Чуднів ще пам’ятний як спадщина Генрика Жевуського, видатного в Польщі письменника. У Чуднові він приймав і гостив польських літераторів і письменників, що називалося Чуднівським з’їздом, про який писав пан Крашевський. Генрик Жевуський як письменник відрізнявся від інших тим, що вшанував і висвітлював померлих, а сучасне існуюче суспільство критикував, виявляв неабияку мужність, проговорюючи різку й неприємну правду, дуже себе наражаючи. Сьогоднішні письменники блюзнять і насміхаються з батьків своїх, які в могилі вже не можуть боронитися, а задля популярності й прихильності лестять пристрастям і духові часу. Особистих вигод з письменництва Жевуський не мав, керувався силою власного духу, задовольняв, як сам казав, свою натуру. Давня Річ Посполита, її дух і права, звичаї, внутрішнє життя були забуті, навіть укриті зневагою земляків. Усі черпали науку з новіших понять, європейських, і з власного розуму; Жевуський відкрив багату скарбницю Речі Посполитої, і ми її побачили, ніби вийняту з гробу, в якому поховали дух народний зухвалі й легковажні погляди. Жевуському треба дивуватися й назвати щасливим, що в молодості умів прислухатись і придивитись до вже відходячих останніх людей Речі Посполитої, і те, що бачив і чув від них, у живій, ясній формі з найповнішою подібністю передав. "Спогади Сопліци" викликали захоплення; про старе річпосполитське законодавство він розповів досконало; "Краківський замок" і "Шмигельський" це є національні поеми. Ті, хто його критикували, не залишили таких пам’яток: світ старої Речі Посполитої і новий світ встали поруч, легковажний, зухвалий реформатор, злосливий критик самі були висміяні. Цінність старого духу, законодавства, звичаю було унаочнено, ясно показано. Як письменник він виконав своє призначення, був голосом вітчизни, її давніх прав, звичаїв і духовної, політичної організації Речі Посполитої. Багато хто пішли за ним цим шляхом, але ніхто не зрівнявся. "Laureatus!" [увінчаний лавром] — справді, заздрити йому треба! Що ж до його життя, то завжди так бувало: та людина, що живе і діє, і  та, що пише, не однакові між собою; скільки ж найшляхетніших людей були кепськими письменниками і навпаки. Не завжди, щоправда, високий розум поєднується з людськими чеснотами. Після довгих мандрів Генрик Жевуський повернувся й оселився в Чуднові, жив самітно й не багато, був домініканським терціарієм, щодня відчитував розарій [чотки], перед смертю прийняв чернечий габіт, у ньому помер, покинутий світом, співгромадянами й майже всією родиною. Почав він зі служби у польському війську 1809 року, закінчив як покутник і чернець; а як польського письменника його ім’я годиться згадати й записати в книзі пам’яті [11]. 

Мало хто, мабуть, знає, що по померлому кілька років тому графу Генрику Жевуському, автору "Листопада", "Спогадів Сопліци" та багатьох інших літературних творів, у руках двох його дочок, графині Чапської та графині Цецерської, залишилися цікаві рукописи небіжчика, на які досі не знайшлося видавця, хоча, наскільки нам відомо, його шукали. Ми з цікавістю переглянули цю спадщину і переконалися, що після відповідного добору багато речей і сьогодні можна було б опублікувати. Адже, попри всю свою непопулярність, ніхто не заперечить, що він був одним із непересічних письменників нашої епохи.

Деякі з рукописів, що залишилися, а їх чимало і вони могли б заповнити кілька томів друку, сам Жевуський ніколи не надрукував би, навіть якби ще був живий. Серед них є праці з перших років письменницької діяльності автора "Сопліци", деякі навіть датовані 1834 роком. Таку дату має, зокрема, дуже об’ємний рукопис незавершеного твору під назвою "Про взаємини літератури з історією". Цей рукопис, з присвятою до брата автора Адама, вочевидь був підготовлений до друку. Крім того, серед цих паперів ми знайшли дуже цікаві речі, в яких автор "Сопліці" не зрікся свого таланту; інші твори, зміст яких стосується поточних свого часу питань, багато втратили через давність; нарешті, є й такі, які вже на перший погляд виглядають як типові плоди Яроша Бейли. Отже, ці рукописи мали б потрапити до рук компетентного видавця, який їх упорядкував би, бо деякі зошити не мають ані назви, ані завершення.

