там місця на всіх шістьох, рахуючи старозавітного Харона і слугу Адама Борковського. В дорозі ще не раз наверталися сльози на очі і туга тривожна на серця. Проїжджаючи через Кобрин, уперше я побачив більше містечко, а побачив його під час великої пожежі; тож мусили їхати далі, не зупиняючись тут. Прибувши до Варшави, я немов одурів від гамору, від бруку і від минаючих величезних будинків; нарешті зупинися біля брами. Вийшов швейцар, запитав прізвище і дозволив нам проїхати далі аж під сіни ксьондза ректора. Честь добрій славі, честь вашим заслугам, чесні отці піяри! Станіслав Конарський загальну здобув собі вдячність реформою публічного виховання в Польщі. Жолібож — це його славна справа. 

[...]

Живучи в Петербурзі з 1842 по 1846 рік з перервами, я записував свої враження і події; усі ці спогади разом із Віжунами було в мене відібрано, коли я опинився у фортеці під замком і коли в червні 1863 року було пограбовано Віжуни. Але про це ще буде мова. Тепер лише скажу, що дуже скорочую свої спогади, бо дуже болісним є протиставлення мого минулого досвіду до занепаду моїх днів, так тяжко пригадувати враження свіжої молодості, сьогодні стерті навалою нещасть останнього періоду мого життя.

Уночі близько першої, у листопаді 1841 року, після години швидкої їзди через освітлене місто, ми зупинилися у дворі будинку Кутайсових на Дворцовій набережній. Наступного дня мене представили тітці, уродженій Лопухіній. На 10 років старша від чоловіка, вона здавалася мені дуже старою і хворобливою, але сліди великої краси в її рисах були ще виразні. Прийняла мене байдуже, і мені здавалося, що ми недовго будемо жити разом. Але я дуже помилився у своєму судженні. Александра Жевуська була для мене справжня приятелька і найкраща родичка. Неприхильна до релігії і національності польської, натрапивши на мій рішучий опір, вона уникала всього, що могло викликати мій протест. Уміла попри нездоров’я зберігати рівновагу настрою, бути гостинною і делікатною господинею дому, старалася ввести мене в столичне товариство і постійно виявляла найкраще до мене ставлення. 

Тим часом дядько намагався влаштувати мене на державну службу. Мене представили генералу Дубельту, я мав служити у III відділенні імператорської канцелярії, але цей задум, мною не схвалений, нічим не завершився. Дядько представив мене пану міністру державного секретаріату королівства польського Ігнацію Туркуллу, і той пообіцяв добитися імператорського дозволу, без якого я не міг одразу вступити на службу в столиці, бо новий закон наказував підданим так званих Західних губерній відбувати перші шість років служби у російській глибинці або в так званому Західному краї. Государ зволив дозволити для мене виняток; завдячував я цьому добрим стосункам Туркулла з дядьком і прихильності імператора до цього міністра. Ще в листопаді разом із дядьком я виїхав із Петербурга на Литву, щоб попрощатися з матір’ю і отримати дозвіл батька на такий несподіваний поворот моєї долі. Дядько, хворий, виїжджав зі мною з Петербурга, дуже поспішав до Погребища, але навмисне довіз мене до Янова в повіті ковенському. Тут, попрощавшись зі мною якнайсердечніше і написавши листа до батька, він поїхав до Києва. Я найняв візника і до обіду прибув до Кейданів.

15 січня я прибув до Києва і того ж вечора пішов до тітки Пауліни Ризнич, чоловік якої був директором київського банку. Там я застав дядьків Адама і Генрика Жевуських. Уже наступного дня я оселився в офіцині будинку, який Різничі займали разом із дядьком Адамом. 

З усіх моїх тіток Жевуських Пауліна була найменш вродлива, але більше за інших була шанована й кохана як поміж родичів, так і в товаристві. Для мене вона була найкращою родичкою: я писав до неї кілька років, а згодом при важливіших подіях ми підтримували зв’язок. Її двоє синів ще були гімназистами. З дочок Марія вже була красунею, а Александра обіцяла нею стати. Кузина одразу запала мені в серце. Вдень я тікав від нав’язливих мрій, уночі так само безуспішно чекав на сон. Виразні ті симптоми привернули увагу дядька Адама, який сказав: "Це ще зарано для вас обох". Я відверто повторив йому останню розмову з Матір’ю. Через кілька днів дядько повідомив, що мати Марисі погодилася б на цей союз, що він сам охоче дав би сто тисяч посагу і був би спокійний за сестру й племінницю, але що нам обом не слід тепер ні говорити про це, ні навіть думати. Він застеріг, що і мій Батько не бажав би такого зв’язку як невигідного для обох.

