Чуднів ще пам’ятний як спадщина Генрика Жевуського, видатного в Польщі письменника. У Чуднові він приймав і гостив польських літераторів і письменників, що називалося Чуднівським з’їздом, про який писав пан Крашевський. Генрик Жевуський як письменник відрізнявся від інших тим, що вшанував і висвітлював померлих, а сучасне існуюче суспільство критикував, виявляв неабияку мужність, проговорюючи різку й неприємну правду, дуже себе наражаючи. Сьогоднішні письменники блюзнять і насміхаються з батьків своїх, які в могилі вже не можуть боронитися, а задля популярності й прихильності лестять пристрастям і духові часу. Особистих вигод з письменництва Жевуський не мав, керувався силою власного духу, задовольняв, як сам казав, свою натуру. Давня Річ Посполита, її дух і права, звичаї, внутрішнє життя були забуті, навіть укриті зневагою земляків. Усі черпали науку з новіших понять, європейських, і з власного розуму; Жевуський відкрив багату скарбницю Речі Посполитої, і ми її побачили, ніби вийняту з гробу, в якому поховали дух народний зухвалі й легковажні погляди. Жевуському треба дивуватися й назвати щасливим, що в молодості умів прислухатись і придивитись до вже відходячих останніх людей Речі Посполитої, і те, що бачив і чув від них, у живій, ясній формі з найповнішою подібністю передав. "Спогади Сопліци" викликали захоплення; про старе річпосполитське законодавство він розповів досконало; "Краківський замок" і "Шмигельський" це є національні поеми. Ті, хто його критикували, не залишили таких пам’яток: світ старої Речі Посполитої і новий світ встали поруч, легковажний, зухвалий реформатор, злосливий критик самі були висміяні. Цінність старого духу, законодавства, звичаю було унаочнено, ясно показано. Як письменник він виконав своє призначення, був голосом вітчизни, її давніх прав, звичаїв і духовної, політичної організації Речі Посполитої. Багато хто пішли за ним цим шляхом, але ніхто не зрівнявся. "Laureatus!" [увінчаний лавром] — справді, заздрити йому треба! Що ж до його життя, то завжди так бувало: та людина, що живе і діє, і  та, що пише, не однакові між собою; скільки ж найшляхетніших людей були кепськими письменниками і навпаки. Не завжди, щоправда, високий розум поєднується з людськими чеснотами. Після довгих мандрів Генрик Жевуський повернувся й оселився в Чуднові, жив самітно й не багато, був домініканським терціарієм, щодня відчитував розарій [чотки], перед смертю прийняв чернечий габіт, у ньому помер, покинутий світом, співгромадянами й майже всією родиною. Почав він зі служби у польському війську 1809 року, закінчив як покутник і чернець; а як польського письменника його ім’я годиться згадати й записати в книзі пам’яті [11]. 

Взимку 1851 року, після повернення з неволі Замойської, ми знову бували на понеділкових вечорах. Сталося кілька змін: одні померли, як незабутньої пам’яті Ю. Д. Мінасович. Інші їли гіркий хліб вигнання, як Теофіль Ленартович, Скімборович сидів у Замості. А ще інші були на Кавказі або в Сибіру. Проте з’явилися й нові гості й корифеї — поміж них Генрик Жевуський, автор "Спогадів Сопліци", "Мішанини Бейли" ["Мішанина звичаїв" під псевдонімом Ярош Бейло], "Листопада", "Замку краківського" тощо, і Ромуальд Друцький-Подберезький, литвин, редактор "Пам’ятника науково-літературного" тощо. Почала також з’являтися в салоні панна Ядвіга, додаючи зібранням чару. Бувала й пані Казимира Комєровська-Жоланта.

Пан Генрик Жевуський зазвичай сідав собі осторонь — і невдовзі його оточувала численна чоловіча компанія. Він розповідав їм різноманітні анекдоти — жарти — дотепи, яких, однак, вони не могли повторити, настільки вони були вільні.

Якось у салоні відчувся якийсь запах.

