[...] Я народився в Заполі, фільварку, що належав до Савейок, у Слуцькому повіті Мінської губернії, 10 червня 1819 року. Розповідали, що моя шанована Мати тяжко хворіла при моєму народженні і що мене насилу вдалося повернути до життя. Нині дуже мало пам’ятаю з дитинства. Ми мешкали в новому двоповерховому дерев’яному будинку, який називали палацом. Навпроти ґанку з колонами, за просторим подвір’ям, стояла брама, а далі — обсаджена тополями дорога, що вела просто до аустерії. Коли батьків не було вдома, ми відвідували гостинного Янкеля й навіть ласували смачними солодощами під час весілля його восьмирічного сина з якоюсь маленькою Суркою. Сьогодні, збагачений досвідом, здогадуюся, що молодята ще не знали гірких плодів любові, що любили лише локшини, кугель і редьку, смажену в меді. Consumatis his omnibus deliciis matrimonium ratum erat [після всіх цих утіх шлюб був підтверджений], а подружжя, укладене перед рабином, не було менш святе й обов’язкове, ніж наше matrimonium ratum et consumatum [шлюб укладений і консумований]. Легкість розлучень, що завжди залежали тільки від чоловіка, і тенденція містичної формальності обряду Моїсеєвого виправдовує такі ранні в ті часи шлюби між дітьми Ізраїля.

Пам’ятаю величезного білого барана з дзвіночком на шиї, якого запрягали до візка. Там я займав головне місце. Пам’ятаю щораз нові квіти у просторому скляному коридорі, куди дітям без батька входити не дозволялося. Біля великої ялиці в саду завжди бурчав страшний ведмідь, прикований на ланцюгу. Відразу біля входу до саду була темна ялицева алея, далі звіринець із ставком і островом, де бавилися й стрибали лані. Усюди свіжий дерен, рясні клумби квітів, благословенна тиша сонячних і безтурботних днів.

У домі панував поважний настрій, у вихованні дітей незламна суворість, нерідко були ляпаси, які справедливо розподіляли між нами чотирма. Мар’ян був найстарший, далі Міхаліна, дуже схильна до плачу, потім Адольф дуже крикливий, наприкінці Едвард, автор цього писання. Невідступним нашим наглядачем був Патризон (Патріжон), сержант великої французької армії, який після поразки Наполеона залишився на Литві і тут одружився з полькою. Сина його, офіцера уланів, зустрів я в 1853 році на Жмуді в Бержанах. Розмовляли ми з ним французькою. Це був добрий чоловік, любив злагоду в домі й довкола себе, апетит мав зразковий і особливу вподобу до різаної редьки, яку урочисто поїдав, змішавши її симетричні кружальця з кислою сметанкою. Наслідки цієї важкої для шлунку страви зносив із героїчним стоїцизмом... уживав міцний табак. Панна Анна Годецька, сестра пані комісарової Камусцинської, учила нас разом із Матір’ю читати по-польськи на "Пілігримі з Добромиля" [дитячий повчальний твір Ізабели Чорторийської]. Патризон наказував писати риски і літери на чорній таблиці. Молитву вимовляв біля ніг Матері завжди, коли вона була вдома.

Батько часто виїжджав, а повертаючись із дороги, прямував відразу до дитячих покоїв і довго говорив із Патризоном, але нічого з того я не розумів. З нами в розмови рідко вдавався, а коли говорив до дітей, то з такою енергією і урочистістю, що й сьогодні слова Батька ніби звучать мені у вухах; слова, почуті стільки років тому з пошаною і якимось страхом. Вносять колись величезного ведмедя на ґанок, Батько стоїть у юрбі стрільців і різних слуг і чую голос: "Діти сюди, ближче!" — Перед нами лежить страшна тварина, вражена свіжими смертельними ударами. Безвладна, але відкрита паща грозить страшними іклами. Батько по черзі наказує кожному з нас вкладати руку до відкритої пащі ведмедя. Мар’ян почервонів як рак на такий наказ. Тут Батько грізно вигукнув: "Що? боїшся? Дітям моїм не вільно нічого боятися. Боягуза відрікаюся, то не моя дитина. Бо я нікого і нічого не боявся в житті; з живим ведмедем ішов у бій, сміливо не раз смерті дивився в очі. Ну, тут вложи руку де ікла!" — І вложив як казано. Після Мар’яна з великою відвагою повторив це Адольф, за що його Батько похвалив. І Міхаліна не уникла цієї проби, хоч тремтіла від страху. Я останній наближаюся вже до пащі, коли Батько схопив мою руку і притис її до ікол ведмедя. "А тепер ідіть собі. На уроки!" Колись знову при свічках, зимою, вносять величезного щупака, вішають його на гаку. Батько мене сам підняв, щоб я його по голові погладив тільки, бо ще дихав.

Одного разу завірюха і мороз був надворі, раптом якийсь рух у домі. "Пан граф!" — чую раз і другий. Входить мій шанований Батько просто до дітей. Уперше вразила мене його сивина. Обійняв, підніс до обличчя кожного з нас, заохочував до пильності, до порядку, до братньої згоди, а потім пам’ятаю, з якою урочистістю сказав: "Я розорений! Мало по мені вам залишиться, може нічого зовсім. Але Бог милостивий, Мама ще вигодує і одягне і на виховання витрачати буде, скористайтеся ж тим, заклинаю, бо на це тільки фонду матері вистачить. Нехай з вами будуть чеснота і наука; з цим ще безпечно прожити у світі зможете".

Мав я тоді шість років, коли Батько так говорив, а сьогодні ще, по стількох мінливих поворотах долі, по стількох роках, здається, що ще чую ті громи і відчуваю, як супутнє їм яскраве світло раптом освітлює темні тумани дитячих уявлень... 

[...]

Далі я занедужав на гнилу гарячку. По 24-х тижнях хвороби, коли мені було дозволено піти до кав’ярні (креденсу), на першому кроці виздоровлення я спіткнувся, впав і голову об якийсь ріг розбив. Відтоді, з підтримкою за руку і на ремінцях, наново вчився ходити, читання також від абетки починати мусив.

У той час моя Мати лежала в Липі у двоюрідного брата, Александра Обуховича, дуже хвора. Батька вдома не було, їздив з контрактів на контракти, бо найгірші тоді були інтереси [справи]. Пізніше ще на Литві "інтереси" і "борги" означали одне й те саме. Які ж були причини такого розорення Батька?

Францішек Станіслав Костка воєвода холмський, генерал земель пруських, староста гродовий, член Постійної Ради, невеликий дітям залишив фундуш. Посагу своєї третьої дружини Вероніки Радзивіллівни від швагра Кароля "Пане Коханку" за життя не одержав, а мешкаючи постійно у Варшаві на службі країні дуже надвернув своє становище, так що під кінець життя потерпівав від майже нестачи, бо Гонщ і Ринківка під Холмом малі приносили доходи. Помираючи, благословив двох своїх синів, Кароля і Станіслава, і промовив ті пам’ятні слова: "Мало вам спадку залишаю, але господь бог вам Батьком буде, бо у спадщині моїй немає жодного нечесного гроша".

Під час революції 1794 року, коли сенаторів вішали у Варшаві, то ремісничі цехи добровільно відбували варту біля дверей збіднілого сенатора, бо знали його, що не торгував вітчизною, а всім заради неї жертвував. Перед 1812 роком новий ординат князь Домінік Радзивілл виділив воєводині Вероніці Чапській на доживоття В’язинь неподалік Мінська. Батькові ж моєму навічно уступив Лахву, а дядькові Каролю Станькове. Формування 22-го піхотного полку, спалення і конфіскація Лахви, еміграція і дворічне перебування у Парижі, а понад усе банкрутство князя Людвика Радзивілла ордината клецького, родича і приятеля мого Батька (Батько позичив йому 33 000 дукатів); ось причини банкрутства Батька, зовсім не ганебні.

Банкрутство князя Людвика Радзивілла змусило мого Батька відступити назад Савейки Беннінгсенам, у яких їх купив. За Лахву отримав дідичство на Кейданах, але й так на Кейданах навіть утриматися не міг. Тесть його каштелян Михайло Обухович не міг йому прийти на допомогу, бо сам належав до довгої черги кредиторів, яких похитнуло банкрутство Радзивіллів. Сьогодні ще по дідові і Матері маємо окрему претензію до князя Леона Радзивілла на 12 000 дукатів посагової суми Матері, позиченої дідові, князю Леону воєводі троцькому. Каштелян Обухович помер у 1826 році. Був це чоловік великої чесноти. Батько мій завжди згадував його з пошаною і зі сльозами. Казав, що більше не зустрічав нікого, хто б йому дорівнював за делікатністю й добротою серця. Своятичі по ньому успадкувала моя Мати, а оскільки Савейки треба було повернути генераловій Беннінгсен, то нас перенесло до Своятичів. День був морозний, сонячний, їхали ми в кареті на полозах, здавалося мені, що ніколи не доїдемо. Палац своятицький після Савейок здавався мені похмурий, величезний. Матір я знайшов таку страшенно змінену, що ледве її впізнав. І вона журилася, що я так змарнів.

Влітку Мати виїхала на закордонні води, залишивши нас під опікою дідуня Філіпа Обуховича і його дружини. Мешкали вони в Янові за кілька верст від Своятичів. Був це рідний дядько Матері, а дружина з дому Оскєрків, обидва старі, але дуже гостинні і всіма любимі. Це був дім старопольський. Пам’ятаю навіть якогось хорунжого, постійного резидента. Дідуня завжди жартував з нами, а бабуня застерігала і велику пошану вміла до себе викликати.

У 1828 році виїхали ми всі троє, бо Мар’ян з віленської гімназії повернувся на канікули у Своятичі, до Варшави. Нашим провідником у подорожі був пан Чуловський, який понад рік готував нас, тобто Адольфа і мене, до школи. Добре пам’ятаю сумне враження і тривожні передчуття при цьому першому від'їзді з родинного дому. Під’їхала чотиримісна єврейська буда, поскладали скрині і коробки з дорожнім провіантом, ще раз покликали всіх нагору. Мати була дуже заплакана, упали ми всі ще раз до ніг її, крізь сльози і ридання обіцяла нас відвідати за рік. Обійняли ми Міхалінку, плакала жалісно небога, слова промовити не могла. Зійшли ми і в той незграбний ридван занурюємося мов в якусь безодню, і було там місця на всіх шістьох, рахуючи старозавітного Харона і слугу Адама Борковського. В дорозі ще не раз наверталися сльози на очі і туга тривожна на серця. Проїжджаючи через Кобрин, уперше я побачив більше містечко, а побачив його під час великої пожежі; тож мусили їхати далі, не зупиняючись тут. Прибувши до Варшави, я немов одурів від гамору, від бруку і від минаючих величезних будинків; нарешті зупинися біля брами. Вийшов швейцар, запитав прізвище і дозволив нам проїхати далі аж під сіни ксьондза ректора. Честь добрій славі, честь вашим заслугам, чесні отці піяри! Станіслав Конарський загальну здобув собі вдячність реформою публічного виховання в Польщі. Жолібож — це його славна справа. 

[...]

Бачив я ще дитячим оком національне повстання; незатертий у моїй пам’яті кінець цього нещасливого повстання, під його враженням і в його наслідках живу ось уже 40 років. Отже, зміст моїх почуттів, міру моєї життєвої долі легко відгадаєш, чесний читачу. Ніколи я "щастя в домі не знайшов, бо його не було у вітчизні". Занепад національного духу і віри у власні сили, у добру волю керівників уряду ставав щораз очевидніший від битви під Остроленкою. Інтермедіум командування Дембінського, нарешті і вибір Круковецького на губернатора збуреної столиці були навіть для нас, "політиків" Жолібожа, охнакою, що національна катастрофа вже близько.

Саме в той час випадок розпорядився так, що я зблизька придивився до генерала Круковецького. Син його, жвавий і незграбний 13-річний хлопець, бавився з іншими товаришами небезпечною їздою ніби "верхи": на сідали на поруччя сходів і так спускалися аж униз. Не пощастило, бо ще нагорі втратив рівновагу і опинився внизу з розбитим черепом, без тями. Круковецький раптом з’являється, опанований шаленством гніву і розпачу, погрожує смертю ксьондзові ректору, касацією піярів, дає чортів і громи, скаженіє, сиве волосся рве на голові. Не питаючи нікого, виганяє з кімнати ксьондза Зачинського, нашого наглядача (на половину зали і кліток), і там із військовим лікарем і хворим сином поселяється. Кілька днів нещасна жертва гімнастики пролежала без тями. Батько перебував у гніві і наріканнях. Його поява в залі, в халаті і з люлькою, розганяла всіх конвікторів, до клітки кожен біг якнайшвидше, уникаючи страшної зустрічі зі старцем. Сказав би ти, що ми відразу відчули, якого калібру гість нас відвідав.

Останні дні революції і штурм валів були страшні і для нас, відгороджених від Гвардійської вулиці  високим муром. Гомін обложеного міста, рух війська, що поспішало на підмогу на редути, гуркіт гармат нарешті знищив наше монастирське усамітнення. Чим настирливіше зовнішній світ втискався до цього притулку наук і тиші, тим ректор і його підлеглі впертіше зберігали повагу і мовчання, ніби сенатори давнього Риму, готові прийняти варварського Бренна. У місті вже давно говорили про капітуляцію, коли й до нас ця жахлива звістка проникла. Дедалі нові приходили солдати, деякі поранені, випущені з лазаретів. Ксьондз ректор давав їм їжу з величезного казана. Від них ми почули — о жах! — що національна армія відступає через міст на Прагу, за Віслу... Під вечір, перед вігілією здачі Варшави, вбігає хтось поспіхом через браму, де був будиночок швейцара, прямує просто до дверей ректора, а за мить чути, що капітуляція підписана і москалі завтра входять перебирати Варшаву.

Це найбільша подія мого життя. І сьогодні ще, по стількох роках, у такому натовпі подій, осіб і місць, світиться у моїй пам’яті ця вирішальна хвилина за страшною яскравістю. У наслідках цієї хвилини все моє життя проминуло. Покидаю — добре пам’ятаю — остовпілих товаришів, біжу нагору до своєї клітки, падаю на коліна і, тонучи в сльозах, підношу швидко молюся, присягаюсь не відступати від національної справи, благаю допомоги з неба, щоб витривати в цій необхідній присязі. Так занурений у дух відчуваю чиюсь присутність поряд: "Чого плачеш, Едварде?" — говорить черговий муслаб. Я йому щось відповів. Ксьондз, тремтячий від зворушення, заламав руки і поспішно відійшов.

Погані вісті швидко надходили одна за одною, а за ними те, що сталося. Наступного дня після вступу російських військ наказано було ксьондзові ректору виселятися з двох просторих будинків, призначених під лазарет. Серед хворих офіцерів було чимало литвинів і русинів, бо до нас чемно по-польськи говорили. За кілька днів треба було вже остаточно виселятися нам із Жолібожа до винайнятого будинку Добровольського на вулиці Закрочимській. Не було сум'яття і сліз, нерозлучних із переїздами, принаймні для нас їх не було, бо зібрані в одній будівлі, строго відмежовані від решти конвікту, вийшли ми звідти одразу на нове помешкання. Попрощався я з невимовним жалем із цим поважним притулком науки і зразкового виховання і більше ніколи його не бачив. Знаю однак багатьох конвікторів, які через кілька чи кільканадцять років потому відвідали ті мури щасливої молодості. Бо цитадель і її в’язницю від 1837 року збудовано на самому Жолібожі. Так храм наук перетворили на знаряддя страху і знищення. На руїнах школи, після святотатського згасіння вогнища світла і чесноти, постала в’язниця, де мучать і б’ють за незалежність духу, за світло, за героїчне мовчання. Такі то чудесні перетворення чинить деспотизм зі своїми сестрами: неволею, темнотою і здичавінням. Augustus-Mikołaj I — nobis haec otia fecit…

Пішки, в урочистому порядку, ми йшли до нового помешкання. Ми були вражені зміною обличчя міста, ще недавно такого веселого. Вигляд купи російських солдатів був для нас надзвичайно прикрий, для нас, що так довго бачили польське військо. В останній рік свого існування конвікт отців піярів не піддався несприятливим впливам обскурантизму уряду, тісноти приміщення і нестачі матеріальних засобів. Науки, розклад занять, спільні забави під наглядом чергових муслабів, активне керівництво ксьондза Цястовського, екзекуція ксьондза Станкевича, тодішнього префектома; усе це діяло правильно і здавалося, ніби цей зразковий заклад ще віки мав би проіснувати. Але оскільки необмежена влада монарха могла необмежено шкодити своїм підданим, то відразу після складених іспитів і публічного показу (на якому головував візитатор Лінде) настала ліквідація конвікту разом зі школою піярів на вулиці Длугій.

Через кілька тижнів приїхала до Варшави моя шановна Мати з сестрою Міхаліною. Вона мала їхати з нами до Берліна, але довелося шість місяців чекати паспортів. Мешкали ми в готелі пані Ґєрлах, навпроти палацу Тарновських на Краківському передмісті. Цей палац мені добре знайомий, бо там я відвідував у 1832 році тітку Кароліну Собанську, там познайомився з тодішнім губернатором Варшави графом Віттом і двома моїми дядьками Адамом і Ернестом Жевуськими. Часто тітка посилала по нас на недільні обіди; ми завжди відвідували її з Вітольдом Жевуським, сином Вацлава Еміра, разом із ним ми були в конвікті від 1829 року. Він загинув пізніше на Кавказі від черкеської кулі. 

