Каспар Куницький, ймовірно за сприяння тестя, отримав уряд підчашого чернігівського, а за посагом його маєток Торговиця на Волині, який пізніше перейшов до Людвіки Елеонори. Торговиця була містечком із Магдебурзьким правом і привілеєм на проведення трьох ярмарків на рік, замком, церквою, ринковою площею, передмістям і власною митницею [40, 41], була центром маєткового ключа, до якого входило дев'ять довколишніх сіл. Куницький також доклався до її розбудови, за що у 1680 році отримав позов від мешканців Берестечка, які вимагали компенсації 20 000 злотих за спустошення лісів на будівництво (ймовірно, розбудову) замку, домініканського монастиря та костелу в Торговиці. 

Від першого шлюбу, крім доньки, Куницький мав трьох синів: Домінік і Францішек померли до 1688 року, Станіслав, імовірно, дожив щонайменше до 1723, помер неодруженим. У 1686 році, після смерті Маріанни з Беневських, від імені цих дітей було подано позов на весь уряд гродський луцький за невведеня їх у власність Торговицею, а у 1694 році вони наклали на уряд гродський володимирський баніцію [32] — ці уряди і цей спосіб ведення справ шляхом дискредитації судів побачимо і у подальшій оповіді. 

Удруге Каспар Куницький одружився з Анною з Потоцьких, вдовою Михайла Флоріана Жевуського, і у 1693 році отримав староство чулчицьке, ймовірно через дружину, бо після його смерті воно перейшло не до його дітей, а до її сина від першого шлюбу Францішека Жевуського. Той, в свою чергу, одружився з Анною з Куницьких, племінницею Каспара по брату Мацею. Ще одна донька Мацея Куницького, Кристина Софія, стала дружиною Людвіка Вікторіана Верещинського, товариша Вацлава Петра Жевуського, якого ще згадаємо на цій сторінці. 

У другому шлюбі Каспар Куницький мав трьох дітей: доньку Агату з Куницьких Стемпковську, заміжню за каштеляничем брацлавським (імовірно Томашем) Стемпковським, та синів, що робили кар'єру під патронатом примаса Теодора Анджея Потоцького, брата їхньої матері: 

• Міхал Ігнацій Куницький (1698-1751) став значним церковним діячем, краківським суфраганом, єпископом арсіоненським, обіймав посади декана гнєзненського і абата могильського, головував на трибуналі коронному, а з 1733 виступав дипломатичним представником Речі Посполитої у Ватикані. Мав репутацію бездоганної доброчесності. Був опікуном Антонія і Ігнація Красицьких, онуків зведеної сестри по матері Елеонори Анни з Жевуських Красицької, і під його впливом останній також обрав церковний шлях, став примасом і визначним письменником свого часу [39].  

• Юзеф Марек Куницький (?-1742/3) був хорунжим панцерної хоругви примаса, депутатом і скарбничим трибуналу, підкоморієм холмським з 1738 року. У шлюбі з Констанцією з Вижицьких нащадків не залишив, і його спадок значною часткою перейшов до Жевуських. 

Однак, з доступних джерел не видно, щоб Жевуська з Куницьких цікавилася чи втручалася в політичні питання, як деякі інші впливові дами того часу, зокрема Ельжбета Сенявська з Любомирських чи Анна Дольська з Ходоровських. Радше можна припустити, що її амбіції були суто світськими: придворні призначення, урочистості і шлюбні партії. Як пише Божена Папіолек, дослідниця жіночих магнатських дворів, оскільки у Речі Посполитій не було королеви і бракувало її двору, де б могли виховуватися та складати шлюбні партії дівчата з магнатських родин, гетьманша спробувала перебрати цю королівську функцію на себе, однак зазнала невдачі через опір матерів, які не бажали віддавати під її опіку своїх доньок [16]. 

