Відень, весна 1813. Я щойно повернулася від графа де Сен-Прі, де вечеряла з моїм дядьком [єпископом де Ла Фаром], графинею Розалією [Жевуською] та її кузиною і підопічною Кароліною Жевуською, графом Вальдштейном тощо. [...] Кароліна Жевуська забавлялася під час вечері, кокетуючи з ним; вона ніжно на нього дивилася (а він дуже непривабливий): "Графе Вальдштейн, — казала вона, роблячи погляд надзвичайно солодким, — ну подаруйте Фердинанду якусь землю", — таким тоном, ніби просила цукерку. 

Див. на сторінці Аліни з Жевуських Монюшко.

Окрім двох багатослівних графів [Палена і Ланжерона], було тоді в Одесі ще два високопосадовця-графи. Графа Северина Потоцького і графа Вітта я знав уже за чотири роки до того, зобразив їх, але тут лише з ними познайомився. Всі разом складали не лише блискуче товариство, а й, на мою думку, у різних відношеннях яскраву четвірку. Усі до мене здавалися вельми прихильними, лише Пален і Ланжерон з певного боку не зовсім мене балували: кожен з них лише раз удостоїв мене своїм візитом. Граф же Потоцький, погулявши пішки, часто заходив до мене відпочити і поговорити. Вітт робив те саме, але тільки рідше.

Причиною особливої до мене прихильності Вітта був його незаконний зв’язок з однією жінкою і її прояви приязні до мене. Кароліна Адамівна Собанська з графів Жевуських, розлучена жінка, перебувала з ним у зв’язку, який легко можна було б пробачити, якби він хоча б трохи прикривався таємницею. Скільки разів ми бачили коханців, що нехтують законами світу, покидають його і живуть виключно одне для одного. Тут не було нічого подібного. Навпаки, ніби пишаючись своїми слабкостями, ця пара виставляла їх на показ усьому світу. Співмешкання двох осіб рівного стану ще передбачає взаємність почуттів: Вітте був багатий, марнотратний і мав у розпорядженні величезні казенні суми; Собанська майже ніякої власності не мала, а вбиралася чи не краще за всіх і жила надзвичайно розкішно, отже, не цуралася прізвиська найманої наложниці, яке їй деякі давали. Давно вже відомо, що у польок немає серця, є лише марнославний або срібнолюбний розрахунок та чуттєвість. За допомогою першого вони зваблюють могутніх і багатих, здобувають кошти для задоволення другої. Жодних ніжних почуттів вони не мають, ніщо їх не стримує; самі матері ще змалечку викорінюють у них совість, сором і навчають їх лише мистецтву зваблення.

Так суджу я нині, і мені це видається досить гидким; але тоді, засліплений привабливістю Собанської, я про це й не думав. Їй було вже під сорок, і риси обличчя в неї були грубі; але яка стрункість, який голос і які манери! Дві чи три порядні жінки їздили до неї і приймали в себе, не включаючи до цього числа графиню Воронцову, яка запрошувала її на свої вечори й бали виключно для того, щоб не допустити явної сварки між чоловіком і Віттом; Ольга ж Наришкіна-Потоцька, хоч і була по матері рідною сестрою Вітта, не хотіла мати з нею знайомства; всі інші також її цуралися. У цьому принизливому становищі яку твердість вона вміла показувати і як високо здіймалася навіть над жінками, що її переслідували!

Мені доводилося бачити в салонах, як, не звертаючи уваги на суворі погляди й приглушений шепіт жіночого обурення, з піднятою головою вона бадьоро проходила повз усіх прямо до не останнього місця, на яке сідала, ну справді, наче королева на трон. Дуже допомагали їй у цьому надзвичайна сміливість (нині назвав би її нахабством) і високе світське виховання. Вона ще дівчинкою отримала його у Відні, в родички своєї, відомої графині Розалії Жевуської [у 1813 році Розалія "вивела" Кароліну у віденський світ, однак існує хибна повторювана інформація, що вона її "виховувала": Розалія була ненабагато старша за Кароліну, і якщо у стосунках із Евеліною поводилася як "тітонька", то Кароліну називала виключно "кузиною"], доньки тієї самої княгині Любомирської, яка під час революції загинула на ешафоті через безмежну свою любов до Франції. Салон цієї Розалії колись славився в Європі першим за розум, люб’язністю й освіченістю його відвідувачів. Нашій Кароліні захотілося щось подібне завести в Одесі, і їй це дещо вдалося. Пален [Ф. П.] і Потоцький часто бували то на ранкових, то на вечірніх її бесідах і веселістю розуму оживляли на них розмови; Вітта рахувати не варто, він мав власний дім, а тут проводив дні й ночі; Ланжерона сувора дружина не пускала до неї. Загалом із чоловічого товариства вона збирала в себе все найкраще, додаючи до того багато розважального, кумедного, зокрема одну пані Кіріко і одного пана Спада, про яких буде сказано далі. Із Вознесенська, з військових поселень, приїздили до неї на поклоніння дружини генералів і полковників, їхні чоловіки були перед нею на колінах. Попри свої аристократичні претензії, вона висватала молодшу сестру [Поліну з Жевуських] за одного вельми багатого, люб’язного й освіченого негоціанта Івана Різнича, який їй на догоду давав пишні обіди, що й становило їй другий дім, де вона приймала своє товариство. Таке існування було досить приємним і зовсім не усамітненим, і вона тішилася думкою, що ганебний її тріумф викликає заздрість у жінок, вірних своєму обов’язку.

Маючи від Вітта обіцянку одружитися з нею, вона завчасно хотіла користуватися правами дружини; він же просив про розлучення з законною дружиною, яка цьому противилася, і за її ж згодою таємно намагався затягнути судову тяганину в цій справі. У Собанської було багато розуму, спритності, жіночої хитрості й, здавалося б, найточніший розрахунок; але чи був у ній глузд? Все її життя до та після доводить протилежне. Її блискуча сторона вразила мій розум, але аж ніяк не проникла в серце; а як до подиву, який викликають у нас жінки, завжди домішується трохи ніжності, то це й визнано було пристрастю; дами про мене жаліли, а я всередині з того тішився. Я так багато розповів про цю жінку, по-перше, тому, що вона була істота особливого роду, а по-друге, тому, що в її домі знаходив я велику відраду. З вдячності відчував я навіть до неї щось схоже на повагу; але коли кілька років потому дізнався я, що Вітт використовував її і в серйозних справах, що вона служила йому секретарем у промовах такого розумного, але неграмотного чоловіка й писала його таємні доноси, що потім через бариші вона вступила до числа жандармських агентів, то відчув до неї непоборну відразу. Про недоведені злочини, у яких її підозрювали, не буду й говорити. Скільки мерзот ховалося під її вишуканими формами!

1. 

"Найщасливішою в цьому плані була пані Єронімова Собанська, бо Міцкевич справді дуже полюбив цей дім — по-перше, через привітність, освіченість і чарівність господині, а по-друге — тому, що її брат Генрик Жевуський своїми оповідками тримав поета годинами в напруженій увазі. Тоді це був ще молодий чоловік, справжній аристократ, з витонченими манерами, сповнений енергії й внутрішнього вогню, проникливий в спостереженнях і надзвичайно дотепний. Міцкевич досконало володів французькою, у світському житті зовсім не був незграбним, просто не хотів пасивно коритися ярму порожніх формальностей і волів завжди залишатися самим собою. Така природність і впевненість у собі не тільки дають людині свободу рухів, а ще й справляють враження на звичайних рабів салону. Як вільно він почувався в цьому середовищі, свідчить, зокрема, наступний епізод. Наш поет був великим поціновувачем кави, а у правдивість твердження, що пити її слід лише у певні години доби, абсолютно не вірив і керувався у цьому власними вподобаннями. Як колись у Вільні міг кілька днів поспіль харчуватися самими фруктами, через що добряга Мар’ян Пясецький мав із ним чимало клопоту, — так само і в домі Собанських, куди мав постійне запрошення, з’являвся в найнесподіваніші години. Привітавши господарів, а іноді й присутніх гостей, одразу ж категорично формулював своє замовлення: "Я хочу кави, тільки щоб з грубою пінкою й жирними вершками". Після того як випивав її, щось розповідаючи чи слухаючи, порожню філіжанку вручав господарю, господині чи будь-кому з гостей, через замисленість плутаючи з прислугою. Така плутанина, як розповідають Паутіль і Вуйцицький, а також підтверджує пані Лакруа, сталася з ним і у салоні куратора Вітта. Того разу тим, кому довірили філіжанку, виявився сам генерал Вітт, фігура в урядовому відношенні дуже високопоставлена, так що інші гості, переважно урядники або молодші офіцери, остовпіли від жаху, побачивши таке порушення етикету. Генерал же, який тоді вже належав до шанувальників пані Собанської й знав, що у її домі Міцкевич був справжнє "enfant gâté (розпещене дитя)", не лише спокійно взяв філіжанку, а ще й похвалився цим перед пані Кароліною. [...]

У таких товариських стосунках значно розвинувся особливий імпровізаторський талант Міцкевича, який проявився ще у Вільні. Місцеве товариство зловживало цим божим даром, як у Собанських, так і в Залеських його саджали за фортепіано, пропонуючи йому щоразу нові, часто дуже оригінальні теми, і не обмежувалися польськими імпровізаціями, а жадали і французьких. Щодо останніх, то поет не був до них охочий, і якщо польською він висловлювався в римах, то французькою лише прозою. Але було так мальовничо, так вибагливо, так сповнено поетичних образів і водночас внутрішньо ритмічно, що аж ніяк не сприймалося як звичайна проза. 

