Іншу, теж дивну долю мені пощастило побачити мимохідь на тлі паризького великого світу. Це також було спогадом із ранньої молодості, з Києва. Тоді я давав уроки панні Аді Жевуській. Вона була дочкою генерала Адама ["Людомира"] Жевуського, що походив із бічної гілки Жевуських і був цілковито зрусифікований. Панна Ада, майбутня княгиня Адамова Любомирська, хотіла вивчати польську мову, і хтось із моїх родичів порадив їй для цього мене. Урок, зрештою, був приємний — читали "Пана Тадеуша". На уроках іноді був присутній молодший брат панни Ади, Александр Жевуський — високий, стрункий, дуже елегантний юнак із жіночними манерами і лагідними рухами типового мешканця Петербурга.

Родина Жевуських не належала до великого світу російської імперії, але була тією "на три чверті аристократією", манери якої найбільше нагадують те, що про аристократію писали Родзевичівна та Мнішехівна. Утім, Саша, як його називали, видався мені досить симпатичним юнаком; ходив у мундирі Червоного Хреста, тобто ховався від фронту під час великої війни, як більшість золотої молоді, і займався живописом. Невеличка виставка його портретів і карикатур, влаштована в Києві, виявила талант незначний, але надзвичайно елегантний, блискучий, з умінням подобатися. Його карикатури на княгиню Ізабелу Радзівілл, велику княгиню Марію Павлівну, на модну тоді в Києві княгиню Мюрат були настільки ж компліментарні, наскільки й дотепні, створені саме pour le grand monde — для великого світу. Тож їх розхоплювали, і Саша став невеликою київською знаменитістю. Можна сказати, що ми разом пережили Лютневу революцію. У найтяжчі її дні, серед червоного ентузіазму, який охопив Київ слідком за росією, я сидів на уроках у панни Ади, а Саша, повертаючись з міста, приносив усе нові й нові звістки про крах середовища, до якого належав і в якому прагнув піднестися. 

Потім я зустрівся з Жевуським уже в Парижі. Тепер він був відомим художником і декоратором, très en vogue. Його кольорові обкладинки друкував "L’Illustration", його декорації замовляло "Casino de Paris" та інші подібні театри. Важко собі уявити, чим був дім Жевуського в Парижі. Старі американки, молоді танцівники, музиканти, художники, великі дами — усе дуже модне, усе прекрасно вбране, і все в цілковитому безладі: постійні справи, дзвінки, замовлення, візити — а посеред цього хаосу знервований, примхливий, мов жінка, юнак, який не міг собі дати ради з тим виром, що сам його розбурхав, мов учень чарівника. Набув усієї паризької штучності, тієї facticité, так властивої людям із великого французького світу й модним митцям. Чутки про Жевуського ходили по всьому Парижу: якісь старі мільйонерки гинули від кохання до нього, якісь комедії і драми крутилися довкола його постаті. Але я чув і багато доброго — до нього зверталися по пораду чи підтримку в складних ситуаціях, і цей, на вигляд крихкий, тендітний хлопець їх давав, радив, допомагав...

Дивний шлях обрав цей чоловік, аби вийти зі світського хаосу, який справді міг приголомшити: він став бенедиктинцем у абатстві Солем і впродовж останніх років, пройшовши всі щаблі, був призначений перед самою війною абатом одного зі швейцарських монастирів. Уже як монаха я його не бачив, але люди, які з ним спілкувалися, розповідали мені, що він був веселим, спокійним ченцем і з гумором зносив як суворі правила бенедиктинців, так і ті відлуння великого світу, що потай його ще тривожили. Одна з американок, що по ньому сохли, прислала до Солема факіра, а той зачаровував доставлені у монастир овочі, запевняючи мільйонерку, що "брат Чеслав" (таке польське ім’я прийняв чернець), скуштувавши ці овочі, покине монастир і поспішить у її обійми. Досліди факіра не вдалися, і світський художник, здається, справді знайшов душевний спокій у монастирському усамітненні.

