Пилява, 30 липня 1844

Хоч дуже непевно, чи ця листівка дійде до тебе, Кицю, надсилаю її, отак собі. Нехай шукає тебе по Варшаві, а хто знає, може й знайде мою бідолашку та принесе їй звістку про гніздечко. Прийшла новина, що Богдан [Юзеф Залеський] одружується, і при мені це вже починалося, і я його, як могла, намовляла, але не повірю, поки не здійсниться, бо з Богданом не так, як з кожним. Серце в мене за нього тремтить. Боже, надихни. Надіймося, бог добрий і знає, що робить. Миру тобі і благодаті його навіки. Пиши, змилуйся, і я писатиму, щойно зможу десь напевно відправити. Бог з тобою, голубонько моя солодка.

Таганча, 6 жовтня 1844 

Не розумію, моя Костюнечко, куди діваються мої листи, що ти їх не отримуєш? Вже третій надсилаю до Берліна, твої доходять справно, хоч це й не заважає, що між одним і другим нерідко минає час, достатній, аби тривожитись, бо тихенько щось шепоче в думці: "була здорова, коли писала, та вже ж тому два тижні…" І все ж, Кицю, вигляд твоїх дрібненьких літер на конверті завжди викликає вдячне піднесення душі до бога, який живить нас цією утіхою, мов пташок зернятками. Але тепер, більше ніж будь-коли, чекаю від тебе листа, бо осінь пора недобра для тебе, і ти вже починала почуватися гірше, ніж улітку. Боронь боже від хвороби, нікого з близьких біля тебе. Якби ж я могла, Кицю, бодай на хвильку перенести тебе до Пиляви, щоб твої оченята потішилися моїми квітами! Стільки їх маю, що не помістилися в оранжереї при вітальні, й от мамця вже будує нову, велику оранжерею, далі, за великою. Невимовно прикре відчуття викликає в мені, що для моєї втіхи стільки праці й часу вартує бідним людям. Знаю, слава богу, кривди їм від того нема, а все ж чомусь боляче нестерпно, що їхній піт і труд — для моїх квітів. Не смію в очі їм дивитись, коли працюють. Але почали без мене, потім мамця тим зайнялася — і, чи хотіла я, чи ні, оранжерея постала. Нехай Киця не думає, що в мене самі фіалки, як минулої зими. Великі апельсинові дерева приїхали до мене з-за Дніпра, гайок із них маю. Добрі старі фікуси, що біди і негоди ділили зі мною в старій хатині, перенесла до вітальні — вони люблять тепло, і з ними гарно.

А взагалі, Кицю, нічого в домику не змінилось відтоді, як ти поїхала. Як і раніше, монастирська тиша і праця. Тільки я вже певний час вигнанка. Даріуш і Август [Понятовські] вирушили на вибори до Києва, біля батька їх нікого нема, тож мушу ці три, а може й чотири тижні провести з ним. Цей період мені цілком нагадав роки мого життя в Таганчі, бо все моє товариство залишилось у Пиляві. Ранок, як і раніше, належить мені — батько тоді на прогулянці. А після обіду вся я в балачках або читанні з ним. О 9-й годині ми розходимося, і довгий мій вечір самотній при вічно палаючому тому самому каміні. Багато життя мого, думка за думкою, молитва за молитвою, минуло в цих нічних годинах. Плоди після нього не залишаються нікому, пішло в якусь бездонну прірву, може, тільки збільшило тягар моїх гріхів. 

Костюню, що ти робиш у холодному, прозаїчному і філософсько-спекулятивному Берліні? Чи менше нудьгуєш, ніж я колись нудьгувала? Чи маєш знайомих і яких? Чи часто виходиш на повітря? Вишиваєш чи читаєш? На твоєму місці, знаєш, що б я робила? Взяла б мірку для малюнка, бо взимку є достатньо часу для роботи, і ти могла б добре скористатися, бо дар маєш, тільки треба його використати. Моя наймиліша, прошу тебе, як діти передають, годину за годиною, детально розповісти, що Киця робить: встає о цій годині, одягається, тремтячи від холоду, виходить, повертається, їсть, спить, думає, працює, відвідує, оглядає, словом, усе до найменших найбезглуздіших дрібниць. Що тобі про нас розказати, Кицю? Вже не хочеться згадувати про те, що листи десь зникають. Правда, мало про що, бо у нас стільки різноманітностей, скільки маємо в сні або маренні, бо навіть те, що болить, вічно одне та одне. Гріх і його наслідки, у себе чи в інших, зовнішній наш світ завжди однаковий. Будь здорова, наймиліша, дорога, нехай тебе ангели господні охороняють і оточують завжди. Цілую мою душу, мою голубку, мою кицю, милу, солодку. Дизя [Діонісія Понятовська з Івановських мала два домашніх прізвиська, що вживаються у листуванні: Дизя і Ніся].

Пилява, 12 жовтня 1844

Багато сьогодні писала, і вже дуже пізно. Однак, оскільки хочу, щоб Киця щотижня регулярно мала від нас звістки, протираю очі й наказую їм неодмінно відкриватися і не хотіти спати, поки хоч кілька слів не нашкрябаю. Усі здорові... У нас, Кицю, так, як тобі про нас снилося: тихо, спокійно, може тільки не так надзвичайно приємно, хоча для мене іноді блаженні хвилини, коли бог часом пошле спокій або коли я в роботі тут, у моїй любій Пиляві, забудуся. На дев’яте [іменини Діонісії] ми всі були в Таганчі, я з усім моїм молодим гуртком, який під звуки моїх і Леокадії мазурок вискакував до одинадцятої так жваво й завзято, що я аж мусила стримувати цей шляхетний запал. Мій гурток, набігавшись досхочу, покотом на сіні, прикритому килимом, як за батьків бувало, виспався до ранку. А тепер знову сидить по кімнатках — шиє, працює. Мамця, Юня [Юзефа Івановська, згодом Орловська], Іренка [Ірена Жураковська, вихованка] в Таганчі заступають мене біля батька Даріуша, а я прибігла на день до себе. Добраніч, Кицю, голубко моя, нехай святі ангели тебе стережуть і в снах, і наяву, тішать, підкріплюють, освячують. Твоя Дизя.

