— Адже я писав для тих "деяких" сцен, чого ж вони тепер хочуть від мене? Я прийшов до них із повними жменями праці, із серцем відкритим і надією окриленим — а що отримав натомість? Жовч, сарказм, іронію — ось і все! 

Крізь пурпурові фіранки вікон весняне сонце, що поволі заходило, кидало кривавий відблиск на біле чоло автора "Фаустини", який сидів переді мною зі щойно надісланим мені номером однієї з варшавських газет, у якій анонімний автор (о! бо тільки так ці панове сміливі) наводив цитати з "Фігаро" і розсипав іронічні натяки на те, що пан Жевуський перейшов на французький ґрунт, на сцену театру Porte Saint-Martin, і цими натяками прагнув хоча б частково стерти позитивне враження, яке щойно поставлена драма справила на паризьку публіку.

Стерти? — так, у свідомості тих, хто дивиться крізь призму особистих інтересів і керується дрібномістечковою заздрістю, — але ніколи не знищити в переконаннях тих, хто, так само як і я, супроводжував тріумф пана Жевуського і, завжди глибоко вірячи в його непересічний талант, з радістю переконався в успіху "Фаустини".

І поки автор "Альфредини" ще раз перечитував уривок, що стосувався його, без жодного сліду колишньої тривоги на своєму спокійному, по-дитячому лагідному обличчі, я подумки відтворювала побачену напередодні низку картин, що зливалися, мов гармонійний акорд, сповнений багатства світла, тіней і незрівнянної розкоші барв.

Жевуський безумовно є тим, кого французи називають "un chercheur" [шукач]! Він постійно, безупинно, без жодної хвилини перепочинку шукає чогось нового, чогось, що не відштовхне шаблонною пліснявою, і коли знаходить, хапає цей предмет із гарячковою жадібністю скнари та вливає в нього все своє розуміння краси, яке плекає у своїй душі. Жевуський насамперед живописець, і своє перо він змочує в палітрі яскравих барв, часом пом'якшених блідими півтонами любовного екстазу.

Те, що він переносить на папір, він спершу бачить, мов візіонер, який із темної напівімли й хаосу переплетених думок раптом помічає постаті, що набувають форми, пов'язані між собою ниткою спільних почуттів або ігор долі. І тому у "Фаустині" є ціла безодня могутніх образів, залитих сонцем або вимальованих на тлі блискавок, що тремтять пристрасним шепотом закоханих, які цілуються. "Фаустина" сценічна від початку до кінця, вона прекрасна, але не написана павиним пером пихатого романтизму. Класичні складки її одягу не драпіруються у прямі, банальні лінії трагедій Вольтера чи Корнеля, — тут є злами Расіна з пошматованими бурею лахміттями Шекспіра. Тут передусім є оригінальна сміливість, те невловиме, що дивує, вражає і, зрештою, захоплює. Тут є народ, маса, — якій, мов Галатеї, Жевуський дав душу, оживив її, кинув у вир події й усією каскадою цієї могутньої, велетенської душі раптом ударив у груди банально консервативних французів.

І раптом паризька публіка, що звикла бачити своїх п'єро в білих масках мармурових клоунів, чорні панчохи своїх танцівниць, перетяті жовтими підв'язками, або паперові фігурки Тоск, Клеопатр, Теодор та інших скелетів, створених Сарду для Сари-скелета, — була цілковито приголомшена цією лавиною кількох сотень оголених рук, що жестикулювали під яскравим сонцем на форумі, цим ревом сотні грудей, які вимагали крові, цим переслідуванням натовпу, п'яного від жаги вбивства, який кидав до ніг Фаустини залитого кров'ю й агонізуючого, мов звір, Аппера!

Уся трагедія життя Фаустини та її чоловіка Марка Аврелія, цієї сонячної постаті, виплеканої автором, зрада жінки, сповненої темпераменту, її метання в путах шляхетності чоловіка, який прощає, пошуки нового спільника насолоди й злочину, знаходження Кассія, нарешті падіння і смерть — ось у кількох словах зміст усієї трагедії.

Фантазія змусила пана Жевуського відступити від історичної правди, зібрати в акті розтягнуті в часі події, зв'язати їх й створити цілість, але ця цілість дихає бездонною пристрастю, серед якої, мов заблукалий птах здалеку, лунає ода Горація:

"Накажеш хай несуть сюди вина й мастила,

І квіти запашні троянди чарівної,

Поки ще вік і статки, поки доля мила

І пряжа трьох сестер [мойр] не змовкла під рукою" [пер. Миколи Зерова]. 

Очима художниці я дивилася на "Фаустину", і майже в кожному акті бачила картини, що приковували погляд. У першому акті вступ натовпу, який кидається на Марка Аврелія і Фаустину, що тримається за його руку. У третьому акті дивовижно мрійливе тло темного неба, посіченого блискавками. Унизу, серед мармурових колон, на ложі, Фаустина, оточена придворними, нервово шарпає троянди, що обсипають її жовту туніку. У глибині нерухомі постаті музиканток, які грають тиху мелодію, що стогне, мов вірш Верлена.

Входить Кассій із кинджалом у руці, цілить у груди Фаустини, раптом погляди цих двох зустрічаються у спалаху блискавки, кинджал випадає з руки чоловіка, більше того — за чверть години, під гарячим подихом жінки, він стає зрадником, відступником і невірним...

— Візьми мене! — вигукує Фаустина і, вся ще обсипана пелюстками троянд, падає в обійми тремтячого чоловіка...

Завіса повільно опускається, залишаючи по собі спогад про гарячу літню ніч, у якій троянди, вино, тремтливі звуки арф і шелест поцілунків зливаються в одну тиху, але водночас могутню пісню — пісню чуттєвого кохання, піднесеного чаром поезії.

Аж от сцена на форумі в четвертому акті заглушує шелест поцілунків злочинної пари. Пензлем, змоченим у крові, серед могутніх стін Тріумфальної арки й велетенських статуй автор створив цей plein-air, сповнений повітря й жаху. І все тут наростає, розпалюється, кипить життям і розкішшю ситуації. Мов лев у своєму роздратованому благородстві, раптом з'являється Марк Аврелій — страшний, грізний, невблаганний. Він тягне за собою Кассія, загорненого в темне вбрання раба, злочинця, до якого вже рветься натовп, жадібний до крові переможеного, той самий натовп, який ще мить тому волав на честь цього ж Кассія, вважаючи його переможцем.

