"Цілковитим дилетантом у справах Речі Посполитої був Вольтер, що не заважало йому часто висловлювати свої думки щодо них. Цьому сприяли його зв'язки з освіченими деспотами Північної Європи — Катериною ІІ та Фрідріхом ІІ. Бажаючи реалізувати свої переконання на практиці, він поставив своє перо на службу російській та прусській пропаганді. Прикладом можуть слугувати "Етюди про церковні суперечки" 1767 року, де Вольтер, борючись проти релігійної нетерпимості, підтримує вимоги польських дисидентів відновити свої політичні права завдяки протекції Росії та Пруссії. Його сліпоту і незнання реальної ситуації в Речі Посполитій ілюструє його заява про присутність російської армії: "Ця армія прийшла тільки для того, щоб наглядати за дисидентами, — заявляв Вольтер, — на випадок, якщо захочуть їх насильницьки знищити. Можна було лише захоплюватися виглядом російської армії, більш пильної щодо дисципліни в центрі Польщі, ніж польська армія коли-небудь була. У ній не було ані найменшого безладу. Замість того, щоб спустошувати країну, вона збагачувала її, перебуваючи там лише для того, щоб дбати про толерантність; іноземні війська повинні були подавати приклад розсудливості, і вони дійсно це робили: ви б прийняли цю армію за якийсь парламент, зібраний на захист толерантності. [...] Нечувана справа: в жодному літописі ви не знайдете прикладу, щоб до великих народів посилали військо, яке б заявило їм: "Живіть у справедливості та мирі!"" [12].

"У Варшаві в залі Сейму розгорілася гаряча дискусія щодо питання дисидентів. На виклик князя Репніна, підкріплений погрозами насильства, краківський єпископ [Каєтан Солтик] відповів з тією неустрашимістю і ясністю, яку змогла подолати тільки хвороба, спричинена переслідуваннями. Його промова на засіданні 22 листопада пролунала двічі, захопила весь зал, незважаючи на протилежні аргументи двох прихильників короля, Браницького, коронного ловчого, і Пясковського, кременецького підкормія. Сам король, взявши слово, говорив двозначно, щоб заспокоїти всіх — як партію цариці, так і католиків; під різними приводами не допустив голосування щодо пропозиції князя єпископа, а відтак розпустив сесію. Незабаром після цього Сейм було закрито, а невирішена справа дисидентів тимчасово відійшла на другий план. 

Байдужість до церкви, за яку Бог незабаром покарав Річ Посполиту, відвернувшись від неї, ще не була поширеною. Тому, не маючи надії переломити погляди католиків на сеймі, де релігійне питання відкрито боронили єпископи, російський посол Репнін вирішив перенести свої дії на інше поле, і зробити Конфедерацію більш підвладною своєму впливу. Водночас він хотів помститися королю, який, боячись народу, виявив певну сміливість проти царських планів. Так постала сумнозвісна Радомська конфедерація з маршалком князем Каролем Радзивіллом, який, як і більшість шляхти, обманутий брехливими обіцянками, спочатку думав, що конфедерація ця має присвятити свої сили відновленню старих привілеїв і зміцненню церкви. Дисидентів же мали прийняти лише як помічників політичного режиму. Адже в той час російська політика прагнула або під виглядом бунтів за свободу здобути перевагу церковну, або через повстання релігійне позбавити народ самоврядування. Шляхта, однак, поставилося до цього з недовірою, про що свідчать численні застереження під час підписання Акта Конфедерації 23 травня 1767 року. Прихильників минулих порядків приваблювала обіцянка скасувати справи конвокації, католиків стримувало сусідство з дисидентами, але сила наступаючих російських комісарів з військом не залишала часу на наради. Звідси найдивніші протиріччя в акті, що мав би стати основою згоди між католиками і некатоликами. Я покажу кількома цитатами, наскільки мало задоволення дисиденти могли відчути від позиції конфедератів. 

