Михайло Флоріан Жевуський, 1684-1687, з Підгорецького замку, Львівська галерея мистецтв (далі ЛГМ)

Михайло Флоріан Жевуський

(1630-ті-1687)

"Михайло Флоріан Жевуський, чоловік, без сумніву, хоробрий, досяг гідності за Яна ІІІ. Наша історія не згадує жодного Жевуського до нього. За правління Августа II прекрасне потомство Флоріана почало підніматися через шлюби з родиною Любомирських, перебираючи на себе значні староства і купуючи з їхніх прибутків спадкові маєтки. Таким чином, вони стали володіти значними багатствами, почали обіймати високі посади і навіть гетьманську булаву, але передусім зростали в марнославстві і просопопії, не підкріплені жодним талантом" [Юліан-Урсин Нємцевич, 11].

Піднесення роду Жевуських розпочалося з Михайла Флоріана. Цей надзвичайно здібний і амбітний чоловік розпочав діяльність з типово дрібношляхетської посади львівського підвоєводи, яку він обійняв у 1663 році, але з часом йому судилося посісти найвищі державні посади. Передовсім це просування було пов'язане з його військовими здобутками. Михайло Флоріан брав участь у всіх кампаніях свого часу і завжди з відзнакою. Його першою битвою стало найбільше бойовище Хмельниччини — Берестецька битва 1651 року, де виступив у козацькій хоругві Адама Войни. Брав участь у Жванецькій битві 1653 року, у битві під Ґоломбом зі шведами 18 лютого 1656 року, а також у поході проти Московії, зокрема в битві під Полонкою 28 червня 1660 року. Солдат панцирної хоругви воєводи Станіслава Мишковського, який брав участь у цій битві, Якуб Лось, згадує, як ворожі піхотинці, "зібравшись докупи, відійшли на добру півмилі, де в березняку на кштал мурашника окопалися, розтягнувши всю піхоту і гармати, і краще оборонялися, на велику нашу шкоду, ніж у битві; там хорунжему Михайлу Жевуському, тоді крайчему, а нині старості холмському, вибили зуби" [4]. А у Каспара Несецького можна знайти уточнення: "був поранений кулею в обличчя" [19]. Під час повстання Єжи Любомирського у 1665 році Михайло Флоріан воював на боці короля Яна Казимира.

Михайло Флоріан здобув славу "людини великих і воістину героїчних чеснот" [6], він був хоробрим і не боявся приймати рішення, тому йому довіряли відповідальні завдання. Одне з найскладніших було йому дане під час походу проти татар і козаків Петра Дорошенка в 1671 році. Тоді Жевуському доручили облогу Могилева на Поділлі, а після капітуляції міста і замку він отримав посаду головного командира коронних військ, під його розпорядженням перебували 4 хоругви і 3 піхотні полки.

У 1672 році він брав участь в експедиції Яна Собеського проти татарських чамбулів (мобільних загонів кінноти), після чого гетьман згадав про нього в листі до короля Михайла Корибута Вишневецького, пишучи про офіцерів, які особливо відзначилися в битві під Немировом. Прославився Жевуський і під Хотином у 1673 році, там він командував гусарською хоругвою Вацлава Лещинського.

На елекційному сеймі (виборах короля) 1674 року Михайло Флоріан голосував за Яна Собеського. Восени того ж року брав участь у облозі Бара, де прийняв командування над козаками Василя Гоголя, які перейшли на бік Речі Посполитої. Як комендант Могилева здійснював звідси рейди для блокади Кам'янця, де дислокувалися турки, відвоював Рашків, Кальник, Брацлав і Немирів.

Михайло Флоріан Жевуський, XVIII, з Підгорецького замку, Музей Тарнова

Собеський, побачивши в Жевуському видатного воїна, наступного 1675 року доручив йому керувати операціями на Подністров'ї в тилу турецької армії паші Ібрагіма Шишмана, що насувалася на Львів. Жевуський чудово проявив себе, його війська ускладнили туркам постачання і розбили їхні дрібні загони, зокрема Ахмета башу під Рашковом. На той час він вже був призначений королівським полковником. Ще одного успіху Михайло Флоріан досяг під Чигирином, де звільнив ясир — захоплених татарами полонених, відбивши їх у синів хана [5].

