Певна жінка Марія Тереза Догрумова повідомила князю Адаму Казимиру Чорторийському про змову проти нього. За її свідченням, король Станіслав Понятовський доручив своєму камердинеру Францішеку Риксу та генералу Яну Баптисту Комаревському влаштувати отруєння князя, а вони намагалися залучити її до цієї справи. Сестра Чорторийського княгиня Ізабела Любомирська виявила найбільше занепокоєння та активність, спонукаючи брата та свого зятя Станіслава Костку Потоцького викрити змову. З цією метою 16 січня 1785 року вони влаштували очну ставку — нібито конфеденційну зустріч Догрумової з Риксом, за якою таємно спостерігали, ховаючись за завісою, Потоцкий і англійський торговець Вільям Тейлор, приятель Догрумової. Почуте у розмові переконало свідків у змові з метою замаху, вони затримали Рикса і силоміць провели його до княгині Любомирської, яка висунула вимогу заарештувати його і узяла Догрумову під свій захист.  

У польських істориків можна зустріти думку про те, нібито опозиція сама не вірила у замах, але скористалася скандалом, щоб нашкодити репутації короля: "[Адам Казимир Чорторийський], добре знаючи свого королівського кузена, напевно, з самого початку зрозумів фіктивний характер одкровень Догрумової. Тим не менше, він вирішив їм повірити, вбачаючи в них можливість серйозно зашкодити репутації Станіслава Августа" [1]. "Княгиня [Ізабела Любомирська] була готова повірити навіть у найбезглуздіші наклепи на короля та його оточення" [2]. Проте приватна кореспонденція магнатів, зокрема Северина Жевуського, свідчить про їхнє цілком щире занепокоєння щодо політичних репресій — особливо з огляду на те, як чинилося "правосуддя", де були відсторонені та дискредитовані усі незручні для короля свідки. 

Міхал Дзєжановський вбачав у замаху продовження інтриг примаса Міхала Єжи Понятовського, якого перед тим звинувачували щодо "Справи Солтика", і застерігав Северина Жевуського щодо можливого замаху і на його життя, від 20 січня: "Я хотів Добродію ту новину про князя генерала [Чорторийського] донести, але випереджений Добродієм, від себе лише додам засторогу, що якщо то був проєкт князя примаса [Міхала Понятовського], як мені видається, аби самому єдному королем і рештою нещасної країни керувати, то в його планах позбутися не лише князя генерала, а й пана Добродія, а може і багатьох інших". 

Спостерігаючи за тим, як відбувається слідство, Северин, у свою чергу, звертав увагу на вразливість свідків, зокрема застерігаючи від дуелі між Комаревським та Станіславом Косткою Понятовським, від 11 березня: "Поки генерал Комаревський не виправдає себе в суді, ніхто не має сходитися з ним на дуелі. Інакше або ніхто свідком бути не захоче, або, якщо виступить, протилежна сторона буде з ним битися, поки не позбудеться свого свідка разом з його життям, і справа в будь-якому разі буде провалена, а від цієї справи залежить безпека всіх нас, а сама справа — від свідків. Бо врешті-решт на свідках тримається честь князя генерала в цій справі".

Вирок суду в очах опозиції лише справдив їхні найгірші очікування. "Ця жінка Догрумова, йдучи до рук ката, сповідувалася капуцинові та зізналася не тільки перед екзекуцією, але й після таврування, що пан Комаревський дав їй отруту і намовив її з паном Риксом отруїти або вбити князя. Вона просила цього капуцина, звільнивши його від таємниці сповіді, розповісти про це всьому світові". Так сповідник і зробив. Коли ж новина облетіла всю столицю, то "капуцин разом із жінкою з Варшави зникли. Кажуть, що їх перевезли кудись за Віслу. Такою є свобода в нашій країні сьогодні" — писав Дзєжановський до Жевуського. 