У самому маніфесті, який був складений за наполяганням князя Репніна, є такі слова: "Що стосується греків не унійних, дисидентів і т.д., то важко мовчати про їхні утиски. Людина будь-якого стану і становища, в будь-якій країні світу, під однаковим захистом прав має мешкати… Католицькій вірі не шкодить повага до прав і прерогатив тих, хто вірить інакше… Тому ми вимагаємо, щоб легати дисидентів були призначені для переговорів з нами, щоб ми були пов'язані не тільки узами єдності, але й ще тіснішими узами братерської любові, братерської дружби і повної довіри. Ми приймаємо їхні вимоги і погоджуємося повернутися до тих, які вони висували на попередньому сеймі і т.д.".

Але цей блиск філантропічного квазіпросвітництва не вразив простих сердець і не опанував самочинну політику шляхетських домів. Ревні католики, які тим менше піддавалися на інтриги чи погрози, чим нижчими були їхні сани, підписувалися з такими застереженнями, що прямо суперечили Конфедеративному акту: наприклад, "Dissidentibus ad Indigenatus et Nobilitationes non admittendis" ("Десидентів як індигенатів і шляхту не приймати") або, поширено: "Fide Romana Catholica uti in Regno nostro do minante ejusque praerogativis legibus praecautis" ("Римо-католицька віра знаходиться під загрозою її прерогативних прав").

Історія цієї Радомської конфедерації є сумною картиною потуг і зловживань Репніна, а з іншого боку — відображенням плутанини ідей, яка починала поширюватися у свідомості більшості народу, неприязно налаштованої до короля. Однак багато прозорливих і порядних людей були змушені підписати Акт конфедерації, оскільки без цього неможливо було б діяти на наступному сеймі. Тож краківський воєвода також приєднався до Конфедерації, щоправда, лише 24 липня 1767 року, разом зі своїми синами. Акт його в місті Буську був так підписаний: "Ставлячи свободу вище за кров і життя, віру вище за свободу, щоб зберегти і захистити ці дари від найменшої шкоди, я приєднуюся до Загальної конфедерації станів Речі Посполитої в Радомі, готовий за віру і вольності скласти голову і спустити дух. Вацлав Жевуський, коронний гетьман польний.'' Подейкують, що Климент XIII був у сльозах, коли прочитав про приєднання Вацлава, бо добре знав його спосіб мислення. Польний гетьман незабаром довів, що сказане готовий втілити".

["Підгорецька хроніка", п. 50]

"Підмовлені королем дисиденти офіційно вимагали від конфедерації, щоб вона надала їм всі привілеї, які мала в Речі Посполитій панівна релігія. Ця вимога була несправедлива, бо свобода віросповідання була їм гарантована; вони мали право обіймати всі посади, за винятком сенаторів та міністрів. Влада повинна забезпечувати всім без винятку громадянам особисту безпеку, вільне користування спадковим і набутим майном, захист від чужої агресії: але не посади, і тим більше достоїнства. Як не годиться змушувати приватну особу приймати послух, який їй неприємний, так і влада в цьому питанні не може порушити свою добру волю. У наших уявленнях примус до отримання посади від уряду вважався негідним вчинком: бо державна служба є тягарем, а не способом для заробітку. Ця вимога в поганому світлі виставила дисидентів; але вони були лише знаряддям короля, який хотів спричинити розбрат у країні, спираючись на фанатизм сеймової більшості, і в цьому він не помилився.

Якби сеймом керували розсудливі люди, то на вимогу дисидентів він би відповів лише двома словами: non admissa, послався б на відсутність компетенцій, і на цьому був би кінець: адже від жодної юрисдикції не можна вимагати того, що виходить за межі її законних повноважень. Лише вальний сейм мав у нас повноту законодавчої влади, конфедерація не була законодавчим органом, а легітимним опором проти зловживань, що стосуються народу. Можна переглянути Volumina legum, щоб переконатися, що до 1772 року в них немає жодної конституції, яка була б витвором сейму, створеного через конфедерацію. Рішення конфедерації були лише тимчасовими постановами, які не були включені, і не могли бути включені в збірник сталих законів, оскільки ці закони створювались не більшістю голосів, а одностайністю. Замість того, щоб скористатися цією правовою підставою, якою б вони закрили роти дисидентам і уникнули гніву петербурзького і берлінського дворів, лідери конфедерації почали кричати на всю силу і ввели в публічні обговорення найнебезпечніші дискусії, що підбурювали давно зведені нанівець релігійні пристрасті" [14]. 