Заслуги Жевуського були визнані руською шляхтою, яка доручила своїм депутатам на коронаційному сеймі просити для нього винагороди. Коронаційний сейм, який Ян Собеський, попри те, що правив вже два роки, відкладав через скрутне становище країни, відбувся у 1676 році. На ньому Михайлу Флоріану, першому з роду Жевуських, було надане холмське староство, колишній королівський домен. Це пожалування не лише принесло йому значний дохід, а й підвищило престиж і становище родини. Цю позицію зміцнили вигідні шлюби, Жевуський був одружений тричі: з Анною з Дзежеків, донькою каштеляна розпшанського, з Ангелою з Оборських, донькою каштеляна підляського, і, нарешті, з Анною з Потоцьких, донькою каштеляна кам’янецького. Якщо попередні були укладені з верствою заможної шляхти, то третій став першим шлюбом Жевуських з родиною магнатською [7].

Михайло Флоріан Жевуський, з Підгорецького замку, втрачено

У тому ж році Жевуський воював проти татар на Поділлі та Волині. Під Заславом (Ізясловом) він розбив чамбул Ураз-мурзи і знов звільнив полонених. Під Дунаєвом "вирізав вщент 3 000 турків" [19], а потім вирушив до Журавно, яке турки узяли в облогу, і, прорвавшися вночі крізь вороже військо, привів до табору підкріплення. Імовірно, допомогав холмському воєводі Яну Гнінському в перемовинах про умови перемир'я з турками, яке було укладене 14 жовтня 1676 року.

Журавненський мирний договір перервав військові дії з Портою, але він потребував офіційного підтвердження. З цією метою Ян III Собеський навесні наступного 1677 року направив до Константинополя (Стамбула) велику делегацію на чолі з Яном Гнінським, до якої увійшов і Михайло Флоріан Жевуський: "призначений Гнінським секретарем посольства у Стамбулі, брав участь в укладанні договорів" [16]. Був присутній на аудієнції у візира Кара Мустафи, також привітав від імені посольства нового кіхая (спікера) зі вступом на посаду. У грудні Михайло Флоріан тяжко захворів і, за словами Гнінського, "півроку не вставав з ліжка", "він більше страждав від посухи, ніж від духоти". Під час перебування в Константинополі Жевуський на власні кошти викупив багатьох бранців з турецької неволі, що принесло йому славу і визнання, хоча витрати, які він тоді поніс, були відшкодовані після повернення на батьківщину у 1679 році. Звітуючи про результати посольської місії, Гнінський високо оцінив роль Жевуського, назвавши його "другим послом" [7, 16].

Посольство до Константинополя 1677-1678 років, П'єр Поль Севен 1679

Шлях посольської місії проходив через Молдову, яка перебувала у залежності від османів: Михайло Флоріан залишив подорожні нотатки про цю поїздку, опубліковані у перекладі румунською [17].

Укладене перемир'я було тимчасовим, і невдовзі війна розпочалася наново. У визначальній битві під Віднем 12 вересня 1683 року Михайло Флоріан Жевуський командував гетьманським полком, відзначився результативною атакою, під час якої був поранений [8]. Ось що пише про нього Людвік Дембіцький: "Флоріан займає перше крісло краківського каштеляна в сенаті і бере участь у віденській експедиції" [9]. 9 жовтня у битві під Парканами на чолі того ж полку Жевуський розбив ворожий стрій, змусивши турків тікати, і захопив у полон бейлербея (губернатора) Сілістрії Мустафа-пашу. Собеський описав у листі до дружини розмови Михайла Флоріана з полоненим турецьким пашею, де він переконував бранця, що Річ Посполита не поступиться і не закінчить війну з Туреччиною [5].

У 1684 році біля Теребовлі Жевуський організував коронні війська для відсічі російській армії, яка мародерствувала на Поділлі. Узяв участь у поході Собеського, який завершився звільненням Язловця від 12-річної турецької окупації. У 1685 році узяв участь у плануванні і проведенні молдавської експедиції, де знов відзначився. У серпні 1686 року на чолі авангарду коронних і литовських військ (4000-4500 осіб) Михайло Флоріан здобув перемогу над головними татарськими силами під Лопушним, але зазнав великих втрат у людях, а один з його синів Станіслав Матуеш отримав поранення руки [8]. 1 жовтня того ж року війська під командуванням Жевуського розбили татар і молдавську армію під Сучавою.