Не з побажань вже, а з власного приводу впадав поет у стан екстазу й імпровізаторського настрою під час тихих літніх вечорів, коли прогулювався з Собанським і Генриком Жевуським морським узбережжям. Тоді охоплювала його якась особлива туга й задумливість — думкою переносився на Литву, до берегів Вілії, у тамтешні пущі й рідний Новогрудок, і плів мережева строф, у яких над усіма іншими почуттями переважали жаль і смуток вигнанця. Пані Лакруа розповіла нам, що одного разу, керована суто жіночою цікавістю, коли поет перенісся в ту чарівну країну спогадів, обережно нагадала йому про його перше кохання й почала делікатно розпитувати про почуття, які колись так бурхливо стрясали серце Густава. На перші ж слова в цьому напрямку поет знітився, посумнів, а на його обличчі з'явився вираз прикрості. Зрештою, не промовивши ані слова й ні з ким не попрощавшись, різко обернувся і швидко попрямував бульваром у бік міста. Протягом двох днів не з’являвся ані в Собанських, ні в жодному товаристві. Занепокоєна пані Кароліна послала по нього брата, і коли врешті втікача повернули назад, а пані Собанська почала запевняти, що більше ніколи цієї теми не порушуватиме, він суворо насупився й різко, наказовим тоном вигукнув: "Ані слова про це". Це цілком узгоджується з усім, що розповідає про Міцкевича в цьому контексті Одинець і інші його близькі друзі. [...] 

Міцкевич був надзвичайно чутливим до жіночої вроди, тож цілком природно, що між ним і деякими жінками встановилися щиріші, ніж просто світські, стосунки. Передусім три жінки лишили по собі яскравий слід у його перебуванні в Одесі. Були то пані Єронімова Собанська, графиня Гур’єва та пані, позначена ініціалами DD. Що поет наш міг стати шанувальником пані Собанської, на це були цілком реальні підстави. І що обидвоє опинилися на шляху, який міг би привести до глибших почуттів, свідчить, поміж іншим, вірш, написаний до її іменин ["До іменин К. Жевуської"]:

Różnym losem rzuceni na świata powodzie,  [Різною долею вкинуті в павідь світу,]

Spotykamy się z sobą, jak dwie różne łodzie! [Зустрілися, мов два різні човни в морі!]

Twoja barwą nowotną i pancerzem lśniąca, [Твій — новими барвами і панцирем блищить,]

Bisiorem wiatry chwyta, nurt piersią roztrąca; [Бісером ловить вітри, хвилю грудьми розштовхує;]

Moja, na woli burzy i morskich straszydeł [Мій — на волі бурі й морських страховиськ,] 

Wyrzucona bez steru ledwo z resztą skrzydeł. [Викинутий без стерна, ледь з рештками крил!]

Gdy jej owad tajemny nawskroś piersi porze, [Коли його потаємний шкідник наскрізь груди пронизує,]

Gdy gwiazdy chmurą zaszły, kompas ciskam w morze. [Коли зорі хмарами закриті — кидаю компас у море.] 

Rozminiem się!.. I kiedyż w jednę pójdziem drogę? [Розминемося!.. І коли ж підемо однією дорогою?]

Ty mnie szukać nie będziesz, ja ciebie nie mogę... [Ти мене шукати не будеш — я тебе не зможу...] [...]

Стосунки з графинею Гур’євою були побіжними і їхнє значення найкраще розкривається в порівнянні з третіми та найглибшими стосунками з пані DD. Хто ж була ця пані DD [Donna Diovanna (Донна Джованна) на зразок героїні твору Данте "Vita nova"]? Її ім’я назвала нам пані Лакруа, й могло б здатися, що оскільки цієї пані вже немає серед живих, то немає й поважної причини зберігати її інкогніто. Та що вдіяти, коли розкриття таємниці було дозволено лише за категоричною умовою — пообіцявши ніколи не називати її імені. Скажемо лише, що це була полька, молода заміжня жінка, що ініціали DD, які поет подавав, повністю змінені, що вона — як і багато інших наших співвітчизниць — вирізнялася вродою, і що, попри всі плітки, була, вочевидь, щиро прив’язана до поета. Гадаю, цих деталей достатньо, і саме ім’я в цій історії вже має другорядне значення. Пані Лакруа стверджує, що цей зв'язок був цілковито платонічним і що не було в ньому нічого гріховного. І хоча нам це видається дещо інакше, остаточне судження в цій справі залишаємо читачеві, обмежуючись лише об’єктивним викладом подій" [Aër 10] 

2. 

"Кароліна Лакруа, розповідаючи Аерові [попередня цитата] про цю закоханість поета, стверджувала, що пані DD була якась її подруга; імені її, однак, назвати не хотіла. Та подруга, однак, є вигадкою балакучої старенької, яка використала її лише для того, щоб вільніше говорити про справи своєї молодості. За усними переказами, цією DD була ніхто інша, як сама Кароліна Собанська. Не роблячи остаточних висновків щодо характеру їхнього зв’язку, слід лише для характеристики розвитку почуттів Міцкевича зазначити, що поет, пізнавши цю жінку й запалавши вогнем молодості, увічнив її у своїх творах під літерами DD. Ці твори змальовують деякі фази любовних стосунків, показують їх у дуже чуттєвому світлі. Це була зовсім не та юнацька, здебільшого мрійлива любов, яку поет відчував до Марилі, а кохання, що прагнуло задоволення, жадало поцілунків та обіймів, гаряче, пристрасне. Поет уміло добирав яскраві барви, щоб відтворити цю нову форму пристрасті, яка, можливо, вперше проявилася в ньому з такою силою. Від виразу страху, що коханка не знає, що діється в його серці, він переходить поступово до змалювання стану зомління від насолоди, до прагнення смерті в обіймах: 

["Сон", переклад Михайла Старицького]: 

Коли в нас настане хвилина розстання,

Не мов мені, зірко, "прощай" на прощання!

Не рви мого серця: хай, хворе, не знає,

Якої ти туги завдать йому маєш.

А в вечір остатній, як стане надворі

Смеркатись і в небі засвітяться зорі, –

Прийди ти до мене, як перше, кохано,

І дай милуванням напитися п’яно,

А щоб розставання того не спочути,

Підлий в ту хвилину у кухоль отрути!

Вуста свої палко з твоїми вустами

Стоплю й занімію навіки в нестямі,

Та так і умру я на розкошах ночі,

Цілуючи вид твій, милуючи очі;

Коли ж в кінці світу погинуть години

І казано буде вставать з домовини, –

Згадай тоді, зірко, з високого неба,

Що спить твій коханий – збудить його треба;

Прилини до мене, голубко сивенька,

Притисни голівку мою до серденька.

Хай так і прокинусь, немов тії ночі,

Цілуючи вид твій, милуючи очі!

Це був шал юнацьких почуттів зі зосередженими пристрастями, який не розтратив своїх сил на скороминущі захоплення. З нього випливала нерівновага вдачі, що виявлялася в бурхливих змінах настрою. Поет змалював це в "Елегії до DD":

Мої думки на тортурах, в моїх почуттях буря:

То гнів серце моє кидає і чоло хмарить,

То смуток у похмуру задуму занурює,

То раптом очі застилає сльоза гаряча. 

Це почуття, звісно, не могло залишитися прихованим у доволі тісному одеському світі, в якому жили обоє. Насамперед ці стосунки помітила пані Бонавентурова Залеська і, виступаючи в материнській ролі, яку взяла на себе у спілкуванні з поетом, почала його докоряти. Міцкевич, який нелегко зносив навіть найлегші зауваження, роздратований ними, можливо, ще відкритіше, ніж раніше, виявляв своє захоплення. Але саме тоді на його шляху з’явилася інша жіноча постать у особі графині Гур’євої, дружини одеського губернатора. Народжена у французькій родині, зіпсована столичним життям Петербурга, нудьгуючи при старому чоловікові, вона прагнула розваг. Міцкевич справив на неї сильне враження; вона розгорнула справжнє мистецтво зваблення, щоб його до себе привернути. Бачачи суперницю в Собанській, вона вдалася до пліток і інтриг, виставляючи її перед Міцкевичем як справжню розпусницю і намагаючись скомпрометувати її чи то хвалькуватістю чоловіків, що хвалилися перемогою над нею, чи то анонімними листами. На чутливу, схильну до емоцій і ще не до кінця обізнану з жіночою підступністю душу поета ці інсинуації — невідомо, чи обґрунтовані та наскільки — справили збудливе враження; він, імовірно, виступив перед коханкою з докорами та підозрами; а вона відповіла на глузування глузуванням, на образу — образою і рішуче заборонила йому переступати поріг її дому. От тоді, ймовірно, у найвищому збудженні поет написав сонет під назвою "Прощання", що став справжньою поетичною помстою, яка страшенно принижувала нещодавно ще обожнювану коханку: 

["Прощання", переклад Максима Рильського]:

Мене ти геть женеш? – чи серце я твоє
Утратив? – і не мав! – Чи винна в тім чеснота?
Ні! – пестиш другого! Хай не давав я злота,
А мав тебе, проте, як інший, що дає.

І недаремне мав; у пам’яті встає
Багато спогадів: яка була гризота,
Як хвилювався я, як мучився я потай!
Стражданням оплатив блаженство я своє!

А ти женеш мене. Жадобою новою
Ти загорілася: дістати мадригал
Ти прагнеш – і мене позбавила спокою.

Ні, Музи не купить! Римованих похвал
Шукав я, ковзався парнаською тропою,
Згадав ім’я твоє – і скаменів мій пал.

Перш ніж стосунки дійшли до роздратованого стану, поет прийняв пропозицію здійснити подорож до Криму, зроблену йому Собанською та її братом Генриком Жевуським. [...] День виїзду був спершу призначений на 13 серпня, але через "страшну бурю на морі і хрипоту Міцкевича" його відклали до 17-го. Товариство складалося з подружжя Собанських, Генрика Жевуського, генерала Вітта, козака-служки та молодої українки, що служила пані. Міцкевич був у доброму гуморі і вже на початку подорожі влаштував жарт. З наміром провести мандрівників зранку з’явився дехто Калусовський, український шляхтич і один із орендарів Собанських, який так образно по-шляхетські розмовляв, що Міцкевич з першої ж миті дуже його вподобав і вирішив хитрощами залучити до подорожі. Калусовський боявся моря як чорта і не раз казав, що краще б помер, ніж коли-небудь вийшов у плавання. У каюті капітана корабля, яким мали вирушити до Криму, перед відплиттям було накрито сніданок. Міцкевич впросив Калусовського розділити цей сніданок перед "небезпечною морською подорожжю", з усією команією. Шляхтич, не підозрюючи хитрощів, погодився, а тим часом під час сніданку, на прохання Адама, підняли якір, і корабель вийшов у відкрите море. Калусовський спочатку страшенно розлютився; найбільше його непокоїло те, що він їде кудись на край світу без багажу, в одному лише вбранні, яке мав на собі. Поет жартував із нього, розпалюючи тугу за українськими баштанами.

