Леон Мар'ян Жевуський (1871-1926) з дружиною Яніною Йоанною з Ліпковських (1884-1960)
У Гайвороні, одому з моїх п'ятигорських сусідніх маєтків, мешкають граф Леон Жевуський із дружиною Яніною з Ліпковських, дочкою мого найменшого брата Яна. Граф Леон є наймолодшим з трьох синів графа Адама, генерала кавалерії та генерал-ад’ютанта, народженим від його третьої дружини Ядвіги з Ячевських, відомої під псевдонімом "Леліва" авторки історичних творів, а онуком Адама [Вавжинця] Жевуського, посла Речі Посполитої до Данії, потім каштеляна вітебського, а після поділу країни сенатора та першого маршалка шляхти Київської губернії, зрештою куратора і співзасновника першої чоловічої гімназії в Києві.
Із братів графа Леона найстарший Станіслав мешкає в Парижі, де стало займається літературною працею і відомий як видатний французький і польський драматург, водночас публікує у паризькій пресі, переважно у газеті "Gaulois", свої критичні статті та театральні рецензії. Це людина надзвичайно освічена і залізної праці. Другим братом є Адам [Вітольд, ...], До трьох цих братів Жевуських я маю дуже сердечну приязнь, посилену ще й тим, що вони були щиро віддані й прив’язані до мого брата й найкращого приятеля Зигмунта. Єдиною їхньою сестрою, з другого шлюбу їхнього батька з Анною Дашковою, дочкою міністра юстиції, є графиня Катерина, одружена з Вільгельмом князем Радзивіллом.
Граф Леон, вихований у корпусі пажів, вступив згодом до полку уланів імені імператриці Олександри, а після одруження пішов з війська в ранзі підполковника й оселився в селі, обравши собі за резиденцію успадкований від матері Гайворон із красивим, з поважною архітектурою палацом та чудовим парком. Палац у родовому Погребищі, де батько графа Леона довгий час проживав, нині є своєрідним родинним музеєм із гарною бібліотекою і збіркою родинних портретів. У місцевому костелі знаходяться родинні гробівці.
Дідич Гайворона — великий поціновувач садівництва та помолог. Не вдаючись у ширші описи взірцево влаштованих і доглянутих оранжерей і парку, мушу згадати про прекрасний фруктовий сад, закладений на терасах, і сад карликових дерев, де ростуть сотні різноманітних сортів найвишуканіших плодів. Моя небога ж цілковито віддана вихованню своєї донечки Ядвіги, яку в родині називають "Пупулька", надзвичайно доброї, милої й розумної дитини, яка, попри свій дитячий вік, із великим захопленням і віддачею займається малюванням, виявляючи у цій сфері певний талант. Окрім того графиня Леонова займається домом, де панує зразковий порядок, а також опікується благодійними закладами, шпиталем і сільською школою. Граф же особисто з надзвичайною енергією й захопленням веде господарство в Гайвороні, а також рибне господарство на великому ставку в своєму маєтку Борсуки на Волині й загалом адміністрацію обширних своїх маєтностей, що перебувають у оренді.
Дім у Гайвороні охоче відвідують ближні і дальні родичі та друзі, які в домі графського подружжя Леона завжди дуже гостинно приймають. А я, досить часто буваючи в Гайвороні, завжди відчуваю цю атмосферу блаженного спокою в приємному товаристві господарів і з приємністю спостерігаю за щоденним життям цієї діяльної, працьовитої й надзвичайно симпатичної пари.
Зі спогадів [18]:
У Гайвороні Леонсових Жевуських ми потрапили в атмосферу справжнього великопанства на всю губу. Пані Леонсова, Ніна Жевуська з Ліпковських, була, мабуть, найвродливішою жінкою, яку я бачив у житті. Висока, струнка, світла блондинка із золотавим відтінком волосся, здається, штучно наданим, з великими чорними очима, з надзвичайно приємною усмішкою, чарівна у поведінці, дещо зневажлива до підлеглих, як то тільки українські пані вміли показати, — вона була творцем настроїв цього дому. Пан Леонс, доволі непомітна постать, не надавав оселі жодного виразного характеру. Палац був розкішний. У вітальні висіли портрети гетьмана Жевуського [насправді Адама Вавжинця] та короля Августа II [насправді III] пензля [Гіацинта] Ріґо; меблі, килими, порцеляна — все було на найвищому художньому рівні. Чудова їдальня, пурпурова, з чорними панелями, стіни якої були оздоблені саксонськими тарелями. У невеликому ампірному салоні, з меблями, оббитими червоним атласом у червоні зорі з наполеонівської епохи, на почесному місці висів невеликий портрет Бальзака, про якого Леонс Жевуський казав "мій дядько!" Незбагненні шляхи снобізму: Бальзак, цей простак і парвеню, який називав Марію Лещинську "ma tante" ["моя тітонька"] через сумнівну й далеку спорідненість її з Жевуськими, — і ось тепер члени родини, що ним колись гордувала, урочисто кажуть про нього: "Мій дядько!"