Певно, вони мали резон, бо одна з власних доньок Жевуської стала жертвою придворних інтриг матері: Анні Людвіці було призначено стати фрейліною Марії Юзефи, нареченої королевича Фридриха (майбутнього короля Августа III), у почті панянок, що мав скласти її близьке оточення після весілля. Однак перед тим Август ІІ відмовився надати посаду камергера одному з клієнтів Людвіки Елеонори, і вона спробувала натиснути на короля тим, що не допустить доньку до двору, якщо бажане їй призначення не відбудеться. Оскільки тиск не допоміг, матір віддала Анну Людвіку Жевуську до монастиря бенедиктинок у Львові [13]. Відповідь короля на цю ситуацію дипломатична: він докоряє, що порушивши дану йому обіцянку гетьманша перевищила свої повноваження, вимагає пояснення, а водночас заграє з її амбіціями: "Насамкінець мушу вам сказати, що я довідався, що Віденський двір був би дуже радий, аби частина дружок нареченої була з польської шляхти. Тож прошу вас заздалегідь подумати, кого ви вважатимете можливим і доцільним, щоб можна було вжити потрібних для цього заходів, і насамперед, яких урядників польських направити до Дрездена [на весілля]". 

Чи досяг маніфест розголосу, а чи просто у відповідальних осіб "дійшли руки" залагодити справу, але вже за півтора місяця 4 жовтня 1732 року у Варшаві була укладена угода про опіку над Людвікою Елеонорою Жевуською з Куницьких. Вона побіжно пояснює погане утримання пані гетьманової у Торговиці тим, що її опікун Петро Мйончинських мав "свої перешкоди як публічні, так і домашні", які не дозволили йому приділити опікунству достатньої уваги. У зв'язку із цим даною угодою він передав безпосереднє здійснення опіки Міхалу Ігнацію Куницькому суфрагану краківському, тобто зведеному брату гетьманової вдови "як найближчому [родичу] з дому Куницьких". Новий опікун (точніше суб-опікун) зобов'язався "згідно з природною своєю прихильністю [до підопічної] надавати [їй] належну опіку", а також сумлінно керувати її статками і маєтками "і взагалі виконувати все, що до опікунства належить" [30]. 

Жевуські, сини підопічної, як ще одна сторона угоди, підтвердили згоду на передачу опіки і узяли на себе зобов'язання "жодної перешкоди не чинити", але наголосили на вимозі, "щоб під цією опікою ксьондза суфрагана пані гетьманова нічого в майбутньому аж до своєї смерті проти опіки, яка має залишатися в цілості й непорушності, не могла чинити, жодних публічних актів, чи то щодо відчуження майна, чи диспозицій, чи записів сум, чи дій на шкоду честі своїх синів, не здійснювала". Окремим пунктом прописано, "щоб пані гетьманова не їздила до великих міст і взагалі до жодних місць, де є публічність". Згадується Сусанна Сабіна, незаміжня донька гетьманової, яка мала б бути під наглядом матері, але, з огляду на стан тієї, утримувалася у родича Людвіка Вікторіана Верещинського. Угоду було підкріплено підписом примаса Теодора Анджея Потоцького "як близького родича й протектора обох домів" — брата Анни з Потоцьких 1 Жевуської 2 Куницької, дядька і покровителя Міхала Ігнація і Юзефа Куницьких. 

9 травня 1733 у Луцькому замку Жевуська з Куницьких видала новий маніфест проти своїх дітей. Хоча це прямо суперечило забороні, ухваленій в попередній угоді про опіку, його прийняв до актів луцьких гродських Юзеф Миколай Чорнолузький "регент каптурових судів воєводства волинського повіту володимирського, намісник бурграфства і луцького замку". (Побіжно можна зауважити, що обидва маніфести на користь вдови гетьманової були видані представниками тих самих урядів, луцького і володимирського, проти яких вона раніше позивалася і на які накладала баніції: чи не мала вона певний вплив на них? — але це "на правах" припущення).