І сама Фаустина, під тиском чоловіка, хриплячи, вичавлює зі стиснутого горла смертний вирок своєму коханцеві, який ще недавно шукав її уст і притискав до своїх грудей! Цей жах ситуації, залитий сонячним світлом, під найчистішою блакиттю неба, на якому вирізняються білі контури статуй, справляє величезне, незабутнє враження раптово побаченої картини, величної за своїм розмахом, осяяної світлом, але водночас похмурої від крові, що заливає руки натовпу.

Унизу, в жовтому мерехтінні канделябрів, лежить закривавлений труп Аппера, спільника заколоту, розірваного натовпом, якому Марк Аврелій кинув тіло зрадника на поживу, на поталу. Цей труп торкається блакитного вбрання Фаустини, яка, бліда й тремтяча, просто виє від болю й розпачу. Позаду неї весь сенат — білий, на вигляд незаплямований і сповнений гідності — світлою хвилею заливає сходи палацу.

У глибині золотаві щити війська мерехтять у просторі. На їхньому тлі гармонійна постать Марка Аврелія, огорнутого пурпуром, панує, зростає у своїй помсті зневаженого чоловіка-Цезаря. Мов чорний їжак, припавши до землі, зіщулився Кассій, устами коханої засуджений на смерть. А просто під Аркою страшенна чорна маса, стоголовий натовп, п'яний від жаги шматувати людське тіло, ниций натовп, що виє, мов зграя шакалів, яких б'є батіг наглядача і тримає в покорі, але яких безперестанку проймає тремтіння бунту.

Щоб створити таку картину, дати їй душу, життя, слова, гідні цього малюнка, — треба мати талант, треба мати велику силу й палку фантазію. Жевуський мав цю силу, мав цю фантазію — він прийшов і переміг скептичну й насмішкувату паризьку публіку. Тепер він стоїть на міцному ґрунті й має широкий обрій, на якому може вільно діяти. Що він ще багато чого створить, у цьому я не маю права сумніватися. Хто, як він, попри огидну неприязнь певної частини варшавської преси, не втратив своєї сили, а навпаки, пройшовши крізь цей болісний вогонь, вийшов із нього переможцем, — той ще створить для нас не одну могутню картину, подібну до тієї, що вчора постала перед нами зі сцени паризького театру.

Я поглянула на Жевуського, який тепер, відклавши газету, сидів переді мною, сумно вдивляючись удалину. У цьому погляді була якась туга — ніби за тим, що не здійснилося, якесь палке прагнення чогось більшого, що рвалося з глибини його душі.

Якусь мить ми обидва мовчали. Навколо нас панувала така тиша, яка лише інколи блукає вулицями Парижа.

Раптом Жевуський підняв голову і добродушно усміхнувся.

— А все ж я до них ще повернуся! — додав він, показуючи рукою на варшавську газету, що лежала на підлозі. — Повернуся! Незабаром!

Невиправний!..

Європейська сцена його визнала, Париж обсипав його оплесками, а він каже: "Повернуся"!..

Навіщо, мрійнику?

"Жевуський", — повільно вимовляв граф своїм інтелігентним і іронічним тоном, — це вимовляється як "je vous aime [я вас кохаю]"… Це ім’я, яке публіка ніколи не вміла добре вимовляти і яке не хотіла запам’ятати, — яка книга, яка стаття сьогодні його згадує? Скільки попелу за десять років осіло на творах Станіслава Жевуського! І все ж, з усіх тих, хто наблизився до такої людини, такої вабливої самобутності, хто міг би її забути? 

Він, кого примхи долі зробили небожем Оноре де Бальзака через шлюб ("... Моя тітка, пані Ганська, якій Бальзак зробив величезну честь спати з нею…"), — чи не нагадував він справді постать, що вийшла з "Людської комедії"? Коли я познайомився з ним у 1903 році, він вже не був нічим іншим, як тільки професіоналом пера. Хворобливий і розорений, він зробив письменницьку працю своїм ремеслом з найгіднішою відвагою. Він убив у собі клубмена і гуляку; філософ-поет їх пережив. Драматург, відправлений у відставку, він публікував тут і там якийсь роман. Але передусім це були хроніки, критичні статті, філософські есеї, переклади п’єс і новел, які Станіслав Жевуський постачав газетам Франції та закордону, де співпрацював трьома мовами. У редакціях, де його знання і його розум не піддавалися сумніву, охоче згадували минуле цього колеги, його щедру і марнотратну молодість і галас, що здійнявся довкола його "Тіберія в Капрі", який став подією в театральному Парижі тридцять вісім років тому. Уяву нашого старшого покоління засліпила казкова розкіш постановки, керованої в усіх значеннях цього слова самим автором п’єси.

Другий Філоксен Бойє, граф мав свою легенду — у якій, як мене запевняли, було багато правди. Зі Станіславом Жевуським хіба не є неймовірне правдою? Ця легенда наполягала на зневажливій безтурботності, з якою польський великий пан допомагав актрисам, грекам, театральним підприємцям, усім прохачам літератури або куліс поглинати його спадщину. Чи ті насолоди, яким він віддав свою форту­ну і своє здоров’я, були для Станіслава Жевуського лише приводом публічно нудитися? Його найменш спостережливі товариші могли помітити, що цей зіпсований філософ вважав своїм тріумфом залишатися вищим за ці такі дорогі розваги — до яких він вдавася, можливо, лише підкорившись тому тривожному романтизму, який заклало його походження. 

Серед похмурих безладів і, до того ж, нещасливих любовних історій він виявляв симптоми лише однієї, але нестримної пристрасті — пристрасті до читання. Він носив бібліотеку в своїх кишенях і продовжував через улюблені книги свої неокантіанські студії будь-де, де б не опинився — у шинку, у гральному будинку чи у коханих подруг. Чи додавав графу насолоди той подив, який ця звичка викликала у свідків? Ми цього ніколи не дізнаємося. Одна з найвідоміших жінок тогочасного Парижа розповідала, що щоразу, коли Жевуський вечеряв із нею, він не вимовляв і чотирьох слів: він читав.  Роздратована, одного вечора вона сказала:
— "Але чому ви навіть не відкрили рота, якщо самі мене запросили?"