Пилява, 19 жовтня 1844

О ти, негіднице, а хто тобі дозволив підступно поводитися зі старшою сестрою, інтригувати по світу з різними людьми, щоб мою чорну сукню-бідолашку неодмінно замінити на парадну? З чиєї ж це ласки я раптом, на подив Таганчі й Степанців, з’явлюся від ніг до голови вбрана, як peau d’âne [відсилка на казку "Осляча шкура" Шарля Перро], у шати couleur de l’air du temps [кольору за останньою модою]? А бачиш, я здогадалася, хто мені цей жарт утнув, хоч ти з Цезею кажете, що я ніколи нічого не здогадаюся. Моя Кицю, моя Кицю, що тобі мариться? Навіщо мені ті вбрання? Сьогодні я повернулася з виїзду "в світ", який трапляється мені заледве п’ять-шість разів на рік. І в чому ж він полягає? У сусідки біля каміна пересидимо день чи півтора, удвох чи втрьох, почирикаємо — і кінець, і знову кожна замикається в себе на тижні й місяці. Якщо бог дозволить, цієї зими я й носа не висуну зі свого кутка — маю повно домашніх занять, дай тільки боже впоратися, а в світі я нікому не потрібна. Навіщо ж мені без потреби там крутитися? І що ж я зроблю з тими вбраннями? Змилуйся, більше цього мені не роби, бо, як тебе люблю, маю безліч різних речей, не ношених, і все тільки лежатиме.

Може, тобі цікаво, де це я так по світу їздила. Мушу тобі розповісти. Спершу треба, щоб ти знала: наших панів усіх як вітром змело — жодної душі в усій околиці, всі на виборах у Києві. Тож користаю з цієї нагоди, коли Даріуша нема і він не залишиться сам у домі, і об’їжджаю сусідок — уже востаннє перед цілою зимою. Почала я об’їзд зі Степанців, де застала Казимира Даховського; зовсім юний хлопчина, щойно з університету, здається, вийде з нього щось порядне. Потім поїхала до Монтрезорової, де скільки могла, стримувала Дудзю в пориві на Схід. Третій мій візит був у Геновефи (Проскуржини). Приїхала до неї Янковська, і ми втрьох обсіли камін. Там було щебетання, як коли горобці злетяться зимового дня на якусь стріху; говорили про давні часи, про Антонів, про Руде Село і пана підкоморія, про дерев’яних велетнів і "червоний рік", бо Янковська з нашого гнізда; потім було про Богдана, Генуся розпитувала подробиці. Довго ми гомоніли, аж стало тяжко на серці, ніби гріх мучив, але, Кицю, чи можна так помилятися. Ти переплутала, не Юзеф одружується, а Богдан. Ще чого наплутаєш? Чи отримала ти і чи передала мого листа до нього? Прощавай, котику, на добраніч. Нехай душеньку бог благословить і від злого охороняє. Нехай дасть душеньці мир і радість Святого Духа. Дизя.

Таганча, 26 жовтня 1844

Що з тобою діється, моя найдорожча Костюнечко, може лише випадково на якійсь пошті затримуються твої листи. Однак тривожить, коли кілька і навіть кільканадцять днів минає без звістки про тебе, тим більше, що дедалі похмуріший і холодніший листопад, певно, не найкраще впливає на твоє бідне здоров’я. Чи виходиш ти на повітря? Чи можеш пішки робити довгі прогулянки? Я, Кицю, вже досить давно замкнена в Таганчі, не тому, що хвора, але чомусь навіть на думку не спадає, що можна вийти чи виїхати. Ні вроджена жвавість, ні надія на якусь приємність не виганяють з дому; потреби, слава богу, немає. Досі все наше товариство мешкало в Таганчі. Тепер усі повернулися до Пиляви, і біля батька Даріуша залишилося лише нас троє: Кароль, Даріуш і я. Зазвичай, вечорами читаємо, решту дня він їздить, Даріуш господарює або йому складає компанію, а я ледарюю, ледарюю тілом і душею. Іноді здається мені, що я в якійсь безодні: не думаю, не відчуваю, навіть пам’ять про життя стерлася. Не знаю, чи це грішний стан бездіяльності, охолодження, чи, може, божа ласка, відпочинок перед дальшою дорогою — аж якесь слово чи спомин пробудить, і знову тягнеться та сама знайома нитка, що й зі смертю не перерветься, бо майбутнє життя є наслідком теперішнього.