У маніфесті викладено її версію попередніх подій, у емоційній і доволі сумбурній формі. Зокрема, уперше обвинувачення спрямоване не лише проти синів позивачки, а й проти доньки Сусанни Сабіни, яка буцімто "найперша" спричинила розвиток подій: "перебуваючи під природною опікою своєї матері" і "не бажаючи зносити опіки, яка для доброї й належної освіти кожної молоді є проторованою дорогою", змовилася з братами, "інтригуючи проти маніфестантки своєї рідної Матері", і повідомила їм про її активності у варшавському палаці. Якщо насправді пані гетьманова виявляла ознаки певних "variationem mentis", то не дивно, що саме донька, перебуваючи під опікою матері, мала можливість першою помітити "червоні прапорці" в її поведінці та намірах і повідомити братів. Але сама матір-маніфестантка вбачала причину "змови" у бажанні заволодіти її майном. За її словами, дізнавшись про його накопичення у Варшаві, сини запросли матір завітати "до маєтків на час карнавалу" і там (напевно безпосередньо у Торговиці) її "схопили й до ув’язнення посадили тяжкого та нечуваного ніколи від дітей щодо батьків", а майно її, що лишилося у Варшаві, "присвоїли". 

Подальший перебіг сімейного конфлікту наклався на політичні події. Примас Теодор Потоцький, "гарант" угоди про опіку над гетьмановою, був одним із лідерів табору Станіслава Лещинського і 12 вересня 1733 року на елекції у Варшаві проголосив його королем. Вже у 1734 році був захоплений у полон росіянами в Гданську і ув'язнений. На боці Лещинського виступали і обидва брати Жевуські, сини пані гетьманової, а також і її брат Юзеф Куницький. Северин Юзеф був серед підписантів Дзіковської конфедерації на підтримку Лещинського від 5 листопада 1734. А Вацлав Петро з лютого 1734 року керував обороною Кам'янця, готуючи фортецю і місто під загрозою наступу московського війська, що підтримувало іншого кандидата на корону, королевича саксонської династії, майбутнього Августа III.

У 1734 році завершився строк трирічної оренди Ленчни, і генеральний возний Себастьян Хомицький знову ввів у володіння маєтком Людвіку Елеонору Жевуську з Куницьких: для цього вона мала бути визнана "дієздатною", тобто обмеження на її діяльність, встановлені угодою про опіку, були проігноровані. Можливо, це спричинило новий судовий процес між нею та синами, а може він і не припинявся, але справа знов активізувався у 1735 році у люблінському гродському суді та трибуналі. Обидві сторони виступали і як позивачі, і як відповідачі. Однак, зауважимо, що Вацлав Петро Жевуський, з огляду на його відсутність, не міг брати у ньому безпосередньої участі, немає також відомостей про участь Міхала Куницького, опікуна. 

Люблінський суд ухвалив своє рішення 10 жовтня 1735 року. Цей вирок цілком характерний для судочинства Речі Посполитої, яке було орієнтоване не на пошуки справедливості, а радше на врівноваження шкоди від конфлікту обох сторін. Якщо грубо підбити підсумок, то формально суд став на бік Людвіки Елеонори Жевуської з Куницьких, але фактично вдовольнив основні вимоги її синів. Передовсім, встановлення опіки над гетьмановою вдовою було визнано обґрунтованим і законним, але надалі скасовано, оскільки вона" особисто з’явившись на нинішній судовий розгляд, користується повнотою розуму та здоровим глуздом". Суд визнав її "здатною до самостійного розпорядження власними справами" і дозволив надалі самостійно користуватися своїм майном, "але тільки користуватися, а не зловживати". Це передбачало ряд обмежень: не дозволялося продавати чи заклади маєкти, а тільки віддавати в оренду на строк до трьох років і за обґрунтованою вартістю. Майно Станіслава Матеуша Жевуського, яке той заповів синам, мало перейти до них "з огляду на збереження батьківського надбання для синів та їхньої гідності, для суспільної користі і служби Речі Посполитій", а матері було заборонено на них претенувати. І навпаки: сини мусили повернути матері її майно, що опинилося у них в користуванні. Натомість ту власність, яку вона встигла передати синам до встановлення опіки, суд закріпив за синами, "незважаючи на її ж настійливі протести".