Усе в Гайвороні, аж до прислуги, старої француженки з мавпочкою на ім’я Біжу, старого бородатого камердинера Войцеха, було класично великопанське. Мені там було страшенно нудно — і мої хлопці також не надто добре там бавилися. До того ж не були ласі на їжу, а кухня в Гайвороні була дуже вибаглива. До нудьги, певно, спричинялося і те, що існував у цьому домі надзвичайно глибокий розрив між панством і вчителями. Розумна й приємна єдина донька панів Жевуських, так звана Пупульця, дуже хвороблива, навчалася вдома. Вона мала аж чотирьох учительок: стару француженку, про яку я вже згадав; росіянку, котра водночас займалася фізичним вихованням панночки; німкеню... А для польської мови була спеціальна вчителька, яка, коли ми прибули до Гайворона, поїхала у відпустку. На її повернення чекали з дня на день. Я дізнався, що тією вчителькою була панна Гелена Пешинська, відома на загал як Лю, троюрідна сестра мого приятеля, з якою я незадовго до того зустрічався в студіях Станіслави Висоцької. Це була улюблена учениця Висоцької, освічена й культурна дівчина, яка трохи "скуштувала закордону" — прожила рік у Парижі. Я радів, що вона мала з’явитися в Гайвороні, де я почувався дуже самотнім, але її приїзд постійно відкладався; зрештою, я мусив зі своїми вихованцями їхати на іспити до Києва — і так і не дочекався панни Гелі в домі Жевуських.
З листа від 12 лютого 1925, Париж [36]:
Від Тансмана я випадково потрапив до музею Бальзака в його колишньому будинку, де він написав кілька десятків томів. Кумедний, прегарний, дуже тихий будиночок із чарівним садочком, цілком незвичайне враження. Навпроти, з вікон, раніше відкривався чудовий краєвид, дивовижний парк пані де Ламбаль; тепер його повністю вирубано, купив це Сітроен (привітай Адзьо з милим родичем), вирубав усе дощенту, а на цьому місці постав величезний бетонний гараж із тенісними кортами на даху, сам будиночок пані де Ламбаль продав якійсь американці, і саме тепер його зносять. Із серцем, що обливалося кров’ю, ми разом із хранителькою цього музею дивилися на це справді сумне видовище. У Польщі чогось подібного не дозволили б.
Потім я був у Хлаповської. Хлаповська як Хлаповська, звісно, кілька банальних фраз, але уяви собі — безліч інших знайомих, серед них Ярослав Потоцький, із хлопчика, схожого на хорта, виріс величезний плечистий хлопчисько з велетенським носом і дуже некрасивий, але приємний, ведмедкуватий. Трохи сноб, ну але ж кров Потоцьких завжди така, він тут, звісно, разом з іншими неробами в École des Sciences Politiques. Потім княгиня Ада Любомирська! recte [а саме] Ада Жевуська, маю втіху від учениці, бо розмовляє лише польською, навіть французької уникає, дуже мило мене вітала; страшенно кумедне це її ополячення, але все-таки добре про неї свідчить, здається, вона в цього Адама [Любомирського] шалено закохана.
Крім того, Леон Жевуський із дочкою; він надзвичайно сердечний і казав, що я зовсім не змінився, вочевидь, прийняв мене за когось іншого. Пупульця (його дочка), як завжди, надзвичайно мила, зиму вони проводять у Парижі, а літо на Волині, у селі [Борщівка], у двох кімнатах! Три інші кімнати в цьому будинку займають Савицькі та її син Єжи Ячевський, знаєш, мій учень. Пупульця казала, що влітку вони завжди багато говорять про мене, можеш собі уявити, як це розпалило мою уяву. Літо в селі, і я як сполучна ланка між двома молодими людьми, які, можливо, саме закохані одне в одного; Єжи в Пупульцю — так напевно, адже вона для нього наче королівна з казки. Я дуже хотів би піти до них, вона така мила й розумна панночка; дитя моє, що я пороблю, я сноб, як Познанський, але я серед цих титулів, квазітитулів, у цьому "вишуканому" товаристві, словом, у салоні серед цих відомих родин лише тоді почуваюся у своїй стихії та у своєму товаристві. Заклинаю тебе, не кажи про це ані Мецю, ані Грицу, ані нікому, але так воно є, і нічого не вдієш. Я з цим і борюся, і боровся, але тобі можу зізнатися.
Другий візит імператора до Києва у році 1911 був позначений вбивством міністра Столипіна. Я була там з чоловіком, батьками і Янушем, отже розповім про це. З’їхалося до Києва, як і за першого візиту імператора, дуже багато поляків. Значніші польські обивателі з Поділля, Волині отримали недвозначні вказівки від своїх маршалків шляхти з'явитися на прийом імператора до Києва. Це дорівнювало примусу. Але, звичайно, мали сподівання свої різні інтереси владнати, а хто ж їх не мав. Майже все польське товариство однак трималося осібно, роблячи лише необхідні у росіян візити і, звичайно, відвідуючи разом із ними прийоми, наприклад, у залі ратушевій, де імператор і імператриця tenaient cercle [тримали коло], а маршалки шляхти представляли панів зі своїх округів, імператор же з усіма довше чи коротше розмовляв. [...] Серед поляків, присутніх на тих урочистостях у Києві, були, окрім моїх батьків, Януша і нас, тітка Марія Браницька, Ксаверові Браницькі, Юзефові Потоцькі, Каролові Радзивілли, Владиславові Жевуські і багато інших. Марія Щербатова із Сандрою і сином Дімою Браницькі, Ксаверій Орловський, Міхалові Собанські, Подгорські, Леонові звичайно також були, не кажучи вже про велику кількість росіян, землевласників в Україні, як. наприклад, наші сусіди з Рахен Балашови, а також губернатори, чиновники без ліку і маршалки шляхти.