Михайло Флоріан Жевуський, XVIII, зі збірки Красицьких у Дубецьку, ©Королівський замок у Варшаві ZKW/1633/ab, фото Małgorzata Niewiadomska, Andrzej Ring

Михайло Флоріан Жевуський раптово помер у 1687 році, коли брав участь у підготовці до облоги Кам'янця: "Під час підготовки війська з гетьманом Станіславом Яблоновським і королевичем Якубом Людвіком Собеським, за яким Жевуський мав доглядати за дорученням короля, його звалив параліч на полі бою, і його відвезли до Львова, де він і закінчив своє життя" 14 жовтня [10]. Кажуть, що Ян Собеський плакав, коли почув про його смерть, "як за мудрим і хоробрим лицарем" [5]. Поховано небіжчика було у Роздолі, в родовій усипальні при костелі кармелітів. Кульмінацією його кар'єри була посада надвірного підскарбія коронного.

Ще одна пригода спіткала Михайла Флоріана Жевуського 300 років потому. Після Другої світової війни, з приходом комуністів, монастир у Роздолі було розорено і поховання Михайла Флоріана пошкоджено. У 1980 році в недіючому Василіанському монастирі в Христинополі створили філію Львівського музею історії релігії та атеїзму, і забальзамоване тіло Жевуського було виставлене як один з музейних експонатів. У 1989 році приміщення храму повернули греко-католикам, а музей переїхав до Палацу Потоцьких. Після здобуття Україною незалежності пропагандистські експонати (а рештки були представлені в антирелігійному контексті) вилучили з експозиції і мумію зберігали у підвальному фондосховищі. У 2010-х музей звертався до адміністрації Роздолу з пропозицією повернути тіло Жевуського до його родового склепу, проте очільники міста не зацікавилися поверненням його колишнього дідича. 3 листопада 2017 року тіло Михайла Флоріана Жевуського було перепоховане у Христинополі у каплиці родини Вишневських. Можна зауважити, що на фото не помітно слідів пошкодження щелепи внаслідок поранення 1660 року, про яке було згадано у спогадах Якуба Лося.

Окрім наведених зображень Михайла Флоріана Жевуського є інформація про ще два портрети. Місцезнаходження обох наразі не вдалося з'ясувати; лишається можливість, що вони перебувають десь у музейних фондах, атрибутовані чи ні.

Портрет з Роздільської збірки: олійний портрет на коні, у карацені [панцирі з металевих пластин, нашитих на шкіру чи тканину] та мішурці [кольчужному шоломії] із завоєм [тюрбаном/обмоткою], наїжджає на турка. XVIII століття. Розміри: 1180х1450 мм. Опис з каталогу виставки старожитностей у Львові 1894 року [29].
Портрет з Погребищенської збірки: "епізод битви Собеського під Віднем, де польські воїни несуть на плечах тяжко пораненого Михайла Флоріана Жевуського, підскарбія великого коронного" [30]. У 1924 році цей портрет як "досить велике полотно "Смерть якого-сь Ржевуського в бою під Віднем"" разом із іншими картинами з палацу у Погребищі було запропоновано забрати до київського музею мистецтвознавцю Данилі Щербаківському, на жаль поки не знайдено відомостей про його подальшу долю.

Зі Львівської хроніки Яна Томаша Юзефовича (1673-1686)