Вартує на увагу пункт ухвали, який застерігав проти поширення інформації, що могла б завдати шкоди репутації учасників конфлікту. Суд постановив, "щоб такі документи були цілком вилучені з усіх публічних актових книг, де вони містяться, [...] щоб надалі вони більше не поширювалися". І більше того, "суд зберігає та забезпечує право вчинення позовів щодо покарань урядів та канцелярій, які приймали до публічних актів подібні насмішки, наклепи чи образливі писання". Під цей пункт, безумовно, підпадають маніфести Людвіки Елеонори та її прихильників (певні копії яких, втім, якось збереглися), а також, імовірно, і ті акти щодо її психічного стану, на підставі яких над нею було встановлено опіку. 

Попри скасування опіки, Людвіку Елеонору Жевуську з Куницьких вирок суду не вдовольнив і вона вдалася до закликів щодо протекції до можновладців. Так, у листі до Михайла Казимира Радзивілла "Рибоньки" від 15 жовтня: "Прошу, аби пам’ятали всі мої інтереси у заподіяній мені великій кривді відомій, яка до самого бога про помсту волає, адже маю декларацію ясновельможного князя каштеляна краківського [Януша Антонія Вишневецького], тестя вашої княжої милості і мого добродія, а також ясновельможного князя [Павла Кароля] Сангушка, мого добродія і вашої княжої милості вуйка, якого просила, коли він проїжджав із Варшави до Дубна, бо суд спокушається жадібністю, а оскільки є що грабувати з обох сторін, то не прагне швидко закінчити і зробити цю справу безсмертною, не даючи чесної сатисфакції в такому великому криміналі та кривді фортуни" [26, 36]. Посилання на буцімто протекцію родичів можуть вказувати на те, що гетьманова вдова була не певна щодо позиції її адресата, адже той добре знав її синів особисто, як і згаданий Вишневецький, який раніше навіть розглядав Северина Юзефа Жевуського як потенційного зятя. 

(Принагідно можна зауважити, що зі збережених листів Жевуської з Куницьких до Радзивіллів більшість написана акуратним почерком секретаря з її власноручним підписом. Декілька листів, написаних її власною рукою, вирізняються нерівним почерком і сумбурним текстом [36].)

Януш Антоній Вишневецький, який раніше виступав за Станіслава Лещинського, нещодавно визнав Августа III і був ним призначений для розгляду справи Жевуських та досягнення в ній компромісу. У листі до нього від 10 листопада Людвіка Елеонора вимагає маніфесту проти рішення люблінського суду: "Припадаю до ніг вашої княжої милості здавна батька й добродя, висловлюючись без жодного остраху нічого не вартого декрету [тобто судової постанови], бо перед богом і правом за що маю боятися? І не поступилася б ані на крок хоч би й до судного дня, аж поки публічна кара не спіткала б їх [її синів], але, бачачи їх радше в могилі, аніж на землі, не протягне їхнє життя довшого суду, а хто раз помре, той рідко оживає, смерті ж їхньої ніколи не прагнула, лише особливої кари на кожному суді [можливо, "на земному і небесному"]. Отож, коли настає ласка вашої княжої милості добродія і найяснішого короля його милості пана мого, що цей кримінал будете судити, то не дасте мені кривди вчинити, ні честі, ні фортуні моїй. Не треба пояснювати вашій княжій милості добродієві, хто перший у всій нашій Речі Посполитій умітимеш належно вчинити, бо ця справа стосується сумління, честі моєї і фортуну, і торкається делікатного сумління вашої княжої милості добродія. Тому охоче йду на суд вашої княжої милості добродія, якого всі народи величатимуть, що зробиш так, як бог, честь і сумління кажуть. І король його милість пан мій, знаю, не допустить щодо мене того, аби такий кримінал пустити безкарно, бо тут ідеться про честь усіх батьків і на майбутні віки. Чекаю, отже, часу, призначеного вашою княжою милістю добродієм, на цей компроміс. [...] 