Одного вечора, це було влітку, у саду, так званому купецькому, прекрасно розташованому на високому березі Дніпра, була чудова феєрія з ілюмінаціями Дніпра. Я вважала, що в темряві роїлося від таємних агентів і навіть бачила, як на схилах гори, серед кущів лежали де-не-де людські постаті — таємна поліція. Зрештою прогулювалися вільно, весело розмовляли, милуючись прекрасним видом на Поділ, сріблясту широку ріку і освітлений тисячами вогнів великий Хрест святого Володимира. Імператор і імператриця з двома доньками і малим сином, гарним 8-річним хлопчиком, гордим зі свого стрілецького мундиру, який цього ж дня отримав, були присутні і з ними зустрічалися на алеях, прогулюючись вільно.
Після тієї вечірньої феєрії, яка на полегшення всіх минула спокійно, без жодного інциденту (завжди побоювалися можливого замаху), наступного вечора ми були серед небагатьох поляків, запрошених на théâtre paré [театральну урочистість], отже пані у декольтованих сукнях з діамантами у волоссі, панове в мундирах. Мій чоловік і я були у партерній ложі з родинами Владислава Браницького і Юзефа Потоцького. Та ложа була просто коло бокового входу. Імператор із родиною займали ліву бокову ложу, коло сцени. Імператриця, змучена, не прийшла, був тільки імператор зі старшими доньками і двором. Весь партер був зайнятий чиновниками і офіцерами, у першому ряду сидів серед достойників міністр Столипін.
Показували досить нудну оперу за мотивом якоїсь російської історичної легенди з обов’язковими жорстокостями і розкішними строями. Нарешті почався довгий антракт, під час якого зала частково спорожніла, панове перепочиваючи всюди розходилися. Юзеф Потоцький підійшов до Столипіна, якого знав з Петербурга, і обидва ті пани, спираючись об перегородку, що відділяла оркестр, оглядали ложі в бінокль. Столипін саме спитав Юзефа, дивлячись на прекрасну пані Ніну Жевуську з Ліпковських, хто є та красуня, коли почулося кілька сухих трісків і моторошний крик легко пораненого артиста з оркестру, і зовсім поруч Юзефа Столипін, обернувшися довкруг себе як "поранений дикий кабан" (оповідав потім Юзеф), важко впав на крісло. Тріски від пострілів браунінга були такі малозначущі, що ми у ложах спершу подумали, що це щось за кулісами тріщить, тільки крик нас налякав, і в одну мить всі подумали про імператора, який під час антракту перейшов до салончику за своєю ложою.
Миттєво зчинилася метушня, але щойно коли ми зверху почули голоси, що кричали: "Хапайте штатського!", з усіх боків кинулися на молодого смаглявого чоловіка у фраку, який спочатку, видно, спокійно відходив середнім проходом у партері, але потім уже, стрибаючи через стільці та крісла, утікав від натовпу офіцерів, які гналися за ним із вихопленими шаблями, і, прямувавши до виходу біля нас, ще зумів вчепитися руками за плюшовий край нашої ложі. Але не зміг видертися. Стоять у мене перед очима вихоплені шаблі й шпаги військових, які його звідусіль оточили й стягнули вниз. Пам’ятаю, що мимоволі вигукнула: "Ne le tuez pas" ["Не вбивайте його"] — і відвернулася від тієї жахливої сцени — лежачого блідого, худого чоловіка серед піднесених над ним кількох десятків шабель. Я була певна, що його зарубають на місці. Винесли його військові, як здавалося, напівживого. Тим часом ми тремтіли, хто ж він. Чи не поляк? Чи імператор поранений? Наші панове пішли на розвідки, і першим Ксаверій Браницький повернувся зі звісткою, що це єврей Багров. Ми зітхнули з полегшенням.
Гайворон лежить над річкою Березянкою, у Сквирській землі, на Україні. Коли поглянеш удалину від Березянки, то посиніють, затуманяться перед тобою ті українні землі. Світ покотиться степом аж до найдальших, неозорих країв. Розіллються широко неосяжні для ока простори, і огорне тебе зовсім новий світ, а душу овіє новий вітер. Степом ідуть шуми, мов великим морем. Трава хвилюється, наче хвиля, а посвист грає в будяках дику пісню. Орел кряче над головою, а місячна повня сходить десь над курганами й раптом степ криваво освітлює. Та вранці, в тиху погоду, заманять тебе, зачарують ці безмежні сині далі чаром свободи. Щось жене, щось кличе, душу з грудей вириває. Пішов би ти через ті бур’яни аж туди, де туман млистий зливається з обрієм неба. Пішов би від хреста до хреста, від могили до могили. [...]
Тож нехай оживе пам’ять того краю і білої колонади гайворонського будинку, що стояв серед прекрасного українського саду, квітами уквітчаного. В кінці саду був став, де шумів рогіз. Мав він таку велику, непорушну гладінь, що віддзеркалювала все, що діялося на поверхні. Бачив ти в тій глибині обриси хмари чи грайливого метелика. Чув біля ставу хори жаб і оркестри комарів, а татар-зілля пахло, ніби хотіло щось сказати. Часом поверхні ставу торкалася сумовита, далека сопілка, часом долинав сміх із прибережної луки. Довкола ставу розлягалася буйна зелень парку. Стояли в ньому дуби, сиві липи, стрункі смереки. Чудові газони смарагдовим килимом оточували барвисті, свіжі, живі квітники. Тут мав ти квіткову учту серед розлогих кущів, пересипаних рабатками.