"Слід згадати ще один епізод цього [1919-1920] перебування [Антонія Марильського] у Парижі, оскільки він цікаве висвітлює духовний розвиток нашого героя. У Франції він зустрічав багатьох знайомих з минулих років: поляків, а також білих росіян. До них належала родина Жевуських. Нашого героя з нею поєднувало свояцтво через Козаковських і Ліпковських. Пан Леон Жевуський мешкав [у Парижі] на rue Chalgrain разом із чарівною дружиною Ніною, тещею та донькою Ядвігою. Марильський бував у них на обідах майже щодня. Він навіть турбувався, що з огляду на обмежені фінансові можливості не може віддячити їм за їхню гостинність. Там він познайомився з кузеном [племінником] пана Леона — Александром (Сашею) Жевуським, що походив зі зросійщиної гілки родини. Молодий чоловік саме стояв на порозі короткочасної, але блискучої кар’єри популярного портретиста світських дам з найвищих кіл Парижа. Його стилізовані зображення красивих, коротко підстрижених "по-хлопчачому" жінок тієї епохи — Місі Серт, Доллі Радзивілл, пані Вандербільт, Кори Каетані, князівен Ніни та Руссі Мдівані та багатьох інших — прикрашали ілюстровані сторінки розкішних журналів на чолі зі славнозвісною "Femina". 

Саша Жевуський отримав замовлення на ілюстрації до збірки польських легенд, які на хвилі зацікавлення відродженою країною мали вийти друком в одному з найбільших видавничих домів. Він звернувся до Марильського, щоб той, маючи знання з історії та польської літератури, слугував йому експертом. Навіть попросив, щоб той певний час у нього гостював. У домі Саші Антоній познайомився з єдиною жінкою, яку той маляр найпрекрасніших жінок справді кохав. Це була стара нянька, привезена ще з росії. Жевуський називав її Madame Baba.

Він був людиною дуже доброю й делікатною. Під впливом трагічних воєнних переживань він перейшов з православ’я на католицизм, але згодом став радше релігійно байдужим. Марильський, як ми пам’ятаємо, також тоді тримався осторонь інституційної Церкви, а досвід дивакуватого петроградського "фаланстеру" ще більше поглиблював його релігійну драму. Тим часом щодо друга, адже з Жевуським його вже тоді поєднала глибока й сердечна дружба на все життя, він виступив у ролі апостола. "У цей час Марильський переживав важку духовну кризу, — пише Александр Жевуський у спогадах. — Однак він віднайшов спокій, повернувшись до релігії свого дитинства й молодості, але ця віра, хоч і доволі глибока, була похмурою. Що ж до мене, я вже був далекий від релігійних пошуків минулих років, і, певно, лише в глибині душі чаїлися спогади про те, що колись сталося: трагічні переживання у Києві та осяяння у Трапезунді. Антоній намагався мене навернути. Одного разу, розлючений його наполяганнями, я сказав: "Якщо Христос справді існує, як ти в це віриш, нехай він мені це покаже!"" Ці слова проливають нове світло на справжнє навернення Антонія Марильського, яке мало настати лише через три роки. Воно було б не стільки поверненням до віри, скільки її дозріванням. 

Історію Саші Жевуського треба доповнити подальшими подіями. Через кілька років він приїхав слідом за Марильським до Польщі. У Бидгощі, до речі, мешкав його батько генерал Адам Жевуський. Завдяки Антонію Саша познайомився й заприятелював з Юзефом Чапським. А той уже у Франції, коли художник переживав гостру кризу після смерті улюбленої няньки, привів його до Жака і Раїсси Марітенів, яких знав… також через Марильського. Під їхнім впливом Жевуський вступив до домініканської семінарії Сен-Максимен. Аж до своєї смерті у вісімдесятих роках він залишався отцем Чеславом — бо таке прийняв чернече ім’я — видатною постаттю Ордену Проповідників. Він був, між іншим, директором Альбертинуму у Фрибурзі, магістром новіціяту в Тулузі, спеціальним посланцем Апостольської Столиці до Південної Америки, а також аудитором ІІ Ватиканського собору. Він зберіг, як уже було сказано, глибоку дружбу з Антонієм Марильським, а особливі зв’язки єднали його з усією Справою Лясок [релігійний навчальний заклад для сліпих дітей у селі Ляскі, співзасновником і адміністратором якого був Марильський]. Тоді, на зламі 1919 і 1920 років, Жевуський був іще художником пригладжених портретів, якого високо цінували видавці та елегантна публіка, але зневажали амбітні митці". 