Як найцікавіші з цих паперів назвемо тут обширні "Зауваги про роман" — розвідку надзвичайно цікаву; далі "Летючі думки Тетеровянина", що містять численні статті, серед яких особливо привернула нашу увагу праця про розвиток польської мови та стилю; далі "Otia domestica" про справи товариські, суспільні та літературні; невеликий твір про Ламенне; а також багато інших розвідок філософського та белетристичного змісту. За винятком твору "Про взаємини літератури з історією", усі зошити написані власноруч Жевуським. Почерк характерний, вправний і чистий; видно, що автор мав велику легкість письма, бо навіть у чернетках рідко трапляються закреслення та виправлення.

До цього зібрання не належать, хоча про їхнє існування нам достеменно відомо, великі двотомні "Посмертні спогади" автора "Листопада". Вони, без сумніву, значно цікавіші за решту паперів, що залишилися після нього. Особлива доля спіткала цей останній рукопис Жевуського. Доньки, не дійшовши згоди щодо права власності на нього, залишили кожна при собі по одному тому. Таким чином, до часу остаточного вирішення питання про право власності однієї зі спадкоємиць видання цих мемуарів залишається неможливим.

От і все про папери, що залишилися після Жевуського. Його літературні праці, принаймні деякі з них, знайшли вченого критика в особі Короновича, який протягом кількох років у "Athenaeum" Крашевського вміщував їхні докладні розбори. Жевуський серед усієї фаланги тих, хто спрямовував проти нього свої стріли, настільки виділяв Короновича і так високо цінував його думку, що, що траплялося з ним рідко, вступив із ним у тривалу літературну полеміку. Ареною цієї полеміки з боку автора "Сопліци" був тоді "Tygodnik Petersburski", а з боку його критика — "Athenaeum" Крашевського. У цій цікавій суперечці обидва порушили найважливіші питання філософії, релігії та політики.

Я був сусідом Жевуського по селу протягом кількох років до самої його смерті, тому мені відомі деякі подробиці про нього, які, можливо, колись стануть у пригоді для його біографії. Останні кілька років свого життя Жевуський провів у своєму маєтку в Чуднові на Волині, майже нікуди не виїжджаючи, покинутий знайомими й сусідами, у справді гідній співчуття самотності, тим більше, що протягом усього життя він був людиною товариською і ніколи не вмів обходитися без людей. У Чуднові, на горі, що панувала над містечком, він мав зручний сільський будинок, хоч і не панський. При ньому був великий сад, облаштування якого було його улюбленою розвагою. Служба, перебування у Варшаві, подорожі і, зрештою, безлад у господарстві настільки підірвали його статки, що в останні роки йому ледве вистачало на найскромніше утримання. Він був змушений відмовляти собі в усіх зручностях, до яких звик, навіть у добрій кухні, яку так любив; нестатки часто заглядали під його дах.

За кілька років до смерті він зовсім занепав розумово, і дотепність уже покинула його. Уражений певним видом паралічу, він говорив важко, майже незрозуміло; рот його постійно залишався відкритим, що справляло на присутніх неприємне враження. Писати він перестав уже давно, майже не читав, бо пам’ять йому вже не служила і він часто не міг пов’язати навіть найближчих спогадів. Нарешті він впав у стан повного здитиніння. У цьому сумному стані він зазнавав найніжнішої опіки й безмежної самопожертви з боку своєї дружини з Грохольських, для якої колись він не завжди був зразковим чоловіком. Ця достойна пані, справжня матрона старого часу, пережила його лише на один рік. Обоє поховані в мурованому гробівці на кладовищі в Чуднові.

Однією з небагатьох домашніх чеснот Жевуського, яку він незмінно зберігав від початку до кінця життя, була його побожність. Наприкінці життя він звернувся до релігійних практик, до яких у молодості ставився менш уважно. Тому щонеділі в чуднівському костелі можна було бачити обох старих Жевуських, які сиділи на коляторській лаві, занурені в молитовники та молитву. А в урочистіші свята Жевуський, дивак як завжди, одягав свій службовий мундир, чіпляв на нього всі свої ордени, а на голову надягав конфедератку, і лише в такому химерному вбранні вирушав до костелу. 

Він часто нарікав на те, що його покинули дочки, які, постійно перебуваючи за кордоном, в останні роки майже не відвідували його і навіть не були присутні при його смерті. Щойно подружжя Жевуських померло, одразу поспішили продати Чуднів — улюблену резиденцію його останнього власника, маєток, який після поділу Острозької ординації понад сто років перебував у роді Жевуських. Цей прекрасний маєток складався з містечка, мальовничо розташованого над скелястими берегами Случі, де знаходилися старий парафіяльний костел, величні руїни колишнього бернардинського монастиря, родинні усипальні власників та інші історичні пам’ятки, а також із трьох навколишніх фільварків. 