А коли входив до будинку, то на кожному кроці зустрічав родинні пам’ятки. Справжній музей із прекрасною бібліотекою й портретами. У їдальні — бронзові люстри, майстерно куті, звішені зі стелі, оздобленої кесонами. З рам буазерій визирали прекрасні картини, а довкола стояли чеканені срібла, розкладені на каміні. Рідкісні вази — бронзові, мармурові, майолікові — стояли на консолях і колонах у головній залі, оточеній меандровим фризом. Уся анфілада салонів містила рідкісні тканини, мармурові статуї, старовинні годинники. Автопортрет Анжеліки Кауфман, портрети Адама Вавжинця Жевуського каштеляна вітебського пензля Лампі й Лоренцена, декілька полотен Смуглевича і рисунків Орловського, чудова голівка [Жана-Батіста] Греза — це були окраси гайворонського палацу [усе це привезено з палацу у Погребищі]. Стояв він по серед квітів, мав спогади доброї служби краєві, роївся думками, виспіваними Жевуськими в книгах. Чулися в ньому відлуння гетьманських боїв і відлуння пісень на арфі. Належить він графині Леонсовій Жевуській та графівні Ядвізі Жевуській.
Нащадки:
Ядвіга з Жевуських Тишкевич (1904-1992) підписувалася як Ядвіга Жевуська-Тишкевич, художниця, власниця бренду кованих меблів у Парижі "Art et Fer Decoration", з 1930 за Феліксом Тишкевичем-Лонцьким (1905-1970) власником маєтків Конін і Львувек, розлучилися 1948; єдина донька Яніна Тишкевич-Лонцька Шедо (1931 р.н.), з 1957 за Філіппом Шедо архітектором, син Стефан Шедо (1957 р.н.) має нащадків.
Стаття Елеонор Ламбер вийшла водночас у багатьох регіональних газетах США під різними заголовками ("Графиня віддає перевагу рішучому підходу до кар’єри", "Леді-залізнячки", "Команда матері та доньки з кування заліза", "Залізні лещата охопили польську родину", "Вона знайшла більше, ніж люстру", "Жінки на ковадлі" тощо) і невеличкими змінами в тексті. Тут за основу узята стаття "Detroit Free Press" 07.05.1967, текст доповнено вставками з інших редакції, виділеними курсивом:
За свої гріхи я будую будинок за містом. Це справжня мука, яку, впевнена, мені немає потреби описувати. Але один приємний бік моїх страждань полягає в тому, що завдяки їм я познайомилася з "мадам Мистецтво та мадемуазель Залізо". Ці дві незвичайні дами — мати й дочка — займаються, хоч як це дивно, виробами із заліза. Попри дружні насмішки над моїм комплексом рожевого палаццо, я хотіла мати гарну люстру в сільському стилі для вітальні будинку. Тому приділила один день у Парижі на її пошуки. Точніше, одну годину: ціни в антикварних крамницях швидко поклали край моїй наївній ідеї, що я просто придбаю якусь старовинну люстру.
"Ну, у мене тут є далека кузина, яка виготовляє речі із заліза", — сказала Кора Каетані, яка керує чудовою крамницею подарунків у Jansen, знаменитій фірмі декораторів. Думка про жінку біля ковадла водночас захоплювала й відштовхувала мене. І, звичайно, там цілком могло щось знайтися...
І справді знайшлося. Art et Fer Decoration — це найбільш безладна скарбниця, яку я бачила за багато років. А жінки, яким вона належить, мають таку життєву історію, про які читають у романах про війну. Це графині Ядвіга Жевуська та її дочка Ніна Тишкевич-Шедо. Я навіть не намагалася вимовити їхні прізвища, тож не чекайте тут жодних фонетичних підказок. Тепер ви розумієте, звідки взялися їхні титули — мадам Мистецтво та мадемуазель Залізо.
У глибині Лівого берега, неподалік Марсового поля, у старій військовій будівлі наполеонівських часів, їхня кузня та виставкові зали на вулиці Rue du Theatre розташовані за подвір’ям, заваленим усіляким мотлохом, яке патрулює лютий собака, що махає хвостом і гарчить водночас. Усередині купи чудових старовинних залізних деталей стоять поруч із рядами садових меблів їхнього нового дизайну. Вони продають свої вироби магазинам по всій території США, зокрема групі Saks та Neiman-Marcus. Можливо, саме зараз ви сидите на одному з їхніх стільців або за одним із їхніх столів.
Цікаве захоплення принесло їй славу. До війни Жевуські володіли величезними маєтностями в Польщі [тобто на заході України, анексованому Польською Республікою за сепаратним договором з СРСР без участі УНР], поблизу російсько-українського кордону. Графиня Жевуська, талановита портретистка, розважалася тим, що облаштувала в маєтку кузню, де проєктувала й виготовляла всі ліхтарі, засувки, ручки та садові меблі для їхніх будинків. Вона також збирала старовинні залізні вироби й реставрувала їх. Меблі були сучасними, з оббивкою з телячих шкур із їхніх господарств. Вони почали здобувати певну славу, і уряд здивував її, запропонувавши розробити металеве оздоблення для Польського павільйону на Всесвітній виставці в Нью-Йорку [тут можна згадати, що організацією цього павільйону займався їхній родич Вітольд Клеменс Ванькович, нащадок Аліни з Жевуських Монюшко]. Наскільки я пам’ятаю, це була одна з найкрасивіших будівель виставки 1939-1940 років.
"Мені так і не довелося його побачити, — сказала вона. — Нас запросили до Америки на відкриття Всесвітньої виставки, але мій чоловік сказав, що ні — ми поїдемо до Нью-Йорка у вересні, а не у квітні. До вересня, звичайно, ми вже втратили все й тікали і від німців, і від росіян. Наш маєток опинився саме там, де зімкнулися кліщата. Ми ховалися в сараях і під живоплотами. Одного разу ми подолали величезну відстань, шість ночей не спали, десятеро людей в одному автомобілі".