— Чад, чад виразний, — промовив Жевуський, підводячись. Підійшов до печі й відкрив заслінку, при цьому забруднивши собі світлу рукавичку.

— Га! — вигукнув, показуючи руку, — Я пожертвував собою заради суспільного блага!

— Ви могли б це зробити, не забруднившись! — озвався Е. Кнолль, волинянин.

Пан Генрик нічого не відповів. Сів осторонь і почав говорити про чад, про кіптяву, про сучасні лампи і стеаринові свічки, які він засуджував.

— Нема нічого кращого за лойове світло, — мовив далі, — доки молодь проходила свої наукові студії при лойових свічках, то й навчалася більше: люди були мудріші й освіченіші. Видно, той лойовий кіпоть благотворно впливав на мозок. Бо стеарин, щоправда, дає світло, але полум’я його блідіше, холодніше від любої лойової свічки. Здається навіть, що й духи потойбічні, загробні, які перебувають із нами, земними людьми, хоч би й опосередковано, також більше люблять лойове світло. І от, пам’ятаю, писав я колись якусь надзвичайно учену розвідку при лойовій свічці з товстим ґнотом, що давала велике полум’я, а отже й кіпоть. Була вже пізня година. Невимовно стомлений, я обвис на стільці й упав в обійми Морфея. Заснув солодко, глибоко. Коли ж прокинувся, розбуджений криком перекупки за вікном, день уже був наполовину ясний. Лойова свічка ще тліла, а ґніт стирчав довгий, обгорілий, чорнуватий. Я підвівся, потягнувся, позіхаючи, і хапаю рукопис, що лежав на столі. А там?.. О диво! Панове не захочуть повірити… Учена розвідка була закінчена не моєю рукою! — Зробив це, видно, якийсь учений дух, принаджений кіптявою любої лойової свічки!

Слухачі засміялися. Аж тут хтось сказав:
— "Schulhof" гратиме!

Жевуський підвівся і повернувся до свого куточка. [...]

На одному з наступних понеділків я почула й другу імпровізацію.

Були серед гостей і дві панни Хлаповські з Познанського, що привертали загальну увагу красою та чаром виховання. Обидві — згодом два ангели в чернечих шатах — нині вже покинули цей світ.

Їхня поважна мати, сідаючи поруч зі мною, прошепотіла:
— Покажіть мені, пані, Генрика Жевуського, цікаво мені його побачити. Але не представляйте мене йому!

За хвилину в салоні пожвавилося. Пан Генрик залишив свій звичний куточок. Пройшовся поволі, зупинився, заговорив до одного, до другого. Наблизився до нас — ніби ведений передчуттям — і знову спинився. Я вказала на нього пані Хлаповській. Вона стиснула мені руку. Автор "Листопада" сів неподалік і почав розповідати якийсь анекдот, мораль якої була така: що жінки не вміють зберігати таємниць і, більше того, не тільки відразу повторюють почуте, а ще й перебільшують і прикрашають по-своєму. Він глянув у наш бік. Ми мовчали. Потім навів ще щось на підтвердження сказаного, але подробиць уже не пам’ятаю.

Треба визнати, що пан Генрик Жевуський, де б не з’являвся, умів оживити товариство. Говорив багато, говорив голосно — і кожна розповідь була приправлена дотепом. Щоправда, нерідко чимось різким він міг зачепити, але був обачний і лише в невеликих колах дозволяв собі більше. Так само і щодо свого консерватизму — реакційних, неприйнятних для нас ідей — він був досить стриманий, бо одразу натрапляв на запальних і ревних опонентів. І тоді не впирався, безумовно залишаючись при своїй думці та проголошених принципах.