Сьогодні я мала велику втіху. Натрапила на ці слова у святої Терези: "Мені здається, що з усіх послуг, які ми можемо віддати Богові, немає жодної, яку б Він так цінував, як здобування для Нього душ ревністю молитов, які Він сам надихає нас до Нього звертати, щоб випросити їхнє навернення". Киця, може, засміється з мене і скаже: а хто ж не знає, що добре молитися за ближніх. Правда, Кицю, що я це ніби знала; але бувають дні, коли мені конче потрібно, щоб хтось святий повторив мені божі істини, бо я не довіряю своїй пам’яті й розумові в тому, як їх розумію. Щоб якась дія стала для нас заслугою, потрібно, щоб її спонукою була лише любов до бога. Чи ж я знаю, чи почала хоч крихітку любити мого бога? Така я безсила проти зла, так не працюю на його славу, так не виконую обов’язків — де ж мені думати, що люблю Христа. Я як рослина, приросла до землі, яку ласка, мов вітер, іноді хитає, але вирвати не може, бо для того потрібна власна воля, яка б не занедбала скористатися з ласки. А воля в мені мертва. Кицю, нехай хто-небудь із милосердя помолиться за нас, за мене і за решту грішних на землі. Нехай уже не зневажаємо і не бичуємо Христа. Перепрошую душеньку за цю сповідь — вона насунулася, як чорна імла на серце, тож так і написалося. Прощавай, моя сестричко, моя рідна, нехай божа опіка буде з тобою. Ти й не знаєш, як я хотіла б уберегти тебе від усього злого. Є люди, навіть дорогі, за яких я не боюся страждання, а за інших тремчу через найменший їхній біль. Ти і матуся належите до цього числа. Моя, бог з тобою. Любить тебе і пестить Дизя.

Пилява, 5 листопада 1844

Серце мені болить, наймиліша моя Кицю, що порушився дотеперішній порядок і що весь минулий тиждень минув без листа від Дизі. Не з моєї вини, моя котусю, бо мене вдома не було. Попри жахливу дорогу, завірюху, лютий холод, поїхала я на кілька днів до Грушова, бо мені дали знати, що туди прибули Грабовські. Мала я до них досить важливу справу і, хоч-не-хоч, вирушила в ту подорож. Застала я Баневську, в якої діти щойно перехворіли на кашлюк, а діти Грабовської також кашляли, та, наскільки розумію, не дуже добрим способом це лікували. Вони й поїхали у Корсунь до Тричла радитися, а мене аж мороз пробирає — так боюсь, аби той кашлюк не дістався до мого дому, бо діти в нас, мов мак, а дехто зовсім малий. І не уявиш, що тут у нас діється. Справді, як то кажуть, і песика з дому не виженеш, і так уже давно, хоч і з малими перервами. Ніхто нікуди не виїжджає, хіба я, що з моїм призначенням мушу в дорогу в будь-яку слоту й бездоріжжя. Сьогодні однак так люто віє, що не наважилась вирушити до Таганчі. Невимовно прагну осісти вдома, та й потрібно мені це неодмінно, а вирватися з Таганчі надовше не можу. Бідний батько Дарія сам-один, так нудиться, піддається меланхолії, що залишити його на роздуми й спогади неможливо. Зітхаю за родиною Цезаря [Понятовського], які, може, хоч трохи б нас розважили. Пробач, Кицю, що докучаю тобі цими скаргами, але мені сьогодні так зимно, так згорнулася перед цією попелястою погодою, що нічого кращого не уявляється, як сидіти тихесенько вдома. І писати не хочеться, може тому, що всі чотири лапки змерзли, й думати не хочеться, хоч на каміні вогонь, і нічого не хочеться, тільки капризувати, як Марилечка. Щоб ти знала, як моїм бідним щойно посадженим деревцям зимно, як тремтять перед вікном, а пустити їх до теплого покою не можу. А ти? Що ти там робиш, мій квіточку пересаджений? Чи дуже тобі там у Берліні чужо й зимно? Чи дуже самотньо, моя пташко? Чи не гірше, моя хвора душенько? Для мене твої листи завжди замалі, а ти довгих писати не можеш — спершу бо це велике виснаження для тебе, а потім тому, що з багатьма листівками треба ділитися. Adieu, кінчаю, бо сьогодні я нестерпна, мов день сірий і брудний. Adieu, Кицю, єдина моя, яку люблю завжди, хоч гарна, хоч погана погода на небі й у душі. Adieu, бог і ласка його з тобою. Дизя. 

Пилява, 14 травня 1845

Хоч уже пізно, мушу тобі, Кицю, хоч кілька слів послати, бо минулої пошти мене виручила мамця, а ти, певно, вже думаєш, що я дуже хвора. Трохи нездужала якийсь час, але мені вже краще і перші сили відразу використовую, щоб на тебе з наскоку напасти. А хто це нашим дорогим [Юзефові і Богданові Залеським] сказав, що в мене болить у грудях, і вони, дорогі, мучаться тисячу разів більше, ніж воно того варте? Навіщо стільки передчасного смутку, який їм тільки решту доброго гумору виїдає? Нехай мої дорогі не тривожаться. Усе добре, що бог дає, усе милосердне в порівнянні з моїми провинами. Будьте ж спокійні, бачите — пишу і роботу роблю, хоч це з правого боку, спочатку не могла. Очевидне поліпшення. Сумно мені надзвичайно від вашого страждання, дорікаю собі ним, бо воно в сто разів більше, ніж моє терпіння, і дорікаю собі ним, ніби я вам брехала. Прошу не думати, що я лежу. Навпаки, завжди вбрана і приймаю гостей і займаюся як зазвичай.

