Ідея та практика демократії виникли ще до Промислової революції. Однак зазвичай вона розквітала в міському середовищі, і саме індустріалізація була головною причиною її величезного піднесення протягом останніх півтора століття. Її поширення також на сферу соціальних реформ стало одним із супутніх явищ появи міського пролетаріату.

Чи може демократія діяти в аграрному суспільстві? Це питання залишається надзвичайно важливим і сьогодні, коли значно більше половини населення економічно недостатньо розвинених країн світу все ще веде життя хлібороба. Яке значення можуть мати парламентські інституції для народів цих країн? Чи є певна форма диктатури, влади згори, єдиним способом здійснити необхідні соціальні реформи в суспільстві, де переважає селянство? Політики та політичні мислителі цих країн пропонували різні відповіді, однією з найперспективніших серед яких стала «комунітарна» ідея. Вона закликає до зміцнення громадських інституцій села там, де вони ще існують, і до використання їх як школи практичного навчання демократії, а також як засобу децентралізації політичної влади. Такі пропозиції сьогодні здобули значну підтримку в Азії, Африці та Латинській Америці.

Увесь цей напрям мислення має складну генеалогію, однією з гілок якої були народники середини XIX століття в Польщі та росії з їхньою ідеалізацією селянина та сільської громади як основи політичного й суспільного життя. Їхня історія становить одну з найважливіших тем інтелектуальної історії Східної Європи. Серед найпалкіших прихильників сільської громади був польський граф Леон Жевуський (1808–1869): 

«Такі утопії, як фаланстери, є лише штучними громадами; громада ж є річчю реальною, природною, яка забезпечить слов’янам перевагу над Заходом; а серед самих слов’ян провідну роль відіграватиме той народ, який найкраще зрозуміє ідею громади» (Letter to Seweryn Smarzewski, dated Mar. 6, 1849, and printed in Ludwik Dębicki).

Цими словами, написаними другові на початку 1849 року, Леон Жевуський підсумував свою віру у федерацію сільських громад, у «природний соціалізм слов’янства», як у підвалину, на якій повинна бути збудована будь-яка здорова політична споруда в його країні. Глибока віра в громаду залишалася з ним аж до самої смерті двадцять років потому.

Аристократ за походженням, народжений у титулованій родині, що володіла величезними земельними багатствами, Жевуський, проте, виступив у Рік революцій у Галичині як виразник того, що здавалося крайнім радикалізмом — форми соціалізму, яка для сучасників, особливо для його співбратів-польських землевласників австрійської Галичини, віддавала духом насильницької революції та видавалася загрозою існуючому суспільному ладові. У 1848 році він допоміг заснувати у Львові та фінансувати протягом коротких місяців існування журнал під назвою «Postęp» («Поступ»); у низці статей на його сторінках він виклав свої погляди на нагальні потреби часу та на глибші принципи, які повинні лежати в основі політичних і соціальних реформ. (Див. мою статтю «The Contribution of Leon Rzewuski to the Socialist Movement in 1848», Annali dell'Istituto Giangiacomo Feltrinelli (Мілан), III (1960), с. 562–581, щодо бібліографічних даних про Жевуського. Я дуже вдячний Канадській раді за наданий мені в 1959 році грант для дослідження життя та політичних ідей Жевуського.)

Насправді ж його соціалізм не заходив в економічній сфері набагато далі, ніж вимога рівності можливостей і «права на працю». Його політичний радикалізм не доходив до вимоги загального виборчого права для всіх громадян країни. Його переконання, що земельна шляхта втратила свою традиційну роль провідної сили суспільства, все ж залишало відкритою можливість для неї взяти на себе нову політичну місію, відповідну більш демократичній добі. Його сміливий захист права українського народу — або, як тоді говорили, руського (рутенського) — на незалежну державність, якщо він того забажає, поєднувався з надією, що цей народ обере певну форму союзу з польською нацією.

Щодо євреїв ставлення Жевуського було дещо двозначним. Він виступав проти надання громадянської рівноправності ортодоксальним євреям, вважаючи їх окремою національністю, яка повинна користуватися власними законами та самоврядуванням поряд із неєврейським населенням. За небажанням краківської міської ради того часу, підтриманим газетою «Czas» та самим Жевуським, дозволити євреям набувати громадянських прав у власне Кракові та прагненням залишити їх у межах єврейського кварталу Казимежа можна, фактично, побачити страх неєврейської дрібної буржуазії перед єврейською конкуренцією та занепокоєння заможніших міщан можливим напливом великої кількості людей з нижчим культурним рівнем.

Сміливий у контексті галицької політики середини XIX століття, соціалізм Жевуського за своєю суттю був поміркованим; він був дуже далекий як від утопізму Фур’є чи Кабе, так і від бабувістської революційної традиції, популярної серед польських соціалістів Великої еміграції. Проте, подібно до багатьох своїх співвітчизників як правого, так і лівого спрямування, Жевуський глибоко вірив у «комуналізм» і відводив сільській громаді центральне місце у своїй суспільній філософії.