1673: "[...] Тож скинувши турків (Thracibus), які збройно боронили приступи, польські вояки на пагорбі встановили хоругви. Першим зайняв ворожий вал Ярош Петриковський, який з піхотним відділом Мартина Контського слушно забрав собі корону за здобуття валу, позаяк саме його першим з-поміж інших помітили на ворожому валі. За першим слідом піхоти пішла й кіннота, а потім виглядали на валах штандарти наших загонів, і вже для всіх наших вояків скрізь відкрилися ворожі обози, де у великому числі приховувалася в наметах розмаїта багата здобич. Коли ж наш вояк побачив вільним від захисників (утекли зі страху чи з хитрості?) табір, захланна рука простягнулася до грабунку раніше, ніж було здобуто цілковиту перемогу. І ось раптом зібрані у бойові порядки мусульмани вибігають перед нашими та вбивають розпорошених по наметах вояків. І якби загін важкої кінноти руського воєводи Станіслава Яблоновського разом з Михайлом [Флоріаном] Жевуським не виступив проти ворожих списів та не стримав нападу, ми побачили б, що опинилися в небезпеці, як і сама перемога переможців, і їхній порятунок. Уже в обозах почалася взаємна різанина й убиті падали з обох боків. Поляки виганяли тих, хто перед тим виганяв їх, а тепер сам падав від сильнішої руки. Кров хвилями лилася на пісок, і результат битви помалу ставав двозначним. Проте розторопність маршалка схилила на його бік гру перемінної фортуни, і він свіжими додатковими силами переламав опір ворога та змусив до втечі. Турків було вибито з обозів. Яничари, позбавлені своїх коней, чим упертіше билися, тим численнішими рядами падали. Боснійський паша Солейман з багатьма тисячами турків швидким маршем рушив у напрямку до Цецори, примушений відійти від обозів загонами князя Димитра Вишневецького та [Яна] Потоцького. Маршалок [Собеський], який уже вільним кроком проходив по турецькому табору, несподівано опинився в небезпеці, але був урятований від нещастя військовими відділами, що спішно надбігли. А загони Солеймана та його самого неухильним способом примусили відійти до глибоких вод гирла Дністра. [...]"

1675: "[...] Необхідність ведення війни навіть не дозволила новообраному королеві знайти час на відпочинок чи наради. Разом з військом Ян Собеський прибув до околиць Теребовлі, і після його прибуття турецький султан, мовби вдарений блискавкою, похопився у Волощину, а потім за Дунай. Король-елект навіть посеред зими з воєнної потреби вів війну в Україні, здобув Бар, укріплене й нелегке для здобуття місто, витявши татарську залогу, а також добре укріплений замок, далі взяв з воєнним щастям Могилів, Печери, Брацлав. Він прогнав татар із численних місць, одних ув’язнив, інших з прихильністю відпустив, показуючи приязнь ханові, і розмістив вояків в Україні на зимові лежі. Король вигнав з Рахнів (Raxonia) Ахмета-пашу з дванадцятитисячною залогою, вбивши багатьох, коли Міхал Жевуський уночі, в час молодика напав на місто. Так поступово, попри сильні зимові морози, аж до наступного року зростав для новообраного короля успіх, соратник відваги та слуга мужніх чинів. Цей успіх здобував і приносив повсюди йому ключі від зданих, хоч і добре укріплених міст та хліб, першу данину Церери. [...]"

1675: "[...] Недаремно виплатили війську цей податок, бо вже з початку того року з ворогами дійшло до жорсткої боротьби, коли зазнали поразки прудкі татари, які між Чигирином і Ставищами здійснювали нищівні напади. Тоді Олександр Поляновський (під Жорнищами), Димитр Вишневецький (під Немировом), руський воєвода Станіслав Яблоновський (в іншому місці) розбили загони татар і козаків. Недовго ґрасувала сваволя ворогів, яку так загнуздали повсюдно переможним мечем, що навіть Дорошенко пропонував, хоч і фальшиво, свій послух королеві та Речі Посполитій. Рашків потрапив під численний напад, але не безкарно для ворогів. Нуреддин-султан зазнав поразки з чотирма тисячами татар в Україні. Він під Чигирином разом з Аджі Ґераєм був цілковито розбитий Михайлом [Флоріаном] Жевуським і знову – хорунжим королівства Миколаєм Сенявським під Паволоччю. Сам він упав на полі бою, а з усього війська ледве шістдесят вояків потрапили в полон, захоплені під час утечі. Паволоч, яку минулого року тридцять тисяч московитів скропили своєю кров’ю, тримали в облозі три тисячі наших вояків на чолі з князем [Михайлом] Радзивілом. Місто нищили вогнем та великими втратами, однак воно збройно опиралося. Врешті, опинившись перед загрозою повного знищення через закладені під землею заряди з порохом, захисники повністю здалися на ласку короля та передали князю Радзивілу свій сильний замок. Для турків також фатальною була зустріч з польською зброєю, адже Ахмет-паша був розгромлений під Рашковом і знову побитий у Волощині Михайлом [Флоріаном] Жевуським, що там шукав провіант. Героя та визначного войовника супроти татар Івана Сірка король поставив зверхником (dictator) Запорозького війська, йому вислали військові інсиґнії, які він довго прагнув мати, і це була заохота йому до мужніх чинів. [...]"