Морська хвороба, якої не зазнали лише Міцкевич і Вітт, поклала край докорам, адже знесилила шляхтича. Поет то з Віттом, то з капітаном грав у шахи або спостерігав море, яке показало йому всі свої обличчя, бо на другий день подорожі подарувало йому образ морської тиші, а невдовзі після цього сильну бурю. Під час бурі він мав достатньо "сили й притомності", щоби надивитися вдосталь на це захопливе видовище. Він весь час сидів на палубі, а коли хвиля кілька разів так сильно вдаряла, що мало не зіштовхнула його з лавки, він наказав матросам прив’язати себе до неї. Але інші супутники не були такими витривалими. Калусовський ледве дихав, а нерви Собанської так розігралися, що від мігрені вона дійшла до жахливих спазмів. Через це первісний план подорожі було змінено: замість висадки на південному березі півострова, зійшли на берег у Севастополі, звідки після короткого відпочинку вирушили до Сімферополя поштовим трактом Байдарським степом. Собанська з чоловіком і генерал Вітт зупинилися в Євпаторії, де у водолікувальному закладі знайшли зручне місце для приїжджих; Міцкевич же, то в товаристві Генрика Жевуського, то вже подобрівшого Калусовського, то з козаком Собанських або з найманим татарином вирушав у степ чи до сусідніх міст і містечок — переважно верхи, іноді на віслюку, а часом просто на возі. 

Щоразу, коли поет повертався зі своїх мандрів, Собанська пильно розпитувала його про враження від побаченого; а коли, розповідаючи деталі, він впадав у захоплення, вона всіма силами намагалася переконати його зафіксувати свої враження на письмі — і для цього навіть подарувала йому власний записник. Міцкевич заповнив той записник малюнками, у яких, як відомо, ніколи не вирізнявся майстерністю, і цим уникав наполегливих прохань Собанської. Проте Калусовський доніс їй, що поет під час мандрів не обмежується незграбними замальовками: він часто витягує з кишені аркушики і щось дрібним почерком на них записує, при цьому звертаючи погляд на північний захід, а коли завершить таке заняття, стає настільки мовчазним і похмурим, що з нього годі витягти хоч слово. Саме тоді, ймовірно, він начеркував свої знамениті "Кримські сонети", які втілювали враження від мандрів по півострову — враження, які Міцкевич у листі до Лелевеля підсумував так:  "Я топтав хмари на Чатирдагу. Спав на софах Гераїв і в лавровому гаю грав у шахи з ключником покійного хана. Я бачив схід сонця в мініатюрі".

15 жовтня все товариство вирушило з Євпаторії, а наступного дня після обіду сіло на корабель, що прямував до Одеси; подорож минула без жодних пригод" [Piotr Chmielowski 11]. 

3. 

"Одеса кишіла польськими родинами з прилеглих провінцій, і дім пані Францішки Залеської був одним із тих, які Адам Міцкевич відвідував найохочіше. Чоловік, людина практична, займався справами. Жінка, делікатна, навіть хвороблива, прагнула стати Беатріче польського Данте, довіреною особою його думок і порадницею його вчинків. Її чуйна душа швидко здобула повну довіру Адама Міцкевича. Вона мріяла сприяти розвиткові його генія й оберігати його від надто земних спокус. Часто ті, хто присвячує себе такій меті, зазнають такої самої невдачі, як ангел, що, за легендою, втілився в тілі жінки, аби нарешті зупинити непостійність дон Жуана, і загинув, не врятувавши його. Можливо, і пані Залеська з надмірного милосердя зійшла з Емпірею. Тим, що її там затримувало, стала менш ефемерна пристрасть, яку викликали в Адама Міцкевича сяюча врода й чарівний розум пані Собанської. Пані Залеська перейшла до ролі довіреної особи; вона дорікала пані Собанській за те, що вважала святотатством, але змирилася з таким розподілом і, коли поет струсив з себе чари кокетки, подруга залишилася з ним.

Пані Собанська з Жевуських, брат якої незабаром зав’язав близькі стосунки з Адамом Міцкевичем і сам став визначною постаттю нашої літератури, охоче приймала знаки уваги, що лестили її самолюбству. Втім, у її очах це було лише приємною інтермедією. Альцест упав зі своєї висоти, коли переконався, що якщо Селімена [персонажі п'єси "Мізантроп" Мольєра] охоче читала одне серце, то водночас була цілком рішуче налаштована різноманітити свої читання. Обурений поет висловив у дошкульних віршах зневажливе розчарування переможця. Тут, як нам здається, слід розуміти в переносному сені те, що деякі критики сприйняли буквально. 

Я був знайомий з пані Собанською, яка стала дружиною пана Жуля Лакруа. Їй дали б на тридцять років менше, ніж було насправді. У своїй глибокій старості вона вміла приваблювати до себе людей неперевершеною світською грацією. Бути кокеткою було для неї такою ж природною функцією, як дихати. Вона здавалася такою, що відводить вам у своєму серці виняткове місце, і якщо сумнів виникав уже "з порогу", на неї не тримали зла, бо мистецтво подобатися, як вона його практикувала, викликало захоплення. Пані Лакруа переносила вас у справжній аристократичний салон XVIII століття. Слухаючи її, вчилися вести бесіду. Одного з останніх разів, коли я мав честь її бачити, я розпитав її про цінність тих подробиць, які зібрав біограф мого батька, що опублікував їх під псевдонімом Аер. "Цей пан, — відповіла вона мені, — прийшов до мене з рекомендаційним листом від князя Владислава Чорторийського. Відповідно, я його прийняла, але з ним я говорила лише для того, щоб нічого не сказати. З вами все інакше". Не знаю, чи була різниця такою значною, як хотіла це підкреслити її люб’язність. Утім, я маю кілька підстав вважати, що, якщо їй були потрібні шанувальники, вона вміла відмовляти зітхальникам, інколи роздмухуючи вогонь, але завжди пильнуючи, щоб не обпекти пальців. Вона надто заохотила сподівання поета, щоб сердитися на його гнів. Вона зберегла до нього симпатію, шкодувала, що він сприйняв усе трагічно, залишила пані Залеські клопіт щедро обдаровувати його мудрими настановами, сама ж тішачись тією мірою, якої дотримувалася в усьому. Дзеркало не може співчувати жайворонкам, яких воно чарує і які необачно летять битися головою об його поліровану поверхню. 

Спираючись на лист, уривки з якого я незабаром наведу, я поцікавився у неї долею її листування з моїм батьком. "Я ніколи не любила, — відповіла вона, — без потреби позбавлятися коштовних автографів, а тим більше їх знищувати. Мої папери залишилися в мого брата. Напишіть йому від мого імені, що я дозволяю надіслати вам усе, що він має, і користуйтеся цим так, як вважатимете за потрібне". Генерал Жевуський, брат пані Лакруа, пояснив, що стан його очей дуже ускладнює такого роду пошуки і що він знайшов лише одну сторінку з почерком мого батька. Це вірш, який розпочинається вгорі альбомного аркуша і виглядає як продовження. Чи знайдеться його початок і чи існують листи мого батька до пані Собанської? Принаймні це сумнівно. Безсумнівно ж те, що у 1828 році поет волів повернути свої листи. Пані Францішка Залеська, якій було доручено ці переговори, так відзвітувала йому про результати: "Одеса, 21 квітня 1828 року. Я бачила пані Собанську, але в неї немає листів, принаймні так вона мені сказала. Вона попросила мене дозволити, щоб Ґатторно змалював їй ваш портрет і вид Новогрудка. Можете уявити, як дорого мені коштувало не відмовити їй у цьому, але було б надто болісно здатися заздрісною" [...]. 

Адам Міцкевич залишив російську імперію і більше не зустрічався з пані Залеською. Але він зустрів у Парижі мадам Лакруа. Це були дуже рідкісні зустрічі. Одного разу вона запросила його на обід разом із Бальзаком і Фредеріком Сульє, які запитали, що він, як чужоземець, думає про сучасну французьку літературу. Мадам Лакруа передчувала задоволення, що головуватиме над змаганням у компліментах між такими майстрами, але їй не судилося вручати корону переможцю. Адам Міцкевич відповів, що якщо раптом новий Омар [арабський халіф, якому приписується знищення Александрійської бібліотеки] знищить три чверті виданих книг, шкодувати буде майже нічого. Супутники витріщили очі і гостро захищали здобутки сучасних видань. Мадам Лакруа не без певної образи згадувала про збентеження, яке викликала у неї жартівлива заява Міцкевича" [Владислав Міцкевич, син поета, 13]. 

Геронім [Собанський] старанно господарював, маєток, переданий йому братом, значно збільшив, одружився з [Кароліною з Жевуських] найстаршою дочкою каштеляна вітебського, сенатора Адама Жевуського, відомою красою, розумом і великою добротою. Він її кохав і обожнював, вона ж вийшла за нього за порадою батьків. Після поділу країни росіяни вищих рангів спокушали польських заміжніх дам. Ордени, гарна постава російських генералів, їхня вишукана, облудна ввічливість викликали пристрасть у нещасних жертв. Вони покидали чоловіків, спокусниками варварськи трактовані і зрештою покинуті. Така доля була Протової Потоцької з Любомирських, яку спокусив Зубов і одружився з нею після розлучення. Потім її взяв за дружину Уваров, який огидно і жорстоко її принижував. Цим шляхом пішла її дочка, Калиновська; з розлученою одружився російський офіцер Чилищов. Рідна сестра Протової Потоцької, теж з Любомирських, дочка князя Каспара, дружина шляхетного чоловіка, бригадира Валевського, розлучилася і вийшла за генерала Вітта. Кароліна з Жевуських Собанська покинула чоловіка; генерал Вітт, який розлучив Валевську, закохався в неї і урочисто обіцяв одружитися з нею. Після багатьох років марного очікування виконання обіцянки він покинув її і примусив вийти заміж за свого ад’ютанта Чирковича, другорядну особу непривабливої зовнішності. Пані Чиркевичова після повернення з Варшави мешкала в Україні в спадковому селі Рубаному Мості. До Варшави вона прибула відразу по закінченню революції, коли Вітт був там губернатором, і через нього домоглася повного звільнення і вільного повернення до краю багатьом особам, через що її загально любили. Вона була приємна і добра; до неї можна застосувати: "Усе їй пробачено, бо багато кохала".