Попри те, що деякі члени опозиції, зокрема гетьман Браницький, намагалися скористатися резонансом, який викликала справа, сам Адам Казимир Чорторийський після вироку суду намагався її зам'яти та зняти усі підозри, які б спонукали до продовження її широкого обговорення. Високо оцінюючи підтримку Жевуського, він писав йому: "З усім смиренням найніжнішої вдячності маю честь подякувати Пану за таку зворушливу участь. Бог скерував речі поза мірами моїх заслуг, але я переконаний, що ніхто не винен, окрім обвинувачених, чиї кроки глупота і злість скерували" [2].

Формулювання цього звіту, на мою думку, вказують на його походження з оточення королівського Кабінету. Протягом багатьох років Кабінет надихав "Лейденську газету", явно прихильну до польського короля. Як можна припустити, тут використовувалася логістика через Гданськ. Розповсюдженням статей інтенсивно займався спочатку королівський комісар Олексій Гусаревський, а потім його наступник Ян Ернест Хенніг. Однак у листуванні Хенніга з Кабінетом ми не маємо жодних згадок стосовно справи Догрумової.

У цьому ж номері, але під пізнішою датою, ми знаходимо інформацію про початок публічних і слідчих засідань Маршалківського суду 24 січня. Стаття містить список суддів, але без жодних персональних згадок щодо зв'язків деяких з них з королем.

З іншого боку справу всивітлює стаття з Франкфурту, написана явно з іноземної перспективи. Всупереч датуванням, тут йдеться про очікування прибуття Чорторийського до Відня, який представлений як підданий імператора. Останній мав дозволити йому, як командувачу галицької гвардії, вирушити до Варшави. Тут йдеться про те, що Чорторийський надіслав детальний звіт про цю справу віденському та петербурзькому дворам.

На початку лютого лейденська редакція повідомляла з Гданська про енергійну роботу суду, яка мала передвіщати швидкий вирок, а у випуску з Відня вмістила вичерпний звіт австрійського депутата у Варшаві. Бенедикт де Каше виявив великий інтерес до справи, в якій нібито був замішаний підданий імператора Йосифа ІІ Адам Казимир Чорторийський. Цей інтерес, однак, не вплинув на упередженість звіту, який загалом збігався з попереднім станом знань про цю справу. Австрійський дипломат не упереджував провини Рикса і Комаржевського, а також Догрумової. Ім'я останньої, до того ж, не згадується. Так само не ідентифіковано її близького англійського друга. Однак тут ми вперше читаємо про суму, яку Догрумова заплатила за вбивство генерала земель подільських, а також про її німецьке походження та російського чоловіка-офіцера. Ставку у квартирі донощиці було лише окреслено. Ми дізнаємося, що замість Чорторийського в ній брав участь граф Потоцький. Бенедикт де Каше не вважав за потрібне вказувати його ім'я, хоча це не було само собою зрозумілим.

Єдине викривлення перебігу подій стосується обставин затримання Рикса Станіславом Косткою Потоцьким. Австрієць стверджує, що останній, переконавшись у правдивості звинувачення, вжив правильних заходів, аби не дати п'ясецькому старості втекти. Нібито не маючи змоги застосувати насильство до шляхтича, він повідомив про інцидент короля, і той вислав варту для арешту порушника. Тим часом, наскільки нам відомо, Рикса під руки привели Потоцький і Тейлор до княгині маршалки. Таке викривлення було на користь Потоцькому, який діяв від імені Чорторийських, оскільки знімало звинувачення у насильстві над шляхтичем, висунуте Риксом проти останнього.

Ім'я Догрумової вперше згадується в газетному повідомленні з Польщі від 5 лютого. Вона пов'язує "донощицю" з досі невстановленим іноземцем, який вже сидів у в'язниці за інші види шахрайства і наклепу.

Тижнем пізніше "Лейденська газета" зробила загальну згадку про перебіг судового процесу, представивши справу як хибну тривогу, підняту порушником спокою, який очікує наживи. Якщо це підтвердиться, проголошував автор репортажу, то ніяке покарання не буде для неї достатньо суворим і показовим. З різкого тону його обурення можна зробити висновок, що симпатії автора цієї статті були на боці людей короля.