Юнця [Юзефа Івановська, згодом Орловська] тут залишилася, мало що вже [певно, пропущено "не"] нижча за мене, рівна, струнка як божий день, читає — не відірвати її ні до музики, ні до розмови, ні до якогось заняття. Ні голова, в якій уже по-нашому нерв болить, ні очі вже не можуть витримати, а вона без руху, без слова читає і читає, бо як рибка без води, так вона не своя, щойно на хвилину вийде зі свого книжкового світу. Дивне на мене враження справляє цей мій Doppelganger [двійник]. Зовсім як я чотирнадцять років тому; те життя, таке відірване від оточуючої дійсності, та сліпота на все, окрім абстракцій, те проживання з малечку в якомусь ясному світі, де немає жодних меж, де все нескінченне, а водночас усе вміщується лише з огляду на різницю природи уявлень, і все чисте, піднесене, урочисте, бо ніби від тимчасового вільне у своєму первісному, недовтіленому стані думки, ніби ще нічого з цього світу на землю не зійшло, нічого в праці не занечистилося, нічим падіння не заплямувалося, тільки здається мені, що Юнця довше дитина, ніж я. Вона досі дивиться і відчуває, але нічого ні до себе, ні до когось не відносить. Живе мов квітка в сонячному світлі, порожня теж, інколи пустотлива. Я майже не знала пустоти й дитячого сміху, може тому, що з великого дитинства залишилося мені кілька вражень страшного страждання, які нічим пізніше стерти не вдалося, які примусили звернутися до себе, до відчуття індивідуальності. Духовний світ не був для мене тільки гарною картинкою, яким він досі є для Юнці; це було на прозорому Океані вічності живе віддзеркалення земної дійсності, яку я там лише вміла бачити, у її тимчасовій сутності, попелом укритій, попри всі мої зусилля та всі досвіди, ніколи її не могла роздивитися. Я мріяла завжди серцем, ніколи не уявою, і життя моє, багате на страждання різного роду, було ніби довгим кошмаром серця. Страшно згадати, що то я вже в віці Юні бачила правду у тому чарівному дзеркалі вічності? Якби ж хоч одна ілюзія, нічого не лишилося перед його світлом із того, що людям бодай трохи барвить і квітчає цю гостру дорогу життя, і заслуги навіть не маю у тому, щоб до чогось жадібної руки не простягла. Стало воно для мене таким гірким досвідом, що як отрутою ні з ким ним не ділюся. Але зате те, що прекрасне в тому дзеркалі, прекрасне навіки, без вади, без зміни і переситу не боїться і млою не розвіється і згризеться, смерті по собі не залишить, тільки надією приводить аж до стоп Христових, де спокій.

Перша молодість Юні й моя так сильно подібні, побачиш, Кицю, як життя наше різне буде. Щасливіший має вона характер від мене. У неї буде жваво, бурхливо, необачно. Але щойно буря мине, сліду по ній не залишиться, мов хвиля в ясну погоду світлою буде її душа. Так у святих буває, так і в неї буде, бо нічого так надмірно не полюбить, щоб у разі нещастя розсипалася її істота, розклалася назавжди як тіло після смерті. Тіло воскресне колись. А душа чи воскресне? О ні, бог судитиме її за станом, у якому до нього прийде, не за початком, а за кінцем життя. Ангели господні, що ніколи не згрішили, моліться за мене грішну. Мала, Кицю, тільки словечко написати і то нашвидкуруч, а тут уже друга сторінка і аби ж то щось добре. Перепрошую, Кицю, душе єдина, пішов погляд у минуле і не захотів одразу повернутися. А тут уже так пізно, добраніч, Кицю, нехай тебе всі благословенні господні від злого боронять, тебе і твоїх, і наших на Сході і Заході, бог з тобою! Дизя. 

Таганча, 22 травня 1845

Стань навколішки і помолися, Костюню. Бідний старий батько Дарія вже з Богом. Убуло допомоги і опори для багатьох, для дітей зникла мета життя. Я вже писала тобі раніше, що йому ставало дедалі гірше, що сили слабли, але ми ще мали надію тішитися ним роками, тим більше що до кінця він ходив і виїжджав. Усі сини, дружина Цезаря і я були в Таганчі, і він щодня з нами розмовляв, тільки менше йому читали, ніж раніше. Більше ніж будь-коли став побожним, милосердним, лагідним, дякував слугам, які про нього дбали, і постійно боявся, чи не є для когось тягарем. Повторював, що хотів би вже швидше померти, бо не може подолати в собі, щоб не грішити, а не хотів би ображати бога, боявся здитиніти і сильно страждати. І сталося, Кицю, за його бажанням, бо до кінця мав цілком ясний розум, здорові судження про все і пам’ять. Майже не страждав, сповідався протягом хвороби. Напередодні смерті вийшов на галерею і всі ми там з ним були, бо того дня не виїжджав на прогулянку; наступного дня зранку одягнувся, дуже довго молився, потім зійшлися до нього сини і навіть сторонні на каву, потім, курячи люльку, запитав Августа, чи написав те, що наказував, приніс Август папери і він звелів прочитати все розпорядження про похорон, у якому запис для бідних продиктований ще рік тому, але до якого за два дні перед тим додав різні статті, і поклали перед ним для підпису, коли він відчув утому. "Ідіть уже трохи, бо засну перед прогулянкою". — "А коли пан полковник лягає, то я з ним попрощаюся, — сказав хтось із гостей, — прошу мого сина благословити". — "Тепер будьте ж здорові", — і за всіма, як виходили, зробив знак святого хреста. Залишився тільки Маурицій, який був при ньому як нянька день і ніч, і ще кілька осіб, щоб перевести його на ліжко; щойно схилив голову на подушки, прошепотів: "задихнуся", підняв його Маурицій, вибіг Юзеф Жолкевський по освячену воду, ледве встигли нею покропити, ще Маурицій руки з-під спини не витягнув, як його вже не стало. Майже без страждання заснув, і двох хвилин не тривала агонія. Коли ми з Юзефом вбігли, вже не було подиху, лежав із виразом спокою на обличчі, як святий. Напевно бог змилосердився над ним і прийняв до своїх осель. Річ це невимовна і рідко бачена, як селяни і бідні плачуть за ним. Лише після його смерті можна було пізнати, яким широким був обсяг його доброчинного впливу. Скільки ж дрібної шляхти, яку він у повному значенні цього слова осиротив. А бідні ж селяни. Адже протягом шістдесяти років він зробив із них інших людей, бо почав повторювати, що покращувати й удосконалювати можна лише тоді, коли мають надлишок добра і полюблять достаток. Так, Кицю, як сама знаєш, не подібна Таганча до решти України. Достаток, якого ніде не видно, і значно вищий розумовий розвиток. Тому глибоко відчувають свою втрату, адже як би вони не любили того, хто вірив і відкрито визнавав, що щоб просвітитися у славі духу, їм потрібно лише менше злиднів і утиску. Коли його на три дні поставили у великій вітальні з відкритим обличчям, неможливо було протиснутися через натовп, який хотів "іще раз нашого пана побачити", вони неодмінно хотіли самі перенести його до костелу і ледве сини змогли їх випередити в цій останній службі. Великий це удар для них усіх п’ятьох, для деяких обірвалося останнє, що їх із життям пов’язувало, для яких тепер однаково блукати по світу, бо як їм буде зле, не буде кому й поплакати.