Геронім Собанський, безмежно ображений тим, що вона його покинула, але завжди її кохаючи, зробив дуже значні записи для єдиної дочки. Пані Кароліна, покидаючи чоловіка, залишила йому дочку, не могла нею займатися, живучи у подорожах. Пан Геронім Собанський довго не хотів одружуватися, потім одружився з Дзежківною, рідною сестрою шанованого громадянина Адама Дзежека; при ній залишалася доросла падчерка, дочка пані Кароліни; мешкали в Кременці. Так коханій дружині він не хотів віддавати дочку, але пані Кароліна її викрала. Це викрадення було дуже пам’ятним. Відтоді вона залишилася при матері і вийшла заміж за князя Сапігу. Її дочка, а внучка пані Кароліни, вийшла за Потоцького. Геронім Собанський, маючи кілька дочок і синів від другого шлюбу, заповітом поділив майно порівну з падчеркою від першої дружини; силою заповіту діти від другого шлюбу вступили у володіння маєтком. Потоцькі після смерті Героніма Собанського на підставі запису почали процес проти цих спадкоємців, які спиралися на імператора, і на шкоду дітям від другого шлюбу забрали значну частку маєтку Героніма Собанського.

Попри те, що пані Кароліна покинула чоловіка і викрала в нього дочку, він часто з нею бачився. Виходячи щоразу з її дому, заламуючи руки, вигукував із захопленням: "Що за жінка! що за жінка!" Після смерті Чирковича, після кількарічного перебування в Україні, продавши своє село, вона оселилася в Парижі і вийшла заміж за пана Лакруа, другорядного літератора, чоловіка на 30 років за неї молодшого. При візитах вони підписувалися: Mr. et Mme la Croix; хтось із поляків підписав: "панство Хрестовські" ["la croix" французькою "хрест"]. Попри велику різницю у віці, чоловік був зачарований її шармом, і вона пережила третього чоловіка. Обидві сестри Жевуські, мадам Лакруа і мадам Бальзак, замешкали в Парижі. Про пані Бальзак її брат Ернест Жевуський казав: "Моя сестра, овдовівши, напевно піде за Поля де Кока" [французький прозаїк, чиє ім'я тривалий час слугувало загальним прізвиськом фривольного автора].

[...] З синів [Захарія Ярошинського] підстолія вінницького, який володів величезним, майже всім слопичівським маєтком, найбагатшим був найстарший син Антоній, одружений з Єловицькою; мешкав у спадковій Куні, де був капуцинський монастир фундації підстолія. Вони мали єдиного сина Миколая, юнака великих надій, спадкоємця імені й маєтку. Він закохався в Кароліну Жевуську. Батьки на цей союз не погоджувалися, батько найсуворіше забороняв. Юнак не мав сили противитися найсильнішій батьківській погрозі; пристрасно закоханий, не хотів підкоритися батьківській волі і закінчив життя самогубством. Під загрозливістю і суворістю неприступною, без усмішки, без лагідних і ніжних слів, найчутливіше, найніжніше, сповнене любові було батьківське серце. Після цього страшного удару, який ніби блискавкою знищив усі цілі життя, очікувану втіху і щастя, нещасні батьки не пролили жодної сльози, ніхто не чув їхніх нарікань — обоє скам'яніли. Це були люди, що жили, ніби вже не з плоті, а з каменю; цей удар ще за життя відібрав у них життя. Самогубства виникали з образи обожнюваної честі; честь була дорожча за життя. [...] Багато хто вбивав себе через суворість батьків, коли вони закоханим забороняли одружуватися. Глибоко вкорінена в душах і серцях гордість найсильніше виявлялася в намічених шлюбах синів чи дочок. Себе цінували так високо, що мало кого визнавали рівним; не зважали на долю дитини, на її здоров’я чи навіть життя, аби тільки перешкодити, не допустити шлюбу з родом, який здавався нижчим. Батьківська суворість у Польщі була основою домашніх і громадянських чеснот, була спасенною, коли застосовувалася до вад, пристрастей, проступків, але звернена до вибору в шлюбі, сковуючи у зрілому віці вільну волю, була гріхом і вела до нещасть. Заперечення Антонія Ярошинського щодо шлюбу сина з Кароліною Жевуською не випливало з гордині — Жевуські були визначного роду, ані з бажання збагатити сина посагом, бо, маючи такий великий маєток, він не прагнув його збільшувати; батьківське серце передчувало, що той не буде щасливий у подружньому житті. Після самогубчої смерті Миколая Ярошинського Кароліна, вкрита жалобним покривалом, у чорній сукні, довго приходила плакати до могили. 

Генерал де Вітте керував Варшавою за наказами Пашкевича. Вітте, вправний, хитрий, кмітливий, його розум був гнучкий, мов ті індуси, чиї трюки вимагають як сили, так і спритності. Він вислизав від спостереження, бо, не маючи жодного морального переконання, змінював свою думку, щоб зрадити або догодити, залежно від особи, з якою говорив. Це була маска, яку він надягав або знімав залежно від свого інтересу. Хитрість і довгий досвід сприяли йому у справах, і, крім того, він не шкодував ні старань, ні грошей, щоб довести їх до успішного завершення. Не надто розбірливий у засобах, він грався своїми обіцянками й деморалізував більшість тих, хто був до нього близьким. Несамовита чуттєвість спонукала його до спалахів шаленого кохання. Він виставляв їх напоказ, як істота без розсуду, що керується наказами своєї природи. 

Моя кузина Кароліна Собанська вже кілька років як поєднала свою долю з генералом де Вітте, коли вони прибули до Варшави. Вона анітрохи не червоніла від того, що її вважають його коханкою, і не тому що ще була засліплена любов'ю, а тому що вірила, ніби може ошляхетнити ці непевні стосунки постійністю. Кароліна належала до тих жінок, про яких Шекспір сказав: "Frailty, thy name is woman [О непостійність! Твоє наймення: жінка]" (Гамлет). Зворушена пристрастю пана де Вітта, Кароліна принесла в жертву свою репутацію, свої обов’язки, але була надто легковажна, щоб лишатися вірною, тож він вважав, що має чим їй дорікати. Слабка до боягузтва, з характером нерішучим і хитким, вона мала лише одне воління — вабити і подобатися. Грація її постави і висловлювань обеззброїла б найсуворіших суддів. Її кар’єра красуні тривала довше, ніж це зазвичай відведено віком. Кароліна пом’якшувала свої відхилення від норми проявами чуттєвості та своєрідної смиренності. Але я розповім її історію одразу, хоча події займали чимало років. 

Приїхавши до Варшави, вона всіляко сприяла своїм співвітчизникам, що зрештою скомпрометувало генерала де Вітта. Скандал їхніх стосунків, зрештою, був надто публічним, щоб не викликати невдоволення при петербурзькому дворі. А оскільки в лабіринті інтриг, куди був втягнений генерал де Вітте, він ніколи не втрачав провідної нитки, яка не давала йому заблукати, — а саме страху не догодити імператорові, — то, ймовірно, він сам таємно посприяв тому, щоб Кароліна отримала наказ залишити Варшаву. Генерал вдався до інших любовних пригод і радів від’їзду своєї незаконної дружини. Його справжня дружина, яку він колись викрав у графа Валевського, плакала за своїм зрадником, проте була цілком переконана, що рано чи пізно він до неї повернеться. Усі ці аморальності зовсім не заважали тим знехтуваним чи зрадженим жінкам, тим невірним чоловікам, тим розлученим порозумітися між собою, жити у злагоді, ніби вони жили у таку епоху, коли відсутність законів і незнання обов’язків дозволяли спонтанні союзи, укладені й розірвані навмання. 

Кароліна та пан де Вітте зустрілися знову в Одесі. Їхня близькість після дванадцяти років союзу зів’яла від звички та нудьги і ставала дедалі важчою. Де Вітте, засліплений чорними очима пані Воронцової, дуже дратувався через безглузді сцени, які дозволяла собі Кароліна, щоб покарати його за непостійність. Змушена його покинути, вона збиралася то навернутися у релігію, то усамітнитися в Криму, то, зрештою, знову вийти заміж. Пан Чиркович, ад’ютант генерала де Вітта, давно плекав до неї похмуру й мовчазну пристрасть, яку суворі слова та заслужені докори, здавалося, мали позбавити будь-якої привабливості. Кароліна не відчувала до нього жодної симпатії, але знала, що він палко її кохає. Вона була зачарована цією залізною волею чоловіка, який їй заявив, що рано чи пізно вона буде його. І справді, побачивши її покинутою та приниженою, він запропонував одружитися. Вона ще сподівалася, що Вітте ніколи з цим не змириться і що його це зачепить. Вона спитала його думки. Відповідь показала, наскільки він прагнув позбутися жінки, яка стала йому тягарем і яку він більше не кохав. Кароліна не була щаслива з новим чоловіком, але коли за кілька років смерть забрала його в неї, їй довелося шкодувати за ним як за другом-захисником. 