1675: "[...] Турки турбували Олексинці, Почаїв, Залізці та інші містечка, які хоч і менші, проте не були здобуті. [Михайло Флоріан] Жевуський відібрав під Кам’янцем у сина хана ясир, набраний у Збаражі й інших місцях, і не дозволив більше хворіти слабкому татарському паші. Руський воєвода [Станіслав] Яблоновський розбив під Золочевом Аджі Ґерая з двадцятьма тисячами татар. [...]"

1676: "[...] Урешті татар щасливо розсіяв чи побив Димидецький під Устям, Михайло [Флоріан] Жевуський зі своїм мурзою – на Волині, змусивши їх повернути свободу захопленим бранцям, підсотник Татомир – під Заславом, Міхал Зброжек – у букових лісах, глухих та бездорожніх місцях. Але далеко славнішу перемогу над ворогом було здобуто під його ж мостом, який турки з п’ятьма хоругвами волохів поставили через Дунай для переправи своїх військ. Сокирами [вояки] порубали частину моста, в якій балки та опори вогонь не брав через суміш грязюки й вологості, а знищення іншої частини доручили полум’ю чи водам, що віднесли її вдалину. [...]"

1686: "[...] 1 жовтня військо дійшло до Сучави, де татари з наміром отримати здобич напали з трьох сторін на наших, які косили траву. Наші вояки під проводом коронного підскарбія [Михайла Флоріана] Жевуського та Іскри, стоячи на сторожі, вчинили опір та змусили татар вернутися своїми слідами. Наші помітили, що татари сховалися серед хащів дикого винограду, поряд з річкою, та доповіли королю. Він, досвідчений у військовій хитрості, хотів воювати із сильним ворогом і підступом, і воєнною фортуною. Король найняв декількох волохів за кількасот імперіальних талерів для пошуку татар, що втекли, тим часом дав знати до обозів, щоб за звуком труби всі стали до зброї. [...]

Незабаром повернулися вислані волохи та вказали місце, де міцно спали зморені татари. Здійснити напад на них доручено підскарбію двору королівства [Михайлу Флоріану] Жевуському з панцирними хоругвами, а ще хорунжому Великого князівства Литовського Воловичу зі своїм полком. Вони якнайшвидше виступили проти ворогів, що на два вуха добре спали, поки несподіваний звук труби їх не збудив. Настрашені коні, ще сплутані та збентежені, топтали своїх оспалих і наляканих господарів, коли наші шаблями їх сікли, били, примушуючи до втечі, але вона мало кому вдавалася. Тож частину татар порубали, частину полонили, до наших рук попало багато луків і шабель, дві тисячі коней. Дехто з татар сховався у ближчих лісах, але й там козаки та наші кіннотники їх убивали, так що впали в бою більше тисячі, а полонених було п’ятсот. За свідченням полонених, у тому місці перебувало до двох з половиною тисяч татар, найдобірніших з усього війська, яких хан вислав для охорони нуреддин-султана зі своїм конюшим (praefecto stabuli). Їхнім наміром було після короткого сну напасти на першу сторожу й табір з возів, а коли при переправі здійметься галас, передбачалося, що Бек-мурза, який мав прийти їм на поміч, прибуде зі своїми військами. Отримавши про це реляцію, [король] знову вислав [козацького полковника Захарія] Іскру та литовського хорунжого Воловича з іншими до лісу, до котрого йшов Бек-мурза. Зійшовшись із татарами, вони їх як і побили [чимало], так і полонили та перемогли. Без сумніву, у тих лісах погинуло багато ворогів, число яких не можна полічити. На світанку прибув і син короля, принц Якуб, який атакував кілька сотень татар (що не знали про поразку своїх та хотіли до них приєднатися) і розпорошив їх успішним нападом. Він схопив визначного мурзу й декількох значних татар і послав їх батькові, аби вдовольнити його героїчний запал. З наших загинуло кілька людей і серед них Бремер, що був вояком панцирної королівської хоругви" [26].