Приватні уроки французької і німецької мов, латини, танців і малювання, прогулянки околицями Варшави, театр, небагато світських контактів — ось зміст подій цього періоду мого минулого. Ми часто бачилися з родиною графа Яна Платера, нашого дядька. Його син Генрик у шістдесятих роках став єпископом. Далі, з графинею ординатовою Константовою Замойською, з Каролем Грабовським, президентом кальвіністів; його дружина Марія Грабовська була нашою тіткою, жінкою великої чесноти. Часті контакти підтримували ми з Каролем князем Лубецьким і його родиною; з княжною Теклею ми брали уроки танців під керівництвом пана Домагальського. Восени відвідав нас Батько; він був дуже сумний. У готелі Ґєрлаха мешкала тоді графиня Тизенгауз з Пшездецьких, а оскільки нас лише стіна розділяла, то ми часто через двері спілкувалися.

Не дочекавшись ні паспортів, ні грошей, моя шановна Мати запровадила найбільшу ощадність. Прогулянки і театр припинилися, деякі коштовності вона продала для покриття щоденних витрат. Виселитися з розкішного готелю не було за що. Якось близько різдвяних свят за сніданком говоримо про те, що нас турбує. "І коли ж ми звідси виїдемо?" — питає Мати. Відповідаю їй на це: "Дуже скоро, бо вчора снилися мені ліжка, а це для мене перевірений провісник подорожі". — У цю хвилину входить урядовець варшавського губернатора Пісарєв із паспортами. Наведений тут факт із категорії надприродних і кілька інших упродовж цієї оповіді нехай не обурюють освіченого читача проти мене. Сни належать до явищ ще й досі недостатньо пояснених. Безумовне відкидання їхнього значення, заперечення їх великого впливу на особливі організми, заперечення снів в історії карт, від трьох тисяч років записаних, нічого тут не дасть. Sub judice lis est. Справа ця ще не вирішена. Протестація Міцкевича й досі зберігає своє значення. 

[Далі пропускаємо частину про навчання за кордоном]

Після щасливо складеного іспиту зрілості у 1840 році, в квітні я повертався до краю. Мати з Адольфом приїхала в серпні того ж року до Кейданів. Пам’ятне для мене повернення на батьківщину. Наближаючись до Таураге, де була митна комора, я вгледів давно не бачені піки і нагайки козаків, які кілька верст нас ескортували. Невимовний тягар ліг мені на груди, серце ніби завмерло під цим натиском. Мав відчуття, ніби в’їжджаю до якоїсь безмежної в’язниці.

Спогади Варшави і старої, дореволюційної Польщі своїм протиставленням до теперішнього становища мого народу найболючіше мене дратували. Може це було передчуття теперішніх нещасть батьківщини ще страшніших, а може й моїх власних? Сльози потоком полилися з очей. Батько, зазвичай веселий і говіркий, тепер довго мовчав, потім, звертаючись до мене: "Додому як до неволі повертаєшся, розумієш, яка доля нам випала? Не плач, але витримай"...

Урядники, знайомі Батька, вибігли йому назустріч. Усі говорили польською, помічником таможні (митниці) був поляк, Криницький, він запропонував нам погостити; огляд відбувся найчемніше, хоча знаю, що така прихильність не була куплена. Їхали ми поштою, але водночас і ремінним дишлом, заїжджаючи всюди до дворів і шляхетських маєтків. Такий уже був звичай мого Батька, що він завжди користав зі своєї подорожі, щоб віддати принаймні щорічні візити тим, хто часто відвідував його в Кейданах. Мав до того ж важливі справи по дорозі, бо виїжджав зазвичай за кордон із листами і значними грошима, а повертався з квитанціями банкірів або безпосередньо отримував такі належності і пожертви емігрантів; привозив також тужливим родичам листи від братів, чоловіків і рідні, що перебували на чужині. Такого роду зустрічі відбувалися з великою таємничістю і закінчувалися зворушливими проявами найщиріших почуттів. Мого Батька любило і шанувало громадянство, нас усюди приймали зі щирою гостинністю, розкошів у домах ані в кухні не було. Вина до столу не подавали, зрештою мій Батько, окрім води і півкелиха старки перед обідом, не вживав жодних напоїв, а їв так мало, що я ніколи не міг зрозуміти, як при такій дієті він зберіг добру повноту, силу і бадьорість, які тривали в ньому до кінця життя.

З насолодою побачив я нарешті аріанську фару, що панувала з висоти над містом, спогади канікул натовпом тиснулися до пам’яті. Ось уже передмістя, бачу три вежі кальвінського костелу, дерев’яний, чорний покармелітський костел, далі ринок і кальвінський колегіум, тепер перетворений на повітову школу. Швидко минали ми ясвонське передмістя Кейданів. Уже проїхали шосе, обсаджене тополями... Усюди видно зразкове господарство, буйність рослинності і принаду у зведених із цегли і каменю будівлях. Ми в’їхали на гору, але житлового дому ще не було видно, він губився серед великих дерев і квітників. Цей будинок, у якому мій Батько від 1827 року до смерті в 1845 тяжко працював, був низький, тісний, вкритий соломою, але завжди відкритий для всіх, завжди гомінкий і повний життя.

Під низькою стріхою вже стояв із непокритою головою сліпий Бернард Козловський, якого називали комісаром. Після сердечного привітання найвірнішого приятеля нашого дому я увійшов із Батьком усередину. Простора сіни, такий самий столовий покій, далі так званий гостьовий покій, де зазвичай спали гості або тимчасові мешканці; нарешті гарний покій із чотирма дерев’яними колонами, з оздобленою підлогою, освітлений з трьох боків венеційськими вікнами. Це була головна квартира господаря, тут його спальня, тут і для мене Батько визначив канапу, яку на ніч застеляли. У цій половині будинку була ще тісна канцелярія пана Козловського і креденс із окремим виходом. Друга половина дому праворуч від сіней містила кухню, пекарню, челядну і комори. Батько сусідам, які питали, коли збудує палац, відповідав: "Ніколи. Добре мені й тут, де понад 20 років мешкаю. Економ кращого житла не потребує, а я є економом моїх дітей". 

Зразкове господарство, чудовий фруктовий сад, муровані будівлі, ліси впорядковано вирощені і доглянуті, а надто велика гостинність приваблювали під цей низький дах близьких та далеких мешканців краю. Ніхто не оминав двору, так названого, щоб відрізняти від міста, де були впорядковані аустерії, закордонні товари і де тоді робили добрі, дуже міцні екіпажі. Часто траплялося, що ми сідали до столу кількома домашніми особами: Батько на першому місці, зліва від нього я, праворуч підкоморій Людвік Завіша, який мав морг землі за пів версти від двору з порядним домом. Старий холостяк не любив свого дому і постійно просиджував у мого Батька. Далі сиділи: Козловський, Будревич адміністратор, Міхал Селенс секретар і ревізор Леонович. Сідаючи, Батько казав: "Що ж це сьогодні нікого немає?" — Але ще до того, як міняли тарілки після супу, по одному сходилися гості — то з містечка, то з прилеглих сіл. Обід не переривали, і хоча в кільканадцять осіб вставали від столу, сівши за нього всімох, сидіння за обідом ніколи не тривало довго. З міста періодично сходилися то на обід, то на вечерю або чай професори гімназії, префект, декан з фари, капелан школи, кальвіністський пастор і деякі містяни, а також лікарі. Пані маршалкова Гоувальдова дуже часто зі свого будиночка навпроти колегіуму приїжджала з батьківською карафкою на обід і просиджувала у дворі до вечора.

Мій Батько зрання, ще лежачи в ліжку, давав розпорядження Леоновичу і Будревичу. Селенса кликали, Козловський приходив сам, і після коротких нарад та наказів Батько виходив до саду, а звідти далі по господарству; часто не повертався аж до обіду. Я залишався вдома, а щоб уникнути гамору, підіймався під стріху, де мав маленький покій у даху; це був склад мисливського спорядження, колись дуже коштовного, коли ще мій Батько мешкав у Лахві і Савейках. Там кілька годин щодня присвячував старанній праці. Перед виїздом із Берліна я почав вивчати польську у пана Подлевського, але говорив із труднощами ще більшими, ніж німецькою і французькою; далі вчився писати і говорити по-польськи. Якось зібралося кілька професорів: префект Юрковський, Обух і Софроносич, доктор Виржиковський (Казимир), пастор Курнатовський і капелан Путрамент. Почалася учена розмова; це були освічені люди і вільно говорили польською, хоча вже тоді заняття відбувалися російською. Коли до мене раз по раз зверталися, я відповідав дуже незграбно, бракувало мені слів, а навіть ті не міг упорядкувати в національний лад. Розмова раптом урвалася, бо всі обернулися на гарну й грізну поставу мого Батька; на його чолі збиралися хмари, і незабаром він звернув до мене такі громові слова: "Він говорить польською так, ніби його призначення — жити між німцями. Але ж не така була мета моїх старань і закордонного виховання". — Перший докір мого Батька, такого зазвичай ласкавого до мене і поблажливого, був тим болючіший, що мені здавалося, ніби мої старання не дають жодного результату. Саме відтепер я з запалом читав і робив конспекти з проповідей ксьондза Скарги, декламував Міцкевича, Мальчевського і Трембецького, а в далеких, самотніх прогулянках імпровізував проповіді до дерев і гілок. Відтоді я помітив, що Батько охочіше, ніж раніше, залишав мене на самоті за працею.

За кілька тижнів після тієї великої конфузії перед ученим товариством Кейданів ми сиділи в кільканадцять осіб за столом. По правиці Батька сидів його сердечний приятель Білевич, колишній віленський академік, далі інші гості — сусідні обивателі. Білевич згадав про Антонія Ґурецького, про Міцкевича, про Голуховського, яких знав особисто, почав розпитувати про нові книжки, видно було, що хотів випробувати юнака, вихованого за кордоном. Я був у найкращому настрої, відповідав на всі запитання обережного екзаменатора, викладав критику Михайла Грабовського, і мені здавалося, що впали пута, які досі сковували мої уста. Мовчки, з напруженою увагою слухав мій Батько, ніби в глибокій задумі, потім простяг до мене руку, яку я поцілував, бо в нас не було звичаю англійських рукостискань, і, звертаючись до Білевича, сказав: "Мій син вихований у Берліні, але для батьківщини. Бачу, що мої старання сторицею винагороджені". — Мені тоді було 19 років, похвала Батька, який явно хотів загладити свою недавню догану, безмежно мене ощасливила.

Принаймні раз на тиждень ми виїжджали на околиці. Бували у Сируця в Сирутишках, у Довгірдів Юзефових у Полеп’ю, у Статковських у Ясвойнях, у Антонія Храповицького в Дантові, у президентші Завішиної в Лінковці, у Августовських хорунжих у Завішині, у Хлевінських підкоморжих, у Шукштів у Нацунах, у полковниці Ердманової в Суришках тощо. У Дантові і Лабунові (Забеллів) були сади і палаци, зрештою всюди панував достаток у поєднанні зі скромністю. Іменини святкували тут усюди гучно. Мій Батько в цей один день не приймав гостей, бо зазвичай виїжджав до Бейнарова, свого маєтку за вісім миль від Кейданів, у повіті (упіцькому), поневезькому (від 1843 року).

Вперше в житті я був у Вільні в 1840 році. Батько взяв мене з собою на контракти святого Юрія, 23 квітня. Великого зазнав я зворушення, побачивши столицю Литви; лише раз потім подібним чином був зворушений, коли побачив купол святого Петра, наближаючись до Вічного Міста. Вже від в’їзду вражали пустки і бідність передмістя Сніпішки і навіть переїхавши Міст (Зелений), ще зустрічав руїни і уламки де-не-де. Їдучи далі вузькими вулицями, ми зупинилися в готелі Пузини, тоді найдешевшому заїжджому домі. Місто було надзвичайно людне й оживлене через численні ярмарки. Тут же на вулиці розпочалися знайомства і запрошення. Не міг я збагнути, як міг Батько мати стільки знайомих. Ще не внесли до нашої квартири речей, а вже був натовп гостей, усі найсердечніше вітали Батька, видно було взаємну радість від зустрічі. Незабаром з’явився Войцех Йоч, реєнт, що давно займався справами Батька. Нарада тривала дуже коротко, бо вже давно Батько боргів не брав, але приїжджав сюди їх виплачувати; ми мали з собою 7000 срібних рублів. Я був касиром і впав у прикрість, не знаю яким чином. Батько дуже лагідно дорікнув мені мою незграбність.

Тут я познайомився з пані Доротою Лопацінською і графинею Феліцією Платеровою [з Мориконі], моєю тіткою, які тримали доми на широку ногу. Тут найчастіше бувала панна Юзефа Лопацінська, учениця Шопена, вона майстерно виконувала композиції улюбленого вчителя. Старша сестра Марія, пізніше дружина Люціана Мориконі, співала відомі арії. Ми майже щодня від шостої години проводили тут вечір; пізніше сідали до столу. Отже, такою великою була тоді гостинність у Вільні, що кілька разів траплялося мені приходити сюди, до Лопацінської, вже після двох обідів, від яких я не міг відмовитися. Давали розкішні бали в місті і у Верках, пікніки на околицях міста, парубоцькі сніданки по трактирах. Бавилися, ніби в якомусь шалі. Тут я пізнав віленський світ і зібране громадянство. Бував у князів Четвертинських гродненських, у князів Павлових Сапігів, у Нєсьоловської з Паців, у Віттгенштейнової з Барятинських, у Бальбіни Завишиної, у Вінцентії Тишкевичової, у Константина Тизенгауза і Константина Радзивілла, мого дядька, у пані Нессельроде з Гурських, у Євстахія Тишкевича, у Юзефів Тишкевичів (вона з Забелів з Табунова). Тут я зустрів знайомого мені з Берліна Віктора Оссолінського. 

Життя вів я дуже розпорошене і веселе. Через дрібний випадок, впавши, я травмувався, що дало змогу відпочити від безперервних забав. Танців ніколи не любив, а тут постійно танцювати примушували. А проте на цих контрактах уперше скуштував світ веселощів і товариства, зовсім забув про своє покликання, а нав’язливі спогади останніх нещасть країни (переслідування Унії 1827) відганяв ні з чим. Розкіш і показність у урочистому прийманні гостей на запрошених обідах і балах наводили мене на думку, що найперші доми у Вільні утримувалися понад міру. Батько мій відкрито висловлював про це свою думку, а майбутнє виправдало його застереження. Урочиста меса в кафедрі святого Станіслава відбувалася з помпою; тут я зустрічав те саме найпишніше товариство, яке бачив на балах, обідах і пікніках. 

[...] 

Капітула мала у своєму складі чесних і вчених людей, більша їх частина займала кафедри в Академії і семінарії. Численне духовенство виступало при урочистих богослужіннях у кафедрі. Скасування Унії, задум міністра внутрішніх справ Блудова, справа, заплямована кров’ю і підкупом Йосифа Семашка, Голубовича, Зубка та інших, впало на Литву зненацька і налякало як духовних, так і світських. Криваве апостольство православ’я ще зустрічало опір то в Мінську у черниць і матері Макрини, то у Вітебській губернії, по селах, що належали Лопацінським, Корсакам та іншим. Немилосердні екзекуції в Леонполі, що повторювалися, доводили незламну рішучість уряду: впровадити реформу, під якою підписалося кілька Юд, і в усьому краї не допускати жодних винятків. 

Мучити і вбивати так званих "непокірних" легко було в ті часи мовчання і всевладдя жандармів та губернаторів. Як доказ життєвості національного елементу у Вільні пригадую, що новий цивільний губернатор Жеребцов на балу у себе сказав щось нечемне про поляків, розмовляючи з моїм дядьком Константином Платером. Негайно молодь перервала танці. Жеребцов, уникаючи скандалу, мусив перепросити всіх разом і багатьох окремо, після чого невдовзі бал закінчився. Новий генерал-губернатор Міркович, креатура міністра Кисельова, був жорсткий, несміливий, але інколи дуже зухвалий щодо поляків. Його дружина, ще дуже вродлива, за мовою і манерами нагадувала перекупку. Небезпечно було пускатися в танець на її щотижневих балах, бо підлогу натирали не воском, а милом, задля економії. Разючим був контраст між князем Долгоруким, який славився марнотратством і розкішшю, та його скупим наступником. Князь Долгорукий значних боргів, позичених у громадян, не сплатив, виїжджаючи до Харкова на генерал-губернаторство. Дотепний Краузе зауважив при цьому, що "долги" залишилися на Литві, а тільки "руки" виїхали. Це були останні роки Медичної академії. Кучковський був її ректором і користувався найгіршою славою.