Немає жодних сумнівів щодо такожо ж ставлення з боку автора наступної статті з Варшави, коли ми читаємо про Станіслава Августа з більш усміхненим і задоволеним обличчям, оскільки судовий розгляд не підтвердив правдивості звинувачень проти його людей, Рикса і Комаревського, які до цього моменту сильно впливали на нього. У суддів повинно було залишатися все менше сумнівів щодо чесності п'ясецького старости. Натомість посилили охорону в'язниці Догрумової, побоюючись її втечі від правосуддя. Цю останню згадку можна прочитати як попередження керівникам авантюристки, вже вдруге сформульоване на сторінках "Лейденської газети" і повторене незабаром після цього. Тут також повідомляється, що для дослідження отрути, якою мали посипати шоколад князя Адама Казимира, було призначено трьох лікарів і аптекаря.

Такі активні дії маршалківського суду дали підстави автору розповіді припустити, що вирок буде винесено упродовж тижня, чого, як відомо, не сталося. Через тиждень, ймовірно, той же автор передбачив, що момент винесення остаточного вироку у цій складній справі буде відкладено. З цього приводу він сформулював похвалу скрупульозності маршала Мнішеха. Підкреслити верховенство права в суді було, безсумнівно, в інтересах королівського Кабінету. 

У середині березня голландський журнал повідомив про ноту де Каше від 19 лютого до Постійної ради з вимогою до Департаменту закордонних справ зайнятися питанням, що стосується підданого його суверена, тобто князя Чорторийського. Автор доповіді справедливо передбачав, що австрійська вимога наштовхнеться на великі труднощі, хоча вона і була винесена на обговорення Постійної ради 22 і 23 лютого. У наступному номері читач вже знайомиться з відмовою виконати її, зробленою 25 лютого. Тут ми також дізнаємося про нібито численні спроби втечі Догрумової, про які історіографія раніше не знала і які потребують підтвердження в інших джерелах. Ця згадка, незалежно від її правдивості, свідчить про непряме зізнання Догрумової ще до винесення вироку.  

На початку квітня "Лейденська газета" оголосила, всупереч своїм попереднім прогнозам, що вирок буде винесено протягом трьох тижнів. Затримку пояснили суворим дотриманням судом закону і призупиненням процедур на період Великодня. Водночас він підкреслив, що вже звільнив і Комаржевського, і Рикса від будь-якої відповідальності. Вся відповідальність, таким чином, лягала на непристойну і жадібну жінку, яка, з цієї точки зору, завдала шкоди обом сторонам, тобто королю і його довіреним особам та Чорторийським, за що, безсумнівно, повинна була понести покарання. Зрівняння обох сторін як жертв донощиці, ймовірно, відповідало примирливій королівській пропаганді.

У варшавському випуску 21 березня "Лейденська газета" опублікувала найобширніший відомий звіт про цю справу, сформульований у дусі придворної пропаганди. Тут вперше читачі газети познайомилися з ім'ям Тейлора, англійського торговця, збанкрутілого в Лондоні, який знайшов притулок у Варшаві і вступив в інтимні стосунки з Догрумовою. Саме з ним, цілком ймовірно, донощиця мала плести свою інтригу. 

Важливою фігурою в цій розповіді був граф Потоцький, цього разу названий на ім'я. Тут ми дізнаємося, що суд не прийняв свідчення Станіслава Костки Потоцького як близького родича Чорторийського і як учасника процесу. Це було пов'язано з тим, що Потоцький нібито затримав Рикса до того, як звернувся до суду. З цієї ж причини суд не прийняв свідчення Тейлора. Адже, як ми знаємо, Рикс відсторонив Потоцького як свідка на процесі, звинувативши його в збройному нападі, а Тейлора в тому, що він допомагав йому в цьому.

