"Родинне середовище мадам Ганської"
"Родинне середовище мадам Ганської"
Анджей Цехановецький, промова на конференції у Будинку Бальзака (Париж) 15 травня 1993.
Перш ніж перейти до теми, дозвольте кілька загальних зауваг про польські [річ-посполитіські] шляхетські структури, досить мало відомі у Франції.
Польща входить до письмової історії Європи приблизно в середині X століття; християнська й католицька [] від часу хрещення свого першого володаря князя Мешка у 966 році, який отримав королівську корону в 1000 році. Часто оспорювана, ця королівська влада була остаточно відновлена у 1320 році. Шляхтичі середньовіччя були Milites Ducis або Milites Regii, які, подібно до шотландських кланів, ставали до бою під прапором родового герба зі спільним "бойовим кличем". Отже, існують десятки польських родин, що носять той самий герб і пов’язують себе з цією середньовічною військовою традицією, хоча не завжди можуть це довести.
Останній представник королівської династії П’ястів Казимир Великий помер у 1370 році, не залишивши законних спадкоємців чоловічої статі. Його небіж Людовик Анжуйський король Угорщини, а пізніше його донька блаженна Ядвіга стали його наступниками. Ядвіга, коронована у 1384 році, вийшла заміж у 1386 році за великого князя литовського Владислава II Ягайла, володіння якого простягалися від Балтійського до Чорного моря. Корона, щоб отримати традиційний консенсус, надала тоді багато привілеїв шляхті.
Ягеллони, щоб утриматися на польському престолі, своєю чергою надали багато інших привілеїв, які й далі послаблювали владу Корони. Акт 1425 року Neminem captivabimus nisi jure victum став попередником британського Habeas Corpus. Акт у Нешаві 1454 року заборонив королю встановлювати податки чи скликати військо без попередньої згоди сеймиків. У 1493 році в Пйотркові зібрався перший польський парламент, що складався з двох палат. У 1503 році закон Nihil Novi ще більше обмежив владу короля в усій публічній сфері.
Усе це відбувалося в той час, коли монархія Ягеллонів носила корони Польщі, Богемії, Угорщини та Великого князівства Литовського. Її кордони простягалися від Балтійського моря до Адріатики й Чорного моря. Вони були ледве за 200 льє від Москви. Це було найбільше й наймогутніше королівство Європи. У той самий час Франція, Англія, Іспанія та Австрія Габсбургів рухалися до абсолютних монархій, створюючи нове "дворянство мантії [noblesse de robe]". Польща, просякнута гуманістичними традиціями античного Риму [романтичне уявлення про формування політичної структури Речі Посполитої], винайшла нову політичну систему — "Республіку шляхтичів", у якій усі її члени, незалежно від статків, були [номінально вважалися] рівними.
Перед смертю останнього Ягеллона Сигізмунда Августа Люблінська унія 1569 року офіційно підтвердила злиття Великого князівства Литовського [Руського, Жемайтійського] з Короною Польською в одну державу (до того унія була лише персональною через особу монарха). Ця держава отримала назву "Світла Річ Посполита Обох Народів". Люблінська унія також підтвердила для литовських бояр і полонізованих [полонізація поступово відбувалася пізніше і не так і стала всеосяжною] русинів усі привілеї польської шляхти. Вона визнавала лише князівські династичні титули родин, що походили від великого князя литовського Гедиміна та Рюрика великого князя київського. Титули (до того ж рідкісні), надані Священною Римською імперією, принципово відкидалися. Відтоді в Польщі [Речі Посполитій] більше не існувало шляхетських титулів, і король не міг їх надавати. Проте деякі родини приймали титули Священної Римської імперії, які в Польщі [Речі Посполитій] сприймалися дуже негативно.
Однак кожна польська шляхетська родина високого становища за кордоном іменувала себе "графами" (звідси вислів "польські графи в мандрах"). Першим відомим прикладом є, можливо, воєводина Замойська уроджена Марія Казимира де Ла Гранж д’Арк’єн, якій її майбутній чоловік і король Ян Собеський порадив іменуватися "графинею Калуською" (за назвою одного з маєтків чоловіка) під час її подорожі до Франції в 1670 році.