Власне, Генрик Жевуський, сівши неподалік, почав розповідати:

— Був у Петербурзі високий сановник і мав бідного кузена, якого треба було висунути у світ. І от одного дня подав він імператорові покірне прохання, щоб той наймилостивіше наказав видати тому кузенові призначення на директора державних лісів, розташованих у губернії… не пам’ятаю якій, але далекій, дуже далекій від Петербурга. Додав до того докази високих здібностей кузена, його освіти, характеру і всього, що було потрібно. Прохання отримало бажаний результат, і кузен, визнаний за здібностями й заслугами, одержавши призначення з платнею п’ять тисяч рублів на рік, попрощався зі своїми покровителями та приятелями пишним, розкішним обідом. Минуло кілька років, а може й кільканадцять, і інший, також високий сановник, знову мав кузена, який потребував вигідної посади. Думав над цим, думав, аж згадав про того директора державних лісів у губернії… не пам’ятаю якій! Сановник згадав і захотів усунути того, а на його місце поставити нового — свого кузена. Тож був складений великий донос, оформлений з усіма належними формальностями: що теперішній директор припустився тяжких зловживань, великих розтрат; що через недбалість і слабкий нагляд згори, а також через несумлінність підлеглих, запроданців директора, ліси дійшли до страшного занепаду і т. ін. Отже, призначено було комісію для перевірки всього на місці. Того цей другий сановник недостатньо передбачив, що слідство мало відбутися на місці, і раптом через це виникло велике замішання. Бо виявилося, що таких державних лісів у тій губернії взагалі не існувало; що сама посада директора була лише вигаданою, і що той директор, призначений імператорською милістю, отримував п’ять тисяч рублів річної платні ніколи навіть не виїжджаючи з Петербурга! Не бажаючи вирушати до Сибіру, сановник-шахрай разом зі своїм кузеном-директором і сановник-фальшивий донощик подали один одному руки на знак примирення, і всю справу щасливо було завершено — аж доки не з’явиться новий донощик, який звинуватить їх обох. 

Оповідка всіх розважила. Робилися різні зауваги. Пан Генрик підвівся, пройшов через салон і сів осторонь, де почав розповідати дотепи, не для всіх вух призначені. Невдовзі розмови стихли, бо залунала панна Софія Мальомм — вона чудово виконувала композиції Шопена. Коли фортепіано замовкло, гомін розмов знову наповнив салон. За хвилину внесли сигари. Пані, що не зносили їхнього диму, вийшли, але все ж залишилося ще з півтора десятка. А серед них і воєводина Водзинська, сестра господаря дому, одна з найприємніших і найшанованіших польок, щиро віддана своїй родині.

На другому кінці салону я помітила панну Шмігельську, теперішню Добешевську. Я вже підвелася, щоб підійти до неї, коли мені перегородив дорогу пан Юзеф Цвєрчакевич і, усміхаючись, заговорив:

— Жевуський сьогодні в особливо дотепному гуморі, зовсім не жалобному — чи, може, жалобному по-своєму. Щойно говорив про жінок: змалював характери московок, німкень, француженок, іспанок — але цього неможливо повторити. Про польок сказав, що вони найчастіше компрометують себе безкоштовно. 

Далі він переповів дотеп Жевуського, словесну гру, сатиричну й гірку, щодо прізвища одного з поляків, який згрішив проти власної національності.

Пан Леон Лубенський, що стояв поруч, почувши це прізвище, додав впівголоса:
— Так, на жаль! Є люди, які чують, як трава росте, а той пан не почує навіть, як поруч ростуть коноплі.

— Автор "Мішанини Бейли" починає картати! — додав ще Цвєрчакевич.

Я сіла біля Ю. Смігельської та Юлії Янішевської. А за хвилину наблизився пан Л. Лубенський і прошепотів:

— Жевуський щойно там сказав: що коли він одягне кунтуш, червоні чоботи й білу конфедератку, тоді Польща буде вільною. І всі ми віримо в це пророцтво.

Не знаю, чи справді це сказав Генрик Жевуський, чи то пожартував пан Леон. Однак ця оповідка поширилася, і її запам’ятали. У 1863 році я була в Зальцбрунні. Прибув туди пан ПМ з Дрездена й розповідав:

— Бачив Генрика Жевуського в польському вбранні. Отже, мало б справдитися пророцтво, що Польща тепер здобуде свободу.  

[...]