Кицю, і мені його шкода, так шкода, що ні свої, ні чужі того не знають. Я була чужа, а він прийняв мене як рідну, дитиною привів мене бог до них похмуру, недовірливу як невільницю, що кожну думку ховає вглиб себе, щоб ніхто не побачив, що в серці діється, холодну як камінь, так що ні до кого не могла прихилитися. А він змилосердився, нічим не відштовхнув, пригорнув, приласкав, тож напевно, ох! напевно ніхто щиріше за ним не плаче. Бракує мені його в житті страшенно, моя Кицю. Не можу звикнути до думки, що вже нема тут до кого піти подякувати за добродійства, нема до чиїх ніг упасти, приголубити, розвеселити, нема кому послужити, добрим словом нагадати, що його хтось любить. Нехай буде хвала Господу, який дозволив, щоб нас бачили і чули ті, що до нього відійшли. Тепер він знає, що не даремно пригортав і що, хоч яка грішна і недосконала, серце моє було до нього як до рідного. Усе в домі як було. Його крісло стоїть на своєму місці, і зелені лампи ввечері світять. Книги, які йому читали, псалми Карпінського, на яких він завжди молився, зношені, його рукою покреслені, тільки його нема. Явор, його добрий старий пес, пам’ятаєш, нізащо не хоче лежати на своїй подушці, шукає і шукає. Усі ходимо як заблудлі, особливо відтоді, як перенесли тіло до костелу. Однак не роз’їжджаємося, бо похорон відбудеться, щойно прийде дозвіл скласти його в крипті біля дружини і померлих дітей. 

Для Дарія, з його таким страшенно сумним характером, уяви собі, що це за перехід; ще від нашого повернення з Італії бідний батько, ніби передчуваючи, що вже недовго з ним буде, не приховував усієї своєї любові до нього. Мати не могла б більше ніжності й турботи виявляти. Бувало, як знає, що його знов меланхолія мучить, сидить сам у кімнаті і сльозами плаче старий, то пестить його, цілує, пояснює, що те, що він собі уявляє — це омана, доводить, заклинає, щоб йому вірив, а потім, як бачить, що це не допомагає, йде і плаче. Справді, Кицю, в 85 років, коли вмираюче тіло зазвичай стримує дію душі, зберегти таке серце, таку постійну думку про інших, таке ясне бачення речей, як він мав, це рідкісне благословення. Кицю, це не похвальна промова, я щиро пишу. До останнього дня в ньому очевидно зростало те, з чого всі могли повчитися: християнські чесноти, терпіння, розуміння, покора, зречення, і нічого не зменшувалося з розумових сил, тільки наприкінці вже дуже поволі, від слабкості, говорив, відпочиваючи. Чекав на смерть ще від весни, з усіма прощався, останні розпорядження робив. Часом, як я на один день до Пиляви виїжджала, казав: "Повернися, маю надію, що ще раз із тобою побачуся". Сповідався, часто молився, пригадував, чи він або ще його батько комусь чогось не завинили, і щедро робив відшкодування, де тільки могла бути тінь підозри, що залишився боржником, і бог уберіг його від жаху, болю і спокус передсмертних. Помер приготований, і легко, ніби раптово.

Знаєш ще одну нашу втрату. Тітка Езерська також нас покинула. Застудилася, сповідаючись у бердичівському костелі, дістала запалення хребта, за кілька тижнів її повністю паралізувало і, помучившись якийсь час, з повною свідомістю прийняла Святі Тайни і померла. Вона також була опорою і втіхою для всієї родини.

Кицю моя, тебе вже, певно, лякає кожен мій лист. Скільки ж смертей я тобі вже сповістила. Не весело у нас, але спокійно. Нехай буде воля свята, підемо й ми до них. О, щоб швидше у Христа зібратися, Кицю моя дорога, бог з тобою і з твоїми. Дай боже, щоб і ти прожила 85 років, і щоб життя твоє було повне любові й заслуг. Притискаю тебе до грудей і цілую в чоло. Дизя.

Пилява, 15 червня 1845 

Пізно ввечері пригадала собі, що сьогодні поштовий день. Тож кидаюся до столика, щоб хоч кілька слів нашкрябати. Де ти, Кицю, від останнього листа, написаного з Берліна в дорозі? Нічого від тебе не маю, а ти вже давно мусила дістатися до свого Баденвайлера і, певно, ведеш пустельницьке життя, гадаю, у Швальбаху, бо в тих заборонених містечках зазвичай ні живої душі нема. Але тобі, може, від цього не дуже зле буде, літо і край гарний, Рейн недалеко. Чи й тобі, Кицю, морських купелей часом не наказують?