Її кар’єра не була ще завершена. Завжди жертва свого захоплення, вона запропонувала Марії Антонієвні Наришкіній [з Четвертинських], колишній коханці імператора Александра, скласти компанію, об’єднати свої гаманці, свої молитви, спогади про свої помилки і піднести усі ці дари до Діви Лоретської. Після смерті своєї єдиної доньки, виданої за князя Сапігу, Кароліна оселилася в Парижі й заприятелювала з набожними жінками з району Сен-Жермен, які не вимагали від неї генеральної сповіді. Що ж до щоденного життя п’ятдесятип’ятирічної жінки, воно мало цікаве. Проте Кароліна усе ще приваблювала люб'язними бесідами і невимушеними граційними манерами. Побожність і роялізм слугували їй як палладіум. Час, завжди невблаганний до жінок, бо він точно визначає момент, коли вони мають зректися будь-яких претензій на привабливість, був менш суворий до Кароліни, ніж до будь-якої іншої. Вона надихнула на кохання пана Жуля де Лакруа, який з нею одружився і зробив її цілком щасливою. 

Стаття Анрі Дероша [20] з нагоди першого видання роману Луї Ено "Герміна" [21]:

"Щойно з’явилася прекрасна книга під назвою "Герміна" пана Луї Ено. Ця книга присвячена мадам Жюль Лакруа, уродженій графині Жевуській. Те, що завжди вражало нас у ній, — це шарм, який вона справляє на всіх, хто до неї наближається. Вона бачила багато країн; скрізь шляхетні серця, видатні уми гуртувалися довкола неї. Раз пізнавши її, неможливо її забути; раз переступивши поріг її салону, туди повертаються знову і знову. Роди передають у спадок своїм нащадкам певну ознаку: рису обличчя, красу або ваду тіла, якості розуму і душі; в одних це аристократична рука, в інших — вузька і вигнута стопа, або класичний правильний профіль; це також може бути доброта, жива і блискуча вдача; у родині Жевуських — це шарм. Він спадковий; пані Лакруа є його найповнішим і найяскравішим втіленням. Її грація непоборна, і не можна сказати про це з більшою дотепністю і кращими словами, ніж це зробив пан Ено у своїй епістолярній присвяті:

"Мадам,
Ви любите літературу; її культ для вас є родинною традицією, і ваш вибір, зупинившись серед нас на симпатичному поетові, для якого ви були підтримкою в боротьбі і нагородою в тріумфі, ще раз довів, що жінки вашого роду передусім шукають у супутникові свого життя чистоти таланту і піднесеності характеру.

Ті, хто до вас наближається, захоплюються у вас досконалим взірцем і гармонійним поєднанням найвитонченіших якостей, точністю смаку, делікатністю такту і прямотою судження; вони знають, що вашу прихильність так само цінно здобути, як важко заслужити. Я не наважуюся, мадам, сподіватися на неї для цієї книги, яку, однак, дозволяю собі піднести вам, бо її намір є добрим.

Отже, Герміна вирушає Францією, аби дістатися до вас; коли вона зустріне вас під вашими великими шатами Шантійї, побажайте їй доброго прийому при світлі дня і, подібно до тих люб’язних фей, сама присутність яких біля колиски забезпечувала щастя на все життя, зволіть доброзичливо і лагідно посміхнутися її першим крокам."

"Герміна" є дослідженням серця, дослідженням, у якому природа жінки показана передусім з доброго боку. Немає нічого шляхетнішого, величнішого, щедрішого за героїнь цього роману, бо їх дві. Це вічна боротьба кохання з законами суспільства; це істота, сповнена щирості й пристрасті, яку нещастя і невдалий шлюб штовхають на шлях, що не є її власним. Вона кохає чоловіка, поета, який не є її чоловіком, і незабаром той прив’язується до молодої артистки, чистої, прекрасної, наївної, чиє серце ще ніколи ні для кого не билося. Він одружується з нею і розриває незаконний зв’язок, про який шкодує, оплакуючи його. Пізніше ці дві жінки зустрічаються знову, вони змагаються у відданості: одна відходить, інша прощає. На жаль! прощення дуже легке, воно дуже благородне, воно дуже солодке, коли тебе кохають. Але простити тому, хто тебе покидає, простити, коли ти приречена на самотність решту життя, коли вже не побачиш того, за ким плачеш, — ось це справжній героїзм. Ніщо не втішає забуття: невірний може повернутися, байдужий же втрачений назавжди. 

Ми не зможемо вам сказати, скільки поезії, скільки сліз, скільки витонченості пан Луї Ено розсипав у цьому творі. Його стиль іскристий, сповнений чару, він зворушує і захоплює. Мимоволі перечитують цілі сторінки; є пейзажі, від яких неможливо відірватися, і тонкощі спостереження, що проникають у душу. Цей роман сповнений доречності, складні ситуації розв’язані з великим мистецтвом, він спонукає чинити добре, заспокоює сумління після всього, що бачимо і чуємо болісного й тяжкого. Можливо, ідеалу в ньому відведено більше місця, ніж у реальному житті; на нашу думку, це не є вадою. Хіба не краще прикрашати свої моделі, ніж шукати і змальовувати лише їхні недоліки? Чи не приємніше дивитися на прикрашений портрет, ніж на карикатуру?" 

Мав я тоді оригінальний процес із графинею [Марією Катериною з Жевуських] Чапською, дочкою славетного письменника Генрика Жевуського, чий шедевр ["Спогади Сопліци"] я переклав французькою мовою. Жевуський знав Річ Посполиту XVIII століття як ніхто інший. Він і сам мав слабкості та вади тих магнатів, які звели нанівець героїчні зусилля патріотів тієї епохи, і водночас, із дивовижною суперечністю, з разючою правдивістю описав чесноти цих героїв. Він виставив на загальний подив взірці, яких сам не був здатний наслідувати. Якби він написав власні сповіді, ми мали б другий бік медалі, психологію поляка, який є зрадником, бо надто любить добре їдло, світські розкоші й приємність обертатися у світі, бо воліє гнути шию перед гнобителем вітчизни, ніж наражатися на його гнів. Закоханий у минуле Польщі доби поділів, він не любив її в теперішньому і не вірив у її майбутнє, зближуючись у цьому з російськими гнобителями. Його популярність як письменника дорівнювала лише його непопулярності як людини: явище у нас досі небувале. Брати наслідували в ньому лише підлабузництво. Один сусід у селі радив графові Ернесту Жевуському 1863 року, аби той для безпеки сховався до міста. "Мій брат Адам і я, — відповів він, — маємо дуже простий засіб стати улюбленцями патріотів: повісити нашого брата Генрика". У цій родині національна ренегатія йде в парі з надзвичайною дотепністю. Знамениті відповіді графа Генрика Жевуського князеві Паскевичу, коли той запитав, чи він коли-небудь щось винайшов, він відповів, що так — зробив визначне відкриття: спосіб із першого погляду розпізнати, чи даний поляк є розсудливий або даний росіянин чесний; якщо так, то в них росте волосся на долоні. Донька Жевуського мала риси свого роду. Вона мала гучні успіхи у німецьких князьків і користувалася вільним доступом до російського посольства.

Під час одного зі своїх перебувань у Парижі Крашевський розповів мені, що певний петербурзький цензор напередодні виходу на пенсію повідомив йому таке: він зібрав усі рукописи, які як він сам, так і російський уряд вважали настільки небезпечними, що замість того, щоб повернути їх авторам для виправлення, вирішили спалити; отож, той цензор запропонував Крашевському викупити ці рукописи, але за таку високу ціну, що Крашевський звернувся до графа Броель-Платера, щоб разом купити всю збірку і потім розділити її за вагою перед перевіркою змісту. Так вони і вчинили. У своїй частині Крашевський знайшов рукопис Жевуського і повідомив автору про готовність відступити йому цей рукопис за ціною покупки, тобто за вагою. Жевуський відповів листом такого змісту: "Я маю до своїх давніх творів таке саме почуття, як сука до своїх цуценят, коли вони вже дорослі". Зустрівшись із Жевуським кілька років потому, Крашевський знову порушив свою пропозицію. Граф буркнув крізь зуби, що має гроші лише для своїх кредиторів, і відтоді Крашевський вважав себе законним власником рукопису, до видання якого він мене схилив [під назвою "Історичні зразки / Próbki historyczne"]. Жевуський на той час вже помер. 

Одного дня я отримую судовий лист. Графиня Чапська пояснює мені, що, як лояльна російська піддана, не може толерувати публікації твору, який її монарх засудив на знищення; вона вимагає негайного спалення цього твору. Крашевський, до якого я звернувся, спочатку поставився до цієї справи як до погрози, на якій усе й закінчиться. [...] Дізнавшись про обурення пані Чапської, Крашевський змінив думку і був усім цим дуже засмучений. Він не міг відкрито зізнатися, як відбувалася ця справа, не компрометуючи цим свого співпокупця, графа Броель‑Плятера, і цензора, а також не викриваючи псевдоніма Болеславіта, яким він підписав передмову до цієї нещасної книжки. Саме під цим псевдонімом Крашевський нападав на росію настільки, наскільки це було можливо. За порадою адвоката ще перед лейпцизьким трибуналом він заперечив, що він і Болеславіта — це одна й та сама особа, хоч це й було таємницею Полішинеля. [...]

Перспектива сплати судових витрат і клопоти Крашевського дуже мене турбували. Я вирішив порадитися з адвокатом Адольфом Крем’є, відомим юристом, який був членом першого франко-польського комітету 1831 року та залишався щиро прихильним до моїх співвітчизників; коли хтось із них мав судову справу, Крем’є зовсім не вимагав гонорару. Хоч він був дуже непривабливий, цю непривабливість забували, щойно він починав говорити. Його палка мова, поєднана з широкими знаннями права та проникливою інтелігенцією, надавала йому в суді виняткової поваги. Крем’є розсміявся, читаючи скаргу графині Чапської. "Ця пані, — сказав він, — мала б багато переваг на своєму боці, якби просто вимагала права власності на твір свого батька, конфіскований безпідставно. Вона програє процес через позицію, яку зайняла. Від часів Французької революції ніхто не вимагав спалення якогось твору, якщо тільки він не був аморальний. У момент, коли вона виступає як вірна піддана його величності російського царя, я відповім їй, що у неї немає підстав для участі в цьому процесі. Якщо вона вірна піддана, мусить визнати, що російський імператор мав право присвоїти цей рукопис, який тим самим перестав належати їй. Це справа цісаря вимагати його повернення у французькому суді. Але яка ж це полька, здатна на таке пласке лицемірство?" Я пояснив йому, що зрада країні належить до традицій цієї родини. "Тоді дайте мені, будь ласка, нотатки про все це, — сказав Крем’є. — Я їх гарно оформлю. Але нехай пан намагається переконати цю даму відкликати скаргу, бо процес, навіть виграний, а він безсумнівно буде виграний, обійшовся б вам у досить значну суму. Вона може затягувати його вічно. Ваш адвокат буде змушений постійно з’являтися на кожне відкладення, і він не робитиме цього безкоштовно". 