Але повернімося до пані Анни Накваської. Покійну воєводину цікавило все, що тільки з’являлося в польській літературі, усе, що відбувалося в польському краї. [...] Полька всією душею, як я вже сказала, вона з жахом сприймала кожен антипатріотичний вчинок і переболіла кожне нещастя краю. А дотепна й правдомовна, навіть часом гостра, вона не прощала нікому. 

Коли Генрик Жевуський оселився у Варшаві, він часто бував у неї в гостях. І, мабуть жартома, постійно намовляв її, аби вона, як одна з найученіших польок, вивчила також російську мову. Спочатку вона відбивалася жартом, а потім і з деяким роздратуванням. Зрештою одного дня відповіла йому, що почне вчитися і вже наступної неділі заговорить до нього російською. Він, як зазвичай, прийшов того недільного вечора. Підійшов до воєводини й привітав. Вона впізнала його голос, бо зір у неї вже був дуже слабкий.

— Чи дотримали ви слова, пані воєводино? — запитав, нагадуючи їй про російську мову.

— Авжеж! — відповіла: — Paszoł durak!

— Чудовий початок! — відповів Жевуський і поцілував їй руку.

Одного разу воєводина поверталася пізно ввечері з вулиці Мазовецької чи Крулевської. Це було в грудні. Вітер люто віяв і сипав густим снігом, який утворював глибоку сльоту. Генрик Жевуський попросився до карети пані Накваської, і вона його взяла. Коли вони під’їжджали до Саксонської площі, автор "Листопада" сказав, що належало б кожному полякові й кожній польці помолитися перед пам’ятником, поставленим імператором "вірним тронові полякам".

— Чому б і ні? — відповіла воєводина. — Можна помолитися за тих, хто невинно або через помилку загинув і тепер має напис на тому пам’ятнику: за генерала Станіслава Потоцького, який завжди був добрим поляком і шляхетною людиною, лише в першу хвилину збитий з пантелику; за чесного, достойного генерала Сєменцьковського, щирого поляка; за генерала Новицького, праведного мужа, який загинув через помилку імені… А зрештою, боже мій, по-християнськи й по-католицьки можна зітхнути й за грішників.

— Отже, помолимося, пані воєводино?

— Звичайно!

Жевуський наказав зупинити карету.

— А це навіщо?

— Адже ми вийдемо.

— А, добре. Виходьте, пане.

Пан Генрик вийшов. Воєводина зачинила дверцята й смикнула за шнур, даючи наказ кучеру. Карета швидко рушила. Автор "Мішанини" залишився в багнюці й у сніговій завірюсі.

[...] 

Пам’ятаю, на одному з вечорів багато обговорювали "Листопад" Жевуського, який щойно з’явився. Вуйціцький прочитав один із майстерних уривків. І знову залунали різні думки, похвали й зауваження.  Я сиділа замислена, коли Лешновський підсів до мене.
— Ви ще не сказали ані слова, — заговорив він, — а що ви скажете про "Листопад"?
— Лише мізерним може бути мій суд перед таким твором, — відповіла я, — але скажу: він захоплює мене, вабить... мальовничість образів і життя переносить у ті часи й розпалює уяву, але...
— Але що?
— Інстинктивно боюся за чудовими пелюстками троянди прихованих колючок.
— Інстинктивно! Так, так... Приміток!! — Ви дали мені, пані, відповідь справді з жіночим відчуттям, à la Gretchen у "Фаусті".

Ох, ці примітки!! А не було, мабуть, роману, який би пробудив таку загальну увагу всієї читаючої публіки, як «Листопад». Найкращий доказ того, що від нього йшла течія, яка мала бути впливовою. 