Він відповів тоном найуважнішої галантності:
— "Тому що, моя мила, я хотів, аби ви з’їли якнайбільше."

У ті часи, коли ще не було звичаю ставити на зелене сукно ціну фабрики чи пароплава, ставки Станіслава Жевуського були знамениті поміж rue Taitbout і rue Royale. Роблячи ставку, він читав; і яким би значним не був його виграш чи програш, він не закривав книги, яку тримала його ліва рука. Однієї ночі, після низки невдач, цей блискучий гравець раптом утратив холоднокровність, яка здавалася майже нелюдською і якою фахівці захоплювалися вже двадцять років. Він кинув свою книгу, підвівся, схопив великий срібний канделябр із запаленими свічками і одним рухом, з розмахом, спрямував його в інший кінець салону, у дзеркало, де вогні і відбитки розбилися в одному гуркоті. Потім, відштовхнувши переляканих круп’є, гравців і слуг, граф Станіслав Жевуський вийшов без поспіху… Це була його остання партія баккара.  

Пан Жевуський жив і працював лише при світлі ламп. З яких розчарувань, образ і сплінів складалася його відраза до справжнього світла? Віконниці його помешкання на першому поверсі на rue de Florence [№8] завжди були зачинені. Він виходив з дому лише тоді, коли запалювалися театральні рампи. Йшов дивитися нову виставу або вкотре послухати оперету на свій смак, затримувався на кілька годин у дружній газетній редакції, а потім, повернувшись, ходив по своєму житлу до світанку, дратуючи сусідів. Удень він спав, не довго, між двома чашками молока, двома булочками і двома статтями.

Цей чоловік без режиму давно вже пристосувався до вбрання без фантазії, своєрідної уніформи, над якою сам жартував у своїх епіграмах: граф незмінно з’являвся весь у чорному з голови до ніг — занадто високий чорний фетровий циліндр, велике чорне ратинове пальто, зашироке, задовгі чорні сукняні штани і чорний редингот, що широкими полами підіймався аж під підборіддя — свого роду зношена левіта [довгий сюртук] полковника літератури у відставці на півставки. Я не пригадую, щоб бачив на худій шиї пана Станіслава Жевуського біле кільце накладного коміра або помічав між лацканами його редингота світлий трикутник сорочки. Можливо, він її не носив, щоб змусити долю зробити з нього щасливу людину? Натомість він ніколи не розлучався з хустинкою; кілька разів за вечір, звичним жестом, розмовляючи, він поправляв її складки в будь-якому дзеркалі, що траплялося йому на очі. Пам'ятаю його під час страшної липневої ночі 1908 року. Спека весь день пропікала стіни. Пара з запахом вакси і кінського гною піднімалася з бульвару, проникала крізь вікна і наповнювала нижній мезонін редакції газети. Відмовившись від пристойностей, деякі редактори зняли піджаки, почервонілі, мов кочегари вантажного пароплава. Станіслав Жевуський, почуваючись добре в цій парильні, застебнутий до самих вусів, зволив зняти своє пальто, але зберіг свою хустину. Чи додавали якогось кокетства його маленькі, тонкі, вигнуті ступні? Не думаю. Він носив не черевики, а чоботи, за давньою модою своєї країни, дуже добре скроєні, але ніколи не начищені, і які до середини литки робили опуклими й закручували, мов штопор, жахливі чорні штани, стрілка на яких давно вже зникла… Ах, ці чоботи автора "Тіберія на Капрі"! Який нігіліст-вигнанець чи польський іредентист, схований у чорній халупі, скроїв і пошив ці архаїчні шедеври? 

Коли погляд проходив по оголеному лобі, виступаючих вилицях, втомлених рисах графа, він зупинявся на густих, величезних вусах, довгі волосини яких, вигнуті мов леза ятагана, закривали рот і врізалися в підборіддя, зменшуючи його об’єм і роблячи його вузьким. Ці вуса були чорні. Щодо автентичності цієї чорноти моя посмертна дружба не буде проводити розслідування. Вони були чорні тим самим матовим і похмурим чорним, що й циліндр, редингот, штани та чоботи Станіслава Жевуського. На обличчі, зблідлому від утоми й страждань, виснаженому безсонними ночами й роздумами, якою несподіванкою була ця нота тріумфальної мужності! Вони здавалися штучно причепленими до обличчя хворого — ці вуса ватажка банди, ґвалтівника дівчат, гусара-пияка й забіяки часів Тридцятилітньої війни…

Чорний і білий, як лист-повідомлення про смерть, пан Станіслав Жевуський не був похмурим. Він перебував у постійному стані інтелектуальної цікавості; він любив невтомною, постійно діяльною любов’ю театральне мистецтво, літературу романів і ідей. Усе цікавило цього розчарованого! Цей напівпомираючий хотів бути в курсі всього, знав усе, запам’ятовував усе; він міг водночас обговорювати найновіший твір якогось німецького або англійського філософа і відтворювати біографію актора, якому доручено роль у сорок рядків у найновішому водевілі пана Фейдо або пана Геннекена. Його флегматичний тон, слов’янські інтонації голосу надавали смаку коментарям, багатим на спостереження і спогади, які він охоче давав щодо літературної чи театральної події дня. Коли його питали про новини щодо його здоров’я, він раптом ставав меланхолійним: — "Ах, дорогий пане Такий-то, я дуже хворий… Мої хвилини пораховані… Так, так… Я думав сьогодні вранці померти…"  Його нервова рука стискала хустину, яка становила невід’ємну частину його особи. Голова трохи відкинута назад, трохи схилена на плече, він трохи опускав повіки. Череп раптом ставав блідим, вилиці ще блідішими, і пан Станіслав Жевуський мав вигляд власного трупа. Бідний дорогий графе! Ми так звикли бачити щодня, як він помирає, що його справжня смерть здавалася нам чимось невиразно неймовірним; і деякі з нас ще не звикли до думки, що остаточно помер цей помираючий із таким живим розумом. 