За Каспером Несецьким (1740)

"Михайло Флоріан, підскарбій надвірний коронний, був спочатку писарем земським львівським і полковником королівським 1674 великого серця рицар. Його перша рицарська експедиція з Чарнецьким, славним воїном, під Ґоломбом була, де на шведів із незрівнянною рішучістю наступав, а в іншому місці, коли зі своєю хоругвою перехід тим шведам боронив, кулею в обличчя поранений, не лише серця до воєнних дій не втратив, а й так загартований, сильніше за кожної нагоди ворогів вітчизни вражав. Під час другої Хотинської, турки, зі свого табору вискочивши, з великим натиском по ньому вдарили: став їм на дорозі Жевуський, безстрашний полковник, і щасливо перший битву з турком і звитяжництво розпочав. Під Заславом султана Мурадина, що з 24 тисячами на поля вітчизни вибіг, регіментарем на той час поставлений, розбив, здобич і невільників відібрав. Під Дунаєвом три тисячі турків начисто вирізав, а в інших місцях, сім разів із ними стикаючись, вдало їх громив. Могилів і шаблі не діставши відібрав. У Рашкові президію турецьку вирізав так, що комендант міста, на високу скелю втікши, рятуватися мусив. Коли короля під Журавном хан татарський так притиснув, що йому з військом жодного способу рушити не ставало, він, доки тим часом численніші хоругви не стягнулися, дивними хитрощами хана від облоги відривав, день і ніч недосипаючи, а потім під час облоги посеред ворогів уночі до королівського табору пробився, де Гнінському воєводі холмському як секретар місії доданий бажаний мир уклав. Під Віднем і Стригоном не менше його мужність проявилася, коли мужньо башу силістрійського спіймав. Після таких отже у вітчизні заслуг Ян III король польський підсакрбієм надвірним коронним, полковником своїм його зробив і до Волощини з владою регіментарською вислав, де під Жмурцією [Zmurcya?] аж до Кам’янця п’ять тисяч турків, чотири тисячі татар за кордони вигнав. Татар волоських, що наїжджали аж до джерела Данила [?], або під Стругою, винищив. До облоги Кам’янця-Подільського за наказом закликаний, у Жванці турецький президіум вибив, а татар на шість миль тисячі того ж дня винищив. Кам’янець певно був би вітчизні повернений, якби заздрість інших не затримала ходу фортуни, однак тисяч п’ять турків з Кам'янця до бою впроваджених трупом поклав. У Буджацькій кампанії і тут тріумфальний регіментар: бо під Лопушним, у день святого Варфоломія, ворогів табору і життя позбавив, а під Сучавою сім тисяч татар винищив. З буджацьої експедиції повертаючись до табору, до облоги Кам’янця з гетьманом Яблоновським і з Якубом королевичем польським, якого Ян III під опіку і керівництво як Яблоновського, так і його спустив, коли з гетьманом шикував військо до бою, на полях кам’янецьких паралічем уражений, до Львова відвезений, там муж військовий у вічний спокій перейшов" [33].

Анна Жевуська з Дзежеків (?-1676)

Перша дружина Михайла Флоріана, дочка Адама Дзежека гербу Нечуя каштеляна розпшанського, старости жидачівського і Ельжбети з Чурилів гербу Корчак (рід українського походження від Івана з Горая). Їхні діти:

Адам Михайло Жевуський (бл.1660-1717) продовжив гілку Жевуських у Роздолі.
Станіслав Матеуш Жевуський (1662-1728) започаткував гілку у Підгірцях.
Ельжбета Гелена Фебронія з Жевуських Конецпольська (?-1722) була фрейліною при дворі королеви Марії Казимири Собеської, з 24 червня 1685 дружина брацлавського воєводи Яна Олександра Конецпольського (1635-1719), останнього представника свого роду, про якого король Август II казав, що його володіння більші за Королівство Саксонію [23]. Дітей подружжя не мало, але жило з порозумінням, про що свідчать слова вдячності до дружини у заповіті Конецпольського "за терпіння і вірність у важкі часи" [14]. Попри магнатське прізвище чоловіка, Ельжбета підкреслювала власне походження, підписуючись "Helena de Rozdół Koniecpolska" [15]. "Пані, з богом з’єднана", як пише про неї Несецький [33], тобто побожна, багато займалася доброчинністю, підтримуючи монастирі, а особливо бенедиктинок у Львові, де перебували її родички. У Рожнятові, одному зі своїх маєтків, у 1703 році подружжя Конецпольських заснувало єзуїтську місію, яка мала охоплювати Покуття. Звідти походить відома святиня образ Рожнятівської Богородиці Скорботної Mater Admirabilis Dolorosa, який Конецпольський привіз з Угорщини [31]. Похована у Львові [33].
Маріанна Софія Розалія Жевуська (?-1709) — з 1681 черниця Бенедиктинського монастиря у Львові, який якраз переживав розквіт, бо його настоятелькою була тітка короля Яна III Собеського Дорота Магдалена Данилович (бл.1607-1687). У той же час перебувала двоюрідна сестра Маріанни Софії Анна Гумбеліна Жевуська [22].