Йому тридцять один рік, він неодружений. Він носить монокль на лівому оці, і жодна нитка не підтримує цей коштовний скляний кружечок: якщо той упаде й розіб’ється, він одразу дістає з кішені інший і ставить перед оком. Граф Жевуський ніколи не впускає свій монокль, коли зустрічає вродливу жінку. Він вважає, що шлюб — чудова інституція, але залишає її іншим. Його польський камердинер пришиває ґудзики на його сорочках і прасує штани та комірці. Жодна спадкоємиця не здатна його спокусити. Він категоричний у цьому. Граф Жевуський — поліглот. Він говорить польською, французькою, російською, англійською, а також німецькою й арабською. Неможливо правильно вимовити його прізвище, якщо ви не застуджені: єдине, що спроможні вимовити англомовні, — щось на кшталт "Jeewouski". Його портрети приносять йому більше грошей, ніж будь-якому іншому живому митцю. Його щоденні справи — це перейти від однієї вродливої жінки до іншої. [...] 

Сьогодні граф Жевуський сам собі пан; він може малювати жінку відповідно до власної фантазії. Він намалював найвідоміших красунь європейської аристократії. Сьогодні, навіть якщо йому трапиться наразитися на гнів своїх прихильниць у Європі, він твердо має намір вирушити до Америки, щоб перевірити, чи жінки там такі ж красиві, як стверджують їхні співвітчизники. Обираючи таку складну техніку, як техніка сухої голки, Жевуський іде слідами славетних попередників: жодна інша техніка насправді не вимагає більшої вправності й майстерності, жодна інша також не передає так добре риси моделі. Рисунок наносять на мідну пластину, яку вкривають чернилом і гравірують олівцем із твердим вістрям, подібним до голки. Це мистецтво нагадує чорну магію, і кожен художник, який до нього вдається, випрацьовує власний метод. Чорнило треба наливати дуже повільно, і ніколи не можна бути певним результату, поки не завершиш операцію. Неможливо надрукувати більше ніж двадцять відбитків з однієї й тієї ж мідної пластини — саме це й пояснює таку високу ціну робіт, виконаних сухою голкою [Анонімна стаття Ельзи Максвелл у "Syracuse Herald" 6.02.1925, цитується за 3]. 

Миколай [тут: Ніколас] Ржевуський: людина на чолі російського добровольчого флоту.

Цікава історія морської організації першорядного значення для володінь царя — як російський уряд контролює еміграцію до Америки. Для "The Times-Democrat".

Ті, хто знайомий зі становищем у російській імперії, знають, що розпочався рух за реорганізацію її військово-морського та торговельного флоту. Скориставшись досвідом війни з Японією, російська імперія обрала керівниками своїх урядових відомств тих, хто з усіх людей у державі найкраще підготовлений для керівництва такими великими підприємствами.

Російський Добровольчий флот — єдина пароплавна компанія, що належить уряду й управляється ним. Понад тридцять років тому група заможних громадян Москви створила комітет для збирання коштів, на які можна було б придбати флот кораблів, придатних для використання як допоміжні крейсери й транспорти під час російсько-турецької війни та як торговельні судна в мирний час. Цесаревич, згодом імператор Александр III, підтримував це підприємство в усіх частинах держави, завдяки чому внески виявилися достатньо великими для придбання чотирьох суден. Однак війна незабаром закінчилася, і після того, як судна були використані для повернення військ додому, почалася підготовка до відкриття лінії на Далекий Схід. У 1878 році "Нижній Новгород" вирушив у свій перший рейс з Одеси до Владивостока. Згодом було придбано шість нових суден. Лінію передали під керівництво морського міністра й надали їй субсидію для перевезення пошти.

У 1890-1900 роках лінія переживала надзвичайно сприятливий період процвітання. Двічі на місяць корабель вирушав з Одеси до Владивостока, Порт-Артура й Дальнього, перевозячи пасажирів на Схід і каторжників на острів Сахалін, а повертаючись із вантажами чаю з Ханькоу, перцю й копри із Сінгапуру та Коломбо і рису з Рангуна.

З настанням нового століття та завершенням будівництва Транссибірської залізниці умови різко змінилися. Пасажири й відправники вантажів відмовилися від пароплавів на користь залізниць, а уряд почав використовувати швидший шлях для відправлення пошти й каторжників на Схід.