Станіслав Жевуський, безперечно, був людиною Франції свого часу, яка нестримно зловживала використанням прикметників. Ними він напував свою розмову і свої писання. Можна сказати, що його живили не лише молоко, а й епітети. До того ж упродовж життя він уживав їх з такою розпустою, що прості прикметники вже його не вдовольняли, в них йому бракувало смаку. Він потребував алкоголю суперлативів [найвищих ступенів порівняння]. І навіть до віртуальної потужності суперлативів він намагався додати ще більше сили або м’якості, підйому або солодощів примхами своєї вимови, несподіваним зміщенням наголосу. Але з усіх слів нашої мови "admirable [чудово]" було улюбленим словом пана Жевуського. Він зробив із нього звичний інструмент, на якому не втомлювався грати. Він починав перші склади в низькій октаві "ad"… "mi"…; його голос раптом підіймався, знаходив дуже високу ноту для "ra", потім падав і протягував з субтоном, мов співачка, німий склад "bleeee", якнайдовше, наскільки дозволяло дихання. Бо його улюблений епітет, очевидно, здавався йому надто коротким. Він навіть відчув потребу підтримати його, подовжити, збагатити прислівником, який водночас посилював би значення і надавав йому, для наївних, ніби печать автентичності. "Vraiment [справді]" припало йому до смаку; і він приварив його до епітета, яким так насолоджувався. Vraiment admirable книга, яку Станіслав Жевуський отримав, vraiment admirable комедія, яку він щойно почув, vraiment admirable промова такого-то, vraiment admirable дебюти мадемуазель Ніні… Чи зустрічав він автора блідої вторинності? — "Дорогий мій колего, я сьогодні вранці прочитав вашу статтю… Цілком визначна! Яка глибина, який розум, яка ерудиція! Так, так… це vraiment admi…ra…bleee!" І під прикриттям цього універсального захоплення, яке він зробив своєю спеціальністю, граф міг спокійно плекати іронію…

А якщо якийсь дрібний епізод давав його почуттю гумору привід для розваги? Він уже ніколи його не забував і довго ним тішився. Під час візиту італійських монархів до Версаля в жовтні 1903 року офіційний кортеж був досить ретельно продуманий, і його демократична помпезність виглядала не надто погано під гордими кронами парку… Але позаду карет "à la daumont" прослизнув старий фіакр, запряжений шкапою, керований брудним кучером — фіакр, що здавався позиченим зі складу реквізиту Нового цирку. Усередині сидів якийсь недбало вдягнений чоловік, але в його петлиці красувався великий орденський знак. Блискучий офіцер президентської канцелярії, командант Ламі, раптом помічає цей дивовижний екіпаж, який ганьбить "його" кортеж; він стрімко під’їжджає до чужинця. 

— "Месьє, — кричить він пасажирові фіакра, — що це за огидна карета? Це неймовірно! Не можна супроводжувати очільників держави в такому екіпажі! І взагалі, з якого права ви тут? Хто ви такий?" 

— "Я, — відповідає запитаний скромним і тихим голосом, — пан Кемпфен, директор Національних музеїв."

— "Та чорт забирай, пане директоре, як це людина на вашому місці не знайде кращого фіакра? Сховайте, пане, сховайте цю розвалюху!"

І нещасний пан Кемпфен мусив прибрати свою карету.

Я був свідком цієї маленької сцени; увечері я описав її панові Станіславу Жевуському. Як його надзвичайна пам’ять змогла зберегти такий дрібний анекдот? Багато років потому він весело сказав мені: — "Ви пам’ятаєте?… "огидний фіакр" пана Кемпфена? той наїзд офіцера?" По-своєму він відтворив цей діалог… і за чорним забором вусів можна було здогадатися, що його рот сміється… Цього сміху Жевуського не було видно, його не можна було побачити! Але його було чути… І він був ясний, все ще юний, з юнацькою насмішкуватістю, в якій було багато грації.

Чому ж цей аристократ, цей філософ, який так багато читав, так довго розмірковував, зазнав таких різних долей, цей драматург, цей романіст, цей журналіст, думка якого була не тільки багата й красномовна, а й особиста та гостра, — чому він не проявив усього свого таланту? На жаль! Він виробив собі стиль багатослівний, важкий і гучний, як деякі архітектури Центральної Європи. Його фрази, перевантажені вставками, і в яких рясна, але погано розставлена пунктуація не могла впустити повітря, заповнювали колонки й сторінки непрозорою масою.

Якби він писав так, як говорив! Його мова залишалася прозорою у своїй витонченості; цей медовий потік пропускав світло. Але коли він брав до руки перо, цей польський француз заплутував свою думку в переплетіннях складної риторики, де погано поєднувалися терміни філософського жаргону й штампи слов’янського чи німецького романтизму. Якщо ж мати терпіння уважно читати Жевуського, намагатися крізь цю суміш зрозуміти, що він насправді хотів сказати, то зусилля винагороджуються цінними відкриттями. Глибокі зауваження, проникливі спостереження, дотепні іронії — усе це знаходилося під поверхнею прози графа, під тією корою прикметників, якою вона була вкрита і яку публіка не піднімала.

Хоча він завжди ніби робив зізнання, пан Станіслав Жевуський був, зрештою, найзагадковішою людиною на світі, і про його справжнє матеріальне й моральне життя, можливо, ніхто нічого не знав… Він був закоханий — або вдавав, що закоханий, або вірив, що закоханий — у одну театральну красуню, яку не називав, яка приймала його троянди і відкидала його освідчення. Він безмежно тішився своїм неуспіхом, не забуваючи про нього оголошувати. Його невдачі в коханні стали для нього свого роду темою, яку він із задоволенням без кінця оздоблював меланхолійними й насмішкуватими варіаціями. — "Мене цілковито зневажають. Але вже дуже гарно те, що вона терпить мою присутність. Бідний філософ, жалюгідний інтелектуальний пролетар не може претендувати на те, щоб його залицяння були спокусливими. До того ж хіба я не помираючий? А вона — сама грація. Така сліпуча, вона має право бути жорстокою, як усі весни… Ах, дорогий мій колего, дорогий мій друже, якби я мав вашу молодість, vraiment admi…ra…bleee!"

Поки граф модуляціями виголошував свої скарги й розливав потоки прикметників, його маленькі блискучі очі з холодним блиском іронії стежили у дзеркалі каміна за темним і примарним образом, що був схожий на нього, мов брат, а його рука повільно пестила скроні, наче відкидала назад тінь волосся, яке вже стало невидимим для будь-кого, крім нього самого… 

Але саме в такі хвилини, на декілька секунд, здавалося, що Станіслава Жевуського можна краще пізнати — або принаймні краще вгадати; і, можливо, він був саме тим, ким тоді мені здавався: сентиментальною людиною, яка вкладала багато стоїчної елегантності в те, щоб приховати під оздобами своєї їдкої іронії величезний жаль змарнованого життя.