"Деякі з його друзів також наслідували приклад коронного гетьмана, який у листі від 20 липня 1767 року з Венгрова до польного гетьмана написав: "Повернутися до домашнього спокою і там чекати подальшої долі Вітчизни, що їй призначена Божим гнівом або передбачливою добротою Всемогутнього". Листи єпископів заохочували до виступів на сеймі. Так, єпископ краківський від 17 вересня пише: "З нетерпінням чекатиму приїзду такого ревного і благородного громадянина на порятунок віри і свободи". А архиєпископ львівський з Оброшина 8 травня того ж року: "Щиро молюся до Господа Бога, щоб зміцнив і утвердив Вас у Вашому намірі поїхати до Варшави на ту раду… Ви будете стояти зі своїми почуттями за всіх єпископів. Одні будуть зміцнені таким палким сенатором світським, який відважно стоїть за віру, а інші направлені і підбадьорені". 

Боронити віру в той час означало ще й виражати настрої коронного війська, що також спонукало гетьмана до сутичок з його ворогами. Це видно з листів, наприклад, Генерала Венявського з Пустомитів від 12 серпня 1767 року: "Тією поштою отримав наказ від Комісаріату, щоб полк Пана присягнув на вірність Його Величності Королю і теперішній Конфедерації, присяга та викладена в тому ж наказі… Мене глибоко бентежить один із пунктів цієї присяги: захищати католицьку віру відповідно до поглядів, викладених в акті теперішньої Генеральної Конфедерації. Що то за "погляди" про віру? Поглядів інакших бути не може, окрім тих, що церква римо-католицька сповідує. Прошу Пана Добродія аби зволили просвітити мене щодо цього, щоб і я, і решта душ полку Панського не мучилися сумлінням. Адже Пан є нашим шефом, а отже, і Батьком нашим".

["Підгорецька хроніка", п. 51]

"Одна з дам [Ізабела Чорторийська], яка пройшла через його [Станіслава Августа] тимчасові любовні захоплення, але до кінця залишилася його найбільшою і найпостійнішою подругою, особливо йому допомогла в цьому. Розпаливши у російському послі кохання до найвищого запалу, ці його почуття, які вона сама поділяла, вона звернула на користь королю. Князь Репнін завжди був прихильним до короля і волів мати справу з ним, аніж з гордими та запальними ватажками конфедерації, які були такими далекими не лише від науки, а й від дипломатичних звичаїв, що з ними було важко дійти будь-якої угоди до кінця, тим більше, що не було поміж них єдності; а князь Радзивілл, який своїм вродженим інстинктом краще розумів, ніж вони, був так втомлений їхньою впертістю, що, зневірений у можливості ними керувати, частково опустив руки. Коханка князя Репніна змогла завбачливо посилити цю його приязнь до короля до найгарячішої дружби. Відтоді князь не покладав зусиль, щоб виставити короля у кращому світлі перед петербурзьким двором і повернути йому прихильність імператриці. [...]