"Я тоді була зовсім маленькою, але пам’ятаю це й досі бачу кошмари про те, як мене будили й казали, що ми мусимо рухатися далі", — сказала Ніна.
Вони жили з дня на день, і їм допомагала належність до одного з тих розгалужених і численних європейських шляхетських родів, представники яких мешкали повсюди. Здебільшого вони переховувалися в окупованих країнах. Нарешті оселившись у Парижі, графиня Жевуська розлучилася зі своїм чоловіком і утримувала Ніну та себе, виконуючи витончені, чарівні портрети кольоровими олівцями, які колись малювала заради розваги. Вона часто приймала як оплату продовольчі картки.
"Однак мене завжди захоплювало залізо. Я ремонтувала для людей старовинні залізні вироби в позиченій кузні. Досить скоро я почала розробляти власні оригінальні вироби й продавати їх крамницям. Це пристрасть, яку я передала Ніні".
Ця "пристрасть" привела Ніну до романтичного кохання. Архітектор, який працював по сусідству з їхньою майстернею, одного дня зайшов позичити молоток. Тепер він її чоловік, Філіпп Шедо. Він опанував складне мистецтво створення скульптур із заліза й здобуває дедалі більшу відомість завдяки своїм роботам.
Під час подорожі Ніна знаходить друга родини. Одного разу вродлива білявка Ніна, така ж енергійна й незалежна, як її мати, придбала вживаний Renault і вирушила в подорож Америкою, щоб продавати вироби Art et Fer. Вони розробили складані залізні меблі, які тепер є їхнім головним товаром, а також спосіб "пластифікації" фарби, завдяки якому вона стає стійкою до погодних умов. Тепер Art et Fer виготовляє й відправляє у великих кількостях до Америки — тільки уявіть собі — барбекю. Я бачила цілі ряди цих виробів, що чекали на пакування. А крім того, я знайшла ідеальну люстру. Це залізне кільце XVII століття, прикрашене листям і квітами. Пані Мистецтво та мадемуазель Залізо збирають її для мене, додаючи кілька власних практичних удосконалень.
"Ми ніколи не досягнемо такого величезного комерційного успіху, як в Америці, — сказала графиня. — Але ми любимо те, чим займаємося. І мій онук Стефан починає цим цікавитися. Йому вісім років". Ось він, дух династії.
Коли я отримую "Wiadomości", то насамперед шукаю "Вікно в росію" Міхала К. Павліковського. Ця рубрика мене дуже цікавить. Кілька разів автор згадував прем’єр-міністра Столипіна. З приводу його смерті в Києві 1911 року хочу навести кілька подробиць.
Під час вистави мій батько Леонс Жевуський і моя мати Яніна (Ніна) з Ліпковських перебували в ложі разом із Бенедиктом Тишкевичем та його дружиною Розою з Браницьких, а також Юзефом Потоцьким і його дружиною Геленою з Радзивіллів. Усі вони були "запрошені" як представники "місцевого дворянства".
Під час антракту Столипін стояв у першому ряду партеру й розмовляв із Юзефом Потоцьким; він дивився на глядацьку залу, спершись на бар’єр, що відділяв оркестр. Він поглянув на мою матір і запитав Потоцького французькою: "Хто ця чарівна жінка?" Потоцький відповів: "Це графиня Леонс Жевуська, найвродливіша жінка України".
Саме цієї миті Багров вистрілив. Столипін осів. Цариця пронизливо закричала, її дочки разом із царем сховалися в глибині ложі. Натовп кинувся на вбивцю, здійнялася метушня: "Де цар?" — розпитували. Оркестр заграв "Боже, царя храни", але царя не було видно. Лише за якусь мить, повільно, боязко, Миколай II висунув голову з глибини ложі: його обличчя було страшенно блідим.
Шукали лікаря — у залі його не було. Перший лікар, якого привезли з міста, був поляком (не пам’ятаю його прізвища); у найближчій лікарні, до якої перевезли Столипіна, лікарі та персонал складалися переважно з поляків. Там, здається, Столипіну зробили перше хірургічне втручання.
Пізніше серед поляків в Україні довго обговорювали той факт, що Столипін — "полякожер", як його називали, — розмовляв із поляком, коли Багров у нього вистрілив; останнім його "видінням" була полька, перший лікар, який надав йому допомогу, був поляком, а перевезли його до польської лікарні.
Ці подробиці мені розповідали: мій батько, моя мати, пані Гелена Потоцька та пан Леон Голубєв, сусід моїх батьків, який тоді був присутній у театральній залі.
У своїй книжці "Le Véritable visage de Mme Hanska" Марсель Бутерон першим став на захист дружини Бальзака, уродженої Жевуської. Його шляхом пішла пані Корвін-Пйотровська у монументальній праці "Balzac et le monde slave", показавши, ким була "Іноземка", яку роль вона відіграла як жінка, як натхненниця, як супутниця в бурхливому житті автора "Людської комедії". Як Бутерон, так і пані Корвін-Пйотровська багато речей виправили, пояснили й установили.
Слова мають своє призначення. Цей псевдонім "Іноземка", обраний самою Євою Ганською як підпис для першого листа, написаного її рукою, який надійшов до Бальзака 28 лютого 1832 року, чи не позначив він усе її життя? Чи не був він тим елементом, який, з одного боку, привабив Бальзака, а з другого — за багатьох обставин відділяв письменника від його "Полярної зорі"?