Ціла низка проєктів перебудови суспільства, значною мірою заснованих на прикладі первісної слов’янської громади, з’явилася серед поляків уже від початку 1830-х років, особливо серед емігрантів на Заході. Надзвичайно важливим тут був вплив історика Йоахима Лелевеля, якого його наукові дослідження, романтичний світогляд і схильність захоплюватися первісними формами життя переконали в тому, що серед слов’ян дохристиянської доби існувала система колективного землеволодіння, здійснюваного громадами (gminy) на зразок сучасного йому "російського миру". Із приходом західного християнства поряд із вільним польським селянством, яке володіло громадськими землями, виник військовий стан, що володів майном на спадковій, індивідуалістичній основі. Лелевель вважав, що спочатку обидві групи користувалися рівними політичними правами, але з часом воїнська шляхта зуміла звести своїх селянських співгромадян до стану залежності, в якому вони й продовжували існувати донині. Тому відновлення первісної демократії сільської громади мало стати головним завданням усіх політичних реформаторів.

Теорії Лелевеля про громадську демократію (gminowładztwo) здобули величезну популярність серед його сучасників. Польське демократичне товариство на еміграції та більшість радикалів, які діяли в країні, використовували слов’янську громаду як зразок адміністративної децентралізації, а не як проєкт комуністичного суспільства. (Щодо обговорення громади серед членів Демократичного товариства див.: Czesław Leśniewski, «Gmina w Polsce odrodzonej według projektów Towarzystwa Demokratycznego Polskiego z lat 1840–1841», у: Studia historyczne ku czci Stanisława Kutrzeby, II (1938), с. 483–516. Виконавчий комітет товариства (Centralizacja) заявляв (с. 487): «Під громадами ми розуміємо найнижчі щаблі адміністративного поділу країни. Їхня організація має першорядне значення в демократії; це організація самого народу, цієї досі апатичної маси, яка відтепер повинна стати джерелом національного руху».)

Невелика меншість на лівому фланзі пішла далі й розробила аграрний — можна сказати народницький — варіант соціалізму, заснований на сільській громаді. Однак політичні письменники центру та правого крила також використовували комуналістські ідеї — для протидії соціальній революції на селі. Вони пропонували створити в селах форму колективної власності, організованої навколо громади, тоді як панські землі залишалися б у приватній власності шляхти, яка здійснювала б патерналістський нагляд за справами селянської громади. Таким чином gminowładztwo мало служити захистом від насильницьких змін, а не знаряддям соціальної революції.

Наприкінці 1840-х та протягом 1850-х і 1860-х років, із проведенням у всіх трьох частинах розділеної країни селянської реформи (uwłaszczenie), здійснення якої раніше було найнагальнішою проблемою для поляків, питання сільської громади набуло нової актуальності. Серед тих, хто вважав її наріжним каменем нового суспільного ладу, можна виокремити три напрями: демократичний, соціалістичний і той, який можна назвати патріархально-консервативним. Жевуський у своїх працях про громаду виявляє певні риси всіх трьох шкіл. (Окрім питомо польських джерел натхнення та безсумнівного впливу французького утопічного соціалізму, праці Жевуського свідчать, що він також спирався на твори західних авторів, які писали про громаду: насамперед на історичний виклад Сісмонді про середньовічні італійські міські республіки, опис Токвілем функціонування новоанглійської громади (township) та дослідження Гакстгаузена про російську общину (obshchina). Важливе значення для формування його поглядів мали також власні безпосередні спостереження за функціонуванням громади у Франції та в його рідному краї, а також за англійським муніципальним самоврядуванням.)

У 1848 році, хоча він і не розглядав це питання докладно, Жевуський у своїх статтях у «Postępie» наголошував, що слов’яни, а особливо поляки, завдяки своїй традиційній суспільній структурі мають особливу здатність реалізувати ідеал демократії та братерства, заснований на сільській громаді. (Пор. лист до Смаржевського від 21 грудня 1848 р. у: Dębicki, op. cit., с. 136: «Геній нашого народу є громадівським (gminowładny)»).

«Справді демократичний принцип, — писав він, — насамперед наполягає на забезпеченні самоврядування сільським громадам». Лише на цьому рівні демократія могла бути вільною від втручання чиновництва. «Справжня республіка означає владу громад, як у Сполучених Штатах». Для такого народу, як поляки, gminowładztwo було єдиною реальною альтернативою самодержавству; центральна адміністрація повинна виникати із союзу малих сільських громад, де народ може брати участь в управлінні власними справами, маючи достатні знання й розуміння того, що потрібне для спільного блага. (Postęp (Львів), № 19 (30 травня), № 54 (29 серпня) 1848 р.).

Запеклі напади, якими значна частина польської преси зустріла соціалістичні статті Жевуського в «Postępie», а також відсутність підтримки журналу серед освічених верств Галичини, затьмарили останні місяці того року. У цей час він писав близькому другові, що відчуває огиду до політичної неспроможності своїх співвітчизників: як тих, «що свідомо йдуть до відновлення старого порядку речей — за винятком старих прибутків», так і львівських демократів, чий польський націоналізм робив їх нездатними повністю визнати справедливість домагань русинів. (Лист до Адама Потоцького від 11 вересня 1848 р., надрукований у: Stefan Kieniewicz, «Do charakterystyki Leona Rzewuskiego (1841–1848)», Roczniki Historyczne (Познань), XVII (1948), № 2, с. 424).

На той час він уже не мав особливих ілюзій щодо наслідків запровадження загального виборчого права та парламентської демократії в умовах неосвіченого й політично незрілого електорату. Тому його думки дедалі більше зверталися до громади як до головного джерела живої демократії. «Я інтенсивно займаюся громадським правом», — писав він у грудні 1848 року. (Лист до Смаржевського від 21 грудня 1848 р. у: Dębicki, op. cit., с. 136).

