Генрик Жевуський, "Адам Смігельський староста гнезнівський" (фрагменти)

Вже перші відблиски дня досягали бляшаного покриття Барського замку. Підскарбій у своєму наметі не спав, як про те здогадувалися двоє молодих товаришів, а сидів одягнений біля столику, освітленому від свічника. Дивлячись на свій подорожній хрест і образок Богоматері Ченстоховської, тихо промовляв ранкові молитви, аби не розбудити трьох своїх невідступних товаришів, які ще спали, а це були: отець Понціан Капуцин, його капелан, Сем'янтковський, командир артилерії, славний майстер у науці розмічування таборів, у якій він вправився, десятки років прослуживши у французькому війську, а пізніше кільканадцять років воюючи у вітчизняних лавах, і Кукавський, придворний поет підскарбія. Того останнього старшина, а навіть і молодь вважали за напівдурня, але він мав ласку у свого пана. Бо той, хоч муж з практичною освітою, а був далекий від усілякої шкільної науки, тому дуже його вражала та легкість, з якою Кукавський майже кожну свою думку оздоблював однозвучними закінченнями, і він вважав його за дуже вчену людину. Крім того, любив слухати його балаканину про астрономію, фізику, природничу історію; бо сам був небагатослівний і полюбляв розмірковувати під брязкотіння незрозумілих слів. І часто казав йому: "Кукась, пофілософствуй-но мені!" А тоді вже у потішеного Кукавського рот не затуляється, аж поки підскарбій не задрімає, заколисаний тими мудростями.