Отже, польські титули були суто титулами для ввічливості. Лише після поділів Польщі [Речі Посполитої] з’явилися законні шляхетські титули. Австрія [Австрійська імперія] першою почала їх надавати. Бажаючи інтегрувати польську шляхту нових земель у структури своєї імперії, вона надавала навіть другорядним родинам титули графів або баронів: на цій відносно невеликій території колишньої Польщі [Речі Посполитої] їх було близько 150. Пруссія наслідувала цей приклад, надавши 40 титулів, але росія [російська імперія], яка окупувала дві третини Речі Посполитої, надала лише 6 титулів кільком родинам, що приєдналися до неї (однією з них були Жевуські). Тому поляки в росії [російській імперії] згодом почали здобувати титули Святого Престолу. Існувало також кілька титулів Французької імперії.
Повернімося, однак, до шляхетських структур у Польщі [Речі Посполитій]. Під впливом Яна Замойського, "народного трибуна", у 1573 році відбулися перші вибори короля. Новий монарх Генріх Валуа (майбутній Генріх III Французький), хоч і був коронований та помазаний, після складання присяги на Pacta Conventa і Acta Henriciana ставав лише Primus inter Pares, королем майже номінальним. Його навіть могли усунути, як і всіх його наступників по польській короні, навіть тих, у чиїх жилах ще текла славна кров Ягеллонів. Це була одна з багатьох польських утопій, що зберігалася аж до виснаження військових сил і могутності країни.
Так само і зі шляхетською рівністю. Стара олігархія занепала у XV столітті. Коли одна десята частина населення вважалася шляхтою, Корона, дедалі слабшаючи, вже не могла контролювати шляхетські стани. Не було ані герольдів, ані державних генеалогічних органів, ані візитацій. Повний безлад у шляхетській сфері [автор послідовно розбудовує наратив про слабкість держави через "шляхетські вольності" і абсолютистську монархію як "державництво"].
Між 1550 і 1700 роками формуються нові структури. Це був своєрідний Drang nach Osten дрібних шляхетських родин, часто вихідців із "розсадників" шляхти Мазовії, Підляшшя, Краківського воєводства тощо, які створювали величезні маєтки на східних окраїнах, малозаселених і спустошених війнами [автор транслює наратив "кресів", романтичний і колонізаторській, сформований у XIX столітті]. У Великому князівстві Литовському це були великі місцеві боярські роди: Радзивілли, Сапіги, Ходкевичі, Тишкевичі, Огінські, Масальські, Паци, Завіші, а також Коссаковські, Кішки та багато інших, включно з моєю власною. На Волині, Поділлі та Україні це були Конецпольські, Любомирські, Сенявські (які згасли в родині Чорторийських), Потоцькі, Мнішехи, Замойські, Цетнери, Жевуські та багато інших.
Ці великі родини створили плутократичну олігархію, гуртуючи навколо себе середню і дрібну шляхту, яка служила їхній політиці в країні та за кордоном, подібно до римської клієнтели. Саме ці великі родини, багатші за князів Імперії, а не король, керували Польщею [Річчю Посполитою]. Вони, крім того, користувалися коронними маєтностями, так званими "староствами" — panis bene merentium, які надавалися довічно тим, хто добре прислужився вітчизні. Ці володіння, іноді величезні, залишалися в одній родині часто понад століття, сплачуючи на утримання війська сміховинну "чверть".