Восени 1899 року, за кілька днів до того, як залишити своє рідне село, я отримав номер газети "L'Événement". У ній була надрукована стаття на три колонки, підписана Станіславом Жевуським і озаглавлена "Світанок поета", присвячена мені з приводу поеми, яку я опублікував у "La Vogue". Я пишу про це лише для того, щоб поінформувати читача, адже той вірш, якого я не зберіг, був, без сумніву, сповнений бурхливого ліризму й незграбних поривань. Прибувши до Парижа, я негайно кинувся до редакції газети. Літній неодружений чоловік, який підмітав дуже скромно обставлену кімнату, відмовився дати мені адресу пана Станіслава Жевуського, але пообіцяв передати йому від мене листа. "L'Événement", що знавала кращі часи, виходила вже лише вряди-годи й, мабуть, мала небагато читачів. Слава, яку вона мені дарувала, безперечно, не була дуже широкою. Нарешті відповідь її літературного критика надійшла до мого готелю на вулиці Фоссе-Сен-Жак, і я вирушив на призначену ним зустріч.

Автором статті був граф Станіслав Жевуський — польський аристократ, який уже давно цілковито розорився. Він прийняв мене о восьмій вечора у туалетній кімнаті, де перукар, якого він, попри своє зубожіння, усе ще утримував, приходив приводити його до ладу, хоч той був лисим, коли він прокидався наприкінці дня. Його квартира на вулиці Флоренс здалася мені порожньою. Майже не залишилося меблів, а на стінах, замість проданих картин, висіли плакати з кількома сповненими відчаю висловами Шопенгауера. Граф Жевуський був небожем графині Ганської з Жевуських, тієї Незнайомки, яка стала дружиною Оноре де Бальзака і якій великий романіст "Людської комедії" присвятив "Модесту Міньйон" у 1844 році. Я знав цю присвяту напам'ять: "Незнайомці, дочці поневоленої землі, ангелу через любов, демону через фантазію, дитині через віру, старцю через досвід, чоловікові через розум, велетню через надію, матері через страждання і поетові через мрії".

Цей чоловік був дуже високий на зріст; з-під білого халата я бачив лише його кістляву й сумну голову, з великими вусами, як у козацького генерала, та зовсім маленьку ногу в чобітку з вигнутим підйомом, які тоді носили офіцери кавалерії. Згодом я дізнався, що він володів величезним статком, замками й гарними маєтками, але все це програв за гральними столами в казино Лазурного узбережжя, де на світанку, коли над морем здіймалася фіолетова зоря, можна було побачити худорляву постать — стриману, ввічливу й мерзлякувату, яка спокійно робила ставки, часто читаючи книгу, розгорнуту поруч із картами. Тепер він жив, пишучи витончені й шляхетні статті для газет, які платили йому сущі дрібниці, і мав невелику щомісячну платню в газеті "Le Gaulois".

Я бачив його незадовго до смерті й востаннє близько 1912 року, у "Comédie Française", де випадково сидів в оркестрі в кріслі поруч із ним. У денній виставі йшли "Вчені жінки", і в залі було задушливо, бо червень того року видався надзвичайно спекотним, але він був одягнений у важке грубе пальто з монтаньяку та мав на шиї шарф. Безперечно, він залишався таким самим люб'язним і шляхетним. Проте мені він здався втомленішим і гіркішим, ніж зазвичай. Ми вийшли разом. Він кашляв і перепрошував за це, потім підняв комір свого пальта, і я побачив, як його довгий, худий і мерзлякуватий силует зник у напрямку Опери, у променях шестигодинного сонця, що блищало на його циліндрі...

[Приблизно те саме у віршованій формі автор переповідає у поемі "Перша стаття"]

Граф Станіслав Жевуський, автор "Фаустини", належить до тих людей, які є друзями для всіх, як і пан Гіро. Цей польський аристократ є помітною постаттю паризького життя. Племінник Бальзака, граф Жевуський, автор "Графа Вітольда", поставленого в театрі Антуана, — надзвичайний читач. Він читає завжди, читає всюди. Я бачив, як під час антракту ревю в театрі Variétés він витяг із кишені книжку, розрізав її сторінки й почав читати. Це була книга "Le Bonheur de vivre" сера Джона Лаббока. Глядач, який читає Лаббока і який між двома пісеньками Барона або мадемуазель Лендер читав би ще й Шопенгауера, — це дивак, якщо я хоч трохи на цьому знаюся.

Автор "Фаустини" любить карти так само, як любить книги, з тією лише різницею, що книги він обожнює, а до карт ставиться з певною зневагою. У клубі він зберігає дивовижний флегматизм під час гри і є справді шляхетним гравцем, бо вміє програвати з доброю грацією, а вигравати — з холоднокровністю. Він благородна людина і справжній джентльмен.

Він знову вивів на сцену цю Фаустину, яку свого часу Луї Буїє вже показував у тому самому театрі Porte-Saint-Martin, але зробив із неї саме ту розпусницю, якою була ця спокуслива істота з м'яко хвилястим волоссям. Я певен, що він вийшов до рампи так само, як пішов би в бій, — просто, з лагідною усмішкою на своєму замисленому й молодому обличчі. Успіху також цьому літераторові, чиї слов'янські чари загартовані паризьким духом!

Лист написаний письменником Жулем Верном до невідомого адресата 14 лютого 1900 року. Жуль Верн пише про своє задоволення від позитивної статті, яку хтось написав про його творчість у рецензії. Автором цієї статті є Станіслав Жевуський, який надіслав йому статтю, яку сам написав. Стаття Жевуського була надрукована у 119-му випуску Bulletin de la Société Jules Verne у 1900 році. 

"Ам’єн, 14 лютого 1900. Шановний пане, Я щойно отримав номер "L’Événement", до якого була приколота ваша картка. Отже, я роблю висновок, що саме вам я завдячую цією посилкою і, без сумніву, статтею, підписаною Станіславом Жевуським. Хочу без зволікання подякувати вам удвічі і сказати, як я був зворушений, читаючи цю статтю. У ній сказано — і в чудових висловах — речі, які дуже мене зворушили. Я, безумовно, не заслуговую на стільки похвал; але отримати їх у такій формі — за це я хочу висловити вам усю свою вдячність. Отже, прошу вас, шановний пане, прийняти мої щирі подяки і повірити у незмінну вдячність старого оповідача. Жуль Верн".