Перебування у Вільні в цей час було дорогим і незручним у всіх відношеннях. Відкриті доми відбирали хліб у скромніших і менш охайних ресторацій. Торгівля і ремесла були виключно в руках старозаконних. Більші справи контрактових діячів провадили повірені, так звані реєнти, менші, щоденні потреби обслуговували настирливі фактори. Міщани, ремісники, у домах і крамницях, перекупники і фактори на ринках і вулицях, євреї і християни, всі говорили виключно по-польськи; простий люд, що прибував із сіл — по-литовськи або русинськи. Російських крамниць не було, хіба що на Кафедральній площі (товари), привезені на ярмарок. Губернатори, вищі військові і цивільні урядовці говорили до громадян по-французьки. Виборні на той час урядовці судів і президенти були поляками; про справи між собою або з прохачами в канцеляріях говорили завжди по-польськи. Старі громадяни, якщо говорили до губернатора по-польськи, той відповідав їм по-російськи, з їхньої польської мови роблячи висновок, що французької вони не розуміють. Під оболонкою гнучкої, взаємної байдужості приховувався прихований антагонізм двох національностей, які поруч у згоді існувати не могли. Інструкції, складені вищими властями у столиці, наказували їм велику обережність у діях з метою поступового знищення польського елементу на Литві. Підданство селян, число яких значно збільшилося після поділів, під час першого перепису населення за наказом Катерини II, згубно впливало на добробут народу, але водночас і на звичаї, на темперамент і моральний рівень привілейованого громадянства.

Безвідповідальне панування не обходиться без моральної шкоди; ні деспотизм світу, ні деспотизм шляхетського двору. Уже ця одна хвороблива риса тодішнього суспільства робила його ніби напівдиким у порівнянні з німцями. А проте найбільш винним у цій суспільній хворобі завжди був уряд, бо коли в 1818 році шляхта, зібрана на сеймиках під булавою маршалка губернії Михайла Ромера, урочисто просила про свободу для литовських селян, залу засідань через кілька днів опечатали і наказали мовчати щодо цієї тоді найжиттєвішої справи.

Ми повернулися з нетерпінням до Кейданів; найдорожчий мій Батько — до полотняного одягу і господарства, я — до книжок. Того літа відвідували нас із Вільна пані Дорота Лопацінська і пані Феліція Платерова, її сестра, обидві з Мориконі. Восени повернулася з Адольфом Мати з-за кордону; приїхав із Харкова, де став кандидатом права, старший мій брат Мар'ян. Відбулася загальна нарада, що далі з синами постановити. Мар'ян мав "служити до рангу" — так це тоді називалося — повернутися до Харкова і вступити там на службу, а я при ньому готуватися і складати іспит з філологічного факультету.

У листопаді я проводжав Матір до Своятичів. Сердечним був прийом у Вільні тітки Каролової [Фабіани Чапської з Обуховичів], яку після чотирьох років розлуки Мати застала вдовою. Заледве по мерзлоті і снігах колесами ми доїхали до Липи, до двоюрідного брата Матері Александра Обуховича; він був полковником артилерії у 1812 році. Саме про нього згадка в "Пані Тадеуші", що з іншими втік з дому і записався до польського війська! Мати була так сердечно прийнята братом, який завжди любив її як рідну, що тут, у Липі, після труднощів подорожі відпочивала. А зі Своятичів приїжджав лише пан Грибовський і найближчі сусіди.

У Липі був просторий двір і дві зручні офіцини, англійський сад, закладений з великим смаком. Подвір’я засаджене групами дерев. Тут завжди панувала поважна тиша. Дядько майже ніколи з дому не виїжджав, бо постійно хворів на груди, звідси й візити бували нечасто. Добірна бібліотека давала поживу самотнім годинам, яких гість мав скільки завгодно. Просторе, окреме помешкання і дворові коні були до розпорядження гостя. Стіл скромний, але рясний. У післяобідні години всі зібрані могли слухати поважну і вчену розмову. Полковник Обухович мав таку пам’ять, що, згадуючи якогось автора, майже дослівно цитував цілі сторінки, але не розкидав цих дарів власної науки, більше любив слухати і розпитувати нас, молодих. Політичний стан Європи після quadruple-alliance проти Франції у справі Алі-паші єгипетського викликав у нього великі тривоги; церковна реформа, тобто скасування унії, надзвичайно йому боліла, його зауваги і передбачення, викликані цією подією, справдилися через 20 років після його незабутньої для нас смерті. При ньому жила вихована ним панна Ельжбета Обуховичівна; він сам чудово навчив її мислити і судити про людей і речі, розмовляв з нею і сам навчив англійської, німецької, французької і італійської мов, давав їй потім латинські книги, які вона легко розуміла. Листуючись із нею від часу мого вигнання, я пізнав у ній найкращу родичку, жінку великого серця і дуже інтелігентну. У Липі завжди був капелан; сюди по черзі приїжджали до свого синдика і доброчинця отці бернардини з Несвіжа. Щоденна меса в гарній каплиці поруч із бібліотекою була першим місцем зустрічі гостей із господарем. 

Поспішав я відвідати пам’ятки щасливого дитинства в Своятичах, звідки востаннє одинадцять років тому, у 1829 році, виїхав до конвікту. Палац я вже здалеку помітив, минав так зване містечко, заселене майже виключно ремісниками і синами слуг покійного каштеляна. Далі греблю між ставами — і вже я біля брами двору! Усюди помічав забагато відкритих видів, замало дерев, бо саду майже не було видно, він був посаджений на схилі височини, яку займав палац. Візник із Липи минав офіцину, певно за знаком шанованого пана комісара, який поспішно прямував за нами під аркади в’їзду до палацу. При вході ми обійнялися, і короткою, сердечною була розмова, взаємно зрошена сльозами. Зараз же він запросив мене з собою нагору; я проходив просторі кімнати, добре мені відомі, вони ніби дивилися на мене сонними очима; всюди було видно відсутність мешканців.

Цей дім понад сім років стояв порожній. Самовіддана Мати охоче проміняла його вигоди на дуже скромне життя в Берліні і ніколи навіть не згадувала про те, що робила з материнського обов’язку. Проводячи мене, Грибовський всюди зупиняв, піддаючись напливу спогадів своєї молодості. Тут стояла гойдалка покійного каштеляна, тут стояло ліжко, на якому він помер — і тут знову він залився сльозами. Входимо до зали і віталень, оздоблених історичними картинами Пешки: Унія, виступ Яна Замойського проти Сигізмунда III на сеймі. Нічого про це немає в "Пануванні Сигізмунда" Нємцевича, але загальним і сталим був усний переказ, що Ян Замойський сказав королю: Rege! non impera, Poloni sibi regem eligere voluerunt: tyrannos non paciuntur. Далі — визволення Відня, потім ув'язнені Шуйські, що стають на коліна перед королем і т. ін. Усі ці картини за кілька сот срібних рублів були продані з аукціону в 1870 році разом із величезною рухомістю Своятичів. Потім я оглядав нижній поверх; там нові історії про двох каштелянових дочок, мою тітку Каролову і мою Матір Софію. Нарешті ми прийшли до "покоїв паничів", тобто колишньої нашої кімнати. Все нові, свіжіші спогади, аж він провів мене до двох склепінчастих кімнат, які пані — казав Грибовський — призначила мені на помешкання. Відтоді до кінця мого перебування в країні я завжди мешкав тут.

Подали обід; старий креденсер Леон Каштелянський, троє давніх кухарів, усі вітали сердечно і згадували минуле. Після обіду я не міг усидіти на місці, з Грибовським бродив по возівні, стайні, зайшов на гумно, звідти повернув ліворуч до фільварку. І тут привітав нас тридцятилітній слуга Юшкевич, економ. Ми зробили візит ксьондзу Давидовському, пробощу своятицькому, який із нетерпінням чекав на завершення внутрішніх робіт у мурованому костелі, бо на місці спаленого в 1830 році досі відправлялося богослужіння в тимчасовій бідній дерев’яній будівлі поблизу малої гробової каплиці покійного мого діда.

У пана Грибовського я провів вечір. Тут розвішані гравюри Наполеона, Понятовського, Казимира Сапіги привернули мою увагу. Про кожного господар згадував із запалом, представив мені свою дружину і старшого сина Міхала. На вигнанні я зустрівся з ним в Іркутську і кілька місяців ми жили разом. Це був чоловік великої чесності. Ян Грибовський уже тоді був рідкісним взірцем чесності й самопожертви для родини, з якою зжився серцем, від сімнадцятого року життя до смерті віддаючи їй свою працю. Кар’єру розпочав як секретар, далі маршалок двору, а коли після смерті покійного діда моя Мати прийняла Своятичі, і потрібно було відразу пристосувати масштаб життя до наявних коштів, тоді пан Грибовський став на чолі господарських справ. Прив’язаність, якою цей праведний чоловік обдаровував мою Матір і всю її родину, була вільна від приниження і від завжди небезпечної моральної залежності. Жив бідно і помер, нічого, окрім виховання, дітям не залишивши. Його сумлінність у розпорядженні чужим добром, його правдивість робили його рівним у обраному товаристві; шляхетство завжди відвідувало пана Грибовського, коли кому траплялося бути у дворі. Сам дуже суворий до себе, умів поблажливо ставитися до найпоширеніших людських слабкостей. Багатства для себе не жадав, а якщо нарікав під старість, то на неврожай, на непотрібні оранжереї, на слабкі вкладення в господарство. Справедливо казав, що від молодості розрізняв дві категорії людських учинків і думок, відповідні до двох понять: "належить" — "не належить". І стільки було твердості, така кришталева чистота цієї душі, що вона ніколи не дозволяла собі тих звичайних компромісів життєвої практики зі своїм бездоганним принципом.

А проте мав свої слабкості, бо хто без них? Любив політикувати і поширював довкола себе віру в магнетизм. Залишилося це в ньому як пережиток поглядів 1820-х років, коли варшавські щорічники докладно звітували про консультації славнозвісної панни (імені не пам’ятаю), коли тільки безбожники або люди неосвічені не читали "Ясновидиці з Преворсту". За цей час виникли інші наукові теорії, інші погляди, інші вимоги практики, а Грибовський не перестав від молодості заглиблюватися в таємниці магнетизму і перевіряти на власному досвіді усе, що колись про це було надруковано. Сам переконавшись у правдивості пророцтв і лікувальних наслідків магнетизму на інших хворих, він щиро вірив у свої переконання і дуже страждав від загальної байдужості людей нашої епохи до такого важливого для нього предмета. Провінційний політик і ревний читач "Gazety Warszawskiej" та "Kuriera Wileńskiego" провадив довгі політичні розмови з найближчими сусідами, як-от панами Казимиром і Юліаном Дзерджеєвськими, братами Соколовичами (Єжи і Август), а також і з філософом Бохвицем, і такі зібрання завжди завершував спогадами власних досвідів. А коли говорили про Польщу, що траплялося найчастіше, то на завершення Грибовський завжди згадував славнозвісну варшавську ясновидицю, яка на запитання Кароля Чапського і Ленкевича про майбутнє Польщі нібито бачила все те, що ми, на жаль, тепер переживаємо: кайдани, кров, вигнання, знищення. Потім якісь могильні темряви, аж по них зоря свободи і справедливості засяяла для ясновидиці! Ми на справдження того пророцтва от вже 55 років чекаємо.

Харків у 1841 році, як і всі міста імперії, тоді піднімався; бруковану мав лише одну головну вулицю, величезні базари були заповнені волами і вовною; ми ж бо потрапили якраз на ярмарок. Рух у місті був великий, бо саме відбувався з’їзд громадянства. Бали у зібранні і прийоми у генерал-губернатора, колишнього литовського, князя Миколая Долгорукого. Зранку, за кілька днів по приїзді, поїхав я з братом представитись до генерал-губернатора. Зала була наповнена урядовцями і громадянством, усі в мундирах, я один у фраку. Князь Долгоруков недовго змусив на себе чекати; через відчинені двері кабінету втиснулася постать надзвичайної огрядності, з величезною головою, у генеральському сурдуті, якого вистачило б на плащ для людини звичайної статури. По черзі до кожного говорив тихим, хрипким голосом, часто з усмішкою і приязню, вираженими на величезному обличчі дивними складками. Підійшов до мене і французькою каже: "Вилитий портрет графа Станіслава! Прошу пам’ятати, що маєте мене за друга і опікуна, бо я високо ціную тісні стосунки з вашим Батьком. Треба у мене часто бувати, навчитеся тут балакати російською". Я собі подумав, що не від вашої княжої милості, бо ніколи інакше зі мною не говорив, як по-французьки. 

Відтоді мене часто запрошували на вечори й обіди і мушу визнати, що прийом завжди був сердечний і ввічливий, а хоча не мав жодної схильності до розваг, мусив відразу зробити кілька візитів до домів тих господарів, які у князя Долгорукого нас обох запрошували. Здебільшого це були давні знайомі брата. Гостинність харківського суспільства була славнозвісна у ще ті гостинні часи. Бував я, отже, у домах Бердяєвих, Муханових, Данзасів, Ольховських і Шидловських. Не міг я влаштуватися так, щоб бувати там рідко, бо часто присилали коней або письмові запрошення. Крім того, були тут і польські доми, які мусив відвідувати: декана філологічного факультету Харківського університету, знаного мені з Берліна Альфонса Валицького; Плансона, лектора з французької мови, який колись зі своїм учнем Мар'яном (у 1827 році) провів канікули у Своятичах і вчив мене французької. Рідше бував я у Францішека Міцкевича, професора римського права. 

Як вільний слухач відвідував також лекції професорів: загальної історії Луніна, латинської літератури Лук’яновича, грецької Валицького, історії російської імперії ректора Гулак-Артемовського. Лунін дуже докладно викладав новітню історію, не роблячи жодних висновків і навіть не наводячи слухачів на загальні погляди в будь-якому напрямі. Лук’янович із особливим запалом відшукував санскритські корені слів у мові Горація, якого тоді викладав. Більшість аудиторії дуже мало розуміла латину, а санскритські джерела тим менше її займали. Валицький блискуче викладав грецьку літературу; окрім тексту поета або історика ніколи нічого іншого не мав під рукою на кафедрі. Його любила уся молодь, яку він навчав і оживляв, ніколи не дбаючи про покірливість слухачів. Помпезними були лекції Артемовського. Цей здібний чоловік давно вже перестав навчатися, тим більше що був головним учителем у державному пансіоні при харківському Інституті шляхетних дівчат. Із удаваним запалом викладав офіційну історію російської імперії, округлював фразу, підвищував тон, робив заучені жести, а змісту в його лекції не було зовсім. З його патріотичної риторики залишилися мені в пам’яті такі слова: "Панове, життя Петра — це дифірамб!" Кільканадцять таких-от вигуків повторювала молодь і зауважила, що окрім імпровізованих лекцій Артемовського, періодично лунали вони від нових товаришів.

У клініці головував Ванчетті, італієць дуже вчений і чесний. У ветеринарній школі був Вишневський і його ад’юнкт Наполеон Галицький, мій добрий приятель. При анатомічному кабінеті цієї школи служив Закревський; пізніше він оселився в Бялиничах, де за їдкий пасквіль його тяжко побили. Можна було передбачити, що важко буде здавати іспити, бо мало я говорив російською мовою, а вимоги були великі. Тому я завзято перегортав лекції з конспектів і досі легше читаю російський почерк, аніж друк. Серед домів, де бував, не повинен оминути князів Голіциних. Князь був губернським маршалком, вів дім на широку ногу. Мати княгині, генеральша Корсакова, жила з ним разом. У великий піст харківський архієрей Інокентій щонеділі обідав у пані Корсакової, і там я з ним познайомився; добре говорив по-польськи; колись був ректором Духовної академії в Києві, там познайомився з Генриком Жевуським і багатьма моїми знайомими. У його присутності вихваляли його проповіді, він сам люб’язно запрошував до себе. Тому я слухав його не раз у той піст і мушу визнати, що мав він незвичайний дар простоти.

Іспит з латини і грецької пройшов добре, декан Лунін, який головував на іспиті, робив мені виразні труднощі зі статистики, загальної історії і російської літератури. Французькою я володів краще за моїх товаришів, а проте й тут із такою наполегливістю допитувалися про забуту мною "Подорож до Святої Землі" Шатобріана, що я вирішив перервати іспит і, скориставшись тим, що Галицький їхав до матері, щоб привезти її до Харкова, поїхав. Попрощатися з князем Долгоруким не міг, бо він об’їжджав губернію.

Мені було зручно, що дорога вела нас до Своятичів, а не до Кейданів. Приїхавши до Матері, я розповів про свою катастрофу і просив написати до Батька листа, в якому б вона попередила його про невдалий іспит. Застав у Своятичах тітку Каролеву, яка приїхала з Вільна на літо у Нарушевичі, за милю від Своятичів. Отже, безперервно були відвідини, проводи, підвечірки в лісі. Розважався я чудово і вже мав їхати до Кейданів по рішення Батька щодо моєї подальшої кар’єри, коли кур’єр із Харкова привіз лист пана Плансона до Матері. Поважний лектор просив Матір, щоб вона наказала мені негайно повернутися для завершення перерваного іспиту. Ніколи були гаяти час; ми тоді всі були в Станькові, куди проводили тітку з Матір’ю. Відразу дала мені Мати 150 рублів сріблом, і перекладною кибиткою я вирушив до Харкова. Посланець зі Станькова, відправлений до Своятичів, мав прискорити відправлення за мною до Харкова білизни і одягу. Подорож, що тривала чотири дні і чотири ночі, так мене виснажила, що, одного разу виходячи, я небезпечно впав на землю. Іншого разу, коли вночі розраховувався і з цією метою дістав гаманець з усією моєю готівкою, писар раптом загасив свічку, я відчув обидві його руки на моєму скарбі. Тоді я схопив його за горло і кричу щосили. Прибігли люди зі світлом і врятували життя добродія-писаря і моє єдине майно.