Кінець XVIII століття, з російськими вторгненнями, поганим, часто нечесним управлінням їхніми маєтками і, зрештою, поверненням староств державам, що поділили Польщу [Річ Посполиту], спричинив крах старих великих аристократичних багатств або, принаймні, їх сильне похитнення (наприклад, Любомирських, Радзивіллів, Огінських, Сангушків, Жевуських, Яблоновських і деяких гілок Потоцьких). Управителі або економи, нові люди, але теж давнього походження, з дрібної шляхти, оскільки в Польщі [Речі Посполитій] не існувало феодального дворянства в західному сенсі, а дрібною шляхтою вона просто кишіла, здобували значні статки. Вони скуповували за безцінь княжі маєтки, а також староства, виставлені на продаж російською імперією. У Великому князівстві Литовському це були Пусловські, Монюшки, Ошторпи, Скірмунти, Голинські, Ілінські та інші. На Волині й Україні, натомість, Собанські, Грохольські, Івановські, Ярошинські, Орловські, Маньковські, Ліпковські, Ганські, Меленєвські та багато інших. Браницькі становлять у цьому контексті окремий розділ. Багато з цих родин ми знайдемо серед шлюбних зв'язків, що оточували мадам Ганську.
Тепер перейдемо до родини Жевуських. Із того, що я вже сказав раніше, вас не здивує, що їхній рід походить із тих самих "розсадників шляхти", співвласників села Жевуські поблизу Дорогочина на Підляшші (що входило до складу Мазовецького князівства) у центральній [насправді крайній захід] Польщі, герба Кривда. Задокументована з кінця Середньовіччя і сильно розгалужена (у Польщі ще й досі існують Жевуські цього походження, що носять придомок Бейдо), родина, яка нас цікавить, з’являється на історичній сцені лише у другій чверті XVII століття, коли вона перенесла свої володіння на південний захід Речі Посполитої разом зі Станіславом суддею руського воєводства, воїном і дипломатом.
Його син Михайло Флоріан, бойовий товариш Яна ІІІ Собеського, підскарбій надворний, зміцнив становище своєї родини завдяки шлюбним зв’язкам (Цетнери, Потоцькі, Дзежеки — родини, що, як і його власна, перебували в періоді піднесення). Щодо його дітей треба сказати кілька слів про нащадків його старшого сина (наразі не згаданих Рожером П’єрро у його "Спрощеному нарисі генеалогії родини Жевуських" у виданні "Balzac dans l’Empire russe", Paris-Musées, 1993, с. 132-137), Адама каштеляна підляського, і про онуків останнього — синів Михайла Юзефа воєводи подільського та Францішки з Цетнерів, добре забезпечених у майновому відношенні.
Францішек маршалок королівського двору, близький друг короля Станіслава Августа Понятовського ще з молодих років, згодом не раз його посол при Катерині ІІ, ця освічена й блискуча людина, письменник, колекціонер, відіграв надзвичайно важливу роль за трагічного правління останнього короля Польщі. Він не залишив нащадків. Молодший брат Казимир писар коронний, одружений із Пелагією з Потоцьких, також мав помітну роль. Великий шанувальник мистецтва, він викупив частину королівських колекцій у момент їхнього продажу. Його єдина дочка Людвіка, жінка великого розуму й бібліофілка, вийшла заміж за графа Антонія Лянцкоронського, принісши йому в посаг усі маєтності цієї гілки Жевуських, а також мистецькі колекції свого батька і дядька. Їхній син Казимир, у свою чергу, одружився з Леонією з Потоцьких, сестрою Анни з Потоцьких, дружини художника Анджея Мнішеха, який був братом графа Єжи і, отже, швагром Анни з Ганських. Ось чому під час розпродажу зборів Мнішехів у Парижі на початку століття Кароль Лянцкоронський, археолог, учений і великий колекціонер, викупив значну частину цих творів, передусім мистецькі предмети, що походили від Жевуських і Потоцьких. Ці придбання збагатили колекції Лянцкоронських у Відні, на жаль, розпорошені під час останньої війни.
Кар’єра молодшого брата Адама, Станіслава Матеуша (1662-1728), була набагато більш блискучою. Визначний воїн, державний діяч, дипломат і оратор, він був гетьманом великим коронним і воєводою белзьким. Його політичне становище також дозволило йому отримати прибуткові староства. Його два шлюби зміцнили його фінансове становище. Тому він міг, серед іншого, придбати у Конецпольських маєток із величним укріпленим замком у Підгірцях.