Попереднього місяця він анонімно опублікував у Кракові невелику брошуру, в якій окреслив заходи, що, на його думку, можна було негайно запровадити в існуючих політичних умовах для забезпечення ефективного функціонування громади; і тут, як і в інших своїх працях, він мав на увазі насамперед саме сільську громаду. (Zarys projektu gminnej (Краків, 1848). У грудні брошура була передрукована в Tygodnik rolniczo-przemysłowy (Львів), № 50, 51/52, де Жевуський протягом двох попередніх років опублікував низку статей з аграрної економіки. Критику брошури з консервативних позицій див. у: Przegląd Poznański, VIII (1849), с. 722–723. Автор стверджував, що в разі реалізації пропозицій Жевуського настала б анархія.)

«Безпосереднє і неподільне джерело суверенітету нації, — писав він, — міститься в громаді». Лише тут демократія може почати діяти; лише тут члени спільноти утворюють тісно згуртовану одиницю, засновану на спільності інтересів і занять. Звичайно, деякі справи, ті, що стосуються нації в цілому, повинні бути передані центральним установам. Необхідними є виборний парламент, уряд, суди, організовані на загальнонаціональній основі. Але джерело їхньої влади слід розглядати як таке, що походить від місцевої громади; її слід вважати делегуванням суверенних прав громади, а не навпаки. «Ми вважаємо націю сукупністю громад, наділених суверенністю, делегованою всіма громадами». Держава повинна бути організована як федерація громад. Останнім слід залишити якомога більше самостійності у діях, наскільки це сумісно з добром усієї нації.

Жевуський пропонував призначити спеціального урядовця з правових питань, підзвітного лише вищому суду, який мав би виступати посередником між органами центрального та місцевого управління і захищати від свавільного втручання згори. До функцій громади Жевуський відносив збір державних податків і місцевих зборів, їхній розподіл між членами громади, а також управління громадським майном. Тут він, очевидно, мав на увазі практику тодішньої російської общини, яку вивчав за працею Гакстгаузена. Щоправда, Жевуський не виступав за передільну селянську громаду, яку Гакстгаузен описував як характерну для росії і якій Герцен саме в цей час починав надавати революційного змісту. Такого типу громади серед польського селянства вже не існувало, та й, крім того, у своїй брошурі Жевуський насамперед переймався практичною адміністративною реорганізацією та негайними змінами. Його пропозиції спиралися на дрібного, незалежного селянського власника, який, як він сподівався, після здійсненого того ж року звільнення селян стане зразком для сільського суспільства.

Безмайновий пролетаріат у місті та на селі мав бути виключений із виборчого права і водночас звільнений від таких обов’язків повноправного громадянства, як військова служба чи сплата податків. Для Жевуського виборче право взагалі було радше обов’язком, і він навіть вважав несправедливим вимагати його здійснення від людей, які живуть лише працею своїх рук. Водночас він, здається, усвідомлював, що, обмежуючи політичні права заможними верствами, може бути звинувачений у непослідовності, тому спеціально пояснював свою логіку.

«Хоча так звані права голосування на виборах, — писав він, — участі в парламентах, судах і радах, служби в національній гвардії тощо можуть бути правами для заможних людей, ... однак для тих, хто живе з дня на день своєю працею і не має інших прагнень, окрім щоденного заробітку, вони є тягарем, витратним обов’язком і жодною мірою не правом. Так, наприклад, якщо участь у виборах у своєму окрузі є бажаною для громадянина, якому не потрібно працювати для прожитку, то для сільського наймита вона означає втрату денного заробітку. Наслідок? Або підкуп, або утримання від голосування, і тим самим викривлення принципів представництва... Ми пропонуємо, щоб пролетарі (де б вони не перебували) були звільнені від усіх обов’язків, які можуть обмежувати їхню свободу праці та заробітку... Ми переконані, що ця пропозиція ґрунтується на справедливості, бо громадянський союз, який у своїй теперішній формі поширює свій захист лише на власність (własność przedmiotowa), не повинен вимагати послуг від тих, хто нею не володіє» (Zarys..., с. 15–16).

Справа була не в тому, що Жевуський схвалював суспільство, яке породжує пролетаріат — як сільський, так і міський, — позбавлений повноцінної участі в плодах суспільних зусиль. Його кінцевою метою була організація аграрного та промислового виробництва у формі селянських і робітничих «асоціацій» (термін, запозичений зі словника французьких утопічних соціалістів), хоча він не вірив у можливість її здійснення в найближчому майбутньому. Те, що він, здається, прагнув довести, і що, власне, перебіг подій 1848 року підтверджував, полягало в тому, що доти, доки соціальні умови залишаються незмінними, пряме загальне виборче право є водночас несправедливим щодо незаможних, оскільки покладає на них обов’язки, майже не даючи вигод, і небезпечним для справжньої демократії, бо політична незрілість виборців призводить до того, що вони знову передають владу реакціонерам.

«Народ, — писав він, — любить сильну владу і не розуміє свободи. Немає нічого менш ліберального, ніж народне голосування. Я зовсім не вірю в конституційні форми». (Dębicki, op. cit., с. 137, лист від 21 грудня 1848 р.).