Щойно прибув, як мене кличуть до генерал-губернатора; князь Долгоруков дорікнув, що я не дочекався його повернення і так раптово поспішив із від’їздом. "Дуже я був невдоволений цим усім, каже, — але при мені не дозволю панам професорам чинити несправедливість щодо молоді, найбільшою провиною якої, мабуть, є те, що вона не на їхніх лавках навчалася…" Після візиту до ректора, декана, пана Плансона (йому я привіз листа від Матері) вже на третій день після мого прибуття мене офіційно викликали для завершення перерваного іспиту. Справді, не повторювали запитань із предметів, з яких мене три тижні тому вже екзаменували. Історія російської імперії і загальна література, російська література і політична економія швидко змінювали одна одну. Мене не перебивали при кожній мовній помилці, не вимагали обов’язково деталей за текстом лекцій. Наступного дня пан Плансон повідомив, що я отримав ступінь дійсного студента, не кандидата, бо не знаю по-російської. Задоволений був і цим. Того ж дня князь Долгоруков запросив мене на обід і вечір, був дуже радий, розпитував про все.

Тим часом уночі до Харкова прибув імператор. Зранку скликали всіх відставних солдатів перед будинок генерал-губернатора. Миколай у плащі вийшов до них, кожному щось сказав, про щось запитав, якусь допомогу для всіх залишив і об одинадцятій виїхав до Чугуєва, де стояли резерви легкої кавалерії. Того ж дня приїхав із почту імператора флігель-ад’ютант, полковник Адам Жевуський, мій дядько. Прислав по мене і запропонував відвезти мене до Петербурга. На щастя, поштою надійшла моя скринька і 300 рублів. Отже, я відразу погодився, і в зручній кареті з дядьком ми вирушили до Чугуєва.

Тут я пробув кілька днів; відбувалися маневри, продовження тих, що почалися при імператорі. Усе містечко поділене на рівномірні квартали, будівлі подібні, всі пофарбовані в жовтий колір; щильні варти біля касових скринь перед квартирами полковників і ротмістрів, площа з церквою, а довкола степ рівний, скільки оком сягнути; подекуди, ближче до міста, намети і обози. Оглядав я все це і не обійшлося без пригоди. Поляк, ротмістр, у якого я з дядьком мешкав, запропонував мені поїхати на маневри. Спочатку почет був невеликий, я їхав у його ґроні, але коли все нові й нові генерали приєднувалися, уникаючи тим самим великих світу цього, я відбився десь далеко від штабу, а тим часом уже по-справжньому почався огляд. Спершу опір мого стройового коня я долав грубим хлистом і вже шукав дороги до відступу, коли раптом дзвінкий звук труб уланів рознісся довкола мене. На цей звук кінь раптом повертає і галопом рветься вперед, прямуючи до товаришів по зброї, влітає зі мною під дула стрільців. Стрілянина так близько до решти вразила мене, але кінь зупинився. Тим часом витягнута лінія уланів, здається, вже нас оточує. Пускаю тоді коня на волю, щосили відтискаю його вбік, щоб вирватися з обіймів загрозливої лінії, але кінь був старий і відставний, тож коли труби замовкли, він і сам добровільно відмовився від тих шаленств, і я щасливо, хоч і не без конфузії, повернувся додому. Великий був з того регіт, коли повернувся дядько з господарем.

Тієї ночі мені наснилося, ніби я не можу уникнути наближення атаки, мене затоптали на смерть, і від великого переляку я прокинувся.

Ми їхали через Курськ до Москви; тут три дні я оглядав величезне місто, мешкали ми в розкішному готелі. Пам’ятаю, що дуже сумно мені було бачити сліди тріумфів, які нас погубили.

Звідси, проїхавши понад 640 верст широкою шосейною дорогою, зупиняючись тричі на день на палацових станціях, де всюди були вишукані страви, я прибув до північної столиці менш ніж за сорок годин.

Живучи в Петербурзі з 1842 по 1846 рік з перервами, я записував свої враження і події; усі ці спогади разом із Віжунами було в мене відібрано, коли я опинився у фортеці під замком і коли в червні 1863 року було пограбовано Віжуни. Але про це ще буде мова. Тепер лише скажу, що дуже скорочую свої спогади, бо дуже болісним є протиставлення мого минулого досвіду до занепаду моїх днів, так тяжко пригадувати враження свіжої молодості, сьогодні стерті навалою нещасть останнього періоду мого життя.

Уночі близько першої, у листопаді 1841 року, після години швидкої їзди через освітлене місто, ми зупинилися у дворі будинку Кутайсових на Дворцовій набережній. Наступного дня мене представили тітці, уродженій Лопухіній. На 10 років старша від чоловіка, вона здавалася мені дуже старою і хворобливою, але сліди великої краси в її рисах були ще виразні. Прийняла мене байдуже, і мені здавалося, що ми недовго будемо жити разом. Але я дуже помилився у своєму судженні. Александра Жевуська була для мене справжня приятелька і найкраща родичка. Неприхильна до релігії і національності польської, натрапивши на мій рішучий опір, вона уникала всього, що могло викликати мій протест. Уміла попри нездоров’я зберігати рівновагу настрою, бути гостинною і делікатною господинею дому, старалася ввести мене в столичне товариство і постійно виявляла найкраще до мене ставлення. 

Тим часом дядько намагався влаштувати мене на державну службу. Мене представили генералу Дубельту, я мав служити у III відділенні імператорської канцелярії, але цей задум, мною не схвалений, нічим не завершився. Дядько представив мене пану міністру державного секретаріату королівства польського Ігнацію Туркуллу, і той пообіцяв добитися імператорського дозволу, без якого я не міг одразу вступити на службу в столиці, бо новий закон наказував підданим так званих Західних губерній відбувати перші шість років служби у російській глибинці або в так званому Західному краї. Государ зволив дозволити для мене виняток; завдячував я цьому добрим стосункам Туркулла з дядьком і прихильності імператора до цього міністра. Ще в листопаді разом із дядьком я виїхав із Петербурга на Литву, щоб попрощатися з матір’ю і отримати дозвіл батька на такий несподіваний поворот моєї долі. Дядько, хворий, виїжджав зі мною з Петербурга, дуже поспішав до Погребища, але навмисне довіз мене до Янова в повіті ковенському. Тут, попрощавшись зі мною якнайсердечніше і написавши листа до батька, він поїхав до Києва. Я найняв візника і до обіду прибув до Кейданів.

Щоб змерзнути під ватним сурдутом, я мав халат, подарований мені дядьком. У цьому неймовірному вбранні я з’явився верхи до Батька, коли, не заставши його в дворі, верхи поїхав за ним до броварні (ґуральні). Мій Батько, у конфедератці й лисячій шапці, стояв у дверях і пильним поглядом вдивлявся в дивний одяг прибульця. Я зупинився, зіскочив... ще дорогий мій Батько не впізнає мене! Його блакитні, мов барвінок, чудові очі, постава випрямлена й пожвавлена цікавістю, його гарні й великі риси обличчя й сьогодні бачу переді мною!  "Батько мене не впізнає?" — вигукнув я і впав до його ніг. Він підняв мене з поривом батьківського серця, найніжніше пригорнув до грудей, і з очей покотилися сльози радості... Прекрасний це був зимовий ранок, прекрасний, як ранок мого життя! Ми не могли натішитися одне одним. 

Того разу тимчасовим мешканцем був пан Аркадій Беніславський, наш родич по Оскєрчині (сестрі Батька), він читував найновіші й найкращі тодішні французькі романи моєму Батькові. Читав чудово, а Батько слухав із такою цікавістю, що не терпів жодної паузи при перегортанні сторінок, і, хвалячи свого, як жартома його називав, "лектора", казав, що перш ніж той перегорне сторінку, він із пам’яті й здогаду завжди скаже половину її змісту. По-польськи завжди читав я, французькою — лише за відсутності Матері або Аркадія Беніславського. Мій Батько багато знав і розумів, але ніколи сам не читав нічого, окрім моїх листів, які були підписані "Tibi soli! [лише тобі]", і листів Матері. А пам’ять і увага його були настільки привчені до слухання, що завжди виявлялося, що з усіх, хто брав активну чи пасивну участь у читанні, він найкраще все зрозумів і запам’ятав. "Я мушу пам’ятати, бо ніколи не читаю", — казав він. А коли вже виникала нагальна потреба читати самому, то сідав з якоюсь урочистістю ближче до вікна і тримав папір на відстані витягненої руки перед собою, не обходячись без окулярів. Увечері ставив дві свічки між собою і таким далеким від очей текстом, який читав. Писав дуже мало, але красиво й великим, французьким почерком. Своїх листів не диктував, але їхній зміст завжди визначав, а недосконалості смаку, стилю й мови, слухаючи, як я читаю свій чернетковий текст, відразу вказував із проникливістю для мене незбагненною, бо я сам дуже багато працював над стилем, а Батька так рідко бачив із пером у руці.

Кожна історична епоха, відповідно до суспільних і державних засад, має свої характерні риси, втілені в людях цієї епохи. У характері мого Батька, дуже незалежному й своєрідному, що ніс на собі печать іншої епохи та її суспільних недоліків, було також глибоке співчуття до сучасників, але вже наступних поколінь, і розуміння, властиве справді вищому розумові, щодо великих моральних і практичних змін, які поширювалися в суспільстві й дедалі більше займали місце на шкоду звичаям і аристократичним нахилам. Завдячував він цьому великому серцю, яке мав від природи, але також бурхливим і мінливим поворотам долі, які пережив з юності. 

Падіння прусської монархії 1808 року похитнуло папери викупу земель, і саме в ту епоху мій Батько найневигідніше продав рештки батьківщини — Ганщ на Холмщині у Західній Пруссії. Потім сформував 22-й піхотний полк у резервах князя Юзефа Понятовського, бився під Койдановом зі своїми рекрутами, залишений à poste perdu для стримування корпусу Чичагова. Натомість Чичагов знищив, спалив і конфіскував Лахву, де мій Батько мешкав, переселившись з Пруссії. У 1812 році він емігрував і вже перебував у великій нужді в Парижі, доки брат Кароль не підтримав його щорічною пенсією в 1000 дукатів. На підставі амністії, особисто наданої імператором Александром, він повернувся 1815 року на Литву і того ж року одружився з Софією з Обуховичів. Похитнувшись у справах внаслідок ексдивізії князя Л. Радзивілла, змушений був піддати ексдивізії також Кейдани, які отримав від двоюрідного брата князя Домініка Радзивілла в обмін на зруйновану Лахву. Войцех Пусловський, який працею й розумом, без шахрайства, створив тоді значний маєток, стримав мого Батька від ексдивізії, позичивши йому шість тисяч дукатів для часткових виплат. Відтоді мій Батько в тяжкій праці почав поліпшувати свій стан. Він усьому вчився, забув про колишній панський спосіб життя, і на схилі своїх днів у бідному домі та в краї був не менш шанований за доблесть, доброзичливість і розум, ніж у молодості за високе становище й достатки, успадковані від предків.

У Кейданах я пробув кілька тижнів. Під час мого перебування в батька владнав ще одну важливу справу. Адольф, унаслідок домовленостей і рішення між дядьком панянок Тизенгауз, доньок Рудольфа, та моїм батьком, поїхав свататися до середньої з трьох сестер (пізніше Августової Замойської). Спочатку його добре прийняли, але він натрапив на опір материнської родини, на чолі якої стояла хитра й розумна пані Сципіон, сестра міністра Ксаверія Любецького. Плани дядька панянок, графа Константина, зійшли нанівець. Адольф тим часом залишився у Варшаві, гуляв, а, загрузнувши в боргах, не мав за що, за наказом батька, повертатися, бо грошові допомоги ледве підтримували його кредит. Він був надто частим гостем у трупі вольтижерів, дуже популярній тоді у Варшаві, не переставав жити в готелі "Римському", обідати у Марего, їздити верхи з Браницькими й Потоцькими, але виїхати з Варшави не мав за що. Батько дав мені 2000 срібних рублів і наказав привезти цього, як казав, марнотратного сина.

Провівши ті кілька днів у Варшаві, я з великим прикрістю бачив, що варшавська молодь поділялася на обтяжених боргами гульвіс і безсоромних старших за віком паразитів. Пам’ятаю, що від ранку ходив усюди у фраку, і з цього дуже сміялися. 6 грудня, в день іменин імператора, князь Іван Паскевич давав великий бал у Замку. Адольф там бував і легко дістав для мене запрошення; ми всі були в громадянських мундирах grand tenue. Пані Марія Калергіс, найвродливіша тоді у Варшаві, вела мазура з Адольфом; публіка, тісно обступивши танцюючих, голосно захоплювалася цією прекрасною парою. Раптом виникає якесь замішання, всі дивляться в той бік, звідки залунав підвищений тон. Аж тут фельдмаршал посеред публіки, також задивившись на першу красуню й танцюючу пару, молодий Грабовський (Казьо), який потім збожеволів, переносячи крісло для своєї партнерки, зачепив ззаду ясновельможного намісника. Той схопив кавалера за руку й почав його лаяти за неуважність і неповагу. — "Je n'ai pas remarqué, Votre Altesse [Я не помітив, ваша високосте]", — казав винуватець, а князь у люті: "Vous êtes mal élevé, sachez que j'aime à être, je dois être remarqué [Ви невихований, знайте, що я люблю, щоб мене помічали, мене треба помічати]!" Привітний господар уже збирався показово покарати зухвалого гостя, аж пані Калергіс умилостивила всесильний гнів цього пана. А я подумав і сказав: "Видно, мишам з котами не слід водитися".

Назавтра, після пізньої вечері у Марего в колі звичайних Адольфових співтрапезників, ми вирушили в дорогу. Після сплати боргів і готельних рахунків, після попередньої оплати поштових коней до Ковна, з кільканадцятьма рублями ми пустилися в путь. Перед Пултуськом, уночі, натрапляємо на віз, навантажений борошном; ніч була темна, хоч око виколи, переднє колесо брички, що шість місяців висихало на бруку, розлетілося на друзки. Пересідаємо на віз із борошном і кроком доїжджаємо до станції. Ремонт і скромна пожива довели наш гаманець до останньої знемоги. Уже в Ковні коштів забракло, але там легко було собі зарадити.

Новий 1842 рік я зустрів уже у Вільні й з балу в генерал-губернатора Мірковича вночі виїхав поштовою бричкою, бо саней не було. Після двох днів дороги прибув до Липи, де Мати проводила всі свята у свого брата. Не надто добре тут сприйняли намір такої далекої подорожі, але Мати підтвердила згоду Батька. Лише тиждень пробув я тут і в Своятичах, бо rendez-vous з дядьком було призначене на київські контракти близько 15 січня. Мати запропонувала щороку додавати мені 150 рублів до 700, які давав Батько. Перед від’їздом мати розповіла мені історію родинних стосунків із домом Жевуських і, благословляючи, заборонила мені шукати в цьому домі дружину: "З росіянкою, — казала вона, — грецької віри одружуватися тобі, Едварде, не можна, ніколи на це мого дозволу ти б не отримав. Блискучі родинні зв’язки, багатство, навіть вибір серця — ніщо не повинно зменшити цієї моєї заборони і її святої ваги. Нам не можна з ними шукати кровних зв’язків! Не сумніваюся, що про це і тепер, і після моєї смерті ти пам’ятатимеш. А тепер благословляю тебе в дорогу!.."

Я впав до ніг моєї найдорожчої Матері, а потім ми змішали сльози зворушливого прощання в найніжніших обіймах. Незвичайна повага і розум цієї матрони, визнані всіма, в повному блиску виступали в розмовах із найближчими за важливіших обставин і за зачиненими дверима. Це материнське застереження я мав нагоду тричі в житті застосувати, про що далі.

15 січня я прибув до Києва і того ж вечора пішов до тітки Пауліни Ризнич, чоловік якої був директором київського банку. Там я застав дядьків Адама і Генрика Жевуських. Уже наступного дня я оселився в офіцині будинку, який Різничі займали разом із дядьком Адамом. 

З усіх моїх тіток Жевуських Пауліна була найменш вродлива, але більше за інших була шанована й кохана як поміж родичів, так і в товаристві. Для мене вона була найкращою родичкою: я писав до неї кілька років, а згодом при важливіших подіях ми підтримували зв’язок. Її двоє синів ще були гімназистами. З дочок Марія вже була красунею, а Александра обіцяла нею стати. Кузина одразу запала мені в серце. Вдень я тікав від нав’язливих мрій, уночі так само безуспішно чекав на сон. Виразні ті симптоми привернули увагу дядька Адама, який сказав: "Це ще зарано для вас обох". Я відверто повторив йому останню розмову з Матір’ю. Через кілька днів дядько повідомив, що мати Марисі погодилася б на цей союз, що він сам охоче дав би сто тисяч посагу і був би спокійний за сестру й племінницю, але що нам обом не слід тепер ні говорити про це, ні навіть думати. Він застеріг, що і мій Батько не бажав би такого зв’язку як невигідного для обох.