З його дітей я згадаю лише одного — Вацлава [Петра] (1705-1779), який також був гетьманом великим коронним і каштеляном краківським. Це був видатний державний діяч, а водночас поет і драматург, перекладач французьких і латинських класиків, людина широкої інтелектуальної культури. У 1768 році, разом із молодшим сином Северином, єпископом краківським Солтиком і єпископом київським Залуським, його було заарештовано у Варшаві під час сесії сейму за наказом російського посла і вислано до Калуги — за опозицію до режиму імперського панування в Польщі. Саме в цей період вимушеного заслання, що тривав чотири роки, він присвятив себе передусім літературі. Він був одружений з Анною з Любомирських, дочкою князя Юзефа воєводи чернігівського та Терези з Мнішехів.
З його нащадків я згадаю лише двох синів: старшого Станіслава Фердинанда, діда пані Ганської, та другого — Северина, родоначальника молодшої гілки. Нас набагато більше цікавить лінія Фердинанда, оскільки вона безпосередньо пов’язана з найближчою родиною пані Ганської. До неї ми ще повернемося.
Перейдімо, отже, до молодшої гілки, що походить від Северина (1744-1811), який зробив блискучу політичну кар’єру: гетьман польний коронний, державний діяч, політичний публіцист і літератор. Він підозрював (помилково), що Станіслав Август був spiritus movens арешту його батька та його власного заслання до росії. Северин став одним із найзапекліших ворогів короля, що зрештою спонукало його 1792 року, разом із Ксаверієм Браніцьким і Станіславом Щенсним Потоцьким, створити Торговицьку конфедерацію — проросійське об’єднання, спрямоване проти корони та Конституції 3 травня 1791 року. Це швидко призвело до другого, а згодом і до третього, остаточного поділу Польщі [Речі Посполитої] в 1795 році.
Він одружився з великою спадкоємицею Констанцією з Любомирських, дочкою Станіслава маршалка великого коронного та Ізабели з Чорторийських, рідної кузини короля. Це був також політичний шлюб. Три інші дочки маршалка великого вийшли заміж за Потоцьких.
Польщею [Річчю Посполитою] фактично керувала між 1730 і 1770 роками "стара фамілія" Чорторийських, згуртована довкола князів Августа та Міхала. Після їхньої смерті утворилася нова могутня політична група, антиреформістська й антикоролівська, що спиралася на нові родинні союзи. Любомирські, Потоцькі, Мнішехи, Жевуські й Радзивілли стали керманичами цього руху. Серед них одне з провідних місць посідав Северин Жевуський.
Настав час звернутися до політичних поглядів Жевуських — родини великого розуму, надзвичайної активності й блискучих талантів. У Польщі часто говорять про "погану кров" Жевуських — можливо, несправедливо. Лише після поділів Речі Посполитої деякі члени цієї родини цілковито пристали на бік російської імперії. Наприкінці XVIII століття вони уособлювали стару політичну й патріотичну традицію шляхетської республіки, просякнену свідомістю власних виняткових і вже застарілих привілеїв; отже, завжди виступали проти сильної королівської влади, проти реформ, започаткованих Станіславом Августом, і, звісно ж, проти Конституції 3 травня 1791 року, яку вважали революційною та "якобінською".
Повернімося до нашої теми. Син Северина Жевуського, Венцеслав (Вацлав) (1785-1831), — легендарна постать польської літератури. Власник арабських кінних заводів, мандрівник, сходознавець, письменник (видав кілька творів французькою мовою), він довго жив у Аравії, де отримав прізвиська Émir-el-Omrah, Émir Tadj-el-Faher і Abou-Assad. Там же він був коханцем леді Гестер Стангоп. Близький також до козацького фольклору, від яких дістав прізвисько "отаман Ревуха", він загинув як польський повстанець у битві під Дашевом у 1831 році. Проте романтична легенда твердить, що йому вдалося врятуватися від російської різанини й повернутися до своїх братів-кочівників у Аравії.
У 1805 році у Відні він одружився з Розалією з Любомирських. Мемуари графині Розалії Жевуської мають надзвичайну історичну цінність. Вона була блискучою музиканткою, авторкою кількох музичних творів; її салони у Відні та Варшаві належали до найвідоміших у цих двох столицях.