Оригинальний текст: "Amiens le 14 Fev[rier] 1900 Cher Monsieur, Je viens de recevoir un numero de l’Évenement sur lequel etait épinglée votre carte. J’en conclus donc que c’est a vous que je dois cet envoi, et, sans doute l’article signe Stanislas Rzewuski. Je veux sans retard vous remercier doublement, et vous dire combien j’ai été emu lisant cet article. Il dit, et en excellants termes, des choses qui m’ont ete au coeur. Je ne merite pas tant d’eloges assurement; mais de — sous une forme telle que je tiens a vous en exprimer toute ma gratitude. Veuillez donc cher Monsieur recevoir mes sinceres remerciements et croire a l’inalterable reconnaissance du vieux conteur. Jules Verne".

Граф Станіслав Жевуський, одна з найсимпатичніших фізіономій літературного і драматичного Парижа, помер учора ввечері у своєму помешканні на rue Custine. Йому було п’ятдесят років. [...] У віці 17 років, після навчання у військовій кадетській школі у Петербурзі, граф Жевуський переїхав до Парижа. Тут він завжди зберігав своє постійне місце проживання. Але його приваблювали подорожі, і він любив далекі мандри та довгі візити до різних столиць. У Парижі граф Жевуський був добре відомою постаттю на генеральних репетиціях, де користувався загальною симпатією, оскільки всі дуже цінували його привітні манери. Граф Жевуський здобув кілька приємних успіхів на різних паризьких сценах: "Граф Вітольд" у Théâtre-Libre; "Тіберій на Капрі" у театрі Porte-Saint-Martin тощо. Він також пробував себе в романі й здобув там одне з найпочесніших місць. Він мав надзвичайну ерудицію. Маючи живий винахідливий розум, він ознайомився з усіма філософіями. Крім того, театр, який завжди його приваблював, постійно підживлював його цікавість. І ніхто краще за нього не знав іноземних творів. До того ж він сповідував найширший еклектизм і вмів знаходити інтерес у будь-яких творах — від найдрібніших і найлегковажніших до найвизначніших і найсерйозніших [29]. 

Пан Станіслав Жевуський, про смерть якого щойно повідомлено, був однією з найсимпатичніших і водночас найоригінальніших постатей паризької преси. Польський аристократ, небіж Балзака по шлюбу, який, як відомо, одружився з пані Ганською, Жевуський і сам був персонажем, гідним романів Бальзака... Який завсідник бульварів не зустрічав близько півночі, між Оперою та вулицею Друо, цього дивного фланера, завжди вдягненого — і в серпні, і в грудні — у довге пальто, комір якого був застебнутий аж до підборіддя, залишаючи назовні лише незмінний білий шарф? Якихось двадцять років тому Жевуський володів величезним статком — кількома мільйонами. На що він їх витратив? Старі завсідники великих гральних клубів пам'ятають, як він відкривав епічні банкомети... Але, незалежно від того, тягнув він карту на п'ять чи ні, Жевуський однією рукою тримав карти, а другою перегортав сторінки Шопенгауера. У той час Жевуський дотримувався традицій світських левів Другої імперії: за великі кошти ставив цікаві, але недовговічні п'єси, обсипав перлами знаменитих актрис і, щоб бути цілком у дусі часу, не пропускав жодної вистави "Єлени Прекрасної" у Variétés. Розорившись, Жевуський раптово став журналістом... Зі свого боку, я знав його в одній редакції, яка багато в чому нагадувала пліт "Медузи". Там Жевуський, як і ми всі, чекав на малоймовірну появу не білого вітрила, а синьої банкноти. З-поміж нас усіх він був найтерплячішим, найнаполегливішим — і завжди читав Шопенгауера. Жевуський був найввічливішою людиною у світі... Він щедро обсипав усіх своїх колег такими похвалами, які в іншому середовищі здалися б надмірними. При найменшій затримці з рукописом він своїм співучим голосом казав: — "Мій дорогий, ваші статті — єдина розрада мого розбитого життя!.." Бідолашний Жевуський! Єдина стаття, яка справді приносить розраду розбитим життям, — це стаття про смерть... [37]

Театр

• Na łaskawym chlebie : komedia w trzech aktach, 1881

• Doktor Faustyna: sztuka w trzech aktach, 1885

• Optymiści: dramat w 5 aktach, 1885

• Potrzebne grzeszki : komedya w 3 aktach, 1886

• "Doktor Faustyna, fragment dramatique traduit du polonais" "La Revue indépendante"  01 janvier 1887 

• Ostatni dzień Don Juana : dramat fantastyczny w pięciu obrazach 1888

• Le Comte Witold, pièce en 3 actes, 1889

• L'Impératrice Faustine, drame historique en 5 actes, 1891

• Le Justicier, drame en 6 actes et 7 tableaux, 1892

• Tibère à Caprée 1894

• Jours d'exil, un acte en prose 1897

• La Doctrine du Mari, comédie en un acte, 1898

• Les Roses de Bellaggio, comédie en 1 acte, 1900

• Louise de San-Félice, 1901 [є лише анонс: рецензії 25] 

• Les Mystères de Saint-Pétersbourg, drame en 5 actes et 9 tableaux, avec Pierre Decourcelle, 1904

Романи

• Hrabia Witold : powieść 1890

• Alfrédine, 1890

• Le Doute, 1891

• Déborah, 1893

• Les Enfants, fragment d'une autobiographie féminine "La Revue blanche" 01 juillet 1893 

• Alexandre Fédotoff, 1895

• Les Filles du Rhin, 1896

Публіцистика

• Chronique littéraire polonaise "La Revue indépendante" 01 novembre 1886

• Études littéraires : Henry Becque, Paul Bourget, Gabriel Séailles, Guy de Maupassant, 1888

• Młoda Francja. Studia literackie: Guy de Maupassant, Paul Bourget, Gabryel Séailles, Henryk Becque 1888

• "La littérature russe contemporaine" "La Revue indépendante" 01 janvier 1888

• "La philosophie de Nietzsche", in Cosmopolis, octobre 1898, vol. 12, no 34, p. 134-145