Був призначений день, коли старий гетьман на коні з нагостреною шаблею і єпископи з хрестами мали покликати народ на захист віри, яка опинилася під загрозою знищення: за цим сигналом мало ніби-то спалахнути повстання у Варшаві, яке швидко поширилося б по всій країні. Цей план був наївний. Гетьман і єпископи не знайшли б жодної підтримки у Варшаві, яка була віддана королю, і загалом не була ані польською, ані католицькою. Її міщанство жило і заробляло на польській землі, але складалося з німців та євреїв, байдужих до всього, що виходило за межі їхніх особистих інтересів. За винятком росії, де міщани того ж походження, що й дворяни та селяни, в усіх слов'янських країнах міська людність складена з чужинців і має дуже мало зв'язків з місцевою національністю. Важко зрозуміти, на яких підставах лідери шляхетської і католицької партії могли сподіватися, що міщани євреї та протестанти виставлять свої голови на користь їхніх виключних інтересів, коли їхня перемога завдала б лише шкоду цим групам.

Однак цей план вселив найбільший страх у серце короля. Він одразу побіг до тієї дами, яка зберегла до нього вірну дружбу і була тісно пов'язана з князем Репніним любовними стосунками. У розпачі він розповів їй про ймовірну загрозу своєму становищу, віщуючи різанину Варфоломіївської ночі, жертвами якої вони безсумнівно стануть. Ця дама, і сама налякана, надіслала князю Репніну записку, в якій вимагала якнайшвидше прибути. Князь негайно відгукнувся. Після того як король все розповів йому, зі сльозами він благав, щоб, не гаючи часу, той захистив місто, їхні особи та російський гарнізон від різанини, схопивши ватажків цієї страшної змови. Князь не міг відмовити королю, не взявши на себе страшної відповідальності у разі, якщо намір протестувальників було б здійснено. І тієї ж ночі єпископів краківського і київського, гетьмана і старосту долинського було схоплено і негайно відправлено до Калуги" [14]. 

"Щоб пом'якшити ситуацію через відтермінування, король відклав засідання сейму на кілька днів. У цей проміжок часу єпископ Солтик виявляв значну активність, що здавалося ознакою підготовки до якогось раптового виступу. Князь Репнін занепокоївся. Саме тоді примас Подоський, звертаючись до Репніна, сказав йому наступні слова: "Якщо ви не накажете своїм військам заарештувати єпископа краківського, то ніколи не досягнете успіху в тому, що вам доручено. Цей Козуховський, радник конфедерації, якого ви заарештували кілька днів тому за те, що він висловлювався проти ваших дій, мав не менше права на недоторканність, ніж Солтик, і ви не поважали його прав, отже, вам не слід мати більше сумнівів і щодо Солтика. Ваш інтерес вимагає заарештувати його навіть більше, ніж Козуховського". Треба ознайомити читача з Подоським, який став примасом за наполяганням Репніна від імені імператриці незадовго до сейму, замість [Станіслава] Любенського. Абат князь Міхал Понятовський, брат короля, тоді відмовився прийняти примасство. Абат Подоський був референдарем коронним ще за правління Августа III. Він був особливо близький до принца Карла, сина Августа III. Душею він залишався саксонцем і з жалем сприймав втрату польської корони Саксонським домом. Це був розумний чоловік, освіченіший, ніж більшість польських духовних осіб того часу, знав майже всі європейські мови. Однак його моральні засади не відповідали його духовному сану; він дозволяв собі поведінку, яка доходила до крайньої непристойності, тим більш обурливої, що її об'єкт був нікчемним. Його моральні принципи також були глибоко розбещені. Він був не лише інструментом у руках Репніна, а й його радником, використовуючи свої глибокі знання польських законів для юридичних викрутасів, які легко дозволяла їхня плутанина, що тривала вже понад століття.