Ян Олександр Конецпольський, з Підгорецького замку, Тарнівський музей

Маурицій Жевуський (до 1676-1699) староста черніївський, орховський та новоселецький, помер молодим.
Юзеф Жевуський (до 1676-1718) староста вільхівський, а після смерті брата і черніївський; стольник мельницький, володів частиною Роздільського ключа, селом Ориня біля Кам'янця тощо. Був одружений на Маріанні Ангелі з Виговських, онуці українського гетьмана Івана Виговського, посагом якої було село Волиця. Після смерті чоловіка вона вийшла вдруге за Миколая Курдванівського [24], а син Вінцент (Вікентій) Жевуський (1710-ті-1747) потрапив під опіку дядька Станіслава Матеуша, з заповіту якого від 1728 року випливає, що на той час Вінцент був ще підлітком: дядько опікувався його освітою і заповідав своїм синам продовжувати її [12]. За батьком Вінцент перейняв уряд старости вільхівського і в тому ж стані і помер у Вільховці, не зробивши кар'єри і бездітним. Своє майно заповів монастирям, найбільшу суму 30 000 злотих — кармелітам у Роздолі, де його тіло мало бути покладене "до могили моїх предків" [13]. Його маєтки у Вітаві, Ворошилівці, Вінниці, Коломиї і Луці розділили двоюрідні брати Жевуські: Северин Юзеф, Вацлав Петро і Михайло Юзеф [24].

Юзеф Жевуський, з Роздолу, ЛГМ

Ангела Людвіка Жевуська з Оборських (?-1682)

Друга дружина з 16 квітня 1681 [24], донька Ізабели з Оссолінських і Марцина Оборського гербу Першхала каштеляна підляського, маршалка сейму і трибуналів, покойового придворного Яна II Казимира, активного прихильника Михайла Вишневецького, писаря покойового Яна III. Збігнєв Оборський, брат Ангели Людвіки, був одружений на племінниці Михайла Флоріана, доньці Францішека Людвіка Жевуського. Панегірик Яна Дамаскіна Калінського 1712 року подає Мауриція і Юзефа Жевуських як синів Михайла Флоріана від другого шлюбу з Оборською [25], але з огляду на його коротку тривалість це малоймовірно. За генеалогією Каспара Несецького [19] та пізнішими сімейними документами [24], були від першого шлюбу. Достеменно відомою дитиною з другого шлюбу є донька:

Ангела з Жевуських Карчевська (1682-до 1725) з 1699 заміжня за Стефаном Карчевським (?-до 1725), сином галицького каштеляна Томаша Карчевського, засновника монастиря тринітаріїв у Берестечку. Вони мали одну дочку Єву Карчевську (?-1725), яка померла незаміжньою, а її спадщину поділили родичі Жевуські і Красицькі [24].

Анна Жевуська з Потоцьких (?-1724)

Третя дружина з 28 лютого 1683 [32], донька Павла Потоцького гербу Пилява каштеляна кам'янецького, дідича Чорткова і автора праць з історії. Матір'ю Потоцького, бабкою Анни, була Марія Могилянка з роду молдавських господарів, кузина митрополита Петра Могили. Павел Потоцький провів 14 років у московському полоні, де його одружили з Елеонорою з Салтикових, матір'ю Анни. Братом Анни був примас Теодор Анджей Потоцький. Діти Михайла Флоріана від третього шлюбу:

Елеонора Анна з Жевуських Красицька (1685-1739) — дружина (вже у 1703) каштеляна холмського Кароля Александра Красицького (1650-1717). Її онук — примас Ігнацій Красицький (1735-1801), видатний письменник і поет, якому сучасники надали почесне прізвисько "князь поетів".