Кілька років потому я знову бачився з теперішньою графинею Едурдовою Келлер і переконався, що всіх, хто її знав, не оминули рани від стріли зрадливого Амура. У 1858 році в Остенді я зустрівся, виходячи від неї, з теперішнім німецьким імператором, тоді ще лише пруським регентом. Моя кузина, попри дар підкорювати серця всіх, ніколи не була щасливою. Сама вільна від пристрастей, вона була вільна і від їхніх небезпечних наслідків. Заздрість жінок шкодила їй більше, ніж самовихваляння чоловіків, так у нас поширене. Усі її шанувальники складали їй жертви, всі лише про свої надії розповідати могли й наважувалися. Говорю це про неї зі щирою участю і зі знанням усього її життя.

На контракти зібралося численне шляхетство. Я бував на кількох дуже пишних балах, на обідах познайомився з князем Кудашевим із родиною, генерал-губернатором Дмитрієм Бібіковим, Злотницьким, Михайлом Грабовським та багатьма іншими. Був на обіді у двоюрідного дядька Різнича разом із його співвітчизником Мілошем [Обреновичем]. У тому не було вже й сліду досвідів найпершої юності, коли у багатої вдови пас свиней. Велично ходив і кланявся, видно, вже звик до поклонів і покірності оточуючих. Не говорив іншою мовою, аніж пога по-російськи, усе розумів, а з земляком Різничем розмовляв сербською при нас усіх, так що ми, з ласки детронізованого серба, опинялися ніби на німецькій проповіді.

Різнич колись був банкіром в Одесі, але пристрасть до карт, яка не покидала його до смерті, позбавила його статків. Був то дуже мудрий, начитаний і досвідчений чоловік; говорив невиразно, але варто було подолати цю першу перешкоду до порозуміння. Людей знав краще за інших, до всіх звертався з особливою відвертістю й різкістю; міг би панувати над іншими, якби сам не був невільником своєї картярської слабкості. 

Мій хворий дядько вирушав зі мною до Петербурга; їхали ми не дуже поспішно. Після прибуття я одразу розпочав службу в канцелярії імператорського державного секретаріату королівства польського. Далеко було ходити з Великої Мільйонної на Літейну, до будинку Опочиніних, де тоді містився Секретаріат. Я спершу не міг звикнути до загальної холодності, яку бачив на обличчях колег і начальства. Пан Туркулл був більш доступний і поводився зі мною ввічливо. Риса стриманості й виразної холодності до оточення певною мірою властива канцелярським писарям усього світу, але петербурзький чиновник у цьому перевершував усіх. До цього я ніколи не зміг звикнути. Зовнішність гранітного спокою й поважності, нібито найвищої влади, привласнена укладачами звітів, поновлень і адміністративних рапортів — найповерховіших, найменш потрібних і дієвих, але завжди так дорого оплачуваних — має в собі дещо комічне на вигляд і водночас багато сумного по суті.

Державний секретаріат складався тоді майже з самих поляків. Платонов, князь Кутузов, Свідерський, Костюшківський із сестрою — це були винятки. Директором канцелярії був Пацифік Губе, людина спокійна й тиха. Старшими урядовцями були Задарновський і Госцімський; молодшими Ходинський, Расселлі, Тис, двоє Єлонковських, Прушинський, Ґецевич, Гальперт. Після раптової смерті Губе його місце тимчасово зайняв Задарновський, колишній секретар князя Константина. Цей дещо дивакуватий урядовець почав зі мною з того, що став виправляти мою каліграфію; обурений, я відмовився йому підпорядковуватися і дедалі частіше міністр сам викликав мене до кабінету і давав завдання, здебільшого німецькою мовою. Мали ми також і таких урядовців, які ніколи не працювали в канцелярії, лише зрідка з’являлися перед міністром із поклонами; такими були Павлічинський, Пясецький, граф Август Потоцький, князь Кароль Радзивілл, князь Владислав Яблоновський тощо. 

Коли ввечері я приїхав до Віжунів, то застав Матір, вже три дні чекала на мене, трохи сумна і неспокійна, хоча намагалася цього не показувати. Поверталася з довгої дороги, бо відвідала всіх чотирьох своїх дітей і 22-х онуків та онучок. З Буковця поїхала до Мірополя, з Мірополя до Бержан, усюди її приймали з пошаною і любов’ю, а тут сама одна на сина і невістку мусила чекати... Панство Гротковські відвідали її, щойно дізналися про приїзд. Коли я увійшов, сиділа самотня, я впав до її ніг і почав просити, аби зволила дочекатися Антосі. Погодилася на це одразу, хоча була холодна рання осінь і дорога вже псувалася. 