Пізніше він зазначав, що народ, під яким він мав на увазі передусім галицьке селянство, яке добре знав із власного досвіду, може досягти політичної зрілості лише через безпосередній досвід функціонування демократії, через особисту участь у прийнятті рішень на тому рівні, де питання безпосередньо стосуються його повсякденного життя. Не було потреби впадати в песимізм щодо кінцевого результату:

«Я дуже вірю у здоровий глузд простих людей і дуже не довіряю розумові самопроголошених опікунів... Саме в житті громади я бачу найефективнішу школу для народу в усіх відношеннях — там він усвідомить свою національність, належний порядок і, понад усе, власну гідність».

Сільська громада була єдиним міцним фундаментом, на якому можна було будувати захист від двох протилежних небезпек — тиранії з одного боку та анархії з іншого. На цьому етапі демократія повинна бути радше соціальною, ніж політичною, або, як висловлювався Жевуський, демократія є «принципом суспільного розвитку».

«Свобода нації ґрунтується на свободі громади; нація утворює природну федерацію громад, поєднаних місцем проживання, мовою та спільною гарантією мирного розвитку» — такими словами він описував свій ідеал політичного устрою. (Там само, с. 146–148, лист від 13 лютого 1849 р.).

Розглядаючи громаду як соціальний цемент, що зв’язує політичний організм, Жевуський дещо невпевнено, щоправда без докладного розвитку цієї ідеї, наближався до форми того, що можна назвати цеховим соціалізмом. Він мало цінував суто чисельну демократію, простий підрахунок голосів; натомість він закликав до представництва в національному законодавстві «корпорацій».

«Парламенти майбутнього повинні складатися з депутатів від асоціацій, клубів, корпорацій тощо; одним словом, не повинно бути чисельної переваги, яка виникає через легковажність або часто через підкуп виборців, а натомість мають бути делегати різних організацій та мислячого громадянства». (Там само, с. 143–144, лист від 12 лютого 1849 р.).

Хоча наприкінці 1848 року революційна хвиля вже почала спадати, а в Галичині австрійська бюрократія та військо знову взяли владу під свій контроль, Жевуський продовжував публічно висловлювати свої погляди на належну організацію суспільства.

Протягом першої половини 1849 року він написав і видав чотири брошури, присвячені політичним та соціальним питанням:

• O dążnościach reorganizacyjnych w społeczeństwie («Про реорганізаційні прагнення в суспільстві», Краків, березень 1849 р.);

• Essai sur le principe de la souveraineté («Нарис про принцип суверенітету», Париж, травень 1849 р.);

• De la représentation, suite à l'écrit sur la souveraineté («Про представництво. Продовження праці про суверенітет», Париж, травень 1849 р.);

• Étude sur l'organisation de la société politique («Дослідження про організацію політичного суспільства», Париж, 1849 р.).

Польська брошура була видана анонімно, а французькі — під ініціалами Жевуського: "L. A. R." 

У цих працях Жевуський подав більш виважений і зрілий виклад своєї політичної філософії, ніж це було можливим у розпал боротьби попереднього року; водночас цей виклад певною мірою зазнав змін під впливом пережитих подій. Він і далі називав себе соціалістом, хоча пояснював, що «соціалізм ще не спромігся представити завершену доктрину; він залишається на стадії тенденції» (Étude sur l'organisation..., с. 13). Порівняйте також зауваги Жевуського щодо «соціалізму» французького публіциста Еміля де Жирардена у Czas: Dodatek miesięczny, травень 1856 р., с. 320. Жирарден, безперечно, мав важливий вплив на еволюцію поглядів Жевуського. Багато інших французьких ліберальних мислителів також наголошували на значенні громадського самоврядування у французькій адміністративній системі, що, очевидно, стало ще одним джерелом його власних поглядів на громаду. Соціалізм не спрямований проти принципу власності; навпаки, він є єдиним справді ефективним захистом від комуністичних теорій. Але право власності, якщо воно не повинно ґрунтуватися на несправедливості, має спиратися на користування. Люди повинні отримувати справедливу винагороду за працю, яку вони вклали. Невиконання цієї умови є джерелом більшості невдоволення серед трудящих класів. (O dążnościach..., с. 11–13). Реакційний Przegląd Poznański (VIII, с. 725), рецензуючи цю брошуру, зауважував: «Як бачимо, це комунізм, тільки не дикий, вуличний різновид... а поміркований, серйозний, який покладає свої надії на науку та силу переконання». Водночас інший консервативний критик, граф Леон Скорупка, у праці Ekonomia polityczna i socyalizm (Краків, 1851), с. 31, називав доктрини, які проповідував Жевуський, «псевдосоціалізмом», що прагне лише дрібних реформ замість докорінних змін існуючого ладу. 

Соціалізм, «філософський соціалізм, натхненний суспільною ідеєю», є, коротко кажучи, лише новим формулюванням старих принципів порядку і свободи, пристосованим до сучасних умов. Він може загрожувати лише двом видам інтересів: класовому егоїзму та державному бюрократизму. (Étude sur l'organisation..., с. 15–16, 19–20, 22). У такому розумінні соціалізм, підсумовував він, є не чим іншим, як практичним застосуванням моральних принципів Євангелія. (O dążnościach..., с. 10). Пор. Essai sur le principe..., с. 22, де Жевуський називає Ісуса не лише спасителем душ, а й «найвидатнішим політичним реформатором, який відкрив шлях свободі через підкорення насильства».