Кілька років потому я знову бачився з теперішньою графинею Едурдовою Келлер і переконався, що всіх, хто її знав, не оминули рани від стріли зрадливого Амура. У 1858 році в Остенді я зустрівся, виходячи від неї, з теперішнім німецьким імператором, тоді ще лише пруським регентом. Моя кузина, попри дар підкорювати серця всіх, ніколи не була щасливою. Сама вільна від пристрастей, вона була вільна і від їхніх небезпечних наслідків. Заздрість жінок шкодила їй більше, ніж самовихваляння чоловіків, так у нас поширене. Усі її шанувальники складали їй жертви, всі лише про свої надії розповідати могли й наважувалися. Говорю це про неї зі щирою участю і зі знанням усього її життя.

На контракти зібралося численне шляхетство. Я бував на кількох дуже пишних балах, на обідах познайомився з князем Кудашевим із родиною, генерал-губернатором Дмитрієм Бібіковим, Злотницьким, Михайлом Грабовським та багатьма іншими. Був на обіді у двоюрідного дядька Різнича разом із його співвітчизником Мілошем [Обреновичем]. У тому не було вже й сліду досвідів найпершої юності, коли у багатої вдови пас свиней. Велично ходив і кланявся, видно, вже звик до поклонів і покірності оточуючих. Не говорив іншою мовою, аніж пога по-російськи, усе розумів, а з земляком Різничем розмовляв сербською при нас усіх, так що ми, з ласки детронізованого серба, опинялися ніби на німецькій проповіді.

Різнич колись був банкіром в Одесі, але пристрасть до карт, яка не покидала його до смерті, позбавила його статків. Був то дуже мудрий, начитаний і досвідчений чоловік; говорив невиразно, але варто було подолати цю першу перешкоду до порозуміння. Людей знав краще за інших, до всіх звертався з особливою відвертістю й різкістю; міг би панувати над іншими, якби сам не був невільником своєї картярської слабкості. 

Мій хворий дядько вирушав зі мною до Петербурга; їхали ми не дуже поспішно. Після прибуття я одразу розпочав службу в канцелярії імператорського державного секретаріату королівства польського. Далеко було ходити з Великої Мільйонної на Літейну, до будинку Опочиніних, де тоді містився Секретаріат. Я спершу не міг звикнути до загальної холодності, яку бачив на обличчях колег і начальства. Пан Туркулл був більш доступний і поводився зі мною ввічливо. Риса стриманості й виразної холодності до оточення певною мірою властива канцелярським писарям усього світу, але петербурзький чиновник у цьому перевершував усіх. До цього я ніколи не зміг звикнути. Зовнішність гранітного спокою й поважності, нібито найвищої влади, привласнена укладачами звітів, поновлень і адміністративних рапортів — найповерховіших, найменш потрібних і дієвих, але завжди так дорого оплачуваних — має в собі дещо комічне на вигляд і водночас багато сумного по суті.

Державний секретаріат складався тоді майже з самих поляків. Платонов, князь Кутузов, Свідерський, Костюшківський із сестрою — це були винятки. Директором канцелярії був Пацифік Губе, людина спокійна й тиха. Старшими урядовцями були Задарновський і Госцімський; молодшими Ходинський, Расселлі, Тис, двоє Єлонковських, Прушинський, Ґецевич, Гальперт. Після раптової смерті Губе його місце тимчасово зайняв Задарновський, колишній секретар князя Константина. Цей дещо дивакуватий урядовець почав зі мною з того, що став виправляти мою каліграфію; обурений, я відмовився йому підпорядковуватися і дедалі частіше міністр сам викликав мене до кабінету і давав завдання, здебільшого німецькою мовою. Мали ми також і таких урядовців, які ніколи не працювали в канцелярії, лише зрідка з’являлися перед міністром із поклонами; такими були Павлічинський, Пясецький, граф Август Потоцький, князь Кароль Радзивілл, князь Владислав Яблоновський тощо. 

[фрагмент власне про Ігнатія Туркулла опускаємо] 

Якось навесні 1843 року зустрічаємо, йдучи з міністром, генерала Реата. Генерал відводить убік мого начальника, потім розходяться, а мені міністр розповідає, що брат мій рідний Адольф представлявся імператорові в Києві і як юнкер був відправлений на Кавказ за власним бажанням. Я дуже перелякався від цієї звістки, бо Реат був начальником військових судів, які в ті часи виносили вироки і у справах політичних злочинів. Думка, що мій Батько на старість знову залишиться самотнім, сильно мені боліла. Негайно написав до нього листа, повідомивши про долю Адольфа. 

Сумний був для мене цей рік: цитадель тримала тоді у своїх пазурах мого шкільного приятеля Адама Гросса, люблінського адвоката, замішаного у змові з Вєнцковським, Бєлінським, Добричем та іншими. Батьки Гросса, добре мені знайомі з часів конвікту, бачилися зі мною, я приходив їх відвідувати і ніколи не забуду болісного враження, яке виносив із цієї родини, огорненої жалобою після втрати улюбленого, загубленого, хоч і живого сина. Я хотів відвідати його в цитаделі, але мій міністр, чоловік дуже обережний, рішуче відрадив мене від цього кроку. Потім намагався довідатися про день, коли ув'язнених мали відправити у заслання з цитаделі, щоб попрощатися з приятелем, але й цього через міністра не міг здійснити. Тоді я вперше відчув марність мого нібито високого становища і уславленої близькості до міністра і був дуже незадоволений собою та всім, що мене оточувало. 

Занурений у такі думки, іду якось увечері по дорозі на Прагу за міністром і паном Койтковським, у парі з Каролем Кучем, коли — ніби привид — бачу добре мені знайомий екіпаж, а в ньому Батька. Він упізнав мене, зупинився, я вскочив у відкриту карету і зі сльозами вітав його. — "До тебе, Сину, приїхав, щоб потішитися тобою після втрати Адольфа".  Батько дуже змінився на обличчя, ніби йому відразу додалося 10 років, було помітно його страждання; при ньому сидів пан Аполінарій Статковський з Ясногірки, добрий наш знайомий, згодом президент повітового суду ковенського і товариш мій у в’язниці у ковенських кармелітів в роках 1863 і 1864.

Я звільнився від подальшої прогулянки і провів вечір у Батька в Готелі Віленському. Батько був сумний, але ніжніший ніж будь-коли зі мною. Про Адольфа я не згадував, бо відчував, що звідти приходила та хмара смутку на мого найдорожчого Батька. Перш ніж ми розійшлися, Батько з урочистістю, до якої рідко вдавався, так промовив: "Адольфа втрачено, їде до мене зараз, але мене не побачить... Поїдеш ти, все тобі віддам, ти його в далеку дорогу виряджатимеш, даси йому гроші, приготуєш, а я на тебе чекатиму тут. Я під наглядом поліції за наказом самого імператора, маєток наш хочуть брати в адміністрацію. У Петербурзі мусиш це владнати, прохання тут напишемо. Повертайся швидше, бо дуже тужитиму…" Серце мені краяло від вигляду тихого і спокійного болю старця, не зломленого нещастям, але ніби смертельно пораненого. Назавтра перед міністром у всьому сповідався, зараз мені підписав білет на 28 днів і просив, щоб я поквапився з поверненням. День і ніч їдучи поштовою бричкою, став я за два дні в Ковні; звідси єврейським візником прибув до Кейданів майже одночасно з Адольфом з Києва. 

Болісні були наші зізнання; гнів Батька, його глибокий смуток відтоді мали супроводжувати Адольфове сумління. А проте вигляд провини був більший за саму провину, бо вступ до війська рятував Адольфа від цитаделі і Сибіру. Він потрапив до списку замішаних у змові, за яку його товариші вже страждали. Представлення імператору, його прихильність до молодого поляка, який добровольцем вступає до війська, відразу розірвали залізні пута таємного слідства, яке з Варшави до Києва простягаючись уже загрожувало арештом підозрюваному. Лише те було погано, що коли імператор, розмовляючи з ним по-французьки, запропонував йому службу в гвардії, Адольф відповів, що не мав би на що там утримуватися, бо вступає до війська без дозволу Батька. Імператор, ласкаво попрощавшись і обнявши добровольця, зараз наказав київському генерал-губернатору написати до віленського генерал-губернатора, щоб графа Станіслава Чапського узяти під строгий нагляд поліції як підозрюваного у неблагонадійності, а за потреби навіть маєток його забрати в державну адміністрацію. Про фатальні наслідки цієї розмови з імператором Адольф довідався лише тепер. 

Цілий тиждень тривали приготування і від’їзд. Пан Бернард Козловський збирав гроші в місті; дали брату на дорогу 2000 рублів. Ми обидва поспішали, він на Кавказ, але перед тим мав попрощатися з Матір’ю, а я до хворого Батька. Напередодні від’їзду і розлуки ми випили по-російськи, бо шампанське. Юзеф Медекша і Бернард Козловський полягли на місці, але ні я, ні Адольф не відчули жодних наслідків зловживання пійлом. Великого смутку вином не запити. Vinum laetificat cor hominis, але тільки здорове і веселе серце ще може розвеселити... Повернувшись до Варшави, я застав Батька дещо заспокоєного, відзвітував йому про свої дії; він подякував, благословив і тут уперше сказав мені те, що згодом повторив на смертному ложі: "Ти наймолодший, але ти є головою родини. Я так хочу!" Хоча жодних справ у Варшаві не мав, залишився тут ще два тижні для мене.... 

Найгіршою дорогою спершу на колесах, потім на санях пленталися ми з міністром дванадцять днів до Петербурга. Тут давні праці в Секретаріаті, читання з начальником і вечори в деяких російських домах відновилися. Міністр і я завжди із сумом поверталися до північної столиці, а до Варшави їздили з бажанням, ніби на канікули...

Я привіз з собою батькове прохання на ім’я імператора, написане по-французьки. Там йшлося, що його несправедливо було піддано під нагляд поліції і під загрозу відібрання маєтку. Що від 1815 року, від того часу, як за особистої амністії Александра I він повернуся з Парижа, нічого не вчинив проти уряду. Маючи чотирьох дітей і борги, не може кожному сину давати більше, ніж те, що дає зараз. А хоча не давав згоди Адольфові на вступ до війська, проте вважає своїм обов’язком забезпечувати його потреби такою ж пенсією, як і інших членів родини. Окремо лист до графа Алексія Орлова, тоді начальника жандармів. Орлов був зятем дружини Адама Жевуського, тітки моєї, бо оженився з її дочкою від першого шлюбу з Жеребцовим. Таким чином я мав до нього легкий доступ. Мій добрий дядько Адам Жевуський заздалегідь його попередив, що я навідаюся до нього з проханням. Прийняв мене ласкаво, був обсипаний зірками, повертався від імператора. Спонукав помилуватися якимось пейзажем, щойно купленим; не про те я тоді думав... Ввічливо похваливши картину, я почав, глибоко зворушений: "Пане графе, зволіть хвилину вислухати! Бачите перед собою нещасну людину. Люблю свого Батька більше ніж життя, а пояснюючи Вашій Ексцеленції мою справу, мушу засудити рідного брата, якого ціную більше за інших родичів. Однак цей вибір для мене легкий, хоч і болісний. Винен мій брат перед Батьком. Батько мій невинний ні в чому, отже його захищаю, а брата відкрито засуджую". 

Далі мав пояснити прохання, але від хвилювання вже втрачав притомність, бо здалося мені, що нікого перед собою не бачу. Орлов мене підтримав, прохання і лист прийняв і запевнив, що справу мою буде найкраще скеровано. Виявив мені свою повагу і готовність завжди мені допомагати: "Пишіть негайно до Батька і перекажіть, що я йому заздрю через одного з синів. Може не впізнаєте, через якого, але Батько легко вгадає". Граф Орлов справді зробив, що обіцяв. Я написав до Батька, і невдовзі отримав від нього подячний лист. Був я тоді дуже щасливий, тим сумніше сьогодні про те згадувати. Добре казав Данте: Nessun maggior dolor que ricordarsi gli tempi felici nella miseria.

Повернувшись у 1843 році з Варшави до Петербурга, я вже не застав тітки Адамової Жевуської, а їхнє велике помешкання дядько винаймав для пані Ганської з Жевуських, своєї сестри. Пані Ганська, вдова, була ще вродлива, при ній єдина дочка, дуже багата. Пані Ганська надзвичайно була до мене прихильна і ми часто бачилися, бо я усім завідував у орендованому помешканні. Вона хотіла, щоб я приділив увагу її дочці, але пересторога матері і взаємна холодність перешкодили тим задумам. Тоді я все ще блукав по світу мов лунатик без самосвідомості, не долучаюсь повністю у оточуючі заняття і товариства, бо все ще думав про духовний стан. 

Окрім Адама Жевуського і тітки Ганської мав я тут ще родичів: дядька Генрика Жевуського, князя Константина Любомирського, двоюрідного брата моєї Матері, бо і він був сином Жевуської. Скрізь там бував, але нечасто, бо не любив компанію, а лише з обов’язку підтримував родинні зв'язки та знайомства. Зрештою, в перші роки мусив пильно працювати над французькою мовою, без якої тоді й показатися ніде не можна було. По-російськи ніхто з вищого товариства не говорив, тому я їй і не навчався зовсім.

Знаменитий Бальзак приїхав відвідати свою лілію (Le lys dans la valée), пані Ганську. Кілька разів обідав я з ним у тітки, приходив навіть до мене. Ніщо в його зовнішності не видавало француза, хіба що звичка обдаровувати всіх дуже милими компліментами. Його приїзд до Петербурга не подобався імператору, всі доми були для нього закриті. Пан Бальзак, коли хтось запитував, що його сюди привело, відповів, що цікавість і дружні стосунки, але що він не знав, що його тут спіткає ляпас за [Астольфа де] Кустіна. Скромно носив він свою славу, не був хвальком, а проте загальне ігнорування йому боліло, і він цього не приховував. Повторював, що дуже здивований тим, що я ніколи не бував ні у Франції, ні в Парижі. Зовнішністю і одягом нагадував французького пастора, у розмові був повільний і радше покірний. На мене справив враження людини, змученої працею, яка вже прагне відпочинку. Через кілька років панна Ганська, моя кузина, вийшла за Мнішеха, а Бальзак склав вінець своєї слави разом із серцем до ніг пані Ганської. Вдова де Бальзак досі мешкає в Парижі.

У 1844 році їздив я знову з міністром (Туркуллом) до Варшави, але в Янові попрощався з ним, щоб відвідати Батька. За два дні після мого приїзду повернувся Батько разом з А. Сятковським з Волині, їздив до Мирополя на весілля старшого сина Мар'яна з графинею Юстиною з Ростворовських. 

Через кілька днів у Кейданах, протягом яких Батько з охотою оповідав подробиці своєї подорожі і весілля мого брата, я повернувся до Варшави на службу. Знову мешкав з міністром у палаці Мостовських і знову повернувся до давніх прогулянок, презентацій і канцелярії. Вечорами інколи бував вільний, тоді відвідував салони, до яких пан Туркулл зовсім не ходив. Бував отже у генерала Кройца, знайомого мені ще з Вільна, який дав великий вечір для мого Батька. Це була дуже поважна людина, по-польськи говорив прекрасно і не соромився свого польського походження, у генерала Вінцентія Красінського, нашого родича, у Томаша Лубенського, у Кароля Лубецького, його дочки Теклі Водзіцької, у княгині Домінікової Радзивіллової, у пані Карської, знайомої мені ще з Берліна, у пані Накваської і у пані Ніни Лущевської. Салон останньої був надзвичайно переповнений; декламували, говорили про літературу і мистецтва. Деотима [Ядвіга Лущевська] тоді ще не імпровізувала, але вже славилася як дивовижно розумна дитина, мала близько 14 років (1844). Пані Лущевська дозволяла публіці курити у себе сигари, це була велика новинка, але й не менша прикрість при натовпі, який там раз на тиждень бував. 

Тижневі ранкові сходини відбувалися у графа Леона Лубенського щонеділі. Там я міг бачити і чути всіх співробітників "Бібліотеки Варшавської" та інших щоденних і періодичних видань. Вчені та письменники, проїжджі обивателі, молодь, що грала в карти, і чиновники — все це сходилося кожної неділі у Леона. Свобода була найбільша, можна було нікого не знати, окрім господаря, і брати участь у розмові жвавій, багатосторонній, часто вченій, до якої аттичної солі щедро додавав пан Леон, один із найгостріших і найсамостійнішого характеру людей. Тут був я представлений графу Анджею Замойському; він уже тоді був загально шанований і підносився над усіма. Малослівний, похмурий і ніби працею стомлений, уже користувався рідкісним і небезпечним привілеєм, що на нього очі всіх були звернені як на провідного громадянина.

Того року перебував у Варшаві граф Константин Тизенгауз; сам прийшов до мене відновити знайомство з сином свого товариша по зброї і приятеля. У його зятя, графа Александра Пшездецького, мешкала його молодша дочка Гелена. Її батько хотів мати мене за зятя і мусив цього не приховувати, бо навіть міністр, якось побачивши його, коли той виходив від мене, прямо натякнув на це, кажучи: "Не гарна, але розумна, кажуть, як і багата".

Перед тим я ще отримав відпустку на 28 днів і поїхав на Волинь з візитом до молодят у Мирополь. Добрий то був старий пан Миколай Ростворовський, його дружина з Дідушицьких мала манію політичного листування, оголошувала війну революції і Мадзіні, якого за її провідника вважала. Дуже, втім, гостинна і добра, своєю авторською слабкістю мордувала гостей. Юстина, дружина Мар'яна, була цілком вільна від подібної слабкості. А навіть, можна сказати, що жодних слабкостей не мала. Все в ній обіцяло довге і непорушне щастя молодого подружжя. Дорогою заїжджав я до Кжевіна, щоб нову книгу Едмунда Хоєцького "Крим" відвезти княгині Ядвізі з Яблоновських Любомирській. З Мирополя з молодятами і пані Ростворовською поїхали ми разом до Варшави. [...] 