Пані Ганській закидають, що вона довго зволікала, перш ніж вирішила вийти за нього заміж, що надто матеріалістично ставилася до боргів Бальзака і, нарешті, що вона не була присутня в момент смерті свого чоловіка.
"Ви племінниця пані Ганської? Як цікаво! Чи маєте ви родинні пам'ятки, пов'язані з її особою?" — ось фрази, які я чую, коли хтось дізнається про мою спорідненість із "тіткою Євою".
Тоді я мушу пояснювати, що мій дід Адам Жевуський був братом пані Ганської, що всі наші родинні пам'ятки були знищені — спочатку частково в Україні під час революції 1917 року, а пізніше врятовані залишки загинули під час останньої війни.
Найчастіше реакція моїх слухачів буває такою: "Ваша тітка була справді жорстокою до цього бідолашного Бальзака, який так її кохав".
Це дає мені можливість переконатися, чи маю я справу з прихильником, чи з противником пані Ганської. Останніх, на жаль, багато. Переважно вони є її противниками через незнання фактів, через брак роздумів, а особливо через брошуру Октава Мірбо, сповнену наклепів, а також через розповідь Віктора Гюго про смерть Бальзака. На підставі того, що дійшло до мене з родинних переказів, з почутого в Україні, а пізніше на Волині, я послідовно проаналізую основні звинувачення на адресу моєї тітки і гадаю, що таким чином відновлю справедливість.
Жінки, яких Бальзак близько знав, яких кохав, з якими жив, як пані де Берні, княгиня д'Абрантес, пані де Кастрі, пані Ганська, усі перебували в значно кращому фінансовому становищі, ніж він сам. Захоплений своєю буйною уявою, він думав, що справи робляться так само, як пишуться романи. На жаль, його підприємництва закінчувалися нічим, хоча деякі з них, як, наприклад, задум заснувати підприємство на Сардинії, мали реальне підґрунтя — найкращим доказом є те, що його задум багато років по тому використав хтось інший.
Як усі польки з її середовища, пані Ганська чудово володіла французькою мовою. Вона із захопленням читала найрізноманітніші книжки, але особливе враження справили на неї романи Бальзака. З відповідей Бальзака видно — листи самої пані Ганської вже не існують, — що у своєму листуванні з романістом вона коментувала прочитане, напевно, висловлювала свої думки, намагалася спрямовувати його й давала поради. Якщо намагатися пізнати пані Ганську через відповіді Бальзака, то часом забувають, що вона не була француженкою і що, хоча й була сповнена французької культури, залишилася полькою. Її дратували певні риси характеру Бальзака, особливо дратував її снобізм романіста. Припускаю, що вона мала б сердитися, коли Бальзак вихвалявся, що одружується з родичкою короля Людовика XVI! Зрештою, це не було зовсім неправдою, оскільки Жевуські були споріднені з Лещинськими. Для неї та для поляків це не було нічим надзвичайним; кожен шляхтич теоретично міг бути обраний королем.
Пані Ганська повною мірою цінувала геній Бальзака. Письменник її зачарував. Через його твори вона пізнала його як людину й певною мірою відчула його наперед. У першому листі до нього відчувається гарячковий жар екзальтації. Цей лист став початком кохання до Бальзака — кохання, яке тривало 17 років, пройшло найрізноманітніші фази й завершилося шлюбом Єви і Оноре в Україні 14 березня 1850 року, напередодні його смерті.
Якщо пані Ганська так довго вагалася, перш ніж стала дружиною Бальзака, то тому, що мусила подолати чимало перешкод, аби здійснилися мрії романіста. Передусім, ставши вдовою по Ернесту [Вацлаву] Ганському, вона не хотіла вступати в інший шлюб до одруження своєї дочки Анни з графом Єжи Мнішехом. По-друге, вона мусила зважати на думку всієї своєї родини. Хоча Жевуські не мали вузьких поглядів і вважали Бальзака геніальним письменником, вони побоювалися цього шлюбу для Єви через репутацію Бальзака як людини з численними любовними пригодами. Вони також побоювалися, що відмінність середовища й національності стане для їхньої родички джерелом нещасть. Зрештою, і сама пані Ганська відчувала ці побоювання й зволікала.
Однією з головних причин цього зволікання було російське законодавство на анексованих територіях, яке змушувало "підданих царя", що виходили заміж за іноземця, позбуватися всіх своїх володінь, розташованих у російській імперії. Інший же закон забороняв полякам викуповувати земельні маєтки в росіян. А отже, маєток, одного разу проданий поляком росіянинові, був назавжди втрачений для всього польського землевласництва в Україні. Єва Ганська не хотіла, аби через її заміжжя Верхівня була втрачена для Жевуських. Тому вона домовилася зі своїм братом Адамом, моїм дідом, який викупив Верхівню. Необхідний дозвіл царя на шлюб, переговори про продаж маєтку, передача дочці Анні інших володінь в обмін на доживоття — усе це тривало довгі роки.
Інші чинники, ближчі до її серця, також спричиняли її вагання. Не слід забувати, що вона добре знала: залишаючи Верхівню, вона залишала її назавжди й безповоротно. Вона залишала рідний край, щоб ніколи більше його не побачити. Це рішення вона мусила ухвалити з власної волі, а не під тиском зовнішніх подій, як це сталося з поляками після останньої війни. Єва Ганська добровільно розривала зв'язки, що єднали її з батьківщиною, аби супроводжувати людину, чиє прізвище вона мала носити.