Значну частину уваги в цих працях Жевуський присвятив дослідженню природи політичного суверенітету. Джерело законної влади в державі він убачав у «le sens public», «l'opinion publique» — громадському почутті, громадській думці, які можуть виявлятися через різні політичні системи. (Essai sur le principe..., с. 18, 24). Демократичну теорію, що ґрунтується лише на простому підрахунку голосів, яку обстоювали буржуазні радикали (Жевуський як аристократ не приховував своєї неприязні до середніх класів), він таврував як «цей хибний спосіб розуміння суспільства». Він знову повертався до ідеї децентралізованої демократії, центром якої є громада. Лише здорові громадські інституції здатні примирити «la liberté avec l'ordre» — свободу з порядком.

«Соціальна проблема знайде своє розв’язання в громаді, а революція знайде в ній свій кінець». Це станеться не швидко, а через поступовий і мирний розвиток: «Прийде день, коли ідеї надихнуть звичаї більш братерським духом; змагання заради вдосконалення замінить конкуренцію. М’якість звичаїв надихатиме законодавство, а наука стане основою конституцій народів».

«Асоціація», якої прагнуть соціалісти, також може бути знайдена лише в громаді. Жевуський не розвинув детально ідею певної форми колективної власності громади на сільське майно, хоча кілька разів натякав на це, обговорюючи переваги кооперативної організації виробництва над приватнопідприємницькою. Його більше цікавив політичний аспект, і тут він досить докладно розглянув конкретні адміністративні заходи, необхідні для перетворення громадської демократії на реальність. Згідно з доволі складною виборчою системою, громадські ради в селах мали обиратися всіма «активними громадянами», а ці ради, своєю чергою, повинні були обирати окружні ради та разом із ними — національні збори на найвищому рівні, перед якими глава держави — чи то спадковий монарх, чи виборний президент (Жевуський був байдужий до конституційних форм) — мав би в досить невизначений спосіб відповідати через своїх міністрів.

Активних громадян Жевуський визначав (відповідно до положень своєї попередньої брошури з листопада 1848 року) як «тих, хто вільно розпоряджається своєю працею». Таким чином усі наймані робітники, службовці на платні, солдати і навіть парафіяльний священник були б позбавлені виборчих прав. Незалежність, необхідна, на думку Жевуського, для належного функціонування демократії, полягала в «можливості працювати без наглядача і без господаря. Така можливість забезпечується лише володінням достатніми засобами виробництва для збереження свободи власної діяльності або ж володінням еквівалентною цінністю» (Étude sur l'organisation..., с. 13–14, 22–23, 26–31, 37–72; див. також De la représentation... та рукопис Pismo Leona Rzewuskiego, Bibliothèque Polonaise, Париж, Ms. 511, № 37). Основою аграрної демократії мав стати вільний селянин-власник, уже звільнений від кріпосної залежності й такий, що прямує до повної політичної свободи за допомогою іншого незалежного члена сільської громади — дідича.

Отже, саме сільська громада повинна була стати вихідним пунктом для всіх реформаторів, принаймні в країнах Східної Європи. Здорові сільські інституції були, на думку Жевуського, важливішими для добробуту суспільства, ніж найдосконаліші спроби перебудови держави згори. Саме тут, фактично, міститься ключ до швидкої трансформації політичних поглядів Жевуського — від прихильності до лівих сил у середині 1848 року до входження невдовзі до консервативного табору, що спантеличувало пізніших істориків. (Традиційний консерватизм його молодості був зовсім іншою річчю. Незважаючи на відомі контакти Жевуського в той час із Ламенне, які, можливо, дали плоди пізніше, у ранній період ми бачимо насамперед майже інстинктивну ненависть до «idéologie révolutionnaire», занесеної з Франції та Німеччини, а також некритичну ідеалізацію патріархальних відносин, які нібито існували на польському селі між землевласниками та селянами.)

Саме серед провідних діячів, згуртованих навколо газети Czas («Час») — впливового щоденного органу краківських консерваторів, заснованого в листопаді 1848 року як речник найактивнішої частини польського землевласницького класу в австрійській Галичині, — від самого початку знаходимо ім’я Леона Жевуського. Він не обіймав жодної посади в редакції, але часто дописував до газети і був пов’язаний тісними дружніми стосунками як із членами редакційного колективу, так і з лідерами політичного угруповання, органом якого був Czas: політиками на кшталт його кузена й соратника по подіях 1848 року Адама Потоцького або впливового Павла Попеля, а також журналістами, такими як Маурицій Манн, багаторічний редактор Czas, до якого Жевуський, можливо, був прив’язаний найбільше. Усі вони часто зверталися до нього за порадою, і його думка мала значний вплив на їхні рішення. Цей тісний зв’язок із краківськими консерваторами, які після надання Галичині обмеженої автономії в 1860-х роках стали правлячою політичною силою в провінції, Жевуський зберігав аж до своєї смерті у 1869 році.