Я зовсім не мав бажання знову бачитися з графинею Чапською, проте побіг до її тітки, пані Лакруа. Ця сестра Жевуського була неперевершеною кокеткою. Присвятила усе своє життя тому, аби закохувати людей у себе. У спілкуванні з нею одразу виникало відчуття, що ти є предметом її симпатії; і добре ще, якщо виходячи від неї ти повертався до холоднокровності й усвідомлював, що її істинні почуття залишаться ніколи не розгаданою загадкою. Вміла оповідати надзвичайно пікантні історії словами настільки добірними, що навіть настоятелька сестер серцянок не наважилася би щось їй дорікнути. Тричі виходила заміж і одній побожній жінці, яка, бажаючи її збентежити, зізналася, що не розуміє, як можна мати стільки чоловіків, відповіла: "Чоловіки як кавуни; треба скуштувати декілька, щоб знайти один добрий". Не було жодної людини, яка, порозмовлявши з пані Лакруа, не залишилася б під враженням, що цього разу була зачарована. Мені довелося побувати у неї разом з одним із наших магнатів, людиною шанованою, але не надто кмітливою. Раптом він вигукнув: "Як же слушно кажуть, що всі Жевуські дотепні і що вони…" Тут він зупинився. "І чим же вони всі є?" — запитала пані Лакруа. Він залишився з відкритим ротом і почервонів до вух, не завершивши речення. 

Коли я зайшов до неї, вона промовила з докором: "Два роки ви не з’являлися у мене, а не було і дня, щоб я про вас не згадувала. Чим же ви займалися?" — "Я також щодня думав про дорогу пані, не знаходячи часу, щоб їй про це сказати". Вона піджала губи і почала сумувати над подіями в країні, які порушують спокій її ночей, і робила це тремтячим від хвилювання голосом, чарам якого я піддався; аж раптом з’явився певний російський генерал, якого вона з тривогою запитала про здоров’я Александра II. "Дорога пані нехай не хвилюється, — відповів він, — це була лише нежить. Я радий, що можу вас заспокоїти". — "Я також, що нарешті зможу спати спокійно", — відповіла сяюча пані Лакруа. Тут я подумки сам собі дорікнув, що на кілька секунд повірив у її патріотизм, і вирішив зачекати, поки залишусь з нею наодинці, щоб перейти до справи. 

Коли всі гості пішли, я сказав: "Уявіть лише, дорога пані, що я буду змушений проговорювати прикрі речі проти вас і вашої родини!" — "Що ви плетете?" Я вручив їй судові папери графині Чапської, додавши, що мій адвокат, пан Крем’є, аби посилити захист, викладе всі проступки її родини проти патріотизму. Зморщивши брови, вона на мить замислилася і сказала: "Нічого не розпочинайте, поки не отримаєте від мене повідомлення". Я відповів: "Буду вам слухняним з тим більшим задоволенням, що окрім ввічливості ніколи нічого від вас не зазнавав, і був би засмучений, якби довелося завдати вам будь-якої прикрості". Через кілька днів пані Лакруа запросила прийти до неї: "Якщо процес розпочнеться, — сказала вона, — повідомте адвоката Крем’є, що моя сестра пані Бальзак і я напишемо йому обидві, виступаючи на вашому боці". — "Це мене втішає, дорога пані", — відповів я і вийшов від неї впевнений, не потребуючи жодних інших роз'яснень. 

Адвокат графині Чапської кілька разів вимагав у трибуналі відтермінування справи, і це щоразу змушувало мого адвоката з’являтися в суді з витратами для мого гаманця. Зрештою пані Чапська відкликала свій позов, справа була знята з розгляду, а пані Чапська сплатила витрати. Проте її адвокат вимагав від мене зобов’язання, що я не продаватиму книгу. "Але ж я всі примірники надіслав до Польщі", — відповів я. "Тим краще. Моєї клієнтці важливо, щоб справа мала вигляд як вирішена мирним шляхом". [...] 

Коли я пішов подякувати пані Лакруа за таку успішну інтервенцію, вона вигукнула тоном, що ніби йшов із глибини її душі: "Хіба ви могли сумніватися, на чий бік я стану?" — "Не сумнівався, що дорога пані вчинить якнайкраще. Такій завбачливій особі не спіткнутися, і зовсім би не личило, щоб прізвище Жевуських бруднили у публічній розправі". 

Через кілька місяців на одному з товариських зібрань, повна ввічливості, графиня Чапська підійшла до мене з простягнутими руками: "Сподіваюсь, що ви більше не тримаєте на мене образи і що зрозуміли мотиви мого вчинку. І що ви знаєте, як мені доводиться рахуватися". "Ніколи не зрозумію цього, пані", — відповів я і повернувся до неї спиною. Крашевський у певний момент припустив, що його передмова обурила Жевуських, і запропонував її видалити. Найімовірніше, пані Чапська, узгоджуючи інтереси з російським посольством, скористалася цією нагодою, щоб підкреслити своє русофільство. Ось так ненормальне становище Польщі створює для нас ускладнення, деінде незнані.

Стаття Еміля Блаве у першому випуску його щорічної хроніки "Паризьке життя" 1885 року [19]: 

"Одне шляхетне життя щойно згасло: мадам Жуль Лакруа, майже сторічна супутниця славетного поета, який, не зраджуючи їх, переклав Софокла і Шекспіра, померла минулої ночі в Сен-Жермені, у невеликому будинку на rue de Pontoise, де вона щороку проводила разом із чоловіком літній сезон. Вона відійшла, обтяжена роками — народилася в ніч на Різдво 1795 року — завершивши життя більш ніж людське, переживши три Правління, дві Імперії, три Республіки, не рахуючи Комун! Тому ми не скажемо, за банальною формулою, що вона забирає з собою всі жалі: найкраща і найболючіша їх частка залишається тому, хто жив лише нею, бачив лише через неї і кого її смерть робить водночас і удівцем, і сиротою.

Відтоді, як творець "Едіпа" був уражений тією ж недугою, що і його герой, мадам Жюль Лакруа з дивовижною самопожертвою присвятила себе ролі Антігони. Вона була його світлом у темряві, в якій він боровся. Вміючи читати думку за цією маскою без погляду, вона надавала їй відчутної форми: він диктував — вона писала; він був духом, що творить, вона — рукою, що різьбить. Саме цій безперервній співпраці ми завдячуємо пізньому перетворенню поета-трагіка на поета-лірика — "Ганебному року" [1872, 23] після "Макбета" і "Валерії". Тісна близькість цих двох істот особливо проявляється в цьому творі, натхненному патріотичними тривогами 1870 року і ганьбою, що настала після нього. На кожній сторінці можна побачити культ, який мадам Жуль Лакруа присвятила своїй другій батьківщині, і до якої міри під цими слов’янськими грудьми билося французьке серце.

Під час облоги вся родина поета, переховуючись у Нормандії, благала його приєднатися до них. Сліпий і вже сімдесятирічний, чим би він міг допомогти проти загарбника? Можливо, похитнувся б, як багато інших, що не мали для виправдання ні віку, ні немочі. Але вона, ця вісімдесятирічна, пильнувала. "Наше місце тут! — сказала вона. — Тікати з Парижа, коли Париж помирає, — це дезертирство!" І він залишився. Цей спогад знайдеться під фронтиспісом "Ганебного року" у сонеті, який Жуль Лакруа адресував своїй шваґерці під назвою: "Моя супутниця хоробра": 

Tu demandes pourquoi je tarde; tu demandes [Ти питаєш, чому я зволікаю; ти питаєш,]

Pourquoi je veux rester, quand tout le monde part, [Чому я хочу залишитися, коли всі виїзджають,]

"C'est folie!... A mon âge!... Un aveugle au rempart!" ["Це безумство!... У моєму віці!... Сліпий на валу!"]

Et ta bonté s'exale en douces réprimandes. [І твоя доброта виливається в лагідні докори.]

C'est vrai. Lorsque déjà les hordes allemandes, [Це правда. Коли вже німецькі орди,] 

Quand le Prussien, le Hun rapace, à l'œil hagard, [Коли прусак, хижий гун із блукаючим поглядом,] 

Vont nous envelopper, j'hésite, et mon regard [Йдуть, щоб нас оточити, я вагаюся, і мій погляд]

Se tourne avec amour vers nos plages normandes. [З любов’ю звертається до наших нормандських берегів.]

Là, je trouverais un frère, des amis, [Там я знайшов би брата, друзів,]

Vos enfants, chère sœur!... Mais je me suis promis [Ваших дітей, дорога сестро!... Але я дав собі слово] 

De rester à mon poste, en citoyen fidèle: [Залишитися на своєму посту як вірний громадянин:]

O Paris, moi vieillard, si je ne puis l'offrir [О Париже, я, старий, якщо не можу віддати]

Tout mon sang, avec toi je puis du moins souffrir! [Всю свою кров, то принаймні можу разом із тобою страждати!] 

Ma compagne est vaillante et je reste auprès d'elle! [Моя супутниця хоробра, і я залишаюся біля неї!]

Те, що зробив він у цей період добровільної облоги, коли голод і холод були особливо жорстокими до старих, можуть засвідчити його товариші по бастіону. Те, що зробила вона, він сам розповів в іншому сонеті: "Франція і Польща", красномовному коментарі до цього вергіліївського епіграфу: "Di patrii, servate domum [О боги вітчизни, бороніть дім]": 

Ainsi la France meurt, cette France guerrière! [Так гине Франція, ця войовнича Франція!]