Обурений рішенням суду, а також повідомленням голландського журналу, Потоцький відповів листом до редактора в Лейден. Цей лист був опублікований за підписом графа, що було рідкісною практикою в міжнародній пресі того часу. Газета часто підтверджувала свою неупередженість, друкуючи офіційні заяви, але листи від конкретних осіб, як правило, публікувалися анонімно. Жан Лузак, редактор газети, супроводив цю публікацію власним вступом. У ньому журналіст стверджував, що до цього моменту газета отримувала інформацію з різних джерел, і всі вони приводили до висновку, що викривач винен. Лузак послався на випадок з минулого року, коли подібний наклеп на жінку був викритий у його власному місті. Лузак стверджував, що останнє повідомлення про справу Догрумової надійшло з особливо надійного (читай: королівського) джерела. Тим не менше, посилаючись на принцип неупередженості, він оголосив про публікацію листа Потоцького, наведеного нижче. 

У листі Потоцький висловив своє обурення тим, як у газеті були зображені три свідки (тобто Тейлор, він сам і Догрумова), чиї свідчення не були прийняті судом. Однак він не уточнив, які саме умови чи обставини він мав на увазі. Він лише стверджував, що відхилення доказів є найкращим доказом — неявно вказуючи на упередженість суддів. Це змусило, підкреслив Потоцький, князя Чорторийського відкликати звинувачення проти Рикса. "Лейденська газета" вже повідомила про від'їзд Чорторийського до Пулавів, не чекаючи оголошення вироку. З її розповіді, однак, могло здатися, що він зробив це під впливом оприлюднення під час судового процесу очевидних доказів вини Догрумової, а не через відсторонення свідків обвинувачення. До свого листа Станіслав Костка Потоцький додав, як доказ бездоганних намірів свідка, лист від Тейлора, який добровільно здався в руки правосуддя до повного виявлення істини, тобто підтвердження звинувачень його подруги Догрумової проти Рикса і Комаревського.

Про вирок суду від 21 квітня повідомляється в статті з Варшави, датованій двома днями пізніше. Тут ми поки що не знаходимо його подробиць, але є згадка про княгиню маршалку Любомирську. Вона позичила Догрумовій меблі на час ув'язнення. Їх щойно повернули власниці. Цю згадку можна прочитати як спробу королівської пропаганди дискредитувати захисницю інтриганки, зацікавленої в нанесенні шкоди Станіславу Августу. У наступному номері "Лейденської газети" під тією ж датою з Варшави з'явилася більш детальна інформація про вирок донощиці та опис її таврування катом.

У наступному номері газети, у статті з Варшави від 27 квітня, повідомляється про друк повного тексту вироку французькою та німецькою мовами. Тут слід зазначити, що того ж дня вийшов номер "Варшавської газети", повністю заповнений описом цієї справи. Таким чином, редактор газети Стефан Лускіна порушив мовчання свого видання на цю тему, яке тривало понад три місяці. Цей перший і єдиний опис на сторінках "Варшавської газети" містить всі елементи судової пропаганди на цю тему, які ми вже знаємо з "Лейденської газети". Лускіна, однак, вважав себе зобов'язаним пояснити своїм читачам таке тривале мовчання з цього приводу. "Всі були здивовані, — зізнавався редактор, — що в той час, як іноземні газети повідомили про випадок, який стався в нашому місті 16 січня цього року проти особи старости п'ясецького Францішека Рикса, і про справу, що розглядалася в маршальському кримінальному суді, національна газета досі про все це мовчала. Це було пов'язано з пересторогою, аби ще до того, як правда у справі могла бути встановлена звичайними правовими засобами, або одна сторона не була заздалегідь і завчасно звинувачена, або інша не була передчасно оголошена невинною. Тепер, коли справа повністю розкрита добровільними експертизами, дізнаннями і присяжними, а справа, що з неї випливає, остаточно вирішена на підставі доказів, ми повинні повідомити як певну і безсумнівну річ, що (...)".