Його принципове несхвалення політики еміграції та прагнення впливати, наскільки це було можливо, на політичне життя в самій країні, що привело його та його однодумців-консерваторів на шлях лояльності до влади Габсбурзького імператора; його дедалі палкіший католицизм, який зрештою переріс у безкомпромісний ультрамонтанізм, — усе це може частково пояснити його нову політичну орієнтацію. Однак важливішим є те, що в ті ранні роки краківські консерватори, не заперечуючи певної міри соціальних реформ, але ще не ставши тими непохитними оборонцями статус-кво, якими вони були через півстоліття, відстоювали позитивну програму, що в основних рисах була подібною до власної програми Жевуського: перетворення Габсбурзької монархії на федеративну державу під владою конституційного монарха шляхом надання автономії історичним провінціям; опір бюрократичному німецькому пануванню; визнання русинів окремою слов’янською етнічною групою та необхідності для поляків виробити з ними на цій основі певний modus vivendi; і, нарешті, те, що було особливо дорогим серцю Жевуського, — децентралізація влади через далекосяжне громадське самоврядування в основі адміністративної піраміди. (Див., наприклад, Czas, 21 вересня 1850 р.; пор. Postęp, № 26 (20 червня) і № 49 (17 серпня) 1848 р. За свідченням Смаржевського, Адам Потоцький у той час майже цілком поділяв погляди Жевуського на громаду (Dębicki, Portrety..., с. 158)). Отже, для Жевуського йшлося не стільки про зміну політичної приналежності, скільки про зміну зовнішньої форми, в якій знаходили вираження його основні політичні переконання. Його зближення з консерваторами протягом останніх двох десятиліть життя було наслідком переосмислення та нового формулювання його основного політичного і соціального кредо, а не будь-якої докорінної зміни його поглядів. 

У пізні роки Жевуський у своїх суто політичних працях більше займався практичними питаннями і менше — соціальною теорією, яка була головним предметом його уваги у 1848–1849 роках. Селянин і сільська громада, однак, залишалися в центрі його роздумів. Він чітко усвідомлював економічні недоліки дрібного селянського господарства та неосвіченість, яка заважала пересічному селянинові скористатися новітніми досягненнями агротехніки. Освіта, вважав він, могла багато зробити для подолання культурної відсталості: наприклад, він пропонував запровадити до програми сільської школи практичне навчання методам ведення сільського господарства. 

Проте залишалося питання: чи можна відтворити в незалежному селянському господарстві ті переваги, які давало велике землеробство (незважаючи на економічні труднощі шляхти після селянської реформи)? «Так», — відповідав Жевуський. Це можливо шляхом створення самими селянами — за допомогою підготовлених управителів і зовнішнього капіталу — виробничих кооперативів. Об’єднавши свої ресурси таким чином, вони створять великі кооперативні господарства, здатні успішно конкурувати з поміщицькими маєтками, які й надалі існуватимуть поруч із ними (Leon Rzewuski, Wykład początkowych pojęć teoryi produkcyi rolniczej, Краків, 1851, с. 28–29, 33–36, 40. Ця брошура обсягом 65 сторінок спочатку друкувалася в журналі Czas. Жевуський посилається на опис російського миру в праці Гакстгаузена як на підтвердження власного проєкту кооперативного селянського господарства. Пор. також його Wstęp do praktycznego wykładu teoryi produkcyi rolniczej, Краків, 1850, с. 9).

Переконаний у їхній економічній життєздатності, Жевуський, однак, здається, сумнівався, що такі проєкти можуть бути здійснені найближчим часом. Значно нагальнішою для нього була проблема адміністративного статусу сільської громади в Галичині, яка перебувала в стані невизначеності відтоді, як селянська реформа розірвала її юридичну залежність від панського маєтку. На практиці переважав вплив австрійської бюрократії. Повертаючись до нереалізованих пропозицій творців конституції в Кромержижі на початку 1849 року щодо розвитку громадських інституцій у всій Австрійській імперії, Жевуський разом із краківськими консерваторами розпочав тривалу боротьбу за створення об’єднаних сільських громад (gminy zbiorowe), які поєднували б в одній адміністративній одиниці як село, так і панський маєток. Стверджувалося, що таким чином сільська громада зміцниться завдяки долученню політично досвідченої шляхти; в ізоляції ж відстале селянство страждатиме через брак належного керівництва та неспроможність ефективно захищати свої права перед чужою бюрократією. Цей союз мав бути скріплений братерським примиренням між двома станами, яке доведе свою міцність через спільну політичну діяльність на захист інтересів громади. На думку Жевуського — хоча наскільки це було типовим для пересічного галицького землевласника, дуже сумнівно — шляхта повинна уникати будь-якого відтінку патронування чи зверхності у своєму ставленні до селян:

«Селянство, — писав він, — ми повинні трактувати як братів, жити поруч із ними як брати і не намагатися постійно грати патерналістичну роль... Проте братерські відносини не можуть існувати на штучному рівні рівності в суспільному житті. Вони можуть виникати лише з природних контактів у сфері політики, де рівність перед законом є правилом». Співпраця в повсякденній діяльності громади загоїть розрив, створений недовірою попередніх століть (Czas, 30 січня 1861).

Початок конституційної доби на початку 1860-х років, яка надала Галичині фактичну автономію у внутрішніх справах і передала класу землевласників реальний контроль над крайовим управлінням, зробив можливим для краківських консерваторів активне просування програми створення об’єднаних сільських громад, яку вони розробляли ще з 1848 року. (На вплив Жевуського на формування цієї програми звернув увагу Костоловський, op. cit., с. 276–277. Щодо конституційних проблем, пов’язаних із громадою як адміністративною одиницею в Галичині після 1848 року, див.: Stanisław Kutrzeba, Historya ustroju Polski w zarysie, IV (Львів, 1917), с. 300–307; Konstanty Grzybowski, Galicja 1848–1914: Historia ustroju politycznego na tle historii ustroju Austrii (Краків–Вроцлав–Варшава, 1959), частина IV, розділ 4). Це питання широко обговорювалося в пресі та в численних брошурах (Réformes autrichiennes: Questions électorales en 1866 (Париж, 1866). Праця була також опублікована в польському перекладі в газеті Czas (1866), № 26, 29–31. Виборчі питання в містах у цій брошурі майже не розглядаються).