Тим часом, 31 жовтня 1735 року Станіслав Лещинський офіційно зрікся претензій на корону і власноручним листом звільнив Вацлава Петра Жевуського від присяги на вірність та спонукав до визнання Августа ІІІ. Новий король, у свою чергу, розумів нагоду об'єднати країну під своєю владою, перетворивши впливових супротивників на союзників, і заволів спрямувати посередництво у справі Людвіки Елеонори на її умиротворення. Це, звісно, не відповідало б її очікуванням, з огляду на ту непоступливість і навіть жагу помисти, якими просякнені її листи, виходячи за рамки епістолярного етикету. Ймовірно, це спонукало Августа III долучитися до медіації особисто та написати два листа від 7 грудня: до Людвіки Елеонори "аби з синами замирилася" і до Вишневецького "аби Жевуських матір з синами погодив" [23, 26]. У них він не пропонує ніякого певного рішення, але дає ясно зрозуміти, що не збирається заохочувати претензії гетьманової вдови. До неї пише: "Лише нікчемні серця простолюду через перші-ліпші прикрощі схильні до гніву та помсти, тоді як більш спроможні до християнської досконалості не дозволяють навіть найбільшим нещастям узяти над собою гору, а мужньо долають усі негаразди за прикладом Спасителя, і таким чином роблять їх легкими і приємними для себе". А до Вишневецького: "Жодною мірою не можемо сумніватися, що, маючи таку силу переконання, ваша милість значно швидше та легше примирить та заспокоїть вельможну Жевуську, воєводину белзьку, гетьманшу велику коронну з її власними синами, в яких ми вбачаємо гарну вдачу та славну відданість публічній службі" [26]. 

Хоча конфлікт матері з синами був "зам'ятий", їхні стосунки, вочевидь, від того не покращилися. Як пише Розалія Жевуська: "З цього моменту мати була надзвичайно злою до нього [Вацлава Петра Жевуського], його дружини [Анни] Коломби та [їхніх] дітей, яких вона присягалася ніколи не благословляти" [2]. У свою чергу, Жевуські теж воліли про неї не згадувати: як зазначив Вацлав Новаковський, дослідник XIX століття, який намагався розібратися у цій справі: "Про подальшу долю Людвіки Жевуської з Куницьких нічого не відомо, [...] вона навіть не згадується у Мартирологу Олеського монастиря капуцинів, заснованого її сином Северином Юзефом, де її мало б бути згадано, оскільки там записані дати смерті інших членів родини Жевуських". Дослідник припустив, що вдову було поховано в її маєтку у Торговиці. З огляду на це, ймовірно, саме їй належить труменний портрет з гербами Жевуських і Куницьких, випадково знайдений під час українсько-польської війни 1918 року "в окопах на річці Іква поблизу Млинова", що також поблизу Торговиці. За музейним записом, невідомий оповідач (імовірно, Адам Волянський із Рудки на Волині) так описав його долю: "31 жовтня 1918 року я виїхав із Млинова (Ходкевичів), везучи труменний портрет на срібній блясі для Національного музею в Кракові. У Бродах мені повідомили, що потяги не ходитимуть (почалося українське повстання), тому разом із невідомим супутником ми вирушили до Львова пішки. Мій супутник, пан Шишилович, запропонував нести портрет і наполегливо ніс його три дні й три ночі, поки ми не дісталися охопленого боями Львова, тим самим урятувавши цю пам’ятку для музею" [42].