Повертаюся якось додому зранку і знаходжу лист великого формату на столі. Розпечатую. Козловський пише, що Батько дуже хворий і бажає мене бачити, застерігає, щоб я Батькові на лист не відповідав, але негайно приїжджав. Іду, страшенно зворушений, до міністра: "Що це таке?" — питає з переляком. Я подаю йому лист, прочитав, негайно наказав видати білет на 28 днів, третій у цьому році. Коли пакую скрині, заходить товариш і приятель мій, Константин Грабовський, показує мені свій готовий білет і пропонує поїхати разом до Ковна в його екіпажі: їхатиму, каже, кур’єром. Подякував і прийняв пропозицію. За годину вже виїжджали з міста. Дорогою я мовчав, а мій товариш постійно підганяв поштарів. Першу зупинку ми зробили в Ломжі; сіли до обіду, входить поштмейстер і питає про щось Грабовського, я запитую, чи не було естафети до мене. Мовчання. Присутні переглянулися, а Грабовський каже: "Є до тебе, пане Едварде, лист із червоною печаткою", — і тут мені лист подає. У листі Козловський просив поспішати. Рушаємо отже далі ще швидше. З Ковна, некутими санчатами, доїхав я до Кейданів.

Батько був у халаті, дуже змінений на обличчі, змарнілий і сумний. Скаржився, що нічого проковтнути не може, бо відразу захлинається і викидає все, що проковтне. На нещастя я застудився і сам був слабкий, мав febris larvata в оці, добре мені вже відому хворобу. Через кілька днів виїхали ми з Батьком разом до Вільна на лікування. Мій Батько перед тим, як сісти до воза, оглянувся на всі боки і виразно, але тихо сказав: назавжди... (тобто "прощаюся назавжди”). Ночували ми у Вількомирі, назавтра під вечір стали в домі Міхала, але незабаром, на бажання Батька, перенеслися до дому Пузини і там уже до смерті Батька мешкали. Покликані на консиліум професори Е. Габіхт, Й. Коженовський і д-р Ф. Врублевський вирішили, що хворий має лишай у горлі, що хвороба невиліковна. Перші два тижні приходили всі, а коли стан хворого вже виразно погіршився, один лише чесний Юзеф Коженовський по два рази на день його відвідував, ліків не давали жодних, підводитися з ліжка не міг, але приймав відвідини сусідів із села і знайомих з міста, перед ніким ніколи ані жалю, ані скарги не висловлював жодної. Вночі, коли чув, що я не сплю, радив мені то люльку закурити, то води з цукром випити, для себе ніколи ні про що не просив.

Зараз по нашому приїзді прийшов генерал-губернатор з візитом. На його запитання, коли Адольф повернеться з Кавказу, Батько відповів, що так швидко на його повернення сподіватися не може. Я ж, як головний повноважний родини і той, хто одержував листи від Адольфа, сказав, що як тільки він отримає офіцерський чин, на який давно заслужив, одразу повернеться до краю і військову службу покине. Після довгої паузи розмова звичайним ходом пішла далі. Коли Міркович пішов, Батько заламує руки з розпачу і каже: "Який я нещасний! Коли ж ти навчишся, чоловіче, жити з людьми, як тобі можна було не змовчати про те, що Адольф не буде їм усе життя служити? Ти ніколи не навчишся говорити з ними! Ти жити не вмієш!" — Святі були слова мого Батька.

Пані Лопацінська, Платерова, Бобанова, Буковська (останні зі Жмуді) відвідували Батька. Найбажанішим був візит Коженовського, а коли вже Батько після апоплексичного нападу мало говорив, то рукою лише завжди показував йому, щоб сів близько, а того, що відходив, стискав за коліно, по-старосвітськи. З газет довідалися ми про трагічну смерть Едварда Рачинського. — "Чоловік чесний, — каже, — а як фатально закінчив; чи ж тому, що його батько був торговичанином? А це ж перестерегти треба Бялозора в Гринішках (і той був торговичанином)".

Інколи здавалося, що Батько трохи був здоровіший, бо більше говорив. Утішав мене, мені першість у родині наказуючи. — "Мар'ян нічого від вас тепер не потребує, свою частку, так як Адольф, від тебе одержить. Розрахуєшся з братами і залишишся на моєму місці в Кейданах, одружишся з Геленою Тизенгаузівною. Читав лист її батька? Така є моя остання воля. Я богові дякую, що мені кінець близький призначив, приходять на цей край часи жахливі, ніщо їх не відверне, не вблагає…"

Пан Аполінарій Сятковський невідступно Батька пильнував, бо Батько не хотів, щоб я постійно був при ньому, найрізноманітніші приводи й справи вигадував, щоб я виходив з дому. Останні дні після апоплексії мовчав, а коли заговорив, покликав сповідника і сповідь дуже голосно відбував, бо інакше не міг. Після сповіді благословив мене, кажучи: "Ти будеш щасливий". — Я ще тоді не розумів значення цих слів. Сьогодні шукаю їх правди в житті, оголеному від усяких утіх, у житті, умовою щастя якого є спокійна звичка обходитися без усякої щасливості. 

Конання тривало кілька годин. Сьогодні ще чую ту тяжку боротьбу життя зі смертю. Невтішний був я в своєму жалю... Підготовкою похорону зайнявся пан Статковський, який Батька мого по-синівськи любив. Я пішов до костелу замовляти дзвони. Приїхав я разом зі Сятковським до Кейданів. Перед від’їздом пішов до професора Коженовського, щоб подякувати йому за його щиру участь у моїй жалобі, а що він сам протягом кількох тижнів лікував мого Батька, то, відходячи, я вручив йому 300 рублів. Коженовський схопив мене за руку, гроші назад утиснув і просив мене, щоб я його вважав за приятеля, а не за лікаря.

У Кейданах, розглянувши таблицю боргів, я знайшов їх на суму 43 000 рублів; з них частина належала родині. Ніхто, ані свої, ані чужі, не наполягав, доходу було до 22 000 рублів. Запаси спирту, рому, горілки, інвентар повний усюди, будівлі в доброму стані, господарство трипільне, окрім самих Кейданів, де було чотирипільне. Зараз же розіслав я листи до всіх, але найперше до Матері й сестри. Мати була в Карлсбаді хвора, сестра при ній. Написав також до князя Леона Радзивілла, домагаючись сплати величезного боргу. Відповіді не було. А коли ми пізніше зустрілися в Мінську, було багато чемності й обіцянок, але ті донині залишилися без жодного наслідку. Велика була ненависть між моїм Батьком і сином його приятеля, князем Леоном. Колись у генерал-губернатора оповідали зі співчуттям, що княгиня Леонова страждає на якусь особливу хворобу очей, що сльоза не сходить їй з ока. А мій Батько на це: — "А знаю, та хвороба технічно називається lacrimae creditorum".

А коли я так починаю управління у Кейданах, несподівано приїжджає мій брат Мар'ян з Мирополя. Бачу, що пан Сятковський свою приязнь по Батькові переніс на нього і заявляє мені на самому початку, що він, як найстарший, перебирає Кейдани, а мені пропонує повертатися до Петербурга. Отже я розповів волю Батька, але це нічого не змінило в рішенні брата. Затиснений і відставлений, я постановив повертатися на службу, тим більш, що мав лише відпустку, а не відставку. Зараз після Великодня вирушив у дорогу. Хворим приїхав до Петербурга, спочатку уникав товариства, а проводив дні, роздумуючи над своєю жалобою.

Влітку просив відпустки і купався в Дубельні під Ригою. Звідси поїхав до Постав, до графа Константина Тизенгауза. Сказав йому, що знав ще шість місяців тому про його наміри, що читав його останній лист до Батька, де йшла мова про з’єднання наших родин. Довго вагався, бо не міг одночасно думати про майбутнє і оплакувати невідшкодовну втрату. Але тепер приїжджаю урочисто просити дозволу старатися про руку панни Гелени. Щиро був я прийнятий цим визначним чоловіком. Велика була простота в величезному поставському палаці, розкоші не було, але були визначні картини, бібліотека, орнітологічний кабінет і оранжерея. З рекомендаційними листами рушив звідси до Варшави, а далі аж до Неаполя, де пани Пшездецькі з Геленою з Тизенгаузів проводили літо. У Варшаві застав пана Туркулла і просив його про річний паспорт до Італії. Відставки ще не брав. На цей мій намір одруження міністр дивився неласкаво, і я без запалу вступав на нову дорогу, радше з пам’яті про Батька, аніж власним майбутнім натхненний. 

З Таурогів я їхав через Кельми шосею Гружевських, а зі станції поштовими кіньми манівцями доїхав до Бержан, маєтку дружини мого брата Адольфа. Довго блукав, було темно, на станції застав звістку, що перша братова дитина померла, що породілля в небезпечному стані. Отже це все охопило мене таким смутком, що при вітанні мусив відповідати на запитання брата: "що з тобою?" [...] У Бержанах я провів кілька тижнів, познайомившись майже з усіма сусідами; не раз мені тут здавалося, що час і мені подумати про шлюб, але справедливий погляд на особу, вже відому читачеві, не дозволяв мені думати про нове рішення.

Описуючи мій побут у Карлсбаді, я важливу річ пропустив. Зустрівши матір пана Пшездецького, я просив її, щоб листовно підготувала панну Гелену до того, що отримає від мене нову декларацію. І негайно написав листа: посилаюся в ньому на шестимісячний термін, про який просив і якого не отримав, викладаю їй причини, з яких не можу вступити до духовного стану, благаю про прощення і найніжніше, найщиріше запевняю її, що кривду, завдану їй, усім своїм життям прагну загладити. Усна відповідь через посередників була дана — відповідь відмовна.

Одразу потім я взяв на свою частику село і фільварок Кальнаберже, відокремлений від Кейданівщини. Умови сільського проживання і господарства були спершу несприятливі, у краї панував неврожай, і маєток ледве 2000 з кількасот рублів приніс. Я мешкав у тісному дерев’яному будиночку з двома кімнатами і той мусив обладнати, щоб міг у ньому жити. Старший брат узяв Кейдани, маршалкував у Ковенському повіті і мало допомагав мені на новосіллі. Витіснений з Кейданів, які мені батько призначив, я навчився обмежуватися малими засобами, ані розраховувати на допомогу найближчих моїх, і добре мені з цим було. Дуже тяжко йшло господарство на широких пласких полях, після загибелі всієї худоби від пошесті овець; однак мушу визнати, що і вівці, і худоба, виділені для мене, були дуже старі, тож і загибель поганого інвентаря не так мене зачіпала, як могла б у інших, нормальніших обставинах. Кривда боліла, але відроджувала в мені енергію до праці та ощадності. Через п’ять років я вже мав відбудований і добре загосподарений, усім забезпечений маєток, який у 1852/3 роках приніс мені близько 9000 рублів сріблом.

Стійке благополуччя супроводжувало мене майже шість років мого господарювання. Не забуду, з якою боязкою обережністю я тоді брався до роботи на землі, про яку не мав жодного уявлення. Як старанно слухав поради сусідів, як перегортав агрономічні підручники, як ретельно об’їжджав роботи в полі і щоденний обхід господарського двору здійснював, як ніколи не дозволяв собі надто довгої відсутності вдома, хоч багато подорожував, як не дозволяв собі жодних зайвих і водночас коштовних речей, жодної непотрібної вигоди в подорожах. Я не мав карети, лівреї, запрягів, якими тоді користувалися мої сусіди, менш заможні за мене. Мусив зносити глузування і критику за те, що робив з добрим наміром показати іншим, що можна жити ощадно, що треба жити працьовито. На менших і більших фільварках господарі здебільшого передавали керування господарством економам і намісникам, самі ж займалися лише продажем уже зібраного зерна, і хоча під час відвідин і полювань усі охоче розмовляли про господарство, було виразно видно, що самі майже не докладали руки до праці. Моральність і розумовий розвиток тих економів і намісників загалом були на найнижчому рівні, і лише дуже пильний нагляд за подробицями їхніх щоденних розпоряджень міг пом’якшити їхню шкідливість. Уже в перше літо мого господарювання я змінив трьох намісників і трьох економів і дійшло до того, що близько святого Петра я не мав жодного економа; саме в цей час я зробив найбільші успіхи в господарській науці, бо з цівуном мусив два місяці сам керувати всіма роботами. Насміхалися з молодого господаря сусіди, але через два роки всі приїжджали купувати зерно на насіння, добре очищене в Кальноберзі; купували тут молодих телят, дбайливо вигодованих, і я вже не чув прикрих жартів, до яких мусить бути готовий кожен, хто діє у своїй новій справі не за панівним поганим звичаєм, а за принципом, який сам визнав.

Мало я мав ласкавих гостей, бо лише скромний міг їм запропонувати прийом, і не міг не бачити того, що моя ощадність здавалася їм приниженням їхньої розкоші і безладом. Колись навіть анонімний лист з моєї корчми отримав, де мені виразно докоряють за їзду в бричці і називають таку поведінку сатирою на панівний звичай карет і ліврей. У тій єдиній корчмі були порядні два гостьові покої, горілки майже не можна було знайти, а корчмарем завжди був католик. Найбільшою моєю втіхою був фруктовий сад, нещодавно закладений братом Мар'яном, але оскільки ґрунт був дуже важкий, то ні плодів, ні ягід не було протягом перших двох років. Тут я сам безперервно працював, заклав розсадники, ягідники, різні кущі, а навколо будинку мав такі гарні мальви і жоржини, що бідний будиночок зовсім з трьох боків заслоняли. Одного дня приїжджає до мене ввечері кузен Ігнацій Чапський, я його прошу, щоб залишився в кімнаті, а сам виношу ліхтар і ходжу з ним навколо чотирьох- і трьохаршинних стовпів мальв. Йому зсередини здавалося, що нас оточує найпишніший сад. Наступного дня при денному світлі він дуже розчарувався, побачивши, який малий квітковий садочок нас оточував. Тих насолод садівництва і господарства описувати не буду; головною, єдиною їх рушійною силою завжди була моя особиста праця. Кожне телятко, покликане мною, бігло до руки, кожне деревце, вирощене власною рукою, здавалося прекраснішим від садів Арміди.

Після одруження, коли я переселився до Віжунів і Віжунок, щороку приїжджав відвідати Кальноберж, і ніби передчуваючи, що на мене чекає, довгі вечори сидів біля вікна і дивився на вже гарний ліс, посаджений навколо нового дому. Дуже сумне почуття мене охоплювало, виразне мав передчуття, що прощаюся з тими свідками мого благополуччя, свідками щасливої працьовитої молодості. А проте сьогодні у спогадах, таких несхожих на пізніші, зібрані на дорозі десятирічного вигнання, у тих спогадах є ніби якась хмара...

Неволя селян мене оточувала, так як оточувала всі прояви домашнього і суспільного тодішнього життя. Її несправедливість я відчував і користувався нею, жив з неї нарівні з іншими громадянами. Сьогодні уявляю собі, наскільки така праця і таке заняття господарством виграли б у внутрішньому спокої, у особистій гідності, якби не було тоді неволі. Неволя селян відмежовувала громадянство від решти сільських мешканців способом дуже шкідливим для землевласників, обтяжливим і несправедливим для сільського населення. Наслідків цього ми зазнали у 1861 році при оголошенні маніфесту звільнення селян. Не розписуюся тут над таким важливим предметом, про який доведеться говорити пізніше, але лише скажу, що ця реформа застала однаково непідготовленими і громадян, і їхніх колишніх підданих. І не могло бути інакше. Бо не існує можливої цивільної інституції, яка могла б одночасно зберегти бездоганною одну половину суспільства, коли деморалізує іншу. 

У той час поїхав я відвідати приятеля мого батька, графа Кароля Бжостовського, мого дядька. У Ціссові, за дві милі від Августова, жив самітно цей визначний чоловік. Отримав поранення у битві під Гроховом, очолював людвисарню і відливав гармати в 1831 році, потім заснував у Штабіні фабрику залізних відливів та господарських машин, до яких сам креслив моделі. Запровадив у себе на дуже бідних ґрунтах сівозміну, італійську бухгалтерію, яку сам зазвичай перевіряв. Фабрики скла, портера, пива, екіпажів — і всім сам керував. 

Він досить часто відвідував мого Батька, якому був справжнім приятелем. У 1843 році, будучи в Кейданах, він застерігав батька, що недобре, що я служу в Державній канцелярії. Мій батько, який мене надзвичайно любив, з властивою йому жвавістю відповів, що за Едварда він спокійний. "Ну, пане Станіславе, я тобі скажу за кілька місяців, чи маєш право так говорити", — відповів Бжостовський. А що ця розмова була дуже прикра для Батька, то на тому й закінчилася. Шляхетний приятель з Кейданів їде прямо до Варшави, де знав майже всіх. Мені ще незнаний, стежить за моєю поведінкою, розпитує про все у знайомих; одного разу в трактирі Збарборего на вулиці Длугій, входячи з міністром, бачу, що якийсь немолодий чоловік із гарним обличчям здалеку за нами спостерігає; після обіду підходить і наказує себе познайомити зі мною. Пізніше розповідає мені наодинці, що шпигував за мною кілька днів і що тепер може написати Батькові, що пан Едвард не зіпсований. Ознак ніжності уникав, просив, щоб я, поки він перебуває в столиці, щодня приходив о сьомій ранку на каву до Лурса...