Хоча демократи середнього класу також підтримували цю ідею, зрештою закон не був ухвалений через опозицію всередині самого консервативного табору. У 1866 році землевласники Східної Галичини, побоюючись, що громади такого типу зрештою зруйнують політичне панування польського елементу на селі, оточеного в їхній частині провінції морем українського селянства, провели через крайовий сейм закон, який підтверджував адміністративне відокремлення сільської громади від панських маєтків. Цей закон залишався чинним аж до падіння Габсбурзької монархії.

Незадовго до остаточної поразки Жевуський анонімно видав у Парижі невелику брошуру, в якій знову красномовно обстоював необхідність зробити селянську громаду центральною ланкою державного устрою країни — громаду, що складалася б із кількох сіл і була б зміцнена приєднанням до неї панського маєтку, утворюючи єдину адміністративну одиницю. Кажуть, що французькою мовою він написав її для того, щоб привернути увагу урядових кіл у Відні. І на батьківщині його пропозиції, хоча й не здобули загальної підтримки, широко обговорювалися:

«Справді, — писав він, — усі асоціації, окрім громади, маючи на меті спеціальні цілі, належать до категорії каст і корпорацій та мають схильність до виключності й монополії. Натомість у громаді приватні інтереси поєднуються, а їхні суперечності стираються. Суспільна ідея зв’язує їх і підпорядковує загальному інтересові та потребі порядку».

Він знову наполягав, що для добробуту країни необхідно надати землевласникам рівне представництво в місцевій окружній раді (le conseil de la circonscription rurale) поряд із «сільськими старшинами, законно обраними населенням» (les chefs de village élus légalement par les populations) — тобто поєднати два, на перший погляд, суперечливі принципи: спадковості та виборності. Водночас він змушений був визнати:

«За теперішнього стану умів колишні пани були б прийняті до сільських громадських рад лише з крайньою неохотою з боку селян. Немає іншого способу поступово впровадити серед сільського населення ідеї громадянської рівності, ніж поставити на рівних умовах у радах великих громад сільських старшин і великих землевласників» (Réformes autrichiennes, с. 18, 20, 22).

За існуючих обставин Жевуський хотів обмежити виборче право лише главами родин; інших членів сільської громади він не вважав незалежними громадянами. Зрештою загальне виборче право буде досягнуте, але не шляхом передчасного лібералізму, до якого народ ще не готовий, а через поширення освіти серед нижчих верств населення та розвиток «соціальної» демократії — «у сфері праці через рухи, спрямовані на асоціацію, а в політичній сфері через комуналістські тенденції. Формою, яка переважатиме в майбутньому, буде громада».

Існуючу куріальну систему, яка надавала окреме й нерівне представництво різним суспільним станам, Жевуський категорично відкидав. Вона, писав він, є набагато менш ліберальною, ніж його власні пропозиції, згідно з якими громадські ради — з обмеженим, але заснованим на позастанових кваліфікаціях виборчим правом — повинні обирати вищі законодавчі органи (Réformes autrichiennes, с. 21, 24, 25; Леон Жевуський, «O ustawie wyborczej», Przegląd Polski, листопад 1866 р., с. 179–191). Описуючи свою розмову про цей проєкт із відомим французьким соціологом Фредеріком Ле Пле, Жевуський писав другові Манну:

«Щодо виборів крайових депутатів, він хотів би загального прямого виборчого права для всіх селян — голів родин — у межах громадського округу. Ви можете собі уявити, яким було б наше становище на виборах перед такою переважною більшістю селян. Тому мені доведеться пояснити, якою мірою політичні обставини повинні істотно змінювати систему, справедливу в абсолютній теорії» (Лист від 3 січня 1866, Papiery po Maurycym Mannie, Інститут історії Польської академії наук у Кракові, Mss. Varia, № 25 (III)).

Його брошура 1866 року, яка не змогла вплинути ні на думку віденського уряду, ні на його колег-землевласників зі Східної Галичини і була сприйнята з певною прохолодою навіть його власним краківським колом політичних друзів, здається, стала останнім публічним висловлюванням Жевуського щодо громади. Через три роки, у 1869 році, він опублікував досить об’ємний виклад своїх поглядів на релігію та її зв’язок із суспільством і працею; сільська громада вже не належала до тем, які там обговорювалися. Через кілька місяців його не стало. (Opinions et Croyances, Париж, 1869. Друге видання під назвою Philosophie Catholique: Opinions et Croyances вийшло того ж року лише з незначними змінами. Хоча Жевуський, безперечно, зберігав симпатію до робітничого руху, я не можу погодитися з Емілем Гекером, Historja socjalizmu w Galicji i na Śląsku Cieszyńskim, т. I, Краків, 1933, с. 88–89, який називає цю книгу «синтезом його соціалістичних і релігійних переконань».)