Отже, зі вступу Лускіна випливає, що його змусили виступити іноземні газети, серед яких, ймовірно, була й лейденська. Як відомо, редактор "Варшавської газети" уникав політично чутливих тем, щоб не наражати на небезпеку дарувальника привілею на друк свого часопису — короля. Якщо він і порушував своє мовчання, то, ймовірно, за вказівкою Кабінету останнього. Мабуть, він усвідомлював, що новини про цю справу доходили і до польських читачів через "Лейденську газету", тому було б неефективно ігнорувати її повним мовчанням. З іншого боку, опис справи, очевидно, надавав можливість представити точку зору суду.

Тут напрошується аналогія з французькими реаліями і відомою "Справою про намисто королеви Марії-Антуанетти" того ж 1785 року. Адже ми знаємо про повне мовчання "Газетт де Франс" з цього приводу. Це видання, як і "Варшавська газета", для якої воно було взірцем, виходило на основі королівського привілею і займало номінально монопольне становище на ринку французької преси. Якщо Лускіна і висловився, нехай лише один раз і з великим запізненням, то це свідчить про більш гнучке ставлення варшавського двору, ніж версальського, до пропагандистського використання свого друкованого органу.

Кореспонденція "Лейденської газети" з Варшави від 1 травня доповнила повідомлення про зміст вироку маршальського суду. Тут ми читаємо про шестимісячне ув'язнення Тейлора, про те, що суд виніс Потоцькому догану, а Чорторийському призначив невеликий штраф.  У наступному номері голландської газети з'явилося виправлення щодо вироку стосовно Потоцького і Чорторийського. У цьому ж номері містилася стаття з Гданська, в якій повідомлялося про прибуття туди 8 травня Догрумової і її довічне ув'язнення в місцевій фортеці. Цим текстом завершується серія статей на сторінках "Лейденської газети" про відому аферистку.

Підсумовуючи, слід відзначити ефективність Станіслава Августа Понятовського у просуванні своєї позиції щодо "справи Догрумової" на сторінках "Лейденської газети". Голландське періодичне видання присвятило їй чимало місця у двадцяти номерах з лютого по травень 1785 року. Більшість кореспонденцій на цю тему відображали пропаганду Станіслава Августа. Якщо й з'являлися свідчення з протилежного боку, то, схоже, лише для того, щоб створити враження неупередженості редакторів у Лейдені. Метою пропаганди Станіслава Августа в цій справі, ймовірно, було переконати міжнародну думку, що він в основному контролює ситуацію за допомогою засобів, сумісних з польською системою і правом, а опозиція, хоч і дошкульна, але має авантюрний характер.

Ми не знаємо, наскільки ефективною була пропаганда Станіслава Августа у справі Догрумової щодо міжнародної громадської думки. Що стосується внутрішньої громадської думки, до якої Станіслав Август також звертався через "Лейденську газету", то ефективність його пропаганди виявилася невисокою. Про це свідчить зростання опозиційних тенденцій від сейму 1786 року, коли питання Догромової стало предметом дебатів, до інавгурації через два роки наступного сейму, який мав стати Великим сеймом. Серед інших, Станіслав Костка Потоцький був важливою фігурою в цій опозиції.

У спілкуванні короля з власними підданими дещо обхідним шляхом через "Лейденську газету" можна провести аналогію між Станіславом Августом і Людовіком XVI. Хоча високопосадовці, які діяли від імені останнього, наказали мовчати про "Справу про намисто" "Газетт де Франс", водночас вони дозволили підданим французького короля читати про неї в міжнародній пресі, в тому числі, насамперед, у "Лейденській газеті", хоча й не контролювали повністю її зміст. У той час до французьких читачів потрапляло близько 2 500 примірників кожного випуску. Великі прибутки від їх надходження отримувала пошта, яка за королівською прерогативою була ексклюзивним розповсюджувачем іноземних газет у Франції".