La France a tout perdu, soldats et généraux; [Франція втратила все — солдатів і генералів;]

Et, luttant jusqu'au bout sous le fer des bourreaux, [І, борючись до кінця під залізом катів,] 

Son front découronné se rejette en arrière! [Її розкороноване чоло відкидається назад!]

Ainsi l'ardent soleil a fini sa carrière; [Так палаюче сонце завершило свій шлях;]

Le vieux lion captif en vain mord ses barreaux; [Старий лев у неволі марно гризе свої ґрати;] 

Le glaive s'est brisé dans la main du héros!... [Меч зламався в руці героя!...]

Le glaive ne peut rien, hélas ! sans la prière. [Меч нічого не може, на жаль, без молитви.]

C'est pourquoi dans l'église, humble femme à genoux, [Тому в церкві смиренна жінка навколішки,]

Les mains jointes vers Dieu, tu pleures et tu pries, [Склавши руки до бога, ти плачеш і молишся,]

Demandant au Seigneur qu'il ait pitié de nous! [Благаючи господа, щоб змилувався над нами!]

France et Pologne, ô sœurs, ô vous, ses deux patries, [Франціє і Польще, о сестри, о ви, дві її вітчизни,]

Ne désespérez pas, sanglantes et meurtries!... [Не впадайте у відчай, закривавлені і зранені!...] 

Un ange est là, du moins, qui prie encor pour vous! [Принаймні є ангел, який і досі молиться за вас!]

Ці два сонети варті довгої поеми. Вони говорять про благородну небіжчицю більше, ніж усі апології. 

Через глибоку старість мадам Жуль Лакруа ніхто з живих вже не пам’ятає, якою вона була в часи своєї юності. Але ніжна дружба, яку вона викликала у свого шваґра Бібліофіла Жакоба дозволяє нам викликати сяйливу тінь її образу. Такою, якою вона була в ту далеку епоху, вона постає перед нами в присвяті "Лікаря Опери" [1873], автобіографічного роману, який Бібліофіл поставив під її патронат. Там міститься таємниця непоборного впливу, який ця видатна жінка зберігала до останнього дня над усіма, хто до неї наближався, — таємниця, що полягає в одному слові: шарм. Читайте [у статті цитату наведено скорочено, тут повністю за оригіналом 22]: 

"Чи пам’ятаєте ваш гарний рожевий будинок із зеленими віконницями в Кореїзі, на південному узбережжі Криму? Чи пам’ятаєте чарівну колонію, де ви оселилися, щоб забути великі прикрощі і знову відчути смак до життя? Тоді ви ледве з’явилися, мов добра й могутня фея, що стала видимою для простих смертних, як вже говорили лише про вашу красу, ваш розум, ваше благородне серце, вашу грацію і ваші чари. Вже тоді ви стали королевою Кореїза, і ваше царювання тривало стільки, скільки тривало ваше перебування на цій обіцяній землі, де ви залишили по собі тільки друзів.

Стара княгиня [Анна] Голіцина, так би мовити, облаштувала південне узбережжя, надавши йому всіх чар Італії, навпроти Чорного моря, на землі давнього Херсонесу Таврійського, куди поета Овідія було заслано Августом. Поруч із нею, довкола неї, найвидатніші представники аристократії імперії проводили літо в розкішних і затишних резиденціях. Саме в цьому елегантному, дотепному, ввічливому й дружньому середовищі ви відразу здобули пошану, полонили всю увагу, підкорили всі серця.

Стара княгиня Голіцина, яка теж була феєю у своєму роді і доброзичливо панувала над своїми підданими, так вітала ваш приїзд у листі до своєї небоги: "Прекрасна Dolorosa historia замешкала у рожевому будинку! Вона була глибоко зворушена прийомом на цьому прекрасному узбережжі. Всі їй посміхалися, виходили назустріч, прагнули доторкнутися її руки; і великі, і малі хотіли засвідчити їй, що вона бажана, що її добре прийнято!"

На жаль! де вони тепер — ті, що вам посміхалися, що виходили вам назустріч, що раділи вашому приїзду! Де граф і графиня Воронцови, генерал Павел Кісельов, мій видатний і шанований друг? Де пан і пані Потьомкіни, ця прекрасна й незрівнянна Тетяна [Потьомкіна], що була святою?… О, не повертайтеся на південне узбережжя Криму — ви нічого вже не знайдете окрім спогадів, що ширяють над могилами! Але навіщо, спитаєте ви, викликати ці спогади, що ховаються в глибоких закутках душі і які час день за днем стирає? Навіщо нагадувати вам так, ніби я був одним із прихожан маленького двору, що вас тоді оточував, епоху вже далеку, яка, здається, не має зв’язку з вашим теперішнім життям і яка все ж, побачена здалеку, серед пустель життя, завжди постане у ваших думках мов оаза, сповнена симпатій, дружби й прихильності?

Через те, що вже тоді я не був для вас ані незнайомцем, ані чужим; я мав доступ до гарного рожевого будинку, я супроводжував вас у ваших візитах до привітних господарів південного узбережжя; я навіть заходив разом із вами до Феї Кореїза, старої княгині Голіциної, яка, щоправда, читала лише містичні набожні книги; завдяки вам мене завжди добре приймали у пані Потьомкіної; для мене були завжди відчинені двері у генерала Павла Кісельова та у графа Воронцова; особливо ж я користувався прихильністю вашої найкращої подруги Жюльєтти, ім’я якої, без сумніву, закарбоване у вашій пам’яті. Безперечно, я маю підстави пишатися тим, що часто давав тему для розмови в цьому люб’язному й блискучому товаристві, душею і розумом якого були ви; але найбільше я був щасливий тим, що міг годинами залишатися з вами віч-на-віч, не надто вас обтяжуючи і ніколи не набридаючи.

Щоправда, тоді я був Книгою, і в цій формі став одним із друзів дому. Книга часто змінювала назву і тему, але це завжди була Книга, що походила від мене, була сповнена мною і носила моє ім’я. Ви читали мої твори в Криму; ви побажали познайомитися з автором у Франції, і автор природним чином опинився на місці своїх книг, у вашій граційній близькості; автор писав романи — веселі й іронічні, темні й трагічні, які, можливо, не заслуговували на всю вашу поблажливість. Але ось вже багато років, як він попрощався з романами, відчуваючи, що старіє і не приховуючи цього: він став пустельником, не припиняючи бути трохи дияволом, і збудував свою пустелю посеред бібліографії. 

І ось ви просите мене знову здійснити мандрівку у світ романів: мушу вам підкоритися, і, щоб підбадьорити себе або виправдатися, я присвячую вам те, що Буало називав останнім плодом своєї музи, слабкий витвір моєї старості — цей автобіографічний роман, який завдячує вам своєю появою, бо ви сто разів повторювали, відтоді як я маю щастя любити вас як дружину мого коханого брата: "О, які прекрасні романи ви писали, коли я була у вигнанні на південному узбережжі Криму! О, яку чудову присвяту ви адресували своєму братові Жулю у одному з цих романів!"

Отже, треба було присвятити роман і вам, щоб нікого не ображати. Я написав роман, щоб мати право зробити цю присвяту, і ваше ім’я, дороге й шановане, на чолі цієї присвяти, оточене, мов ореолом, пошаною, ніжністю і прихильністю всіх тих, хто вас знав, і всіх тих, хто вас знає."

Марі-Кароліна графиня Жевуська була правнучкою графа Вацлава [Петра] Жевуського гетьмана великого корони польської. Її предок граф Северин [мається на увазі Станіслав Фердинанд] був генерал австрійської імперії, а батько граф Адам [Вавжинець] останній посол Речі Посполитої у Копенгагені, помер сенатором російської імперії. Смак до літератури був спадковим у цій родині військових. Дві доньки графа Адама всмоктали його разом із молоком. Цим пояснюється та пристрасть, яку молодша з них пані графиня Ганська, натура палка і романтична, відчула до автора "Людської комедії". Їхній шлюб був цілою історією: цар не хотів давати на нього дозволу, і, діючи всупереч, ризикували поставити під загрозу прихильність, здобуту її батьком. Проте це було зроблено, як видно з неопублікованого листа Бальзака, де великий романіст, натякаючи на вето царя, оголошує про своє весілля такими словами: "Ми доведемо цьому автократові, що французький письменник може обійтися без його дозволу!"

Старша з сестер, Марі-Кароліна, дуже рано видана заміж за великого російського вельможу [насправді шляхтича поляка], значно старшого за неї, не знайшла в цьому союзі щастя, на яке сподівалася її родина. Вона мала доньку, яка згодом вийшла заміж за князя Сапігу і рано померла, залишивши сина, який і сам помер кілька років тому, і доньку, що стала графинею Потоцькою. Залишившись удовою, Марі-Кароліна оселилася в Парижі, де познайомилася з Бібліофілом Жакобом. Поль Лакруа, зачарований її розумом, підкресленим витонченою ноткою екзотики, побачив у ній досконалу супутницю для свого брата Жуля. Той якраз перебував у розквіті гучного успіху, якого щойно досяг у Comédie-Française з п'єсою "Валерія". На цьому ґрунті зближення було легким. Весілля відбулося за кілька тижнів, і вже наступного дня в Парижі з’явився ще один літературний салон.

Усі знаменитості століття пройшли через цей салон. Але мистецтва і література завжди мали там перевагу над політикою. Серед нещодавніх постійних відвідувачів згадаю з пам’яті: В’єне, Жюля Жанена, обох Дюма, Теофіля Готьє, Огюста Маке, Поля де Сен-Віктора, Мері, Надо, Нідермейєра, генерала графа де Нансуті, Рейєра, Арсена Уссе, Жана Жіру [імовірно Жигу], барона Імбера де Сен-Аман, Луї Буланже тощо. Жінки допускалися до цього гуртка, і привітна грація господині, а ще більше її визнана перевага, виключали будь-які думки про суперництво. Усі польські красуні, які упродовж останньої чверті століття так яскраво сяяли на паризькому небосхилі, дебютували там у світському товаристві під заступництвом цієї люб’язної жінки і є, як вони самі кажуть, її хрещеницями.