В історії польської політичної думки Жевуський є постаттю дещо загадковою. У його працях старі традиції польської шляхетської демократії та аристократичного вігізму англійського правлячого класу, яким він так захоплювався, непевно поєднуються з впливами французької радикальної думки та утопічного соціалізму (див. Bolesław Limanowski, Historia ruchu społecznego w XIX stuleciu, Львів, 1890, с. 477). У певному сенсі він ніби озирається в минуле, намагаючись стримати хвилю революції розмовами про значною мірою уявні чесноти селянського суспільства, яке насправді служило лише прикриттям для збереження привілейованого становища землевласницької шляхти, основи якого були серйозно підірвані звільненням колишніх кріпаків. Безперечно, галицька консервативна партія, попри високі інтелектуальні якості багатьох її провідників, невдовзі перетворилася на оплот соціальної реакції. Проте Жевуський був насамперед прагматиком, готовим працювати заради своїх ідеалів тими засобами, які були найближче під рукою, і добре усвідомлював перешкоди, що стояли між ним і остаточним втіленням його задумів. Саме цим пояснюється відносно незначна увага, яку він приділяв проблемам індустріального суспільства.

Хіба його безпосередньою проблемою не було становище нещодавно звільненого й лише частково наділеного політичними правами селянства? Так, демократія й асоціація, або, як ми сказали б сьогодні, кооперативний соціалізм, були для нього тими елементами, з яких можна створити гуманне, по-справжньому християнське суспільство. Але як створити таке суспільство з уламків старого ладу? Як його збудувати тоді, коли народні маси все ще обтяжені багатовіковою неосвіченістю та культурною відсталістю, майже повною відсутністю політичного досвіду? Саме це питання стояло перед Жевуським, як і перед усіма соціальними реформаторами Східної Європи XIX століття. Це питання й досі стоїть перед більшою частиною світу. 

Виходячи з таких міркувань, Жевуський убачав порятунок суспільства у творенні демократії знизу, від самого коріння, що в такій селянській країні, як Польща, означало — на рівні села. Безпосередній досвід демократії в громаді, програма елементарної освіти та кооперативні методи ведення сільського господарства були, на його думку, найефективнішими засобами досягнення цієї мети. Село мало величезну життєву силу; воно володіло власною народною культурою та етосом, власним способом життя, який ще майже не був зіпсований вадами цивілізації. Але йому бракувало досвіду в мистецтві сучасного врядування. Тому усунення впливу єдиного освіченого стану в сільському суспільстві — шляхти — здавалося б приреченням селянства на беззахисність перед ворогами країни; а негайне запровадження загального виборчого права, як у Франції, широко відчинило б двері для демагогії та диктатури. Безуспішна боротьба Жевуського та його однодумців за створення об’єднаних сільських громад — вимога, яка, до речі, згодом з’явилася в програмах різних селянських партій, що виникли в Галичині наприкінці XIX століття, — була для нього лише одним із аспектів ширшої боротьби за створення хоча б певної міри дієвої демократії на селі.

Принаймні своєю зосередженістю на громаді Жевуський нагадує Герцена, хоча його дедалі палкіший католицизм був дуже далеким від світогляду його великого російського сучасника. Навряд чи хтось із них чув про іншого, але обидва черпали натхнення майже з тих самих джерел: французького радикалізму та утопічного соціалізму, Гакстгаузена, польських прихильників гміновладства (gminowładztwo), слов’янофільства і, понад усе, з того факту, що їхні батьківщини були переважно аграрними країнами. Тому їм здавалося, що соціалізм і демократія повинні будуватися на селянстві, якщо вони мають мати справжній зміст у рідній країні. І хоча Жевуський, як уже згадувалося, ніколи не розвинув теми передільної громади — навіть у 1848–1849 роках його соціалізм був позбавлений конкретного змісту, — він був цілком однодумцем Герцена щодо першорядного значення селянської громади як вираження людського братерства, як засобу розвитку вільної особистості серед колишніх кріпаків і як чинника демократії на селі. (Цей аспект поглядів Герцена підкреслював Мартін Малія у праці Alexander Herzen and the Birth of Russian Socialism, 1812–1855 (Кембридж, Массачусетс, 1961), с. 404–405).

Увесь його світогляд був, по суті, типово народницьким, навіть у його пізній і «консервативний» період, коли він виявляв, можливо, надмірну віру в ліберальні якості своїх товаришів-землевласників. Невдовзі після його смерті один із друзів писав, що, на думку Жевуського, «селянин був єдиним здоровим елементом у Польщі, єдиним надійним матеріалом, з якого можна будувати будівлю майбутнього». Попри його стриманість і навіть певну зверхність щодо людей власного стану, «для сільського люду він був не лише доступний, але протягом усього життя мав, можна сказати, глибоку повагу до селянської свити», що часто дивувало інших землевласників (Z. L. Dębicki, Leon hr. Rzewuski: Wspomnienie pośmiertne, Краків, 1870, с. 21. Див. також некролог Павла Попеля в Czas, 27 листопада 1869). 

Це, безперечно, не була просто патріархальна поблажливість поміщика до своїх підданих. Жевуський значно більше нагадує постать «розкаяного шляхтича» в справжній народницькій традиції Східної Європи XIX століття. Щоправда, він не мав інтелекту й уяви Герцена, йому бракувало величезної ерудиції та літературного таланту Лелевеля. Він не зміг цілком порвати зі своїм традиційним середовищем і, подібно до радикалів польської та російської крайної лівиці, кинутися у вир революційної діяльності. Вагаючись між двома світами, самотня постать, яка могла розв’язати внутрішні суперечності свого політичного буття лише ціною певної поступки логіці власної політичної філософії, Жевуський усе ж був — нехай і не першорядного масштабу — оригінальним мислителем, який заслуговує на повагу й увагу.