Добровольчий флот опинився в критичному становищі. Його чудово обладнані кораблі стояли без діла в Севастополі, очікуючи кращих часів. Тоді адміністрація задумала проєкт створення лінії між Одесою та Нью-Йорком із заходом до Неаполя, щоб узяти участь у перевезенні італійських емігрантів. Хоча закони Росії забороняли це, російські піддані постійно таємно емігрували до Сполучених Штатів; але як організація, що перебувала на службі уряду, Добровольчий флот, звичайно, не міг брати участі в їхньому перевезенні. Кораблі були підготовлені до першого рейсу з Неаполя, коли війна з Японією перервала подальші приготування. Увесь флот був переданий у розпорядження уряду — частина як допоміжні крейсери, інші як транспортні та госпітальні судна. Під час війни "Орел" був захоплений японцями, хоча й ніс прапор Червоного Хреста. "Казань", затоплена в Порт-Артурі, та "Катеринослав", який японці захопили поблизу Фузана наприкінці воєнних дій, також належали до Добровольчого флоту.

Після підписання Портсмутського мирного договору лінію Одеса — Владивосток було відновлено для перевезення вантажів. Уряд нарешті офіційно визнав еміграцію росіян до іноземних країн. Це відкрило нове поле діяльності для Добровольчого флоту. Від італійського проєкту відмовилися й запровадили рейси двічі на місяць між російським портом Лібава на Балтійському морі та Нью-Йорком із заходом до Роттердама. Від часу відкриття цієї лінії в червні 1906 року попит на місця для пасажирів третього класу перевищував наявну кількість місць.

"Херсон", "Саратов", "Смоленськ", "Петербург" і "Москва", останній із яких був придбаний у Гамбурзько-Американської лінії під назвою "Перший Бісмарк", перевозять пасажирів як каютного, так і третього класу. Ними командують офіцери імператорського флоту — освічені, досвідчені мандрівники шляхетного походження, які розмовляють пів дюжиною мов, зокрема англійською. Майже всі вони служили на загадковому Сході, перебуваючи на дійсній та державній службі.

Усе це стосується Ніколаса Ржевуського, і навіть більше. Він обіймав високі військово-морські й комерційні посади в російському уряді. Його делегували на важливі міжнародні конференції, і він був нагороджений Францією, Грецією, Туреччиною та Болгарією. Його власна країна вшанувала його, нагородивши, серед інших, орденами Святої Анни та Святого Володимира, які надавалися за виняткову службу.

Нині капітан військово-морського флоту у відставці, він завдяки своїй діловій проникливості й мудрому керівництву значною мірою відповідальний за безсумнівний успіх Добровольчого флоту, керівним директором якого він є, маючи контору в Санкт-Петербурзі. Закінчивши морську освіту в торпедній академії в Кронштадті, він був призначений графом Вітте в 1889 році помічником начальника, а згодом підвищений до начальника пароплавного відділу Китайсько-Східної залізничної компанії. У 1903 році його призначили камергером царя й відправили до Парижа як члена міжнародної санітарної конференції, де він отримав нагороду Почесного легіону.

Окрім активної військово-морської служби під час останньої війни, його призначили командиром імператорської флотилії електричних автомобілів.

Коли в 1905 році його призначили генеральним директором Російського товариства пароплавства і торгівлі, яке експлуатувало вісімдесят два судна й мало капітал у 15 000 000 доларів, він став на чолі найважливішої пароплавної компанії Росії. Майже два роки пан Ржевуський мав свою штаб-квартиру в Одесі, переживши руйнівну пожежу навесні 1905 року, криваве повстання наступної осені та бурхливі страйки телеграфних, залізничних і пароплавних службовців. Оскільки Російське пароплавне товариство перебувало у стані війни зі своїми робітниками через вимоги підвищення заробітної плати, життю пана Ржевуського неодноразово погрожували. Щоб перехитрити тих, хто хотів його вбити, він часто змінював місце ночівлі: іноді проводив ніч у своєму клубі, іноді в конторі, а іноді в якомусь маловідомому готелі. Його дружину й дітей раніше відправили до Санкт-Петербурга через небезпеки неспокійної Одеси. Зрештою його виснажені нерви не витримали, і він подав у відставку, щоб звільнитися від необхідності постійно захищати своє життя від зброї робітників-убивць. Той елемент, який становить ремісничий клас Одеси — центру соціалістичних повстань, — спрямовує свої вбивчі напади проти всіх керівників протилежних організацій, тож ті, хто пов'язаний із цивільною промисловістю, мають боятися не менше, ніж ті, хто працює лише в державних установах.