Її слуга Томаш Грубенарчук [з огляду на українське прізвище, Хома], якого я знала майже столітнім старцем, коли він говорив із моїми кузенами та зі мною — ми тоді були дітьми, — згадував перебування Бальзака у Верхівні: "Покинула нас наша пані графиня і ніколи вже більше не повернулася!" І скільки смутку було в його словах.
Пані Бальзак, мабуть, у ту мить, коли сідала до карети з чоловіком і прощалася зі слугами, з управителями, побачила не одну сльозу в очах людей, які її оточували, і, безперечно, серце її стиснулося від думки, що вона вже ніколи в житті їх не побачить. Вона їхала до Франції не як багата туристка, не як "мандрівна артистка", як казала замолоду, а щоб оселитися там назавжди й перебрати французький спосіб життя. Решту свого життя вона провела у Франції, самотня, відокремлена від своїх співвітчизників, рідко бачачи своїх родичів і лише тоді, коли вони відвідували її, проїжджаючи через Париж.
Найбільше звинувачення, яке висувають пані Ганській її обвинувачі, стосується моменту смерті письменника. Їй закидають, що вона не була при цьому присутня. У 1949 році під час прийому в Парижі з нагоди "року Бальзака" я зустріла іноземця, "бальзакіста", який у ввічливий, але категоричний спосіб критикував пані Ганську за її відсутність. Начитаний, культурний, він, безперечно, мусив знати наклепницьку брошуру Мірбо.
Я відповіла йому тоді те, що мій батько, Леонс Жевуський, говорив мені на цю тему: він пояснював поведінку тітки Єви атавістичною відразою Жевуських до небіжчиків. Кажуть, мій дід, брат Єви, також не хотів дивитися на своїх батьків, коли вони були на смертному одрі. Сам Леонс вийшов із кімнати, де помирав його батько, і не був присутній під час покладання тіла до труни.
"Пообіцяй, Ядзю, — сказав мені батько, — що не дивитимешся на мене, коли я піду з життя. Краще зберегти в пам'яті образ тих, кого любили, такими, якими знали їх заживо, а не з обличчям, спотвореним маскою смерті".
Я помітила, що після цих моїх слів "бальзакіст" зблід, його обличчя змінилося.
"Ваші міркування здаються мені цілком слушними, і мушу вам зізнатися, хоча це може здатися вам неймовірним. Попри мій вік, попри дві світові війни, які пережило наше покоління, до сьогодні я ніколи в житті не бачив небіжчика. Те, що ви щойно розповіли, ясно пояснює мені поведінку вашої тітки. Ви мене переконали, і я краще розумію, чому вона не була біля свого чоловіка в останні миті його життя".
Яким могло б бути подружнє життя пані Ганської з Бальзаком, якби він не помер лише через рік після їхнього весілля? Чи варто робити на цю тему різні припущення? Їхній роман, такий довгий, так по-різному коментований, — хіба він недостатньо наповнив емоційне й літературне життя самого романіста?
Пані Ганська зуміла упродовж 17 років шанувати талант і геній Бальзака. Кожна їхня зустріч, чи то під час спільних подорожей, чи у Верхівні, де Бальзак довго перебував, не завдавала шкоди його творчості: навпаки, ці зустрічі завжди були для нього стимулом. Мені здається, що це дуже важливо, і тому ми можемо зберігати пані Ганську у вдячній пам'яті, не забуваючи також, що, коли його вже не стало, вона сплатила всі його борги й зайнялася виданням посмертної літературної спадщини автора "Людської комедії".
Для мене це більше, ніж книжка — це залишки мого минулого, воскресіння близьких мені людей, яких уже немає серед живих. Читаючи сторінки про часи моєї молодості, мені хочеться вигукнути: "Мамо, прочитай цей розділ, як добре це написано!". Або: "Адо [Ада з Жевуських Любомирська], пам’ятаєш, справді все було так, як описує Саша". Часом у мене складається враження, що я читаю сторінки, які сама написала.
Нелегко було домініканцеві писати про людей, які в певні періоди вели поверхове світське життя (княгиня Радзивіллова "Бішетта", графиня Гелена Потоцька, Долі Тведе-Радзивіллова, щоб назвати лише цих трьох). Отець Жевуський упорався з цим блискуче: по-перше, завдяки доброму вихованню (чеснота, яка, здається, нині вже застаріла), по-друге, завдяки почуттю поблажливості й доброзичливості до ближніх, згідно з девізом: "Усе зрозуміти — значить все пробачити".
Головною перевагою цієї книжки, яка охоплює майже століття, розповідає про численні країни, про дві світові війни, про одну революцію (1917 року), описує різні способи життя, — є її простота. Простота і щирість — а це нелегке завдання. Не брехати, але водночас не говорити всієї правди.
Надприродне життя поєднується з повсякденним, а це було нелегко для отця Жевуського під час новіціату в Сен-Максимені, у роки навчання, під час перебування в Альбертинумі або коли його призначили делегатом Апостольського престолу як федерального асистента і члена конституційної комісії конгрегації черниць. Без цього "надприродного" елемента, без "благодаті" всі ті різноманітні й численні справи, які здійснив отець Жевуський, неможливо навіть уявити.
Побудова книжки дуже вдала, а жвавості й барвистості описів сприяє те, що суворого хронологічного порядку не дотримано. Немає нічого нуднішого за спогади, які починаються: "Я народився дня... у... провів молодість від... до... там і там тощо". Отець Жевуський виявив уміння протиставляти контрасти. Наприклад, він описує царський палац у Петербурзі, зали якого виблискували багатством з нагоди прийому учнів Александрівського ліцею, і ті самі зали, брудні, осквернені солдатнею за правління Керенського. Інший приклад: Красносілка, маєток, що належав Ліпковським. Селяни сердечно запрошують власників на весілля, яке відбувається в селі, а через кілька місяців ті самі селяни підпалюють палац.