Із запалом говорив мені про мого Батька, назвав його єдиним своїм другом, а потім, з раптовим поворотом до нового покоління: "Між вами, — каже, — уже таких людей не знайдеться, як він, ані таких приятелів". Не раз за житті я чув таку думку про батька, завжди з приниженням нашого покоління. 

Батько в 1844 році їздив на весілля Мар'яна на Волинь, де востаннє відвідував родичів. Був тоді в Чуднові у Генрика Жевуського, якого я потім зустрічав у Петербурзі і Варшаві. Отже цей визначний автор, коли зустрів мене вперше після побачення з моїм батьком, майже дослівно сказав про нього те саме, що я чув із уст Бжостовського, хоча жодної подібності між цими двома людьми не було. Жевуський розплакався, коли побачив мене в жалобі по батькові: "Такої людини, — каже, — між вами вже немає і не буде… Що то за серце було! А яке відчуття всього великого і шляхетного! Чи знаєш ти, що в житті такого слухача я не мав, я ж йому весь "Листопад" сам прочитав. Ніхто з вас так мене не зрозумів, ніхто так не поділяв моїх почуттів, ніхто, як він, не вмів надихнути і втішити… Чи пізнав ти всю його над вами вищість?.." [...]

Важлива родинна справа вимагала присутності Храповицького в Петербурзі, а оскільки я там мав зв’язки, то на прохання шановного батька мого приятеля вирушив із Габріелем до Петербурга. Було це в лютому 1849 року. Оскільки справа Габріеля залежала від рішення самого імператора, бо йшлося про те, щоб скасувати його власний указ задля справедливості, то нам довелося вести справу в комісії прошеній, тобто в найвищій дикастерії, яка, подібно до всіх російських влад і установ, а навіть більше за інші, була відома тим, що справи, які в ній ведуться, або погано, або ніколи не закінчуються. Я представив прохача державному секретареві цієї комісії, князю Александру Голіцину. Тут відразу на початку я переконався, чим є зв’язки з вищими особами. Князь Голіцин, буваючи часто у моєї тітки [Александри] Жевуської за шість років до того, завжди виявляв мені велику чемність, тепер же ледве зволив мене впізнати, а моєму підопічному заявив, приймаючи його прохання, подане на найвище ім’я, що представить його імператорові у відповідний час. 

Тоді нам довелося шукати сторонніх впливів і протекцій. З цією метою я поїхав із моїм приятелем до графа Алексея Орлова, начальника жандармів, і це було давнє знайомство, зять тітки [Александри] Жевуської. Граф прийняв мене дуже холодно, а почав зі слів: "Найгіршу пору ви обрали для приїзду до столиці, que venez-vous faire ici [що збираєтеся тут робити]?" — Я тоді не зрозумів повного значення цього запитання. Через чотири місяці, коли мене одностайно обрали маршалком ковенського повіту, а генерал-губернатор Міркович не затвердив мене на цю гідність, я довідався, що вже рік як перебував під суворим наглядом поліції — як людина, недоброзичлива до уряду. Граф Орлов говорив, що зміст справи Габріеля Храповицького не дозволяє сподіватися на добрий результат, навіть за його особистого впливу, а цього він нам виразно не обіцяв. Був ще один міністр, на якого ми могли покладатися. Той ніколи нікому ні в чому не відмовляв і часто брав на себе протекцію над людьми у розпачу. Це був Туркулл. Він прийняв нас дуже ласкаво, і відразу було видно найкращі наміри до мене, а тим самим і до мого приятеля. Через п’ять років мій приятель досяг бажаного результату своїх тяжких старань і завдячував цим єдино панові Туркуллу, так само як і я сам значною мірою приписую звільнення з-під нагляду поліції, про що розповім пізніше. [...]

Я відновив товариські стосунки з домом графів Вільгорських тим охочіше, що присутня на той час Александра Жевуська повідомила, що вони бажають бачити мене у себе якнайчастіше. Я спочатку не зрозумів, до чого це мало вести… Два старі брати Вільгорські мешкали разом. Старший був одружений із княжною Бірон, жінкою дуже гордою і пихатою. Дві старші дочки, графині Сологуб і Веневитінова, з чоловіками жили в тому ж домі, але приймали по черзі всю родину і гостей у своїх апартаментах. Після першого візиту мені сказали, що хотіли б бачити мене щодня і що швейцар завжди наперед повідомить, де родина зібралася того вечора. Ці вечори тривали з восьмої до другої години ночі. І були такі приємні, що даремно шукав би я в пам’яті щось подібне. Молодший Вільгорський чудово грав на віолончелі і іноді виступав із акомпанементом цілого оркестру на концертах, де я зустрічав князів Ліхтенберзьких і синів імператора з дружинами. З усіх, мабуть, домів, де бували члени імператорської родини, тут найменше було приниження, найменше різниці в поводженні з людьми, розділеними прірвою чотирнадцяти ступенів значення і гідності. Після музики господар проводжав аж до дверей високих гостей, виконуючи цей етикет з повагою, властивою для людей, які вміють шляхетною гостинністю облагородити навіть вибагливі вимоги звичаїв, повертався поспішно до гостей, а мене завжди просив, щоб я не йшов, бо на мене чекає вечеря, то в однієї, то у другої дочки. А коли салони порожніли, збиралися ми з десяток осіб, і починалися анекдоти, спогади, жарти, витівки, приправлені живим, вільним дотепом; говорили про все і про всіх із тактом і розумом, що іноді приводило мене в справжнє захоплення.

У той час перебував у Петербурзі Генрик Жевуський і майже щодня брав участь у цих вечорах. Старший Вільгорський, граф Сологуб, граф Коморовський, третій зять Вільгорських, маркіз де Фер’єр із французького посольства і Фредро, урядник Канцелярії Королівства Польського, відзначалися даром оповідання і дотепністю. З Жевуським ніхто з них не міг зрівнятися. Одного разу він був у особливо доброму гуморі, весь вечір говорив сам один, і я помітив, що чари, яким я піддавався, опанували всіх, бо й вони мовчали; а коли ми близько третьої години ночі прощалися з найкращим у світі амфітріоном, той сказав до Жевуського французькою — бо інакше там не говорили: "De ma vie je n’ai entendu discourir comme vous, vous êtes un possédé [Ніколи в житті не чув, щоб хтось говорив так, як ви, ви одержимий]!"

У цій родині при старшій сестрі мешкала її прекрасна найменша сестра [Анна з Вільгорських (1823-1861), якою, на думку деяких сучасників, захоплювався Микола Гоголь], яка пізніше вийшла заміж за князя Шаховського, з яким я познайомився у 1860 році. Після чаю я завжди мимоволі знаходив у якійсь глибокій віконній ніші ту прекрасну пані, що сиділа на самоті; зазвичай підходив до неї, щоб виявити їй свою ввічливість, але розмова наша завжди тривала аж до вечері. У її прекрасному обличчі, у поважній поставі, у меланхолійному й глибокому погляді був чар, якому я піддався, не усвідомлюючи того. Розмова з нею зовсім не була подібна до тих порожніх і блискучих банальностей, які замінюють зміст розмови двох молодих людей. Не було там тих чергувань улесливості й відштовхування, тих нічим не виправданих різкостей, які потім треба винагороджувати такою ж недоречною сентиментальністю. Завжди одностайна у вбранні, у поведінці й у щирості; завжди приваблива, тим більше, чим упевненіша в собі; завжди мила, зайнята і захоплива, вона прив’язала мене найніжнішим, хоч для нас обох таємничим вузлом. І сьогодні, коли я оплакую її смерть, пам’ять про неї викликає в мені якесь блаженне невимовне заспокоєння. Таке враження справляють на моральний стан людини досконалі витвори природи або генія. Цей благий спокій сповнював мене невідомим захватом щоразу, як я був біля неї, тому без думки про наслідки я дедалі жадібніше пив із цього джерела чистих утіх, я був щасливий!

Одного разу приходжу ввечері відвідати мою тітку Жевуську. Яким же був мій подив, коли ця пані повідомила, що Вільгорські бажають мати мене зятем, обіцяють дочці 7500 рублів щорічного доходу, а мені урядову посаду в столиці тощо. Тут удруге я згадав те, що сказала мені моя мати дев’ять років тому. Згадав, що графиня Вільгорська православна, що я не повинен покидати батьківщину ні заради кого. Відверто відповів тітці зі сльозами, що був би найщасливішим, якби міг навічно поєднатися з такою достойною панною, але що певен, що мати відмовить мені в своєму благословенні… 

Коротким було моє щастя і забуття, забуття про все… Раптово пробуджений, ніби зі щасливого сну, я постановив негайно покинути столицю. Але ще треба було попрощатися з Вільгорськими, побачити її, може, востаннє. Справжня любов неохоче говорить про себе, не вимовляє свого імені в перших сутичках із серцем, у перших його поразках. Тож я ніколи не вимовляв цього слова перед моєю панною, а проте знав, що сміливо міг би назвати їй своє найсильніше почуття і сподіватися на ласкаву відповідь. Здавалося мені, що я зумів утамувати бурю серця, я підійшов до неї так, ніби нічого не сталося від нашої останньої зустрічі. У нашій розмові, дивно уривчастій і сумній, я згадав, що з жалем приходжу сьогодні попрощатися з усією її родиною, що необхідні обов’язки відкликають мене додому і виривають із кола таких до мене прихильних людей. Ми говорили про різницю віросповідань, про обов’язок триматися віри батьків, про суперечність цих святих обов’язків із потребою серця… але останнього слова не було… Мій приятель залишився в столиці, а я в перших днях березня виїхав поштою додому, втікаючи від відлиги.

Постановлено так було, бо така була воля Матері, щоб я щороку її відвідував, і ніколи не можна було без її дозволу і рішення скорочувати термін цих відвідин. Зазвичай вони тривали два тижні. Попри вік і часті недуги моя Мати приймала у себе багато гостей. Вишуканої кухні і модних вигод не було в її будинку, але достаток і прийняття завжди однакові, і жодному з численних гостей не могло б здатися, що його приїзд і прийняття в чомусь порушили і змінили звичний лад поважної господині. Гості чоловічої статі і приїжджі дами завжди мали призначені для них кімнати, де за своїм уподобанням розпоряджалися часом.

Мати зранку до 11-ї завжди була зайнята наглядом за будинком або справами, адміністрацією і рахунками. Пан Гжибовський сам або в компанії комірника, повіреного чи лісничого в цей час дня мав наради. Пані ж сама управляла маєтками і про все завжди хотіла знати. Інколи викликали і мене на раду, частіше щоб ознайомити зі станом тамтешнього господарства. Близько 12-ї сходилися гості до кутової кімнати і тут проводили час до обіду, після обіду поважні гості чоловічої статі сходили вниз "до паничів" на сигари. До зібраного чоловічого гуртка приходив з флігеля пан Гжибовський і довго розповідав про давні часи, а закінчував майже завжди якоюсь згадкою про магнетизм. Рідко коли ми давали закінчити оповідку нелаконічному Гжибовському, майже завжди нас кликали нагору.

Там часто відбувалося читання нової книги, якоїсь газети або часопису. Після чаю, якщо гурток гостей був невеликий, читання тривало аж до 9-ї, після чого всі розходилися по кімнатах. Там зазвичай подавали вечерю для тих, хто до неї звик. З Нарушевичів Ігнацій Чапський приїжджав до Своятичів; з Полонечки по черзі приїжджали то тітка Ізабела Бжостовська, яка там часто мешкала, то князь Константин Радзивілл із синами, то княгиня Аделя з дочками; з Адаховщини — зведений брат моєї матері Казимир Рдултовський; з ближчого сусідства родини Юліана і Казимира Дзерджеєвські; родина Гартингів із Зауша; Бохвіц, син філософа; старий пан Чарноцький із Начі. Бачив тут ординатів несвізьких, князів Вільгельма і Богуслава (батьків) із синами, капітана Ксаверія Войніловича, графиню Аделю Лубенську, яка цим шляхом поверталася з Курська, де відвозила на заслання свого дядька Генрика. Рейтана з Грошівки, Мальвіну з Єленьських Оскєрко і багатьох інших родичів, серед яких не годиться мені оминути брата Мальвіни Наполеона Єленьського, вдруге вигнаного з краю.

Пан генерал-губернатор віленський у тому році мав доручення здійснювати нагляд над публічним вихованням: став куратором навчального округу після усунення пана Грубера. Відвідуючи отже губернії і повіти, оглядав школи всюди по дорозі. Ксьондз капелан Чернявський, той справжній опікун росєнської школи, прислав до мене восени 1849 року кур’єра з листом; писав, що маршалок Янчевський (той самий, про якого Міцкевич згадує в "Дзядах") попередив його, що генерал-губернатор і куратор приїде до Росєн такого-то і такого-то дня і радив, щоб куратор почесний представляв йому професорів і учнів. Я негайно вирушив у дорогу.

Вже темно було, коли я до єврейського заїзду в’їжджав — великий рух оживляв багнисті вулиці Росєн, освітлені вікна помешкання маршалка непевно боролися з темрявою і млою дощового осіннього вечора. З правдивою радістю прибігли невдовзі мої професори, а на їх чолі ксьондз капелан. Дякували, що їх у цій важкій хвилині не покинув. Пан префект Букарєв з попом підлещувалися також і навіть ушанували мене окремою подякою. Ці останні після короткого візиту стали на посту біля брами помешкання маршалка і там, як належно з етикетом обізнані, чекали приїзду начальника краю. Кількох професорів з ксьондзом капеланом я затримав на чай.

Тим часом гуркіт екіпажів і бігання натовпу вздовж вікон сповіщало нам, що Бібіков уже приїхав. Мені дали знати, що візиту префекта він не прийняв, обіцяючи йому на завтра інспекцію в школі. Я тоді попрощався з моїм ученим товариством і збирався до спочинку, коли отримав від маршалка виклик, щоб негайно до нього поспішив. На сходах привітав мене достойний у всіх відношеннях маршалок і сказав, що куратор кличе мене до себе.

Ласкаво прийняв мене пан Бібіков і дякував, що я завдав собі клопіт представити йому школу — зморений дорогою здавався мені поважнішим, ніж зазвичай. Я оповів йому, що стан науковий усього округу зовсім не заслуговує на похвалу; а отже, недоліки росєнської школи, хоч і великі, у загальному рівні публічного виховання повинні були б знайти і причину, і виправдання. Запитаний про наукову кваліфікацію і заслуги префекта та вчителів, я сказав, що посада префекта, щоб могла принести користь освіті, не повинна бути хлібом для вислужених, або ще частіше недослужених моряків і майорів піхоти. У цьому випадку нічого похвального не маю сказати про теперішнього префекта цієї школи.

"А капелан православний чи добре навчає?" — "На це питання Вашої Ексцеленції не відповім, бо по-слов’янськи погано розумію, а православної теології не знаю. Хіба тільки скажу, що отець Йоахим повинен би в п’ятдесят разів краще і більше навчати, ніж усі його колеги, бо отримує платню старшого вчителя, а має лише чотирьох учнів православних, а радше тільки двох, бо ж ревний пастир і власних своїх синів, певно, безплатно навчає релігії…" — "Яка ж є Ваша думка про капелана католицького?" — "Без нього я не мав би честі завтра представляти Вашій Ексцеленції школу, бо не міг би служити. В ньому маю головного помічника, він у очах учнів є начальником росєнської школи, він цензор звичаїв молоді, арбітр між співтоваришами-вчителями. Тому ж перебуваю у частому листуванні з цим достойним чоловіком: йому навіть завдячую приємністю сьогоднішньої розмови з Вашою Ексцеленцією." — "То йому належить за це підвищення." — "Ні! Пане генерале, переведення на іншу посаду ксьондза Чернявського завдало б великої шкоди росєнській школі, сумніваюся навіть, чи цей ревний священик сам би того бажав." 

Практикований повсюдно звичай нагороджувати вчителів, навіть світських, переведенням їх із повітів до губерній вважаю дуже шкідливим для краю і для них самих, бо можна запевнити, що при цих переведеннях покинута школа завжди більше втрачає науки і старанності, ніж здобуває школа, підсилена новим прибульцем. Той бо досконалий суб’єкт на своєму давньому місці починав ставати суспільним авторитетом і своєю перевагою, хоч би лише відносною, — природним способом сам собі розширював сферу діяльності з найбільшою користю для суспільства. Нове ж оточення і місцеві умови, хоч би й найсприятливіші, вимагаючи від людини, призвичаєної до давніх порядків, зовсім інших сил і способів дії, частину сил поглинуть і знищать.

"А як тут учні поводяться? Чи дбає пан про їхню богобоязливість і звичаї?" — "Пане, не маючи змоги нічого змінити в хибному управлінні школами, в недостатньому плані наук, що ж би я тут робив, коли б не старався про те одне, щоб батьки цих дітей не мали права сказати, що молодь, погано навчена, виносить із нашого наукового закладу погані звичаї і безвір’я? На цьому й ґрунтується головна мета моїх старань. Ксьондз-капелан має строгий нагляд над квартирами учнів, сам я їх відвідую при кожному своєму перебуванні в Росєнях і здається мені, що принаймні в цьому відношенні ми не поступаємося іншим крайовим школам." — Цю довгу розмову, а радше промову, подаю тут, щоб дати звіт про мою посаду, хоч вона була нікчемна і в ті часи зневажувана. 