Після повернення до Санкт-Петербурга пан Ржевуський майже відразу отримав призначення від уряду, який зробив його керівним директором Російського Добровольчого флоту. Протягом літа 1907 року він приїхав до Сполучених Штатів, щоб особисто перевірити роботу лінії та ознайомитися з питаннями російської, австрійської, угорської та богемської імміграції.

Двадцять відсотків усіх емігрантів до Америки становлять росіяни, майже 225 000 з яких прибули до наших портів минулого року. Більшість із них перетнули кордон із Німеччиною, купуючи фальшиві паспорти німецьких або російських солдатів чи євреїв, які регулярно торгували цими товарами. З урахуванням додаткових чайових і зборів середньому російському емігрантові доводилося платити близько 18 доларів за паспорт, який, придбаний законним шляхом, коштував би вдвічі менше. Дії російського уряду щодо легалізації еміграції, звичайно, завдали значної шкоди цій систематизованій торгівлі незаконними паспортами.

Труднощі, які створювалися на шляху емігрантів, що мали квитки до Америки на пароплавних лініях, відмінних від німецьких, спонукали Росію ухвалити закон, який зобов'язував усіх її емігрантів бронювати проїзд на російських кораблях, уникаючи таким чином імовірності бути затриманими й зрештою повернутими назад німецькими солдатами на німецькому кордоні. Рекомендується посадка на кораблі в Лібаві, але якщо емігранти справді віддають цьому перевагу, їм продають квитки на залізничний проїзд до Роттердама через Австрію, Швейцарію, Люксембург, Францію та Голландію.

Російський Добровольчий флот, якому колись судилося підвищувати престиж російської імперії виключно на Сході, тепер є найсильнішим впливовим чинником і конкурентом пароплавного тресту в трансатлантичній торгівлі. Заслуга в його надзвичайному успіху належить Ніколасу Ржевуському, людині біля керма.

Вільям Томпсон.

Рівне, місце дитинства моєї Мами, трагічно перерваного вторгненням радянських військ до Польщі 17 вересня 1939 року. Мамі, маленькій Аді, 13 вересня виповнилося 11 років. Це був її останній день народження в рідному домі, з батьками: татом Адамом і мамою, також Адою. Червона армія входить до Рівного. Маленька Ада чує крики, що долинають з боку вулиці 3 Травня, гуркіт автомобілів. Біжить на край парку, щоб побачити, що відбувається. Вона не дуже розуміє, що все це означає. Бачить… "Якесь дивне військо. Дивно виглядали, мали різні мундири й ішли, ніби якісь дуже втомлені піхотинці. Я була здивована і налякана та побігла додому…" [...]

Після арешту батька їх вигнали з дому. Тоді вони оселилися, її мама, маленька Ада та вже доросла старша сестра Юля, в будинку дружнього родині адвоката пана Анелевича. Цей будинок межував із парком, який разом із садибою був переданий офіцерам НКВС, розквартированим тут разом із родинами. "Бувало, що діти тих радянських офіцерів, більшовицькі діти, підходили до паркану й начебто хотіли зі мною гратися, бо ж це були малі діти. Саме звідси походить та історія, яку твій Папа тобі розповідає, що я качалася в кропиві, щоб показати, що польські діти такі відважні й не бояться кропиви", — розповідала Бабуня Ада у 2005 році своєму дванадцятирічному онукові Мареку, який брав у неї інтерв’ю для шкільної роботи з історії. [...]

Батька Мами заарештували за статтею "князь і крупний поміщик". Йому було 66 років. У в’язниці його здоров’я погіршилося — туберкульоз. Мати маленької Ади в листі від 26 листопада 1939 року пише своєму братові Саші, Александру Жевуському (1893–1983), домініканцю, який перебував у Швейцарії, у Фрібурзі: "Розмовляти з цими звірами немає сенсу. Як завжди, мені скажуть: ми нічого не маємо проти нього, але чому він князь, нехай сидить у в’язниці. Час від часу мені кажуть, що заберуть малу і відправлять до росії, щоб зробити з неї добру більшовичку. Останнім часом починають говорити, що в грудні відправлять поляків до Сибіру, але оскільки Адам у в’язниці, то нас відправлять одного в один бік, а другого в другий. (...) Якби тут не було малої, я давно б збожеволіла. На щастя, костели не закриті, і я хожу до Причастя так часто, як можу. Цілую. Молися за нас. Ада". 