• L'Optimisme de Schopenhauer, étude sur Schopenhauer, 1908

• Chefs d'orchestre et compositeurs allemands, 1911

Статті (деякі)

• Guy de Maupassant, „Dod. mies. »Przeglądu Tygodniowego«” 1884, t. 2

• Paul Bourget, „Dod. mies. »Przeglądu Tygodniowego«” 1885, t. 1

• Gabriel Séailles, „Dod. mies. »Przeglądu Tygodniowego«” 1885, t. 2

• Henryk Becque, „Dod. mies. »Przeglądu Tygodniowego«” 1887, t. 2

• Edmund Chojecki (Charles Edmond), „Tygodnik Ilustrowany” 1889, nr 359

• Historia Don Juana. Szkic literacki, „Kurier Warszawski” 1889, nr 336–338

• Henri Sienkiewicz, „Le Figaro” 1895, nr 124

• Adam Mickiewicz, „Cosmopolis” 1897, nr 21

• "L'éternelle question du théâtre lyrique", "La Vie théâtrale" №49 25 décembre 1897 

• "La Musique en Italie" "Le Petit piano" 21 novembre 1897

• "La Correspondance inédite de Balzac et le chateau de Wierzchownia" "Revue illustrée" №11 (15 mai 1899)

• Le Jubilé de Sienkiewicz à Varsovie, „Le Gaulois” 1900, nr z 9 XII

• L’œuvre de Gabrielle Zapolska, „L’Evénément” 1900, nr 10

• Henri Sienkiewicz au théâtre, „Le Gaulois” 1901, nr z 22 X

• "Le Salon de Mme de Balzac", "Le Gaulois" 24 octobre (1902)  

• "Le Mariage de Balzac", La Nouvelle Revue, 15 janvier (1906) 

• "Le Dernier Balzacien", "Le Gaulois", 8 juillet (1907)

• Adolf Nowaczyński, „Le Siècle” 1911, nr z 22 X

• Un nouveau roman d’Henri Sienkiewicz. « Au désert et à la brousse », „Le Siècle” 1911, nr z 24 XII

• Gabrielle Zapolska, „L’Action” (supplément littéraire et artistique) 1911, nr 27

• Bolesław Prus, „Le Figaro” 1912, nr z 27 VII

• Публікації у "Le Figaro"

1. "Echo des revues et des journaux" "Bulletin littéraire, scientifique et artistique polonais" №421 20 février (1887)

2. Carlo (Charles Gilbert-Martin) "Les soirées parisiennes" "Le Don Quichotte" 26 janvier (1889)

3. Albert Lagarde "Theatre Libre. Le Comte Witold, pièce en trois acies, en prose, par M. Stanislas Rzewuski [...]", "La Silhouette" 02 juin 1889  

4. Charles Martel "Theatre-Libre: Le Comte Witold, pièce en trois actes, de M. Stanislas Rzewuski" "La Justice" 03 juin (1889)

5. André Antoine "Mes Souvenirs sur le Théâtre-Libre" "La Revue hebdomadaire: romans, histoire, voyages" 01 juillet (1921) (стаття від 3 juin 1889)

6. Carlo (Charles Gilbert-Martin) "Les soirées parisiennes" "Le Don Quichotte" 08 juin (1889)

7. "Gazette anecdotique, littéraire, artistique et bibliographique" 15 juin 1889  

8. Jules Lemaître "Stanislas Rzewuski. Theatre-Libre: Le Comte Witold, pièce en trois actes, de M. Stanislas Rzewuski" "Impressions de théâtre" 5e sér (1888-1898)

9. "Teatro della Porta San Martino: prima rappresentazione dell'Imperatrice Faustine, dramma in 5 atti di Stanislao di Rzewuski" "Il Pensiero di Nizza: giornale politico, scientifico e letterario" 27 mars (1891)

10. "Chronique Théâtrale. Porte Saint-Martin. L'Impératrice Faustine, drame en cinq actes, de M. Stanislas Rzewuski", "La Dépêche du Puy-de-Dôme et des départements du Centre" 27 mars 1891

11. "Courrier de Paris" "L'Illustration" N 2509, 28 Mars (1891)

12. Fernand Bourgeat "[...] Théâtre de la Porte-Saint-Martin: Impératrice Faustine, drama en cinq actes, in M. Stanislas Rzewuski" "L'Univers illustré" 28 mars (1891)

13. Ferdinand Mobisson "Théâtre de la Porte-Saint-Martin "L'Impératrice Faustine", drame en cinq actes, de M. Stanislas Rzewuski" "Le Petit Troyen: journal démocratique régional" 28 mars (1891)

14. Théo-Bal "Théâtre de la Porte-Saint-Martin" "La Jeune garde" 29 mars (1891) 

15. Albert Lagarde "Porte-Saint-Martin. L'Impératrice Faustine, drame en cinq actes, par M. Stanislas Rzewuski", "La Silhouette" 29 mars 1891 

16. "Porte-Saint-Martin. L'Impératrice Faustine, drame en cinq actes, de M. Stanislas Rzewuski (23 mars)" "La France théâtrale: organe de la Chambre syndicale des artistes dramatiques, lyriques et musiciens" 01 avril (1891) 

17. Carlo (Charles Gilbert-Martin) "Les soirées parisiennes" "Le Don Quichotte" 04 avril (1891)

18. Рецензія R.B. "La France moderne: littérature, sciences et arts contemporains" 14 mai (1891) 

19. Fernand Bourgeat "Théâtre de l'Ambigu "Le Justicier": Drame en cinq actes, sept tableaux, de M. Stanislas Rzewuski" "L'Entr'acte: revue-programme: théâtre, littérature, arts" (29 avril 1892)

20. François Mons "Théatre de l'Ambigu-Comique. Le Justicier, drame en 5 actes et 7 tableaux, de M. Stanislas Rzewuski" "La Note diplomatique et consulaire: diplomatie, consulats, administration, industrie et commerce des deux mondes" 01 mai (1892)

21. Fernand Bourgeat "[...] Théâtre de l'Ambigu: le Justicier, drame en cinq actes et sept tableaux, de M. Stanislas Rzewuski" "L'Univers illustré" 07 mai (1892)