Повернулися ми мешкати до Пиляви; дуже численна наша оселя і роботи по саму голову. Самих дітей моїх і напівмоїх з однією додаткою від мамці та Юнцею — тринадцятеро. Уяви собі, який галас і біганина і плюскання в Росаві. Не знаю, яким дивом витримує досі галерея нагорі, де вони намет поставили і там, як негода, йдуть шаленіти. Але прошу вірити, що це тільки зранку і ввечері. Вдень тихо, чути, як мушка летить. Усі при роботі, старі, молоді, сумні, веселі, без винятку і то від ранку, крім дітей, що тільки бігають по росі. О шостій увесь дім на ногах, бо праця — це відпочинок для тих, хто довго боровся зі своїм маренням, пожива для тих, що знемагали, думаючи, що вже нема на світі до чого руки прикласти, ліки на все, що болить. Мусить бути потрібною, необхідною, коли бог її так рясно подає всюди і завжди, як води на прохолоду. Щосили намагаюся так усе влаштувати, щоб ми не виїжджали звідси принаймні до осені. Але лише бог знає, чи якась біда знову нас не вижене.

Нічому не довіряю в майбутньому. Бог кожним мете по землі, як хмарами по небі, як піском по степу. Недобре, щоб людина вкорінювалася, приліплялася до чогось, бо на цьому світі смерть усе змете. І не тільки смерть. Ах! працювати, аби тільки даремно не їсти хліба, аби тільки господь бачив, що радо хотілося б йому служити, коли б умілося і коли б гідною була. Як про хліб насущний, так і про працю щоденну тільки на сьогодні просити треба. Сьогодні людно, гамірно, людей, дітей повно, завтра, може, ні живої душі не буде. Хто знає? Бог веде, то напевно добре, молімося тільки, щоб ми з-під його святої руки не відходили, коли він нас через гострі камені і терни веде. Мушу закінчувати, бо пізно. Adieu, котечко, лапки твої наймиліші цілую. Дизя.

Пилява, 19 червня 1845

Вигулялася я сьогодні цілий ранок по господарству, впорядковувала гостьові кімнатки у флігелі, зносила якісь там старі шопки, що мені заважали, а спека 32 градуси в тіні. Тепер на відпочинок іду до Киці на пестощі, як колись до Бжезі по червоні яблучка, пам’ятаєш той кошичок, що висів на стіні, і мені здавалося, що він завжди мусить бути повний, хоч би як із нього тирольки не виїдати. Ти, моє яблучко кохане, солодке, рум’яне, чому я тебе не можу дістати. От так би тільки цьом і пустила, нехай би собі знов до Баденвайлера покотилося. Чи ти завжди сама? Чи, може, когось зі знайомих зустріла? Безліч наших за кордоном цього року. Може і Юзеф у тих краях буде, я думаю, що на морських водах, наприклад в Остенді, бо багатьох туди лікарі посилають. Кицю притуляю до серця і Марилятко. Бог з вами навіки. Дизя.

Пилява, 14 жовтня 1845

Костюнечко моя єдина, не виїжджай уже цієї зими, справді до весни не так далеко, а застудитися в дорозі так легко. Чи ти вже забула, що таке корчма, коли наближаєшся до наших країв. Сиди вже, сиди, де ти є в теплі, і не наражайся даремно. Я, Кицю, сиджу тихенько, сама одна, у Пиляві. Думала, що хоч на свята побіжу до Курилівки, але так не складається. Дарія самого одного в домі на свята залишити не можу, а він від дому віддалитися не може через інтереси… Моя Кицю, вітер робить фу… фу… фу… в кути дому, у вікна, у комини; сирість, вогко, дорога жахлива, бо сніг, хоч і рясно падає, лежати не хоче і залишає великі чорні багнисті латки, потім ті латки мерзнуть і як по склу їхати треба. Не хочу я собі, Кицю, уявляти, що ти в дорозі. Тулишся в кареті, Марилечку кутаєш і на пальчики дмеш. Не хочу, єдиночко. Ти, може, не знаєш, яка дорога довга і нудна, коли додому повертаються, з різних причин, і для тих, що раді, і для тих, що не раді додому повертатися. До побачення, котечко, треба закінчувати. Але як я байдикую, а ні на що часу не маю, аж плакати хочеться. До побачення, бог з моєю Кицею, сестричкою бідолашною. Дизя.

З дому, 12 березня 1846

День поштовий, а отже, звичайно, до Киці мусить піти листівка. Але з чим, коли в нас глухо, тихо, спокійно, що хіба вигадувати новини? Велике слово — піст; навіть те, що довкола збиралося на такі гучні гулянки, зовсім притихло. Здається, спам’яталися, що це могло б стати причиною згіршення. Чи помічала ти, Кицю, що інколи нападає шал веселитися й веселитися без огляду, без думки, аби лиш погуляти. Для мене це дуже сумне видовище. Скільки ж то людей шаленіє аж до загибелі, і ні пробудити їх до дійсності, ні схаменути, аж поки не впадуть у прірву, яку самі собі викопали. Але ж не тільки для себе, бо кожен, хто морально гине, не гине сам, а забирає з собою цілий світ надій. А ми що робимо? — спитаєш, може. Як зазвичай: каємося і молимося. А я що роблю? Молюся серцем до Отця Небесного, дивлячись в обличчя найкоханішого, про якого день у день не можу сказати, що люблю більше — це неможливо, — тільки серце моє шириться, коли вдивляюся в його думку глибоку, таку глибоку, що аж спокійну. Читаємо мало, більше розмовляємо, увечері діти співають, а пустощі їхні й розсмішать. Учора на подвір’ї була тобі, можливо, знайома шумка: "Ой посіяв козак гречку, на дубочку, на вершечку, зірвалася сіра буря, козакову гречку здула". 