Ми вчотирьох пили чай серед цих пояснень. Моя щирість і настирливість так подіяла на начальника, що він урочисто повторив свої подяки і обсипав мене похвалами, які потім часто повторював перед моїми знайомими. Мій родич, граф Флоріан Жевуський полковник, чиновник з особливих доручень, і маршалок мовчки слухали.

Назавтра о 8-й зранку я вже був у школі. Короткими словами підбадьорив хлопців, бо пообіцяв, що допомагатиму їм, як це звик робити на іспитах. Невдовзі під’їхав його високопревосходительство куратор, не виходив, аж поки префект з усім ординком учителів не збіг із високих сходів і не став біля портьєри коча. Я стояв угорі у відчинених дверях. Одразу в сінях пан префект почав презентацію, але куратор перервав цю церемонію на самому початку, кажучи: граф Чапський і тебе, і всіх вас повинен мені представити. Я виконав цей наказ як умів. Іспит почав від генеалогії імператорської фамілії. Отець Йоахим виступив із молитвою і катехізисом у 2-й класі. Французька мова випала на 3-й клас. Читання і вимова дуже не сподобалися кураторові, він не міг зрозуміти змісту читаного тексту. [...]

У 5-му класі вже поставив ксьондз Чернявський питання зі священної історії, але Бібіков чемно почав вітати капелана з найкращим свідченням про нього почесного куратора. — "Я, — каже, — по-польськи не розумію, католицької теології не знаю, але в цьому покладаюся на думку графа Чапського і з релігії екзаменувати не буду." — Я зрозумів, що це була відповідь на моє вчорашнє зауваження про православ’я, і, як би я того сарказму і відплати не приймав, поновив своє похвальне свідчення про ксьондза-капелана. Пан Бібіков викликав учителя російської мови, і закінчився іспит якоюсь дуже патріотичною декламацією. Ми всі відпровадили нашого куратора, який, прощаючись зі мною, заповів, що ще сьогодні екзаменуватиме учнів кейданівських. Я запросив його в такому разі на обід до дому відсутнього брата, а сам сів до нетичанки [легкий екіпаж] і одним духом помчав до Кейданів.

Коли я приїхав до двору, за кілька хвилин по мені приїхав Бібіков, який, їдучи розставленими кіньми, встиг відвідати кейданівську гімназію. Директор супроводив куратора до двору, але оскільки ця людина не заслуговувала на особливе визнання, я не запросив його на обід. Коли внесли супницю на буфетний стіл, Бібіков сів, Жевуський також, а я, ще стоячи, обернувся до буфета, щоб віддати якесь розпорядження. Пан Бібіков, у якомусь особливому забутті, говорить до мене: — "Пане графе, сідайте ж тут із нами!" — А я йому на те: — "Ваша Ексцеленціє може вірити, що без запрошення сяду на своєму місці, бо я ж тут господарем у заступництві брата". — Суворо захмарився достойний гість і надовго замовк. Отже я підтримував веселий настрій і розмову з вуйком Жевуським, щоб удавати, ніби не помітив причини такої раптової зміни панського настрою. Негайно після обіду Бібіков від’їхав, я повернувся до Кальнабержа... [...]

Взимку 1851 року я поїхав до Варшави. Знайшов тут велику кількість своїх знайомих: Кароля Куча редактора "Кур’єрка", Юзефа Коженьовського, Любеньських, Коссаковських (Станіслава), князя Константина Любомирського мого дядька, одруженого з католичкою з графів Толстих, Марію (Масю) Грабовську, вдову по Каролю, мою тітку. Три панни Платерівни мої кузини, сестри Міхала і Генрика, пізніше єпископа, а тоді пароха в Лодзі. Уруського з дружиною з Тизенгаузів, Августа Потоцького з дружиною та багатьох інших. Час швидко минав серед теплого товариського розсіяння. Я відвідував недільні раути Леона Любенського, де зустрічав усю редакцію "Biblioteki Warszawskiej", четвергові обіди в купецькому ресурсі, де виголошувалися римовані тости на честь учених іменинників.

Аристократичні доми влаштовували вечори. На одному такому зібранні я зустрів пані Гелену Тизенгауз і її сестру Пшездзецьку з чоловіком. Мій уклін було прийнято неласкаво… Наступного дня я просив про нове пояснення (через посередництво тітки Грабовської), не бажаючи залишати за собою на дорозі життя жодних тяжких сумнівів. Після довгої розмови я отримав виразну відмову. Скажеш мені, мій терплячий читачу, що нічого іншого я й не міг очікувати; це правда, але мені була потрібна певність, що панна Гелена перестала про мене думати. […] Маючи вибір між почуттям кривди, завданої з усіх боків гідній особі, і зневагою нової відмови, я зовсім не вагався. І сьогодні про це не шкодую.

На концерті я зустрівся з паном шамбеляном Флоріаном Ружицьким, відомим мені ще з першого мого перебування в Петербурзі; я нагадав йому про себе і був запрошений до його дому. Він мешкав на вулиці Святокшиській, неподалік від дому графині Розалії Жевуської, моєї тітки.

Ще ніколи я так надовго не застигав з пером у руці над цими сторінками, як у цю хвилину... Спогади, які зараз викликаю, вкриті тяжким крепом жалоби, бо постать, що панувала над ними, вища і досконаліша, вже покинула цю землю... Дев’ять років тому її вирвали в мене люди, а вже понад шість років оплакую її смерть. Коли викликаю в пам’яті її вдячний вигляд, коли думаю про її великі чесноти, нестерпна боротьба і тяжкий жаль відбирають у мене мову і каламутять триб думок; я мов пілігрим, що заблукав у африканській пустелі, який у грі світла бачить перед собою криштали чистих вод, але знає, на жаль, що ніколи не втамує ними смертельної спраги... Зі смертю моєї Антосі весь цвіт життя засох для мене назавжди. Хочу віддати належну данину чарам її вроди і вшанувати її красу незгасиму, блиск якої безсмертний, бо походить із безсмертного духу... Але думаючи про неї — плачу! і замість оповідати про неї, оспівую лише власну жалобу. А проте не можна мені переривати цих спогадів у точці, коли моє щастя досягало зеніту. Краще вже було не починати цих мемуарів, аніж у них оминути особу для мене найдорожчу...

Прийшов я якось уранці до пана Флоріана Ружицького, застав його на самоті; за хвилину ввійшла його поважна дружина і відбулася презентація. Зовнішність пані дуже мені сподобалася, але я бачив, що моя присутність справила на неї протилежне враження. Та пані відразу побачила в мені зятя, а ніжні матері ненавидять тих, хто забирає у них дочку. Пан шамбелян ніс на собі весь тягар розмови, я ж був занурений у спостереження, з якого здалека виводив наслідки. Панна Ядвіга пройшла через салон, старшої панни Антоніни я не побачив, може не було вдома? Прощаючись, пан Ружицький запросив, щоб я вечорами, трохи раніше, ніж тут заведено, приходив їх відвідувати.

Назавтра, коли я виходив до міста, зустрівся у дверях з Ружицьким, який приходив із візитом у відповідь. Він був дуже говіркий, хвалив скромність моїх апартаментів і оточення (мешкав я в дешевому готелі "Саксонському" на Краківському Передмісті, займав номер із двох невеликих кімнат). На прощання гість поновив учорашнє запрошення і пообіцяв, що Антося зіграє щось гарне.

За кілька днів близько сьомої вечора я прийшов до панства Ружицьких. Панна Антоніна стояла біля фортепіано, щойно закрила книгу з нотами. Батько представив мене присутнім. Панна Антоніна вклонилася, але не змогла приховати свого зніяковіння... Бесіда під час чаю йшла своїм ходом, тобто на загальні теми. Я був виразно розсіяний, бо придивлявся до мовчазної панни. На наказ батька вона грала Caprice héroïque. У грі чистій, виразній пробивався якийсь особистий чар, яким відзначалася душа виконавиці. Спочатку я слухав уважно цю гру і захоплювався, стоячи близько до фортепіано, зразковою поставою і природністю рухів віртуозки. Потім мені здалося, що завдаю їй незручності, стоячи так близько і спостерігаючи; отже я відступив і дав себе втягнути в якусь розмову, але незвичайна сила гри наказала мені знову мовчати. Знову мимоволі опинився я поблизу виконавиці. Коли після останнього акорду вона звернула на мене чудовий погляд, я найщиріше їй дякував, і тут уперше ми заговорили між собою, але я й тоді не знав насправді, які були її запитання і які мої відповіді; пам’ятав лише невимовний вираз її обличчя і глибину погляду. 

Зачарований, я повертався додому, замість піти на запрошений вечір до Станіславових Коссаковських. Я шукав самоти, а проте прагнув поради приятеля, бо відчував непоборну потребу довірити тяжку свою таємницю людині. Після безсонної ночі написав до Г. Храповицького, закликаючи його до Варшави. 

На аматорській виставі, влаштованій для Корженевського, я зустрівся з родиною Ружицьких. Панна Антоніна була найвродливіша в тому численному зібранні. У великій тисняві лише раз я зміг наблизитися до неї. Якась незвичайна ясність сяяла з її прекрасних очей. Лише кількома словами ми обміняли між собою. Ювіляр урочистості, поважний автор, добре мені знаний ще з Харкова, відвів мене вбік і запитав, чому я не сватаюся до панни Антоніни Ружицької? Він хвалив її вроду і шляхетність почуттів, казав, що давно її знає і має її на прикметі. Я попросив, щоб тут і зараз про неї не говорив; але він продовжував своє, поки я в натовпі не знайшов собі відступу. Потім бачив автора, що сидів поруч із панною Антоніною і жваво з нею розмовляв. 

Через кілька днів після відправлення листа прибув мій приятель, ми оселилися разом. На самому початку відбулася наша велика нарада, я висповідався йому в усьому і ми обійнялися, бажаючи один одному щастя. Увечері того ж дня ми побачили з крісел опери гарне обличчя особи, описаної вранці. Назавтра я представив мого приятеля панству Ружицьким.

Тієї зими родина Генрика Жевуського мешкала у Варшаві. Стефан Цецерський сватався до їхньої молодшої дочки Ядвіги. Щосуботи ввечері я зустрічався у дядька з родиною Ружицьких. На одному такому вечорі, розмовляючи раз із панною Антоніною, я помітив на її гарній руці великий діамантовий перстень. Ця важка прикраса псувала її руку, я сказав їй це відверто. Зізнався і в тому, що мене налякала така поважна ознака; я подумав, що це заручний перстень. Вона дуже тактовно відповіла мені і додала, що цей перстень походить від Іпсілантія, грецького героя. Через кілька днів я побачив ті три діаманти, але вже оправлені в брошку на грудях панни Антоніни. Ми були на якомусь вечорі. Я наблизився до неї і в її очах виразно прочитав, ніби вона мені це словами казала: "Чи ти помітив мою добру волю?" Я відповів їй щирими словами, що ніколи б не зробив зауваження щодо персня, якби знав, що пам’ятний коштовний камінь так швидко зазнає метаморфози. Панна Антоніна відповіла, що тепер їй самій у такій формі більше до вподоби і буде завжди пам’яткою. Я на це вже нічого не відповів, у найвищому сп’янінні щастя опустив очі. Після довгої паузи ми поглянули один на одного...

Від цієї хвилини вона вже запанувала над моїм серцем, думками і волею. Назавтра я просив тітку Юлію з Грохольських Жевуську, щоб від мого імені просила Ружицьких дозволу свататися до їх старшої дочки. Відповідь була сприятлива! Я подякував батькам за неї, коли прийшов із ними попрощатися. Вже треба було повертатися до Кальнабержа, щоб упорядкувати дім відповідно до мого нового становища. Разом із приятелем я здійснив цю поїздку і ввечері у Велику суботу ми вже були під моєю стріхою. Дзвони Воскресіння розбудили мене досить рано, щоб я міг прибути до Сурвілішок вчасно. Я з піднесенням дякував Подателю всього за моє щастя, за Антоніну. Через кілька днів після мого повернення додому я отримав лист від тітки Жевуської, вона призначала в ньому липень як термін мого візиту до панства Ружицьких в Україну.

Коли ввечері я приїхав до Віжунів, то застав Матір, вже три дні чекала на мене, трохи сумна і неспокійна, хоча намагалася цього не показувати. Поверталася з довгої дороги, бо відвідала всіх чотирьох своїх дітей і 22-х онуків та онучок. З Буковця поїхала до Мірополя, з Мірополя до Бержан, усюди її приймали з пошаною і любов’ю, а тут сама одна на сина і невістку мусила чекати... Панство Гротковські відвідали її, щойно дізналися про приїзд. Коли я увійшов, сиділа самотня, я впав до її ніг і почав просити, аби зволила дочекатися Антосі. Погодилася на це одразу, хоча була холодна рання осінь і дорога вже псувалася. 

Як понадвечір ясного дня сонце, перш ніж зайти, лагіднішим, але ближчим світлом усі земні творіння навідує, ніби ніжно із ними прощаючись, так шанована Матір моя на схилі життя бездоганного і працьовитого здійснила велику останню свою подорож, прощаючись у їхніх домах з усіма чотирма своїми дітьми і їхнім потомством... І до нас, наймолодшої пари, наблизилося її сонце, востаннє щедро проливши промені досконалого розуму і серця. Надзвичайно велика різниця масштабу мого дому і способу життя у Віжунах від своятичівського, кейданівського і бержанського дворів давала колись моїй Матері нагоду до лагідних зауваг і веселих жартів. Тепер, коли я її в домі своєму приймав, хоча нічого не було доробено, ні житло, ні сад, ні подвір’я, проте жодного слова критики я не чув, а навпаки, лише слова заохочення і доброї надії. Сама розважалася зранку щодня книжкою, без якої ніколи не подорожувала, а я тим часом господарством і справами займався, від дванадцятої вже невідступним був її товаришем.

Через тиждень після мене приїхала вже з нетерпінням очікувана Антося. Вона одразу зуміла оживити цей пам’ятний візит матері, хоча сама була втомлена після подорожі. Через 2 тижні я відвіз матір до Вільна, а звідти до Своятичів. У Вільні тиждень ми пробули у тітки Каролової, старшої рідної сестри моєї матері. Тут сходилися давні знайомі, щоб побачити і вшанувати цих двох достойних матрон, які давали молодшому поколінню яскраве уявлення про старе покоління і минулі часи. Дві поважні сестри, однак, були мало подібні одна до одної. Після ранньої смерті матері (Францішки з Жевуських) найретельніше виховані добрим батьком, вони пережили різні перипетії. Тітка моя Фабіанна Каролева Чапська була багата і щаслива, а моя мати Софія Станіславова Чапська ділила катастрофу банкрутства свого чоловіка і лише в старості, коли її двоюрідний брат Александр Обухович записав їй у доживоття Липу, а у дідичство Деревну, могла вважатися заможною. Звідси була велика різниця характерів і поглядів на світ та людей у сестер. Моя Мати ніколи не була ощадливою, але й не марнотратною; не надавала великого значення накопиченням, але й жодної показності не любила. Живучи зі Своятичів, не зменшувала раз установленого стану видатків і не збільшувала його, коли додалися доходи з Липи і з Деревни. Наділена великою чутливістю і запасом сил розуму і характеру, вона впливала назовні. Любила літературу, багато читала і писала, і, беручи участь у навколишніх суспільних змінах, краще їх розуміла і розумом, і серцем, ніж її ровесниці та навіть ніж її рідна старша сестра.

Восени 1862 року моя дружина оселилася з дітьми у Вільні. Я, будучи посередником, мав залишитися у Віжунах, а розвезення і розкладання по громадах грамот завадило мені бути при пологах Антосі. У жовтні народився Стась, гарна дитина. У листопаді я приїхав до Вільна і застав дружину дуже слабкою, а проте вже почала ходити. На свята поїхав у Своятичі і коли звідти повернувся, щоб Новий Рік 1863 почати з дружиною, застав її тяжко хворою. Навесні дуже повільно відновлювала здоров’я, у травні вже виходила зі мною на прогулянку. Якось увечері пішли ми удвох до ботанічного саду, вона була в чорній барежевій сукні, в білому капелюсі. Зустріли в пустому саду чиновника для особливих доручень графа Ожаровського, який, побачивши ці два заборонені кольори: білий із чорним, наблизився до нас і довго придивлявся. Ми відразу вийшли з саду і повернулися додому, уникаючи пригоди.

9 червня 1863 року мене вже заарештовано! Дарма, що вже десятий рік минає від цієї пам’ятної для мене дати, саме вже її наближення порушує порядок дат і послідовність спогадів мого минулого. Останні роки свободи лише побіжно міг згадати, бо все зникає в образах моєї душі перед яскравою луною неминучої катастрофи. Не розводився над щасливим моїм співжиттям з досконалою дружиною, над радощами з підростаючими дітьми, над благословенням життя, свободи і сільської праці, бо збирав рештки сил збентеженого розуму, щоб оповісти ще історію останніх років в’язниці, хлопства та вигнання...