"Листопад" був перекладений німецькою мовою Єжевським і виданий у Берліні під назвою "Der Fürst Mein Liebchen", що має означати "Пане Коханку". Князь Кароль Радзивілл, однак, не є одним із головних персонажів цього роману, радше лише додатковим. То звідки ж ця назва?! яка певною мірою й невигідно переінакшує твір Жевуського. Примітки, природно, залишилися в усій своїй виразності. Я, щоправда, не знаю перекладу, але читала в одній із рецензій, здається, у "Blätter für literarische Unterhaltung", що: "Князь Пане Коханку був останнім старостою (?) польським [нюанс, що литовським, а не "польським", авторка не зауважила], так само як граф Жевуський є останнім автором історичних романів". І що обидва висловили про долю Польщі найправдивішу думку. Тобто: що вона перестала існувати!!! Можна було б навіть із цієї рецензії судити, що рецензент зрозумів твердження, вміщені в примітках, так, начебто вони вийшли з уст князя Пане Коханку, цього останнього старости країни, яка, за його словами, зникла з історії світу.

Переклад має бути гарним. Але читаюча публіка в Німеччині, яка зіткнулася з історичним романом "Der Fürst mein Liebchen", певно, прийняла цей визначний твір байдуже, бо він її нудив. Отже, у ширших колах він пролунав без відгуку. Інше враження колись справляли історичні романи Александра Броніковського. Король Фрідріх Вільгельм IV, якому перекладач "Листопада" подарував примірник свого перекладу, віддячив йому діамантовим перснем.

Жевуський був надзвичайно вразливий до суджень і думок, зокрема щодо "Листопада", а похвали дуже його тішили. Не раз приходив навмисне, аби прочитати нам якийсь лист, у якому цей твір було похвалено — не лише такі листи, як від Міхала Грабовського, Агенора Голуховського тощо, а й від людей невідомих. Кожне прихильне слово справді робило його щасливим. 

Мало хто, мабуть, знає, що по померлому кілька років тому графу Генрику Жевуському, автору "Листопада", "Спогадів Сопліци" та багатьох інших літературних творів, у руках двох його дочок, графині Чапської та графині Цецерської, залишилися цікаві рукописи небіжчика, на які досі не знайшлося видавця, хоча, наскільки нам відомо, його шукали. Ми з цікавістю переглянули цю спадщину і переконалися, що після відповідного добору багато речей і сьогодні можна було б опублікувати. Адже, попри всю свою непопулярність, ніхто не заперечить, що він був одним із непересічних письменників нашої епохи.

Деякі з рукописів, що залишилися, а їх чимало і вони могли б заповнити кілька томів друку, сам Жевуський ніколи не надрукував би, навіть якби ще був живий. Серед них є праці з перших років письменницької діяльності автора "Сопліци", деякі навіть датовані 1834 роком. Таку дату має, зокрема, дуже об’ємний рукопис незавершеного твору під назвою "Про взаємини літератури з історією". Цей рукопис, з присвятою до брата автора Адама, вочевидь був підготовлений до друку. Крім того, серед цих паперів ми знайшли дуже цікаві речі, в яких автор "Сопліці" не зрікся свого таланту; інші твори, зміст яких стосується поточних свого часу питань, багато втратили через давність; нарешті, є й такі, які вже на перший погляд виглядають як типові плоди Яроша Бейли. Отже, ці рукописи мали б потрапити до рук компетентного видавця, який їх упорядкував би, бо деякі зошити не мають ані назви, ані завершення.

Як найцікавіші з цих паперів назвемо тут обширні "Зауваги про роман" — розвідку надзвичайно цікаву; далі "Летючі думки Тетеровянина", що містять численні статті, серед яких особливо привернула нашу увагу праця про розвиток польської мови та стилю; далі "Otia domestica" про справи товариські, суспільні та літературні; невеликий твір про Ламенне; а також багато інших розвідок філософського та белетристичного змісту. За винятком твору "Про взаємини літератури з історією", усі зошити написані власноруч Жевуським. Почерк характерний, вправний і чистий; видно, що автор мав велику легкість письма, бо навіть у чернетках рідко трапляються закреслення та виправлення.

До цього зібрання не належать, хоча про їхнє існування нам достеменно відомо, великі двотомні "Посмертні спогади" автора "Листопада". Вони, без сумніву, значно цікавіші за решту паперів, що залишилися після нього. Особлива доля спіткала цей останній рукопис Жевуського. Доньки, не дійшовши згоди щодо права власності на нього, залишили кожна при собі по одному тому. Таким чином, до часу остаточного вирішення питання про право власності однієї зі спадкоємиць видання цих мемуарів залишається неможливим.