Вона була душею цих зібрань, вона осяювала своїм розумом — водночас легким і ґрунтовним, ерудованим без педантизму. Я досі ніби бачу, як вона переходить від одного до іншого, спираючись обома руками на свою легендарну тростину з руків’ям у вигляді воронячого дзьоба, яку порівнювали зі скіпетром. На жаль, уже багато років тому цей скіпетр перетворився на тростину старості, і вона, зібравши останні сили, спиралася на неї, щоб надати міцнішу опору вірному супутникові свого життя. Вона підтримувала в ньому ту надію, в яку сама не вірила, що він знову побачить світло. Вона померла, забравши цю надію із собою. І тепер бідний сліпий, невтішний, знову занурений у свою темряву, марно шукає в порожнечі ту ніжну руку, що вела його крок за кроком, і те лагідне серце, на яке він, у божественній покорі, спирався своїм".

У мене було чотири тітки, всі вони були красивими, всі розумними, а одна надзвичайною, і всі вони зробили свій відбиток у світі. Одна з них була улюбленицею знаменитої мадам де Круденер і на початку минулого століття змусила суспільство говорити про її красу. Вона була найстаршою у родині і ставилася до мого батька [Адама Жевуського] так, ніби він залишався маленьким хлопчиком. Вона була заміжня тричі, поховала одного чоловіка, розлучилася з другим і вела життя великих дам XVIII століття, які любили так сильно і так часто. Після Революції 1848 року вона остаточно оселилася в Парижі і вийшла за французького письменника Жуля Лакруа, брата відомого бібліофіла Жакоба. Є забавний анекдот, пов'язаний з цим шлюбом. Коли вони побралися, моїй тітці було вже за шістдесят, але вона зберегла гарну зовнішність так, що її легко можна було б прийняти за сорокарічну жінку. Коли вона народилася, реєстрація проводилася дуже недбало, і більшість записів були знищені під час громадянських війн. Моя тітка не могла подати свідоцтво про народження, коли виходила заміж за пана Лакруа, і мала сама засвідчити свій вік і походження. Через кілька місяців після весілля вона серйозно захворіла, і лікарі втратили надію на її одужання. Покликали священика, який мав здійснити останнє помазання, коли вона покликала свого чоловіка до ліжка, вигукуючи: "Жуль, Жуль, я не можу померти з миром, я тебе обманула!" Мій дядько, який, треба сказати, був закоханий у свою дружину так, ніби їй було вісімнадцять, був вражений, але благав її заспокоїтися. Але нічого не могло її вгамувати: "Жуль, Жуль", - продовжувала вона, - "Я тебе обманула: мені на десять років більше, ніж я тобі сказала!" Одна з моїх кузин, свідка цієї сцени, була настільки вражена, що, попри трагічні обставини, не змогла втриматися від сміху.

Мадам Кароліна Лакруа була однією з паризьких знаменитостей; вона мала салон, так само відомий у своєму роді, як салони мадам Рекам’є чи мадам Свечін, один із тих, де можна було зустріти всіх визначних чоловіків і всіх прекрасних жінок не лише Франції, але й Європи. Вона була блискучою співрозмовницею, залишалася такою ж привабливою в останні роки свого життя, як і в молоді роки, і люди були так само охочі її слухати, як раніше задивлятися на її красу. Вона була пристрасно закохана в товариство, була нещасна, якщо не бачила хоча б двадцяти осіб на день, влаштовувала обіди, які були не лише чудовими з кулінарної точки зору, а й приємними завдяки компанії, яка на них збиралася. Її апартаменти на Rue d'Anjou St. Honore №22 були місцем зустрічей літературних діячів, політичних осіб, журналістів і фінансистів. Вона завжди була відкрита до знайомств, завжди прагнула примножити кількість своїх друзів. Упродовж тридцяти років вона мала найсильніший вплив на певне коло паризького суспільства, і коли вона померла, це стало справжньою втратою для тих, хто роками приходив до неї за новинами, якщо вже не за чимось іншим. Вона зберегла красу, а також всю свіжість свого розуму до кінця. 

Вона була типом великої дами давніх часів, завжди вишукано вбраною у довгі струмуючі сукні з оксамиту чи атласу, оздоблені старовинними і безцінними мереживами, сидячи прямо в своєму кріслі з такою поставою, яка могла б засоромити багатьох молодих дівчат. Вона залишалася в Парижі упродовж усієї облоги, і мій батько одного разу отримав від неї лист, надісланий голубиною поштою, в якому вона писала, що єдине, що вона вважає обтяжливим, це необхідність харчуватися тим, що вона назвала "жахіттям". Вона померла 15 липня 1885 року після трьох місяців хвороби, впродовж яких боролася зі смертю з енергією набагато молодшої людини. За рік до того вона зламала праву руку, і попри прогнози лікарів, що вона не зможе більше нею користуватися, здійснила чудове зцілення і змогла писати листи вже через шість тижнів після нещасного випадку. Одним словом, вона була надзвичайною старою дамою, чудовою не лише через свій розум, а й через той інтерес, який вона до скону зберігала до всіх розваг та важливих подій у світі. Вона мала також дивовижну пам’ять і часто розповідала анекдоти та описувала людей, які давно вже увійшли в історію або ж були забуті світом, в якому колись відіграли важливу роль. Моя тітка зустрічала Александра I російського, розмовляла з великим Наполеоном, пам’ятала весілля Марії Луїзи та народження Короля Риму, була присутня в Опері тієї ночі, коли було вбито Герцога Беррійського, пізніше спостерігала за втечею Луї-Філіпа з Тюїльрі та була свідком входження імператриці Євгенії в Нотр-Дам в день, коли на її голову поклали імператорську корону Франції. Вона мала кореспонденцію з Маззіні, приймала мадам де Кастильон, і серед її друзів були принцеса Лівен та герцог де Морні. Не думаю, що взагалі в Європі була хоча б одна людина, яку варто було б знати, і яку б вона не знала, хоч одна знаменитість, яка не сиділа б за її гостинним столом. Коли вона померла, їй було за дев’яносто, і вона була живою енциклопедією всіх визначних або розумних чоловіків та жінок її часів. 

Серед людей, яких завжди можна було зустріти в її домі, був її свояк бібліофіл Жакоб, милий старець, що був таким відомим членом паризького товариства. Він був бібліотекарем в Арсеналі і жив у старому будинку Сюлі, похований серед своїх книг, завжди готовий показати їх допитливому відвідувачу. Один із найяскравіших співрозмовників свого часу, було справжнім задоволенням слухати, як він обговорює ту чи іншу тему. Однак після війни він облишив суспільне життя. Він був палким бонапартистом, і в той час, коли всі більш чи менш відверталися від нещасного імператора та його родини, він залишався вірним їм і ніколи не переставав проголошувати свою підтримку їхній справі. Особисто я завдячую бібліофілу першим заохоченням до того, щоб спробувати власні сили в літературній діяльності. Ще одним бонапартистом, який часто обідав у моєї тітки, був чарівний барон де Сент-Аман, чия смерть кілька років тому була великою втратою для його численних друзів. Пан де Сент-Аман був втіленням доброзичливості, і хоча його розмови були дещо поверхневими, він завжди залишався приємним співрозмовником. Він зібрав чимало анекдотів і ніколи не втомлювався їх розповідати. Думаю, що разом із графинею Ксав'є де Блакас він був останнім із групи людей, яких майже щодня можна було зустріти у моєї тітки. Я часто розмовляла з ним про неї після її смерті, і ми завжди сходилися на думці, що нинішнє покоління не має великих дам такого типу, який вона так добре і гідно представляла. 

1. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)

2. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

3. Marie Kleinmichel von Keller "Memories of a shipwrecked world, being the memoirs of Countess Kleinmichel" ("Bilder aus einer versunkenen Welt: Lebenserinnerungen") (1923)

4. Andrzej Rachuba "Dzieje rodziny Ciechanowieckich herbu Dąbrowa (XIV - XXI wiek)" (2013)

5. Некролог Кароліни з Жевуських Лакруа (1885)

6. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

7. Przemyslaw Jan Bloch "Album Marii de Bonneval", Fundacja Rodzinna Blochów w Nowym Jorku (2017)

8. Kajetan Jaxa Marcinkowski "Gorset" у "Zabawy wierszem dla płci pięknéy poświęcone własne, i tłumaczenia" (1818)

9. Филипп Филиппович Вигель "Записки" Т2 (1928)

10. Aër (Adam Rzążewski) "Mickiewicz w Odessie i twórczość jego z tego czasu" (1898)

11. Piotr Chmielowski "Adam Mickiewicz: zarys biograficzno-literacki" T1 (1886)

12. Lettres de la princesse Anna Galitzine à Caroline Sobanska, née Rzewuska (1830-1837)

13. Władysław Mickiewicz "Adam Mickiewicz sa vie et son oeuvre" (1888)

14. Władysław Mickiewicz "Żywot Adama Mickiewicza: podług zebranych przez siebie materyałów oraz z własnych wspomnień" T1 (1890)

15. Władysław Mickiewicz "Pamiętniki" T1 (1926) 

16. Alexandrine Prévost du Montet "Souvenirs de la baronne du Montet, 1785-1866" (1904) 

17. Antoni Andrzejowski "Ramoty Starego Detiuka o Wołyniu" T3 (1921)

18. Agnieszka Przelor "Portret Karoliny Rozalii Tekli Sobańskiej z domu Rzewuskiej według powieści Stanisława Wasylewskiego oraz listów i pamiętników osób z jej otoczenia", "Koło Historii: materiały Koła Naukowego Historyków Studentów Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej" (2018)

19. Emile Blavet "Madame Jules Lacroix", "La vie parisienne par Parisis" (1886)

20. Henri Desroches (Constitutionnel) "Causerie", "Les Coulisses: journal quotidien" N592 (11 novembre 1860)

21. Louis Énault "Hermine" 8e éd. (1896)

22. Paul Lacroix "Le Médecin de l'Opéra: roman psychologique" (1873)

23. Jules Lacroix "L'Année infâme" (1872)

24. Eustachy Antoni Iwanowski "Wspomnienia polskich czasów dawnych i późniejszych" T2 (1894)