Із їхніх дітей варто згадати двох: Леона (1808-1869), ученого й визначного письменника, останнього власника Підгірців, який не залишив потомства від шлюбу з графинею Таїдою з Малаховських, та його сестру Калісту (1810-1842), музикантку, як і її мати. Вона вийшла заміж за дона Мікеланджело Каетані князя Теано, 13-го герцога Сермонета. Тодішні славетні римські роди прагнули "позолотити" свої герби іноземними шлюбами — заможними, але водночас аристократичними.
У цей самий час у Римі з’являються ще дві польки: Людмила з Голинських княгиня Фальконьєрі-Карпенья, та знаменита Софія з Браницьких княгиня Одескалькі, яка своїми грошима та наполегливістю викупила в Торлонія все розтринькане майно Одескалькі разом із герцогством Браччано. Згодом відбулися також багаті американські й англійські шлюби (останні теж з аристократичних родин), а ще дві польки, обидві видатного походження (з домішкою єврейської крові): Генрієтта Франкенштейн княгиня Барберіні та Леонія Ротванд маркіза Кавріані.
Повернімося тепер до гілки Станіслава Фердинанда (1737-1786). Він був хорунжим Великого князівства Литовського, володів кількома прибутковими староствами. Від батька успадкував великі маєтності в Україні. Його дружина Катерина з Радзивіллів, донька князя Михайла Казимира, наймогутнішого чоловіка на Литві, та княгині Францішки Урсули з Вишневецьких, принесла йому значний посаг. У 1782 році він оселився з економічних і політичних причин у австрійській Галичині, де отримав чин генерал-майора Імперії та був обраний членом шляхетських станів.
Його син Адам Вавжинець (1760[1762]-1825) — постать значно цікавіша. Під час свого посольства в Данії він здобув прізвисько "le beau Rzewuski [вродливий Жевуський]" і відіграв помітну політичну роль як оратор і памфлетист. Каштелян вітебський, польський патріот у дусі своєї родини, він зрештою змушений був приєднатися до російської імперії. Призначений сенатором, він також був обраний маршалком київського дворянства. Відомий масон у дусі ілюмінізму, він брав участь у міжнародних ложах Санкт-Петербурга й заснував кілька польських лож в Україні. Людина витонченої культури, він був одним із меценатів польської освіти на Волині.
Адам Вавжинець успадкував від батька значні маєтності, але сильно обтяжені боргами. У певний момент він опинився на межі банкрутства. Після повернення з Копенгагена 1790 року він одружився з Юстиною з Рдултовських (1774-1836), донькою й спадкоємицею Хризостома Рдултовського та Францішки з Жевуських [помилка: Йоахима Іполіта Рдултовського і Маріани з Рейтанів], яка принесла в посаг 700 000 золотих дукатів. Хоча Рдултовські належали до сенаторського стану у Литві та були блискуче споріднені, вони не належали до великої аристократії — отже, у цьому шлюбі гроші відіграли свою роль.
Адам Вавжинець і Юстина мали семеро дітей — трьох синів і чотирьох дочок. Я не буду говорити про них у хронологічному порядку. Слід лише зазначити, що родина Жевуських уже не була такою заможною, як до поділів Польщі [Речі Посполитої]. Тому батьки шукали для своїх дітей шлюбів вигідних і блискучих, щоб повернути колишню славу свого славного роду.
Почнімо з синів, серед яких найстарший, Генрик (1791-1866), нібито казав, що віддав би всіх своїх братів, аби тільки не мати сестер! Неперевершений оповідач польських звичаїв XVIII століття, він був заохочений Адамом Міцкевичем під час знаменитої подорожі до Криму взятися за перо. Зі свого боку, Генрик Жевуський надихнув Міцкевича своїми анекдотами на створення шедевра "Пан Тадеуш". Генрик був відомим письменником, "польським Вальтером Скоттом" (за висловом Бальзака), політиком консервативного напряму — у дусі родинних традицій, лояльних до росії. Він одружився з багатою спадкоємицею Юлією з Грохольських, онукою Марціна, який створив величезний маєтковий фонд на польській Україні [термін для позначення правобережної України XVIII століття, вже не чинний у XIX], як і багато інших родин "нової шляхти".