Репнін, усвідомлюючи, наскільки кричущим і небезпечним був крок, до якого його схиляв Подоський, адже йшлося не про що інше, як про порушення всіх норм міжнародного права і про явне заперечення всіх урочистих заяв та публічних актів, якими імператриця неодноразово запевняла, що вона плекає і має намір захищати права та свободи польського народу загалом і кожного її громадянина зокрема. Він шукав спосіб хоч якось легітимізувати цей жахливий акт насильства. Бжостовський, маршалок литовської конфедерації, надав йому такий привід. Його щойно було нагороджено орденом Андрія Первозванного російської імперії, і, як маршалок литовської конфедерації, він мав право головувати і у коронній конфедерації, коли Радзивілл не брав на себе цієї функції. Попри те, що Радзивілл був під впливом свого оточення, було очевидно, що змусити його підписати прохання до Репніна про арешт єпископів та гетьмана Жевуського, який до того ж був його тестем, було б неможливо. Бжостовський взяв це на себе і, скориставшись відсутністю Радзивілла, виконав цю жахливу справу, яка, попри спроби покрити її завісою таємниці, все ж таки стала відомою громадськості. Він підписав від імені конфедерації звернення до Репніна з вимогою заарештувати цих чотирьох осіб, що й було здійснено в ніч з 13 жовтня у спосіб, який буде описано далі. [...]

[Анджея Залуського] ув'язнили помилково. Наміром Репніна було викрасти Турського єпископа холмського, оскільки той мав більше авторитету, ніж Залуський, палко виголошував промови проти намірів росії та був відомий своєю відданістю князю воєводі руському. Натомість Залуський на цьому сеймі відзначився лише однією фразою, коли сказав: "Пана Кожуховського схопили за волосся, як пророка Авакума, але не ангел". Це розсмішило сейм і навіть самого Репніна, коли йому це переказали. Але коли Залуського вже схопили, Репнін не захотів його повертати чи збільшувати кількість викрадених" [15].

"Нарешті в січні 1773 року полонені повернулися на батьківщину, вже стиснену у її межах. Підгірці, улюблена резиденція польного гетьмана, опинилася під владою Австрії, і повернутися туди він не забажав. Йому повідомили, що Папа Римський доручив нунцію Гарампі привітати його, що сенатори і натовп міщан хочуть вийти йому назустріч. Ці почесті не приваблювали богобоязливого старця, який з довгою бородою, що відросла в неволі, скидався радше на пустельника, аніж на тріумфатора. З Варшави, тепер уже близької, він повернув до Холма, і оселився у скромному маєтку в Седлиску на тій холмській землі, яка стільки разів підтримувала його в політичних справах, і в близькості чудотворного образу Матері Божої, покровительки його дому. (У 1738 році, 11 вересня, Холмщина вислала прохання до святого отця про коронацію чудотворного образу в Холмі. На чолі підписів стоять імена Вацлава Жевуського, його брата Северина Юзефа Жевуського та швагра Владислава Потоцького). 

Однак Вацлав не оминув нагороди, в якій попри ненависть король не наважився відмовити публічно. Примас Любеньський, відразу після смерті Яна Клеменса Браницького (у Білостоці), представив краківського воєводу до Великої коронної булави, про що 9 квітня 1773 року був виданий відповідний диплом. Краківське каштелянство не було, однак, прикріплене до Великої Булави, як це було прийнято зазвичай, а було передане Єжи Мнішеку, надвірному коронному маршалку. Можливо, король не міг удостоїти такої великої честі свого супротивника часів сейму 1767 року (адже мстивість Понятовського у справі капітули з краківським єпископом довела свою наполегливість), але, як я прочитав у листі Єжи Мнішека, сам старець, з його скромністю і прагненням віднайти спокій, посприяв такому розділенню посад. Нагородою, що більше відповідала його католицьким настоям, стало Папське Бреве, оригінал якого все ще зберігається в Підгірцях:

"Климент Папа XIV. Любий Сину, шляхетний Муже! Вітаємо тебе і даємо тобі наше Апостольське благословення. З листа велебного брата Юзефа, архиєпископа беритинського, нашого польського нунція, ми були поінформовані, що ти, дорогий Сину, шляхетний Муже, у добрім здравії повернутий на батьківщину звільнений на свободу. Та радість велика, яку принесла ця звістка, дорівнює тому великому жалю, з яким ми з попередником нашим, отцем Климентом ХІІІ, прагнули твого повернення. Дякуємо найдобрішому нашому Богові за те, що повернув тобі свободу, вітаємо тебе з цією ласкою і дуже втішаємося нею, бо сподіваємося, що Свята Церква матиме з неї користь. Твоя доброчесність і активність у цей час видаються необхідними для того, щоб на наступному сеймі не було зроблено жодних спроб напасти на святу віру, яку завжди любили і шанували твої пращури. Ми віримо, що ти докладеш старанних зусиль, щоб запобігти будь-якій шкоді церкві та вірі, що об'єднаєш зусилля з нашим польським нунцієм навколо святої віри, що своїм прикладом залучиш громадян твоєї батьківщини до її захисту. Будь певен, що немає більш гідного способу заслужити божу прихильність і милосердя, і цими заслугами ти примножиш нашу Апостольську ласку до такої міри, що все, що ми можемо зробити для тебе і Дому твого, ми з радістю зробимо. А нині, на знак нашої батьківської прихильності до тебе і до твого сина, що був тобі супутником і втіхою, за що його також благословляємо, зі скарбів Церкви шлемо подарунок і дозвіл, за яким у будь-який день і в будь-якому храмі, де будеш молитися, отримаєш всі ті індульгенції, які отримав би тут, у ватиканській церкві Десяти Апостолів. Надсилаємо Апостольське благословення тобі, твоєму синові та всім твоїм кровним родичам. Засвідчено у Римі, в храмі Святої Марії Великої, під перстнем рибалки. 6 березня 1773, Папства нашого року четвертого". 

Текст наведений за перекладом з латини із приватних нотатків воєводи. До нього додається список індульгенцій від церкви Святого Петра у Ватикані. Цей храм, як відомо, є другою католицькою святинею у світі після Латеранської базиліки, і в минулі часи він був призначений для Константинопольського Патріарха, коли він відвідував Рим.

Патріотичне серце Вацлава певно потішив лист маршалків Барської конфедерації із заслання до нього та його сина Северина. Ці лідери, поневіряючись у таборах, продовжували активну, але безрезультативну діяльність, як це часто буває з найблагороднішими пориваннями емігрантів. Про такі зусилля згадує лист краківського єпископа до Северина, старости долинського: "До нас постійно надходять кур'єри з-за кордону, від генералів з Мюнхену, а тепер з Аугсбургу, від Красінського і Паца, генеральних маршалків конфедерації, де вони перебувають на конгресі з послами англійським, французьким, шведським, данським та інших монархів, також від курфюрстів і князів імперії, щодо ухвали проти поділу Речі Посполитої, проти якого вищезгадані маршалки склали дуже гарний маніфест, і надіслали мені його в оригіналі з печатками Корони і Великого Князівства Литовського, ви певно вже маєте його копію, їх повно у Варшаві. Вкладаю також у конверт листа до пана маршалка Великого Князівства Литовського, який йому надіслав, засвідчивши свою єдність з паном краківським воєводою, гідним панотця, і з належною пошаною визнаючи себе щирим братом і покірним слугою, Каєтан, єпископ краківський. З Кракова, 6 травня 1773.

З листування видно, що краківський воєвода, отримавши Велику Булаву, яку ще Август ІІІ йому призначив, і функції якої йому доручив після конвокації Браницький, тепер у віці шістдесяти семи років, у стані втоми і немочі, дедалі більше доручав громадську діяльність своєму синові Северину. Його тривала відсутність, запровадження іноземного законодавства у відокремлених від Королівства провінціях, також погіршили стан його справ, не кажучи вже про розорення, якого зазнали його маєтки. Він вирішив 16 лютого скласти Велику Булаву, яку негайно посів Францішек Ксаверій Браницький гербу Корчак, а його син і товариш по полону Северин Жевуський отримав від батька дві хоругви: гусарську і панцерну. Не розлучила батька і сина в той час і вдячність громадян, зусиллями яких була відлита велика медаль із зображенням Вацлава з одного боку і написом: ''Venceslao Rzewuski, Palatino Cracoviae, Supremo Regni et RP Polonarum Duci ob fortia eius pro Republica gęsta, post quinquennem pro religione et Patria captivitatem Patriae civibusque reddito Viro septuagenario lumini Patriae, Religionis ac libertatis julero, amor populi a civibus nuncupato, forti, pio, sacrum. Anno D 1776''. На зворотному боці зображений Северин із написом: ''Severino Rzewuski Duci Exercitus Regni et Reipublicae Polonorum, post quinquennem pro Religione et libertate captivitaterri Patriae civibusque reddito Viro trigenario, jilio simili patri sacrum. AD 1776".