Бачиш, що й зі сміхом є наука, і справді вона не марнується, а особливо у найкоханішого (тільки прошу не сміятися, що все добре я завжди в ньому бачу). Хоч іноді й спокуса посіяти на вершечку, розум щось прошепче до неба — і він слухає. Кицю, гості навколо сидять, гомонять, і я собі балакаю. Неможливо писати. Якщо щось написала без ладу — перепрошую, але інакше не можу, а іншого листа писати не хочу. До побачення, котечко, бог з тобою. Дім мій увесь і все, що в ньому живе, вітає тебе, цілує, пестить, як кому вільно. Ніся.

З дому, 19 (6) березня 1846

Костюню моя, не дуже сьогодні здорова я. Однак неодмінно хочеться приголубити тебе, попестити і хоч словечко тобі посилаю — і не тобі одній, а разом усьому твоєму гурткові. Не буду, як досі, писати окремо, хіба колись, колись. Зате кожна листівка до тебе буде водночас і до них — прошу Кицю сумлінно ділитися, як личить чемній сестричці, бо вже не хочу писати ні до кого, ні від кого листів одержувати, тільки до Киці і від Киці, бо це великий піст, час покути й молитви. Уклали ми, щоб завжди був хтось, хто молиться про прощення за минуле, про ласку на майбутнє. Хто знає, чи довго ще йтиме голос наш угору? Благаймо, поки час. Нехай Киця не сміється, не каже, що я в черниці подаюся. Як же тут не молитися, коли стільки людей про бога не думає. Чи думаєш, що всюди каються лише в цей святий час? Де там! Гулянки та гулянки… Серце крається, дивлячись на радість без бога, що ж може скінчитися тільки страшною карою. Господарі прикрашають сади, звозять рослини, щоб убирати палаци на бали. Ой, Кицю, Кицю, молімося за тих, хто не молиться.

Хотіла тепер поїхати до мами, але й дороги погані, і ріки порозливалися. Чекаю, отже, спокійнішої пори. Не знаю взагалі, що цього літа робитиму. Це, звичайно, залежить від мого чоловіка. Якщо зможу йому на щось прислужитися, якщо не відштовхне мене від себе, без сумніву залишуся при ньому. Але якщо бог захоче торкнути мене його гнівом, невпізнанням тієї любові, що для нього вірною й повною самопожертви в моєму бідному серці завжди була і буде, — попри все, чим би він найболючіше мене не вразив, — поїду собі кудись, може, до Одеси, аби тільки перебути гіркі дні. Маму хотіла б узяти з собою. Недавно мала від неї звістку — одержала від тебе аж шість листів разом. Дуже хоче, а я, Кицю, прошу і заклинаю, щоб ти пам’ятала про своє здоров’я і не рвалася додому, коли тобі Карус допомагає, і не поверталася, доки не закінчиш призначених тобі купелей, бо, котечко, чому б тобі не скористатися з того, що ти ближче до вод, і не підлікуватися ще трохи. Роби, як тобі здаватиметься найкраще. Але, Кицю, скільки можу, благаю тебе: купайся, тільки спокійно і не поспішай. Як видужаєш, тоді інша справа. Обіймаю тебе всім серцем і пещу, і вже закінчую, бо не дуже сьогодні можу нахилятися. Твоя Дизя.

22 березня 1846

Костюню моя, знову від тебе нічого немає. Ходжу, клопочуся коло дому, який маємо на кілька місяців залишити, і коло садочка, де садять деревця — садять без кінця, щоб колись комусь, кого не знаю і не відаю, була тінь і плід; коло дітей, яким на літо шиють сукенки, ах, Кицю, коло багатьох речей. А проте потрібне лише одне. Чи повіриш, що минають тижні, а я книги до рук не беру й жодної роботи? Почала була велику макату, й думати не можу закінчити. І не розумію, як це колись стільки днів промайнуло з голкою в руці чи перечиталося. Тепер я, щоправда, в неволі, але її не відчуваю. Що мені колись було по тій моїй глухій свободі, по тій безплідній пустелі, заселеній лише хмарами й бурею, що б’ється сама з собою? Шкода мені багатьох змарнованих років. Деякі знайомі, з тих, що дуже близько в серце заглядають, кажуть, що я так змінилася в усьому, що не можуть надивуватися. Не можуть ні зрозуміти, ні збагнути, що це діється, і що мусять майже нове знайомство зі мною починати. І приписують ці зміни незвичайній силі характеру, незламній волі. А я мертва глина, яку бог своєю рукою місить і формує. Ах, чи, попри мій опір, сформує до кінця, чи ласка захоче перемогти негідність? 