З двох дочок Генрика, Марія вийшла першим шлюбом за свого "кузена à la mode de Bretagne", графа Адама Чапського, спадкоємця славетного імені та чималого статку. Серед їхніх дітей була, зокрема, донька Александрина — знаменита мадам де Колемін, яка після розлучення з російським дипломатом стала морганатичною дружиною великого герцога Людвіга IV Гессен-Дармштадтського під титулом графині де Ромрод. Друга дочка, Ядвіга, вийшла заміж за Стефана Цецерського, "багатого власника" (як писала Анна Мнішех у листах до матері, приписуючи йому генеалогію настільки знатну, наскільки й неточну), якого племінниця, Ядвіга з Цехановецьких де Форсанц, у своїх неопублікованих мемуарах назвала "малим графом, багатим і смішним".
Другий син Адама Вавжинця, Адам (1805-1888), був не менш цікавою особистістю, але зовсім іншого складу, обравши військову кар’єру. Цілковито перейшовши на бік царської Росії, він брав участь на російському боці у придушенні польських повстань 1831 і 1863 років. Генерал-ад’ютант імператора, військовий губернатор Петербурга, а потім усієї України, він залишався, попри все, патріотом — по-своєму.
Його перший шлюб, укладений у молоді роки, був із росіянкою, княгинею Александрою з Лопухіних, удовою Жеребцовою, старшою за нього на шістнадцять років. Не надто вірний, він швидко розійшовся із нею і мав позашлюбних дітей. Найвідомішим з них був Адам Адамович (1847-1932), у подальшому російський генерал, визнаний родиною, батько [Алекса] Чеслава Жевуського (1893-1983), автора книги "À travers l’invisible cristal [Крізь невидимий кристал]", яка наробила чимало галасу після виходу.
Від другого шлюбу, знову ж із росіянкою [татарського походження] Анною з Дашкових, яка померла під час пологів, Адам мав лише одну дочку Катерину (1858-1941), що вийшла заміж у юному віці за князя Вільгельма Радзивілла, онука прусської принцеси. "Погана кров" Жевуських, без сумніву, вирувала у жилах героїні книги "Cecil Rhodes and the Princess". Видатна письменниця, авторка "Lettres du Prince Vassili [Листи князя Василія]", за які була відлучена від дворів Берліна та Санкт-Петербурга. Постійно без грошей, дещо авантюрна, її навіть було звинувачено у публікації вигаданої кореспонденції між своїм батьком і мадам Ганською. Вродлива, чарівна, дотепна, Катерина померла майже в злиднях, попри успіх своїх світських романів, у Нью-Йорку, що став її останнім притулком у 1941 році.
Нарешті, від свого третього шлюбу, укладеного 1860 року з Ядвігою з Ячевських, представницею другорядного, але шляхетного роду, знаною письменницею, Адам Жевуський мав трьох законних синів: Станіслава, Адама та Леонса. Перші двоє, між іншим, також були літераторами. Рід Жевуських нині згас за чоловіками; родина, зруйнована російською революцією, збереглася лише через трьох пань, які до шлюбу носили це прізвище [станом на 1993 рік, час написання статті, автор певно має на увазі Марія Магдалену з Жевуських Максвелл-Арно, Ізабелу Габріелу з Жевуських Чапську (померла того ж року) і Ядвігу з Жевуських Тишкевич (насправді вже померла у 1992 році)].
Перейдемо до останнього з братів — Ернеста (1812-1869, а не 1862, як помилково надруковано в "Генеалогічному нарисі", с. 135), полковника імператорських козаків. Людина чарівна, інтелектуал, він одружився з Констанцією з Івановських, блискучою письменницею, кузиною княгині Сайн-Вітгенштейн, подруги Ліста. Це була, знову ж таки, спадкоємиця великого "нового" статку, проте цілком шляхетного походження. У їхньому згаслому потомстві бачимо видатні союзи (з Потоцькими, Стадницькими), але також і одного "нового шляхтича" Фелікса Меленєвського, командора Мальтійського ордену.