У Седлиську Вацлав був зайнятий переважно побожними справами, турботою про маєтки і благополуччя дітей. Северин не раз звертався за батьківською порадою щодо державних справ. Так у листі від 3 листопада 1774 року пише старий воєвода: "Раджу як батько уникати найменшої сутички з комісаріатом; є один вірш, який я раджу тобі запам'ятати на все життя: Quis, quid, ubi, quibus auxiliis, cur, quomodo, quando?* Бо знаєш, які часи і що се діє". 

["Підгорецька хроніка", пп. 58-59]

* Гекзаметр Цицерона з трактату "Rhetoricorum, seu De pronatione rhetorica", складений з риторичних запитань, що є формулою побудови орації. Навіть сьогодні застосовується як керівний принцип для написання статей у журналістиці.

1. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz"

2. Леон Жевуський, "Підгорецька хроніка"

3. Petr Nikitič Krečetnikov, "Radom i Bar 1767-1768: dziennik wojennych działań jenerał-majora Piotra Kreczetnikowa w Polsce w r. 1767 i 1768 korpusem dowodzącego i jego wojenno-polityczną korespondencyą z księciem Mikołajem Repninem" (1874)

4. Roman Kaleta, "Oświeceni i sentymentalni: studia nad literaturą i życiem w Polsce w okresie trzech rozbiorów" (1971)

5. Antoni Sozański, "Dyaryusz Sejmu extraordynaryjnego w Warszawie dnia 5 października 1767 roku złożonego i zaczętego" (1865)

6. Stanisław Lubomirski "Pod władzą księcia Repina: ułamki pamiętników i dzienników historycznych (1764-1768) opracował i wstępem poprzedził Jerzy Łojek" (1971) 

7. Julian Ursyn Niemcewicz, "Pamiętniki czasów moich: dzieło pośmiertne Juljana Ursyna Niemcewicza" (1868)

8. Kazimierz Rudnicki, "Biskup Kajetan Sołtyk" (1859)

9. Józef Andrzej Załuski, "Przypadki niektóre J. W. Jmci Jozefa Załuskiego, które mu się w niewoli moskiewskiej połszostoletniej trafiły r. 1767-1773 wierszem od niego podróżnym w Regnowie opisane" (1773)

10. Władysław Smoleński, "Przewrót umysłowy w Polsce wieku XVIII. Studya historyczne" (1891)

11. Krystyna Maksimowicz, "Jak więźniowie Nikołaja Repnina radzili sobie z cenzurą podczas pobytu w niewoli kałuskiej?" (2009)

12. Piotr Ugniewski, "Francuzi w Polsce w drugiej połowie XVIII wieku" (2011)

13. "Rozmowa Podoskiego prymasa z Przedwojewskim biskupem bolineńskim eks-kapucynem" (1769)

14. Henryk Rzewuski "Pamiętniki Bartłomieja Michałowskiego" Oddz. 1 t. 3 (1857) — фрагменти у перекладі

15. "Mémoires du roi Stanislas-Auguste Poniatowski" T1 (1914)

16. "Mémoires du roi Stanislas-Auguste Poniatowski" T2 (1924)

17. Walerian Kalinka "Ostatnie lata panowania Stanisława Augusta : dokumenta do historyi drugiego i trzeciego podziału" (1868)

18. Eustachy Antoni Iwanowski "Wspomnienia lat minionych" Т2 (1876)

19. Stanislaw Lubomirski "Diariusz Sejmu 1767-1768 Roku"