От і все про папери, що залишилися після Жевуського. Його літературні праці, принаймні деякі з них, знайшли вченого критика в особі Короновича, який протягом кількох років у "Athenaeum" Крашевського вміщував їхні докладні розбори. Жевуський серед усієї фаланги тих, хто спрямовував проти нього свої стріли, настільки виділяв Короновича і так високо цінував його думку, що, що траплялося з ним рідко, вступив із ним у тривалу літературну полеміку. Ареною цієї полеміки з боку автора "Сопліци" був тоді "Tygodnik Petersburski", а з боку його критика — "Athenaeum" Крашевського. У цій цікавій суперечці обидва порушили найважливіші питання філософії, релігії та політики.

Я був сусідом Жевуського по селу протягом кількох років до самої його смерті, тому мені відомі деякі подробиці про нього, які, можливо, колись стануть у пригоді для його біографії. Останні кілька років свого життя Жевуський провів у своєму маєтку в Чуднові на Волині, майже нікуди не виїжджаючи, покинутий знайомими й сусідами, у справді гідній співчуття самотності, тим більше, що протягом усього життя він був людиною товариською і ніколи не вмів обходитися без людей. У Чуднові, на горі, що панувала над містечком, він мав зручний сільський будинок, хоч і не панський. При ньому був великий сад, облаштування якого було його улюбленою розвагою. Служба, перебування у Варшаві, подорожі і, зрештою, безлад у господарстві настільки підірвали його статки, що в останні роки йому ледве вистачало на найскромніше утримання. Він був змушений відмовляти собі в усіх зручностях, до яких звик, навіть у добрій кухні, яку так любив; нестатки часто заглядали під його дах.

За кілька років до смерті він зовсім занепав розумово, і дотепність уже покинула його. Уражений певним видом паралічу, він говорив важко, майже незрозуміло; рот його постійно залишався відкритим, що справляло на присутніх неприємне враження. Писати він перестав уже давно, майже не читав, бо пам’ять йому вже не служила і він часто не міг пов’язати навіть найближчих спогадів. Нарешті він впав у стан повного здитиніння. У цьому сумному стані він зазнавав найніжнішої опіки й безмежної самопожертви з боку своєї дружини з Грохольських, для якої колись він не завжди був зразковим чоловіком. Ця достойна пані, справжня матрона старого часу, пережила його лише на один рік. Обоє поховані в мурованому гробівці на кладовищі в Чуднові.

Однією з небагатьох домашніх чеснот Жевуського, яку він незмінно зберігав від початку до кінця життя, була його побожність. Наприкінці життя він звернувся до релігійних практик, до яких у молодості ставився менш уважно. Тому щонеділі в чуднівському костелі можна було бачити обох старих Жевуських, які сиділи на коляторській лаві, занурені в молитовники та молитву. А в урочистіші свята Жевуський, дивак як завжди, одягав свій службовий мундир, чіпляв на нього всі свої ордени, а на голову надягав конфедератку, і лише в такому химерному вбранні вирушав до костелу. 

Він часто нарікав на те, що його покинули дочки, які, постійно перебуваючи за кордоном, в останні роки майже не відвідували його і навіть не були присутні при його смерті. Щойно подружжя Жевуських померло, одразу поспішили продати Чуднів — улюблену резиденцію його останнього власника, маєток, який після поділу Острозької ординації понад сто років перебував у роді Жевуських. Цей прекрасний маєток складався з містечка, мальовничо розташованого над скелястими берегами Случі, де знаходилися старий парафіяльний костел, величні руїни колишнього бернардинського монастиря, родинні усипальні власників та інші історичні пам’ятки, а також із трьох навколишніх фільварків. 