Грудень 1939 року. Останній лист вона пише спокійно, з глибокою рішучістю щодо своєї долі, до сестри свого чоловіка Марії Замойської з Любомирських, яка тоді вже перебувала у Варшаві: "Якщо Адама вивезуть до росії, я цілком вирішила поїхати за ним, куди б його не відправили; у такому разі прошу тебе якомога швидше вислати малу до Швейцарії. Я хочу, щоб її там виховали і щоб мій брат нею опікувався". Ці листи, таємно вивезені з Рівного у 1939 році, їхня донька Ада вперше прочитала лише у 2008 році, у віці 80 років. Ада Любомирська з Жевуських померла в Рівному від запалення легенів 28 грудня 1939 року. Вона захворіла через очікування дозволу на побачення з чоловіком біля в’язниці в морозні зимові дні. Її чоловік, Адам Любомирський, помер 17 січня 1940 року від туберкульозу у тюремному шпиталі в Рівному. Requiescant in Pace.

Упродовж трьох місяців маленька Ада втратила весь свій дитячий світ: рідний дім, матір і батька, а ніби цього було замало — ще й дядька Губерта, убитого більшовиками 21 вересня 1939 року в сусідній Олександрії. Дядькові Губертові пощастило менше, ніж Радзивіллам з Олики. Його вбили, незважаючи на те, що місцеве населення його маєтку за нього заступалося. "В Олександрії жив також князь Любомирський. Це була людина ліберальних поглядів, прихильна до євреїв і українців, яка не вірила, що з ним може статися щось погане. (...) Наступного дня комісар, який так заспокоював населення, вирушив разом із червоними міліціонерами до князівського палацу і дорогою забирав зустрічних українців та євреїв. У палаці він запитав присутніх, чи мають вони щось проти князя. Усі, навіть червоні міліціонери, відповіли, що ні. Комісар запитував, чи князь когось скривдив. Присутні просили не чинити князеві шкоди. Коли він звернувся до одного українського хлопця і запитав: "Чи винен тобі князь щось?" — хлопець відповів, що князь заборгував йому 100 злотих за коня. Князь підійшов до каси, щоб віддати гроші хлопцеві, хоча цього боргу не пам’ятав. Тоді комісар дав хлопцеві револьвер і вигукнув: "Стріляй у нього". А коли хлопець не хотів виконати наказ, сам вистрілив у князя. Князь упав поранений, але сам підвівся і пішов до ліжка. Княгиня хотіла врятувати чоловіка, але комісар не дозволив цього. Наступного дня в місті говорили, що князь одужує. Допомогу йому надав доктор Дзевульський, офіцер польської армії, якого згодом заарештували. Через кілька днів той самий комісар знову з’явився в палаці і власноруч убив князя на місці" (протокол № 239. Свідчення доктора Яна Бадера, 42 роки, з Кракова. До Палестини він прибув через Росію та Тегеран разом із дружиною в жовтні 1941 року; за: "Widzialem Anioła Śmierci. Losy deportowanych Żydów polskich w ZSRR w latach II wojny światowej, Rosner & Wspólnicy", с. 468). Символічну могилу Губерта Любомирського встановила на цвинтарі у Вілянові його дружина Тереза з Радзивіллів. Requiescat in Pace.

Боже Провидіння пильнувало "малу". Дядько Саша розпочав акцію, метою якої було визволення близьких із радянських рук. Завдяки родинним і міжнародним зв’язкам маленька Ада разом із сестрою Юлею залишили радянську окупаційну зону. Серед документів, що зберігаються в Архіві домініканців у Тулузі та стосуються справи їхнього визволення, подаю переклад фрагмента листа, надісланого кардиналом Луїджі Мальйоне, державним секретарем Його Святості Пія XII, до княгині Бішети Марії Радзивіллової з Браницьких (1863–1941), яка перебувала тоді в Римі і була однією з останніх великих дам минулого світу. Саме втручанню тітки Бішети маленька Ада завдячувала своєю свободою, а можливо, і життям. Наведений нижче лист кардинала Мальйоне є відповіддю на її власноручний лист, що зберігається в Archivio Segreto Vaticano під сигнатурою 665, протокол № 7471. 