Францішек Жевуський (1688–1730) народився вже після раптової смерті батька; був староста чулчицький, полковник королівський, продав свою частку спадщини у Роздолі Михайлу Юзефу Жевуському і мешкав у своєму старостві у Чулчиці біля Холму. Там зберігся давній дерев'яний костел, картуш якого прикрашений його гербами: Кривда Жевуських і Пилява Потоцьких. У 1719 році одружився з Маріанною з Лубовецьких (?-1723). Вона має цікаву передісторію, адже до того була першою дружиною Яна Тарло, в подальшому одного з найвпливовіших магнатів та соратника Жевуських гетьманської гілки. Вони не мали дітей і довгий час намагалися розлучитися: Маріанна повернулася до батьків у 1715, а анулювати шлюб вдалося лише у 1717 під приводом, що священник, який провів обряд вінчання, не мав належних повноважень. Справжня причина невідома, досідники припускають конфлікт через невиплачений посаг, бо заради весілля з Жевуським Маріанна наробила боргів, щоб самотужки зібрати собі на посаг, який складав 150 000 злотих (у півтора рази більше за сестер Францішека) [14]. Однак, фінансові питання не завадили Яну Тарло, який одружувався ще тричі, побратися з останньою дружиною Софією з Красінських, яка була значано бідніша за нього; він подарував їй маєток Ополе, який успадкувала Розалія Жевуська. Після смерті Маріанни Францішек, у свою чергу, одружився вдруге з Анною Куницькою (?-1766), донькою Мацея Куницького ловчого жидачевського, холмського; від жодного зі шлюбів нащадків не лишив.

Елеонора Анна з Жевуських Красицька, зі збірки Красицьких

Після смерті Михайла Флоріана Жевуського його вдова Анна з Потоцьких вийшла заміж вдруге за чернігівського підчашого Каспара Куницького, теж вдівця. Станіслав Матеуш Жевуський побрався з Людвікою Елеонорою, донькою Куницького від його першого шлюбу з Маріаною з Беневських; а Францішек Жевуський другим шлюбом одружився з племіннецею Каспара, донькою його брата Мацея. Від Куницького Анна з Потоцьких народила доньку Агату, яка вийшла заміж за Стемпковського каштеляновича брацлавського, та двох синів, які зробили кар'єру під патронатом дядька примаса Теодора Анджея Потоцького [20]:

Юзеф Марек Куницький (?-1742/3) став хорунжим панцерної хоругви примаса, старостою рудзінським, з 1738 підкоморієм холмським. Відігравав певну роль у конфлікті Людвіки Елеонори з її синами. Був одружений з Констанцією Вижицькою, але помер бездітним, тому його спадок розділили вдова, брат і Жевуські.
Михайло Ігнацій Куницький (1698-1751) став значним церковним діячем, краківським архідияконом-суфраганом, єпископом арсіоненським, а з 1733 дипломатичним представником Речі Посполитої у Ватикані. В свою чергу опікувався племінником Ігнацієм Красицьким і переконав того обрати церковний шлях.

Ігнацій Красицький у дитячому віці, зі збірки Красицьких

Михайло Флоріан Жевуський з полоненим пашею, з Роздолу, ЛГМ

Адам Михайло Жевуський, з Роздолу, ЛГМ

Маурицій Жевуський, з Роздолу, ЛГМ

Юзеф Жевуський, з Роздолу, ЛГМ

Францішек Жевуський, з Роздолу, ЛГМ

Вінцент Жевуський, з Роздолу, ЛГМ

Ймовірно, Вінцент Жевуський [28], з Підгорецького замку, @Музей Тарнова

Кароль Александр Красицький (1650-1717), Фридрих Клосс 1786, Лідзбарський замок єпископів вармінських

Ян Божий Красицький (1704-1751), син Елеонори з Жевуських, Августин Міріс, Лідзбарський замок єпископів вармінських

Ігнацій Красицький (1735-1801), Рим 1761, приватна колекція

"Битва під Віднем", Мартин Альтомонте, 1688. Серед воїнів зображений і Михайло Флоріан Жевуський, з Жовківського костелу, ЛГМ

"Битва під Парканами", Мартин Альтомонте, бл.1694, з Жовківського костелу, ЛГМ

Родина Красицьких: вдова Яна Божого (його портрет на тлі) Анна зі Стажеховських (1706–1766) та іхні діти, в т.ч. Ігнацій Красицький (за кріслом матері), Миколай Тереінський 1753, з Дубецька, Архієпархіальний музей у Перемишлі