Пізніше я відвідав це місце. Звідусіль тут вражали пустка й руїна, немов після війни. Я зайшов до будинку. Він був покинутий і майже загрожував обвалом. Стелі місцями провалилися, дощ крізь дірявий дах капав на старе шкіряне крісло, на письмовий стіл, за яким працював Жевуський і де були створені "Спогади Сопліци". Цінніші меблі та хатнє начиння вже були продані перекупам. Лише в їдальні на стінах ще висіли родинні портрети Жевуських, серед них і портрет автора "Сопліці" ще юним хлопцем — ніби на глум над занепадом і руйнуванням залишений на своєму місці. 

В одній кімнаті, яка збереглася дещо краще за інші, у кількох шафах ще містилася бібліотека небіжчика, яку не вдалося продати через надто завищену оцінку її вартості. Дивна річ, але книгозбірня Жевуського не була ні особливо великою, ні визначною за добором книжок. Налічувала вона близько двох тисяч томів, причому майже половину становили французькі класики. Польських творів було небагато, зате лежала ціла купа сеймових діаріушів, трохи старих хронік і безліч неповних книг, які, певно, були розпорошені вже після смерті власника. Кажуть, що ця бібліотека й досі чекає на покупця.

Із кімнат я попрямував до саду, і тут пустка вразила мене ще більше. Прекрасні дерева були повалені, улюблені кущі власника зникли без сліду або заросли бур’яном і чагарником. Будиночок воротаря лежав у руїнах, садова огорожа впала, а єврейські кози й корови з містечка вільно бродили тут, наче на власному подвір’ї. Я втік від цього видовища руйнування.

Граф Жевуський був на придворному прийомі у царя Александра ІІ. Оскільки він забув носову хустину, а виявилася в ній потреба, взяв шматок тонкого папірця і ніс очистив. Побачив це князь Горчаков і сказав йому з усмішкою: "Але ж, графе, витер ніс справді по-польськи". На це граф Жевуський відповів: "Так і є, бо якби я хотів зробити це по-російськи, то за потріби хустини вкрав би у сусіда з кишені". 

1. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

2. Gabriela Puzynina, "W Wilnie i w dworach litewskich: pamiętnik z lat 1815-1843" (1928)

3. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

4. Roman Plenkiewicz "Album biograficzne zasłużonych Polaków i Polek wieku XIX" (1903)

5. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900) 

6. Waclaw Baworowski "Jak powstały „Pamiątki Seweryna Soplicy”", "Czas" nr 67 (1866)

7. Henryk Rzewuski "O dawnych i teraźniejszych prawach polskich" (1855)

8. Iwona Węgrzyn ""Mieszaniny obyczajowe" Henryka Rzewuskiego – największy skandal literatury polskiego romantyzmu" 

9. Iwona Węgrzyn "W świecie powieści Henryka Rzewuskiego" (2012)

10. "Kilka szczegółów do charakterystyki ś. p. Henryka hr. Rzewuskiego", "Strzecha: pismo ilustrowane dla Rodzin Polskich" (1872)

11. Eustachy Antoni Iwanowski "Rozmowy o polskiéj Koronie" Т1 (1873)

12. Władysław Mickiewicz "Pamiętniki" T1 (1926)

13. Stanisław Kozłowski "Zycie warszawskie za ks. Paskiewicza", "Świat: pismo tygodniowe ilustrowane poświęcone życiu społecznemu, literaturze i sztuce" R2, nr 40 (1907)

14. Paulina Wilkońska "Moje wspomnienia o życiu towarzyskim w Warszawie" Cz 1 (1907)

15. Kazimierz Bartoszyński "O podmiotowości literackiej – nowe lektury dzieł Henryka Rzewuskiego" (2008)

16. Andrzej Zakrzewski "Henryk Rzewuski a prawo dawnej Rzeczypospolitej" (2016)

17. Andrzej Waśko ""Pamiątki Soplicy" na tle programowych wypowiedzi Henryka Rzewuskiego" (1991)

18. Katarzyna Puzio "Oswajanie grozy : o humorze "Nie-bajek" Henryka Rzewuskiego" (2008)

19. Tadeusz Jerzy Stecki "O manuskryptach pozostałych po Henryku Rzewuskim", "Korespondeneya czasopisma Klosy", "Kłosy" nr 356 (1872)