Пізніше я відвідав це місце. Звідусіль тут вражали пустка й руїна, немов після війни. Я зайшов до будинку. Він був покинутий і майже загрожував обвалом. Стелі місцями провалилися, дощ крізь дірявий дах капав на старе шкіряне крісло, на письмовий стіл, за яким працював Жевуський і де були створені "Спогади Сопліци". Цінніші меблі та хатнє начиння вже були продані перекупам. Лише в їдальні на стінах ще висіли родинні портрети Жевуських, серед них і портрет автора "Сопліці" ще юним хлопцем — ніби на глум над занепадом і руйнуванням залишений на своєму місці. 

В одній кімнаті, яка збереглася дещо краще за інші, у кількох шафах ще містилася бібліотека небіжчика, яку не вдалося продати через надто завищену оцінку її вартості. Дивна річ, але книгозбірня Жевуського не була ні особливо великою, ні визначною за добором книжок. Налічувала вона близько двох тисяч томів, причому майже половину становили французькі класики. Польських творів було небагато, зате лежала ціла купа сеймових діаріушів, трохи старих хронік і безліч неповних книг, які, певно, були розпорошені вже після смерті власника. Кажуть, що ця бібліотека й досі чекає на покупця.

Із кімнат я попрямував до саду, і тут пустка вразила мене ще більше. Прекрасні дерева були повалені, улюблені кущі власника зникли без сліду або заросли бур’яном і чагарником. Будиночок воротаря лежав у руїнах, садова огорожа впала, а єврейські кози й корови з містечка вільно бродили тут, наче на власному подвір’ї. Я втік від цього видовища руйнування.

Граф Жевуський був на придворному прийомі у царя Александра ІІ. Оскільки він забув носову хустину, а виявилася в ній потреба, взяв шматок тонкого папірця і ніс очистив. Побачив це князь Горчаков і сказав йому з усмішкою: "Але ж, графе, витер ніс по-справжньому по-польськи". На це граф Жевуський відповів: "Так і є, бо якби я хотів зробити це по-російськи, то за потріби хустини вкрав би у свого сусіда з кишені". 

1. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

2. Gabriela Puzynina, "W Wilnie i w dworach litewskich: pamiętnik z lat 1815-1843" (1928)

3. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

4. Roman Plenkiewicz "Album biograficzne zasłużonych Polaków i Polek wieku XIX" (1903)

5. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900) 

6. Waclaw Baworowski "Jak powstały „Pamiątki Seweryna Soplicy”", "Czas" nr 67 (1866)

7. Henryk Rzewuski "O dawnych i teraźniejszych prawach polskich" (1855)

8. Iwona Węgrzyn ""Mieszaniny obyczajowe" Henryka Rzewuskiego – największy skandal literatury polskiego romantyzmu" 

9. Iwona Węgrzyn "W świecie powieści Henryka Rzewuskiego" (2012)

10. "Kilka szczegółów do charakterystyki ś. p. Henryka hr. Rzewuskiego", "Strzecha: pismo ilustrowane dla Rodzin Polskich" (1872)

11. Eustachy Antoni Iwanowski "Rozmowy o polskiéj Koronie" Т1 (1873)

12. Władysław Mickiewicz "Pamiętniki" T1 (1926)

13. Stanisław Kozłowski "Zycie warszawskie za ks. Paskiewicza", "Świat: pismo tygodniowe ilustrowane poświęcone życiu społecznemu, literaturze i sztuce" R2, nr 40 (1907)

14. Paulina Wilkońska "Moje wspomnienia o życiu towarzyskim w Warszawie" Cz 1 (1907)

15. Kazimierz Bartoszyński "O podmiotowości literackiej – nowe lektury dzieł Henryka Rzewuskiego" (2008)

16. Andrzej Zakrzewski "Henryk Rzewuski a prawo dawnej Rzeczypospolitej" (2016)

17. Andrzej Waśko ""Pamiątki Soplicy" na tle programowych wypowiedzi Henryka Rzewuskiego" (1991)

18. Katarzyna Puzio "Oswajanie grozy : o humorze "Nie-bajek" Henryka Rzewuskiego" (2008)

19. Tadeusz Jerzy Stecki "O manuskryptach pozostałych po Henryku Rzewuskim", "Korespondeneya czasopisma Klosy", "Kłosy" nr 356 (1872)