6 липня 1940 року обидві сестри під опікою тітки Терези Любомирської, доньки княгині Бішети і вдови по вбитому дядькові Губертові, а також її дітей Анни, Ванди та Геракліуша перейшли міст через Буг у Бресті на територію Генеральної Губернії. Вони перетнули кордон на підставі документа, виданого в Москві 20 червня. Офіційно окупаційний кордон вони перейшли як "колишні громадяни Польщі, вислані з Радянського Союзу". Мама дитячими очима запам’ятала цей момент як обмін людей на... козу. У той момент, коли вони переходили міст, на радянський бік перейшла коза. Після переходу через міст вони опинилися в німецькій окупаційній зоні. Тут контроль над ними перебрав німецький офіцер. Через 70 років (24 лютого 2012 року) моя Мама так згадувала ті перші хвилини під німецькою окупацією в Тересполі: "Поселили нас у такій віллі, оточеній високим парканом... там було багато німців. У якийсь момент моя кузина Андзя і я вирішили піти до сповіді. Тоді я, щоб не забути, записала всі свої "страшні" гріхи на клаптику паперу. Тим часом німці сказали, що перед виходом повинні провести у нас обшук.

Перелякана, що знайдуть цей список моїх гріхів, я швидко побігла до вбиральні, а це була така дерев’яна вбиральня надворі. Там я позбулася того папірця з гріхами і повернулася до будинку... Якийсь німець, мабуть, пішов за мною, хоча я цього не бачила, але потім здогадалася, і він витягнув ті мої гріхи. Через хвилину мене викликав на допит німецький полковник. Я була перелякана, запитувала себе, чому саме я, адже тут є дорослі, але вибору не мала і пішла до нього. На столі перед ним лежав той мій нещасний папірець, увесь зім’ятий... Через хвилину полковник запитав мене по-польськи: "Що це таке?" Я не дуже хотіла йому відповідати та пояснювати, що це мої гріхи. Коли я вагалася, він наполіг: "Якщо питаю — мусиш відповісти". Тоді я зізналася, що це мої гріхи. У відповідь почула: "У нас у Німеччині не грішать, ми живемо так, як належить", а через хвилину додав, що можу йти. Перед виходом я попросила повернути мені той папірець із гріхами. Він відмовив: "Ні, це піде до документів, у справу"".

З Тересполя всі щасливо дісталися до Варшави. Моя маленька Мама оселилася у сестри свого батька, тітки Анни Радзивіллової, у палаці на вулиці Белянській. За часів ПНР там містився Музей Леніна, а нині Музей Незалежності. Згодом, очікуючи на виїзд до Швейцарії, вона перебувала у Любомирських у Розвадові (нині передмістя Стальової Волі) разом зі своєю кузиною Йотою. Дядька Єжи Любомирського, останнього власника Розвадова, було вбито органами УБ у 1945 році. Маленькою Адою, згідно з волею її матері Ади Любомирської, опікувався дядько Саша. Решту війни вона провела у Швейцарії, де жила до 1949 року. 

1. Alex Czeslaw Rzewuski "À travers l'invisible cristal: confessions d'un dominicain" (1976)

2. Alex Czeslaw Rzewuski "L'instant : testament d'un dominicain" (1980)

3. David Gaillardon "La Beauté et la Grâce. Itinéraire d’un aristocrate européen, Alex Rzewuski" (2019)

4. Brosio Valentino "Tre ritratti segreti : Annie Vivanti, Filippo de Pisis, Alex Ceslas Rzewuski OP" (1983)

5. Liane de Pougy "Mes cahiers bleus" (1977)

6. Jarosław Iwaszkiewicz "Książka moich wspomnien" (2023)

7. Stefan Kleczkowski "Dzieła malarskie A. Rzewuskiego", "Świat" nr 44 (1924) 

8. Jacek Moskwa "Antoni Marylski i Laski" (1987)

9. Julien Green "Journal intégral" T1 1919-1940 (2019)

10. Jan Spytek Tarnowski "Przez bezkresy historii" (2015)

11. Edward Woroniecki "Przerwana kariera", "Tęcza" №8 (1935)

12. William Thompson "Nicolas Rzewuski: Man At Head Of The Russian Volunteer Fleet", "The Times Democrat" 08.03.1908

13. "Will Germany, Russia and Japan Unite in New Alliance?", "The Sunday Oregonian" 04.05.1919