А тепер повернімося до сестер Жевуських, відомих або просто цікавих.
Перша з них Кароліна (1795-1885), першим шлюбом дружина Героніма Собанського, землевласника в Україні. Я вже згадував це ім’я — рід з давньою шляхетською традицією, але нещодавно піднесений, який у XIX столітті став однією з дванадцяти найзаможніших польських родин. Другим шлюбом Кароліна стала дружиною російського полковника [серба] Стефана Чирковича, а 1851 року вийшла втретє за Жуля Лакруа, вченого й літератора. Її бурхливе, насичене життя, її кохання й пригоди добре відомі.
Завдяки відновленому гербу й великим статкам Собанських її єдина дочка Констанція з Собанських змогла 1832 року вийти заміж за князя Ксаверія Сапігу, представника одного з найславетніших родів королівства, чий добробут похитнула інсурекція 1830 року. Їхня єдина дочка Марія Кароліна стала дружиною графа Станіслава Потоцького, син якого Якуб, останній представник цієї гілки, одружений із Марією з Замойських, провадив блискуче життя у Львові, Варшаві та Парижі.
Друга Евеліна (1804-1882); першим шлюбом дружина Вацлава Ганського (1782-1841), а з 1850 року дружина Оноре де Бальзака. Її життя вам відоме краще, ніж мені самому. Я хочу, однак, зупинитися на особистості Вацлава Ганського. Він походив теж із стародавньої польської шляхетської родини, яка оселилася в Україні з кінця XVI століття; саме його батько Ян та дядько Захарій розбагатіли там у XVIII столітті. Сирота по батькові з дитинства, він завдячує своєму вихованню в Києві та Відні матері Софії зі Скорупок, яка принесла в посаг значне майно. У 1810 році він успадкував величезний статок. Учений, літератор, колекціонер, глибоко зацікавлений у польській освіті на Волині, маршалок шляхти, лицар Мальтійського ордену, він також збудував прекрасний палац у Верхівні. Вацлава Ганського, отже, не слід недооцінювати, як це роблять надто часто.
У 1819 році, в рік весілля з Евеліною з Жевуських, йому було 37 років, їй 15. Для нього, дуже заможного, це була блискуча партія; для батьків Евеліни — ще одна вигідна донька. Четверо дітей померли в ранньому віці, але вижила одна донька Анна (1828-1915). Анна 1846 року, завдяки посагу та надіям, вийшла заміж за графа Єжи Мнішеха, представника одного з найславетніших польських родів [моравського, тобто чеського походження], співспадкоємця маєтку та знаменитого Вишнівецького замку. Ці два величезні спадки були розтрачені родиною Мнішех та мадам Оноре де Бальзак у Парижі.
Третьою донькою Адама Вавжинця Жевуського була Александрина, відома як Аліна (+1878). Про неї ми знаємо відносно небагато, окрім того, що вона вела салон у Мінську та Сміловичах. Вона вийшла заміж за Александра Монюшка, імператорського камергерa, великого землевласника. Походив з давньої, але маловідомої шляхетської родини; його батько Станіслав розбагатів, адмініструючи маєтки Огінських. Цей шлюб, єдиний на Литві, на мою думку, певно був організований матір’ю Аліни, графинею Юстиною Жевуської, яка завдяки спорідненості з родами Рдултовських, Радзівіллів і Обуховичів добре орієнтувалася у цих справах. Знайшли цього заможного дворянина, який шукав аристократичного шлюбу. Він був гарної статури та добре вихований. Помер молодим 1836 року, залишивши лише двох доньок від шлюбу з Аліною, яка продовжувала вести розкішне життя у Сміловичах, де з нагоди їхнього весілля було перебудовано палац.