Писав колись Богдан: "стільки втрат, стільки змін цього року". Звідки він знає про зміни? Правда. Може, останні. Але, окрім бога і мене, ніхто про них не знає. Замкнулася молодість; ніби з високого берега, з іншого світу дивлюся на неї, на її найпрекрасніші дні, і нічого мені за нею не жаль, бо як квіт опадає. Не жаль, ох, не жаль! Прекраснішою буде молодість сивини, бо вона більше полюбить Христа, його життя, красу і святість понад усе. Тихо мені, як ніколи, хіба що в далекому дитинстві, і чомусь біль уже не хапає так гірко, як колись. Господь навідав мене і руку, що оголює, поклав на серце холодну, і від дотику вщухли шаленства. Свідомо бачу все ясно і, мов здорова вже, працюю, як можу, і навіть холод не дуже лякає, чекаючи нової одежі, в яку його провидіння мене зодягне. Нової? Ні, лише переміненої, як після Воскресіння. Але хочу до Христа, хочу, хочу, і всіх хочу до Нього, як каже Богдан, щоб нікого там не бракувало, нікого, нікого. Усі святі на землі й на небі, випросіть нас, кількох грішних. Ні, не кількох, тисячі, мільйони. Уже й не озирнуся на землю, тільки вгору дивитимуся, виглядатиму часу милосердя і довірятиму. Який же бог добрий, що за життя не залишилося в мені жалю ні до кого, що нікому не маю що прощати. Грішили, любі, багато, але ніколи проти мене. Боже, благослови їх; решту днів перемолю за них у самотній келії мого духу і перепрацюю, якщо бог допоможе. Аби тільки вони звикли до мене. Їм здається, що завжди, як колись, мають право зазирати, хоч крізь шпаринки, до внутрішнього світу, що перебуває лише під божим оком, і хмуряться, коли знаходять вхід до нього заваленим каменем. Наче такий камінь хтось може сам собі принести. І вони зовсім відступилися. А все ж вони мені дорогі; порозуміємося колись, коли вже нічого не буде прихованого. Бо скільки ж то людей любить не нас, а квіт, яким ми цвітемо. Інші ж ніколи не зрозуміють, що зміна прийшла зсередини, як плід життя, і дивуватимуться героїзмові постійного самоподолання. Ах, коли ж не я себе, а бог мене ламає, то інакше буде, інакше. А правду знає лише бог.

Збираюся до матусі з частиною дітей, які тішаться так, ніби до неба їдуть. Моя Кицю, як же я сьогодні розговорилася, і то про себе. Сором великий; нехай це тобі буде доказом, що в нас зовсім нічого цікавого немає, на що можна було б звернути увагу: буденна тиша, от і думка мимоволі звертається на саму себе. Та де там на себе? Ми самі собі лише приводом служимо. Нагадуємо собі, що земля і її щастя ніби наша спадщина, і що ми лише ніби добровільно її покидаємо, щоб, навіть відходячи від неї, мати право глянути на неї поглядом, інколи вже не любовним, але ніколи не байдужим, принаймні, Кицю, коли хтось грішний і недосконалий, як я бідна. Отож, щоб винагородити тебе за нудьгу, моя наймиліша, посилаю віньєтку. Бачиш? Ти вже, певне, думала, бо давно нічого від мене не мала, що я й не думаю про те, що тобі миле і загалом любиме. Розважайся собі тією віньєткою, а я мушу тебе покинути, бо, хоч як тебе люблю, навіть на лист інколи часу не маю, а тепер уже стукають і стукають у двері. Добраніч, котечко; добраніч, дитинко. До побачення, ти моя дорога кохана, тебе і все твоє любе ґроно обіймаю серцем. Ніся. 

[Декілька наступних листів такого ж релігійного змісту пропускаємо]

З дому, 5 листопада 1846

Наймиліша моя, листівку, яку знайдеш при цьому листі, відразу відішли [до Богдана Юзефа Залеського з нагоди його весілля з Софією з Розенгардтів, ученицею Шопена]. Нехай не думає, що йому бракує благословень. Ледве знаю, що йому написала, бо сльози не вщухають щоразу, як його згадаю. Не тому, щоб я, боронь боже, не довіряла серцю Зосі і через це боялася за його майбутнє. Але ж життя має стільки прихованих колючок. Лише глянути вперед — і вже мороз іде. А він уже стільки вистраждав. Якщо вона добре знає ангельську красу цієї душі і не тільки не відвернеться тепер, але відчуває, що ніколи її не відштовхнуть його примхи самітника; якщо він її любить, але саме її, а не вигаданий ідеал; з недосконалостями, і коли вони в спільному житті виявляться, не охолоне, не збайдужіє до них, не прийматиме їх до серця як нові образи — ах! якщо любитиме так, як ми, жінки, тільки й уміємо: терпеливо і навіки, попри всі болі, тоді матиме він рай на землі. Молімося, молімося про дар такої любові для них. Нехай він уже не буде самотній. Нехай його сердечна туга втішиться. Поясни Зосі, що вона вже наша, ніби з нами виросла; постарайся добути для нас її портретик. 

Боже, Боже, Кицю, коли кілька місяців тому з різних важливих причин я мусила перестати йому писати, чи думала я, що перша листівка піде з благословенням на нове життя? Бог знає, що робить. Йому конче потрібна родина, хтось, кого він міг би пестити й голубити. Він завмирав від самотності і туги у своїй пустелі. Боже, дай Зосі невичерпне джерело кохання, бо він спраглий до смерті, а ще звик з нами до такого життя серцем, яке не припиняється ні на хвилину, як не припиняється його биття. 

Моя, моя Кицю, все мені страшне за нього, навіть те, що здається щастям, такий він вразливий і зболілий. Ах! але бог великий і добрий, зглянеться на нього бідного. Коли б можна було птахом до них полетіти! Тож Юзеф мусить бути щасливий, як дітьми мусить тішитися. У нас, хто тільки довідається, приймає цю звістку зворушено й урочисто, всі щиро благословляють. Пиши, Кицю, якнайбільше: де і як вони замешкають? Чи він ожив? Чи хоч трохи проясніло його чоло? Жодна мати не пестила й не благословляла сина так, як я його благословляю. Коли б тільки бог дослухався! Маю, Кицю, до тебе безліч справ, але сьогодні не маю до того голови… Бог з тобою, моя дорога, люба; пестощі тобі й утіха, твоя Ніся.