22. Carlo (Charles Gilbert-Martin) "Les soirées parisiennes" "Le Don Quichotte" 08 mai (1892)

23. Le Rideau de Fer "Théâtres. Ambigu. Le Justicier, drame en cinq actes et sept tableaux de M. le comte Stanislas Rzewuski "Le Courrier français" 08 mai (1892)

24. "Gazette anecdotique, littéraire, artistique et bibliographique" 01 mai 1894 

25. Pierre Véron "Porte-Saint-Martin: Tibère à Caprée - Nouveautes: Reprise de Champignol" "Le Charivari: publiant chaque jour un nouveau dessin" 06 mai (1894)

26. Fernand Bourgeat "Théâtre de la Porte-Saint-Martin "Tibère à Caprée". Drame en cinq actes, sept tableaux, en prose, de M. S. Rzewuski" "L'Entr'acte: revue-programme: théâtre, littérature, arts" 06 mai (1894)

27. M. "La Semaine Parisienne", "La Petite Gironde: journal républicain quotidien" 07 mai 1894   

28. Le Rideau de Fer "Théâtres Porte Saint-Martin. Tibère à Caprée, drame en 5 actes et 7 tableaux, de de M. Rzewuski" "Le Courrier français" 13 mai (1894) 

29. "Chronique Théâtrale: Porte Saint-Martin" "Union des républicains de Seine-et-Oise" 20 mai (1894) 

30. Jean Merac "Tibère à Caprée" "La Porte St Martin: journal spécial du Théâtre de la Porte St Martin" 07 septembre (1894)

31. Jules Lemaître "Tibère à Caprée  Porte Saint-Martin: Tibère à Caprée, drame en cing actes, sept tableaux, de M. Stanislas Rzéwuski" "Impressions de théâtre" 8e sér (1888-1898)

32. Georges Marx "Leçon de choses" "Le Pêle-mêle: journal humoristique hebdomadaire" 10 octobre (1897)

33. Martín Michel "Petite correspondance" "L'Écho du public" 05 janvier (1901) 

34. Léo Claretie "Histoire de la littérature française (900-1900)" (1905)

35. La Justice 

36. L'Entr'acte : revue-programme : théâtre, littérature, arts

37. Le XIXe siècle : journal quotidien politique et littéraire 

38. Paris-journal 

39. Paris 

40. Paris-journal : quotidien, politique, littéraire 

41. La Libre parole 

42. La Silhouette : politique, satirique et financière

43. Le Monde illustré 

44. Le Sport

45. La Libre parole 

46. Le Progrès artistique 

47. Les Annales politiques et littéraires 

48. Gazette nationale ou le Moniteur universel 

1. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

2. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T10 (1991)

3. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T11 (1997)

4. Юлія Осташевська "Шабля генерал-ад'ютанта Адама Жевуського із колекції НМІУ" (2017) 

5. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)

6. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

7. Граф Адам Ржевускій "Отрывокъ изъ мемуаровъ" у "Исторический вѣстникъ" Т132 (1913)

8. Leon Lipkowski "Moje wspomnienia: 1849-1912" (1913)

9. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

10. Józef Dunin-Karwicki "Z moich wspomnień" T1 (1903)

11. Józef Dunin-Karwicki "Z moich wspomnień: wstęp, lata dziecięce i młodzieńcze" (1903)

12. Рудакова Юлія "Нетипові особливості примірника львівського видання "Chwała krzyża" 1758 р. з фонду Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського" (2019)

13. Григорій Григор'єв "У старому Києві. Спогади" (1961) 

14. Сергій Левик "Записки оперного певца" (1962)

15. www.preiserrecords.at/de/olimpia-boronat.html 

16. Stanislas Rzewuski "Le Mariage de Balzac", La Nouvelle Revue, 15 janvier (1906)

17. Stefan Krzywoszewski "Długie Życie" T1 (1947) 

18. Jarosław Iwaszkiewicz "Książka moich wspomnien" (2023)

19. "Mémoires d'Hedwige de Forsanz", цитується за статтею Roger Pierrot "Autour d'Ève de Balzac et des Rzewuski" у збірці "La vie romantique hommage à Loïc Chotard" (2003)

20. Tadeusz Epsztein "Z piórem i paletą zainteresowania intelektualne i artystyczne ziemiaństwa polskiego na Ukrainie w II połowie XIX wieku" (2005)

21. Maria Małgorzata z Radziwiłłów Franciszkowa Potocka "Z moich wspomnień pamiętnik" (1983) 

22. Wirginia Jezierska "Z życia dworów i zamków na Kresach 1828-1844" (1924) 

23. Лариса Дідора "Книжкові знаки на стародруках з бібліотеки графа Адама Ржевуського та членів його родини" (2024) 

24. Raymond Lécuyer "Les oubliés et les dédaignés de ce siècle. Le comte Stanislas Rzewuski", "L'Ami du lettré" (1923)

25. "Le Pêle-mêle: journal humoristique hebdomadaire" 10 octobre 1897 

26. Letter from Jules Verne to Unknown, 14 February 1900 

27. Некролог "Les Nouvelles Artistiques", 17 mai 1913 

28. "Hrabia dramaturg", "Nowości Illustrowane" nr 37 (1911)

29. Zygmunt Markiewicz "Z dziejów przyjaźni Gabrieli Zapolskiej i Stanisława Rzewuskiego" "Pamiętnik Literacki" z. 3 (1979)

30. Maciej Gloger "Rzewuski Stanisław" "Słownik Krytyki Literackiej XIX Wieku" 

31. Gabriela Zapolska "Listy paryzkie Gabryeli Zapolskiej" "Przegląd Tygodniowy Życia Społecznego, Literatury i Sztuki" nr16 (1891)

32. Frank Wadleigh Chandler "The contemporary drama of France" (1920)

33. Georges Pioch "Mademoiselle Marie Leconte" "Les Hommes du jour" 09 août (1919)

34. Téodor de Wyzewa "L'art contemporain en Pologne", передмова до видання Henryk Sienkiewicz "Bartek vainqueur" (1886)

35. Pick-Me-Up "Le rire de la semaine" "Le Rire: journal humoristique" 26 janvier (1918)

36. Léo Larguier "Mes vingt ans et moi" (1944)

37. D'Antin "Billet du matin" (некролог), "Mémorial de la Loire et de la Haute-Loire" 19 mai 1913