Окрім розділів, присвячених нашій родині, які мене особливо зворушили, мене зацікавила вся частина про життя отця Жевуського після вступу до ордену: його перебування в Сен-Максимені як новіція, перші свячення, другі свячення, роки навчання, Альбертинум у Цюриху, Еставеє-ле-Лак, також у Швейцарії під час війни, згодом повернення до Франції після війни, грот у Сент-Бом, вікаріат у Пруї, його обов’язки як апостольського візитатора, подорожі з папськими місіями до Південної Америки, до Африки тощо. Життя насичене, захопливе, але протягом якого отець Жевуський умів зберігати, за важливих і серйозних обставин, дружні зв’язки зі світськими друзями ще з часів до вступу в монастир, а також із членами своєї родини.
Теологічна частина книжки для мене часто недоступна й незрозуміла, мені бракує філософської освіти, щоб я могла її засвоїти. Скільки прекрасних сторінок містить ця книжка в описах природи, а також людей і видатних особистостей, яких знав автор, і всю її осяює присутність Бога. Це не "зустріч" із Богом, а глибоке усвідомлення існування Бога.
Божественна благодать, що проявилася в Трапезунді, можливо, напівприспана упродовж "Шалених років" (1920–1926), зрештою розквітла й вразила серце в мить, обрану господом, щоб стати глибокою, непохитною, справжньою реальністю, яка спонукала отця Жевуського сказати: "Єдине, що мене цікавить, — це Бог".
Ядвіга Жевуська (1904-1992)
Ядвіга Жевуська-Тишкевич (праворуч) і Яніна Тишкевич-Лонцька Шедо з продукцією свого виробництва, 1967
Яніна Тишкевич-Лонцька Шедо з нащадкою
Гайворон, палац Жевуських
Гайворон, палац Жевуських
Гайворон, палац Жевуських
Гайворон, палац Жевуських
Інтерв'ю з Яніною Тишкевич-Лонцькою Шедо, 2024
Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879)
Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T10 (1991)
Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T11 (1997)
Юлія Осташевська "Шабля генерал-ад'ютанта Адама Жевуського із колекції НМІУ" (2017)
Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)
Граф Адам Ржевускій "Отрывокъ изъ мемуаровъ" у "Исторический вѣстникъ" Т132 (1913)
Leon Lipkowski "Moje wspomnienia: 1849-1912" (1913)
Catherine Radziwill "My recollections" (1904)
Józef Dunin-Karwicki "Z moich wspomnień" T1 (1903)
Józef Dunin-Karwicki "Z moich wspomnień: wstęp, lata dziecięce i młodzieńcze" (1903)
Рудакова Юлія "Нетипові особливості примірника львівського видання "Chwała krzyża" 1758 р. з фонду Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського" (2019)
Григорій Григор'єв "У старому Києві. Спогади" (1961)
Сергій Левик "Записки оперного певца" (1962)
Stanislas Rzewuski "Le Mariage de Balzac", La Nouvelle Revue, 15 janvier (1906)
Stefan Krzywoszewski "Długie Życie" T1 (1947)
Jarosław Iwaszkiewicz "Książka moich wspomnien" (2023)
"Mémoires d'Hedwige de Forsanz", цитується за статтею Roger Pierrot "Autour d'Ève de Balzac et des Rzewuski" у збірці "La vie romantique hommage à Loïc Chotard" (2003)
Tadeusz Epsztein "Z piórem i paletą zainteresowania intelektualne i artystyczne ziemiaństwa polskiego na Ukrainie w II połowie XIX wieku" (2005)
Maria Małgorzata z Radziwiłłów Franciszkowa Potocka "Z moich wspomnień pamiętnik" (1983)
Wirginia Jezierska "Z życia dworów i zamków na Kresach 1828-1844" (1924)
Лариса Дідора "Книжкові знаки на стародруках з бібліотеки графа Адама Ржевуського та членів його родини" (2024)
Raymond Lécuyer "Les oubliés et les dédaignés de ce siècle. Le comte Stanislas Rzewuski", "L'Ami du lettré" (1923)
"Le Pêle-mêle: journal humoristique hebdomadaire" 10 octobre 1897
"Le Petit Troyen: journal démocratique régional" 28 mars 1891
Letter from Jules Verne to Unknown, 14 February 1900
"Les Nouvelles Artistiques", 17 mai 1913
Людмила Вольская "Забытая итальянская певица Олимпия Боронат" (2022)
Eustachy Antoni Iwanowski "Wspomnienia polskich czasów dawnych i późniejszych" T2 (1894)
Antoni Urbański "Z czarnego szlaku i tamtych rubieży: zabytki polskie przepadłe na Podolu, Wołyniu, Ukrainie" (1927)
"Ochrona przyrody na terenie ośrodka Iwowskiego" "Dziennik Wileński" 14 Apr 1935 (заказник у Борщівці)
Tomasz Lenczewski "Genealogii rodów utytułowanych w Polsce" (1997)
Marek Jerzy Minakowski "Elita Rzeczypospolitej" tom X "Elita kijowska" (2013)
"Pierwszy raz w Paryżu. Korespondencja między Anną i Jarosławem Iwaszkiewiczami", "Tworczosc" 01.02.1981
"Ochrona Przyrody" №13 (1933)