Як понадвечір ясного дня сонце, перш ніж зайти, лагіднішим, але ближчим світлом усі земні творіння навідує, ніби ніжно із ними прощаючись, так шанована Матір моя на схилі життя бездоганного і працьовитого здійснила велику останню свою подорож, прощаючись у їхніх домах з усіма чотирма своїми дітьми і їхнім потомством... І до нас, наймолодшої пари, наблизилося її сонце, востаннє щедро проливши промені досконалого розуму і серця. Надзвичайно велика різниця масштабу мого дому і способу життя у Віжунах від своятичівського, кейданівського і бержанського дворів давала колись моїй Матері нагоду до лагідних зауваг і веселих жартів. Тепер, коли я її в домі своєму приймав, хоча нічого не було доробено, ні житло, ні сад, ні подвір’я, проте жодного слова критики я не чув, а навпаки, лише слова заохочення і доброї надії. Сама розважалася зранку щодня книжкою, без якої ніколи не подорожувала, а я тим часом господарством і справами займався, від дванадцятої вже невідступним був її товаришем.

Через тиждень після мене приїхала вже з нетерпінням очікувана Антося. Вона одразу зуміла оживити цей пам’ятний візит матері, хоча сама була втомлена після подорожі. Через 2 тижні я відвіз матір до Вільна, а звідти до Своятичів. У Вільні тиждень ми пробули у тітки Каролової, старшої рідної сестри моєї матері. Тут сходилися давні знайомі, щоб побачити і вшанувати цих двох достойних матрон, які давали молодшому поколінню яскраве уявлення про старе покоління і минулі часи. Дві поважні сестри, однак, були мало подібні одна до одної. Після ранньої смерті матері (Францішки з Жевуських) найретельніше виховані добрим батьком, вони пережили різні перипетії. Тітка моя Фабіанна Каролева Чапська була багата і щаслива, а моя мати Софія Станіславова Чапська ділила катастрофу банкрутства свого чоловіка і лише в старості, коли її двоюрідний брат Александр Обухович записав їй у доживоття Липу, а у дідичство Деревну, могла вважатися заможною. Звідси була велика різниця характерів і поглядів на світ та людей у сестер. Моя Мати ніколи не була ощадливою, але й не марнотратною; не надавала великого значення накопиченням, але й жодної показності не любила. Живучи зі Своятичів, не зменшувала раз установленого стану видатків і не збільшувала його, коли додалися доходи з Липи і з Деревни. Наділена великою чутливістю і запасом сил розуму і характеру, вона впливала назовні. Любила літературу, багато читала і писала, і, беручи участь у навколишніх суспільних змінах, краще їх розуміла і розумом, і серцем, ніж її ровесниці та навіть ніж її рідна старша сестра.

Восени 1862 року моя дружина оселилася з дітьми у Вільні. Я, будучи посередником, мав залишитися у Віжунах, а розвезення і розкладання по громадах грамот завадило мені бути при пологах Антосі. У жовтні народився Стась, гарна дитина. У листопаді я приїхав до Вільна і застав дружину дуже слабкою, а проте вже почала ходити. На свята поїхав у Своятичі і коли звідти повернувся, щоб Новий Рік 1863 почати з дружиною, застав її тяжко хворою. Навесні дуже повільно відновлювала здоров’я, у травні вже виходила зі мною на прогулянку. Якось увечері пішли ми удвох до ботанічного саду, вона була в чорній барежевій сукні, в білому капелюсі. Зустріли в пустому саду чиновника для особливих доручень графа Ожаровського, який, побачивши ці два заборонені кольори: білий із чорним, наблизився до нас і довго придивлявся. Ми відразу вийшли з саду і повернулися додому, уникаючи пригоди.

9 червня 1863 року мене вже заарештовано! Дарма, що вже десятий рік минає від цієї пам’ятної для мене дати, саме вже її наближення порушує порядок дат і послідовність спогадів мого минулого. Останні роки свободи лише побіжно міг згадати, бо все зникає в образах моєї душі перед яскравою луною неминучої катастрофи. Не розводився над щасливим моїм співжиттям з досконалою дружиною, над радощами з підростаючими дітьми, над благословенням життя, свободи і сільської праці, бо збирав рештки сил збентеженого розуму, щоб оповісти ще історію останніх років в’язниці, хлопства та вигнання...