Одна з доньок Поліна у 1856 році вийшла заміж за Леона Ваньковича, представника великої родини білоруських бояр; вона успадкувала Сміловичі та започаткувала там свій рід (нащадки також у Франції, за маркізом де Буазжеленом). Друга Ернестина, подорожуючи з матір’ю до Флоренції, вийшла заміж за графа Мартіні-Бернарді, відновила престиж цього роду. Існують її нащадки.
Четвертою та останньою з сестер Жевуських була Поліна (1808-1866), моя пра-пра-бабуся. Вона вийшла заміж 1826 року за Жана [Яна, Івана] Степановича Різнича. Цей шлюб також був із розрахунку на гроші, можливо, найяскравіший в усій родині. Різнич, патрицій Рагузи, син багатого сербського колекціонера з Трієста, студент Падуанського університету, споріднений із Обреновичами, які сперечалися за новий трон Сербії з Карагеоргієвичами, проводив життя між Трієстом та Одесою. Підприємець, негоціант та банкір, його першою дружиною була Амалія фон Рітт, яка надихнула Пушкіна на присвячені їй вірші. Після її втечі та смерті в Італії Жан Різнич у віці 34 років одружився з Поліною з Жевуських, якій заледве виповнилося 17. Він був, без сумніву, одним із творців сучасної Сербії. Разом із дружиною вони вели розкішне життя в Італії, Одесі та Києві, де салон Різнича був одним із найвідоміших. Однак його банки зазнали банкрутства, вони з дружиною закінчили свої дні скромно у маєтку Гопчиця, що належав Поліні. Я пропускаю двох синів (нащадки згасли [насправді ні, мешкали у Петербурзі], особливих досягнень не було), бо зазвичай бурхлива кров Жевуських проявлялася у жінках. Тож дві доньки.
Марія (1827-1895) вийшла заміж 1845 року за графа Едуарда Келлера, російсько-імперського підданого німецького походження, що забезпечило його видатними польськими зв’язками. Великої краси та розуму, кажуть, що завдяки її покровительству кар’єра чоловіка значно просунулася. Розлучена 1876 року, вона вдруге вийшла заміж за Шарля Александра Сен-Іва, відомого як маркіз де Сен-Ів д’Альвейдр, езотеричного письменника. Марії Келлер приписують декілька політичних трактатів французькою мовою. Її салони були відомі як у Мінську, так і в Парижі. З дітей Келлерів я зазначу лише одну доньку: дружину графа Миколая Клейнміхель, авторку "Мемуарів". Її політичний салон у Петербурзі був найвпливовішим у 1880-1915 роках.
Молодша сестра Марії Келлер, Александрина (Лесія для Бальзака), — моя прабабуся. Народжена 1831 року, вона вийшла заміж 1849 року за Павла Цехановецького, якого помилково вважали дуже багатим. Вона була красивою та блискучою жінкою, хоч і запальною та дуже побожною. Її світське становище було важливим та бездоганним. У її нащадках ми бачимо слід Жевуських: два її сини писали та публікувалися. Одна з її онучок Маріка баронеса Стірнштедт стала відомою письменницею та президенткою Шведської академії літератури. Інша, Рене де Форсанц (1876-1961), була дружиною генерала Вейгана.
Родина Жевуських, без сумніву, залишила помітний слід в польській історії протягом шести поколінь. Її нащадки впливали на події навіть пізніше, аж до наших днів. Її європейські гілки, численні та захопливі, ставлять родину на передній план у сферах мистецтва, літератури, дипломатії, салонів із їхніми незамінними альковами. Може, це й "погана кров" Жевуських, але це кров блискуча та інтелектуальна, рідкісна своєю бурхливою силою, ніколи не розбавлена, в Європі XIX століття, ще франкомовній і франкофільській. Це, отже, родина унікальна у своєму роді. Хотів би завершити побажанням: побачити цю родину, її кров і європейські контакти, представлені на великій міжнародній виставці "Autour de Madame Hanska, arts, littérature, politique, salons et boudoirs [Довкола мадам Ганська: мистецтво, література, політика, салони та будуари]".
André Ciechanowiecki "Le milieu familial de Madame Hanska" "Le Courrier Balzacien" 53 (1993)