Важко знайти туристичний блог чи путівник по українських замках, де не було б поширено легенду про привид "Білої пані Підгорецького замку". Навіть сюжети телевізійних каналів переповідають пікантно-детективну історію про те, як жорстокий пан Жевуський одружився на простій юній дівчині, а потім замурував її наживо в підвалі через ревнощі. І відтоді її неспокійний дух блукає замком, доки рештки не будуть поховані. Не оминула міт і адміністрація Підгорецького замку: для туристів влаштовано атракцію у підвалах, що супроводжується інформаційним стендом. За ним "Синьою бородою" постає Станіслав Матеуш Жевуський, а його молода дружина Людвіка з Куницьких "попри лагідну вдачу, спускаючись у кам'яну пастку, промовила: "Скільки сходинок донизу, хай на стількох поколіннях закінчиться рід Жевуських". А оскільки сходинок було лише чотири, то у четвертому поколінні Леон Жевуський став останнім з роду".

Каспар Куницький, ймовірно за сприяння тестя, отримав уряд підчашого чернігівського, а за посагом його маєток Торговиця на Волині, який пізніше перейшов до Людвіки Елеонори. Торговиця була містечком із Магдебурзьким правом, замком, церковю, ринковою площею, передмістям і власною митницею [40], була центром маєткового ключа, до якого входило дев'ять довколишніх сіл. Куницький також доклався до її розбудови, за що у 1680 році отримав позов від мешканців Берестечка, які вимагали компенсації 20 000 злотих за спустошення лісів на будівництво (ймовірно, перебудову) замку, домініканського монастиря та костелу в Торговиці. Від першого шлюбу, крім доньки, Куницький мав трьох синів: Домінік і Францішек померли до 1688 року, Станіслав, імовірно, дожив щонайменше до 1723, помер неодруженим. У 1686 році, після смерті Маріанни з Беневських, від імені цих дітей було подано позов на весь уряд гродський луцький за невведеня їх у власність Торговицею, а у 1694 році вони наклали на уряд гродський володимирський баніцію [32] — ці уряди і цей спосіб ведення справ шляхом позову проти суду побачимо і у подальшій оповіді. 

У 1691 році, близько того часу, коли Каспар Куницький одружився вдруге, його дочка від першої дружини Людвіка Елеонора з Куницьких була видана заміж за Станіслава Матеуша Жевуського. Однак, вона була далека від того образу "матері-берегині", яким намагалася наділити її Ядвіга Жевуська. Становище короля Августа II в ті часи було таким, що радше він потребував підтримки її чоловіка гетьмана, аніж навпаки. Певно, це сприяло тому, що між гетьманшою Жевуською з Куницьких і королем встановився особистий контакт у формі листування: король таким чином мав зв'язок з оточенням гетьмана, а Людвіка Елеонора — можливість бути посередницею і розбудовувати власну мережу клієнтури. 

На певну напругу у стосунках гетьманші Жевуської з її дітьми опосередковано натякає заповіт Станіслава Матеуша Жевуського. У ньому він просить дружину не вступати в суперечки з синами щодо спадщини, а також закликає своїх нащадків до взаємоповаги, що вказує на можливе занепокоєння гетьмана з цього приводу. Попри настанову, суперечка розпочалася відразу після смерті Станіслава Матеуша 4 листопада 1728 року і стосувалася його похорону. Жевуський вказав, що бажає бути похованим у Роздолі і що "жодного пишного похорону я не прагну". Натомість його вдова бажала влаштувати видовищний похорон у Львові. Львівська "Gazeta rękopiśmienna" від 5.01.1729 пише, що вдова не змогла домовитися з синами покійного про місце поховання. Після тривалих перемовин, як пише "Nowiny ze Lwowa" від 2.03.1729, сторони дійшли компромісу, що частина похоронної церемонії відбудеться у львівських кармелітів, а потім тіло покійного перевезуть до родинної каплиці у костелі кармелітів у Роздолі. Через суперечки та підготовку похорон відбувся лише 17 липня 1730 року і пройшов з великим парадом, його перебіг описаний на сторінці Станіслава Матеуша Жевуського. Попри те, що церемонія наслідувала давні рицарські звичаї і справила враження на міщан, шляхта критикувала її за недоречну пишноту. Йоанна Потоцька з Сенявських, яка була присутня на події, писала, що її навряд чи можна було назвати похороном, а радше "парадом на честь", що "бенкет Вальтазара не був таким феєричним" і що Людвіка Жевуська з Куницьких хотіла, аби було "три театри у місті, де б роздавали м'ясо і вино, вмовила когось ті тріумфи робити так, ніби це було найвеселіше дійство" [18]. 

Найбільшу діяльність Людвіка Елеонора Жевуська з Куницьких мала намір розвернути у Варшаві, вочевидь не бажаючи відмовлятися від плану облаштування свого двору. До варшавського палацу, що лишився по покійному чоловіку, вона звеліла звезти найцінніші речі з маєтків, аби "з пишним сплендором [блиском]" "рекомендувати" королю "себе і дітей" [31]. Ні діти, ні король, певно, не зраділи цьому раптовому матріархату. 7 квітня 1732 року, згідно із записами в люблінських актах земських, король Август II призначив Жевуській опікуна, оскільки його радники повідомили, що вона "з промислу божого страждає на психічні розлади (variationem mentis) так, що не може зовсім керувати своїми маєтками через свій хворий розум" [17]. Перед цим король призначив лікарське обстеження, діагноз якого не відомий, але за результатом Людвіку Елеонору було визнано недієздатною. Опікуном було призначено каштеляна холмського Петра Мйончинського, чоловіка Антоніни Анни з Жевуських розділської гілки. 

Через чотири місяці, 16 серпня, луцькі урядники подали "маніфест", по суті скаргу щодо умов утримання гетьманової вдови. За їхніми словами, вона "ніби заживо похована" була замкнена у своєму маєтку у Торговиці, "перебуваючи в темряві, бо навіть вікна забили дошками", під вартою, яка не допускала до хворої нікого, навіть духовенство, і лише її постійний плач та волання були чутні [6]. Змальована у яскравих виразах, ця оповідь вельми нагадує картину "замурування" з легенди і, можливо, саме тут вона бере свої витоки — з тією лише обмовкою, що дія відбувається зовсім не у Підгірцях. До того ж, на цьому історія Людвіки Елеонори не завершується. 

Маніфест мав ефект, бо вже 28 грудня 1732 року Людвіка Елеонора взялася улагоджувати конфлікт, що виник на кордоні її маєтку з олицькою ординацією, написавши її власнику Михайлу Казимиру Радзивіллу "Рибоньці": "Через труднощі і тягарі, що з допусту божого раптово на мене звалився, не могла звернутися до вашої княжої милості, аби підданих своїх свавілля і вольність звичною своєю справедливістю стимати наказали, тепер же, маючи певне полегшення в тих прикрощах, звертаюся до вашої княжої милості" [26]. 

1 лютого 1733 року король Август II помер, розпочалася Війна за польську спадщину, і подальший перебіг сімейного конфлікту наклався на політичні події. У 1734 році завершився строк трирічної оренди Ленчни, Людвіка Елеонора знов вступила у володіння, і ймовірно після цього розпочався судовий процес між нею та синами за право власності, який тривав з 1735 по 1736 роки у люблінському гродському суді та трибуналі. Обидві сторони виступали і як позивачі, і як відповідачі, однак хоча як сторона суперечки у справі були визначені брати Жевуські, основну роль у судовому процесі відігравав старший брат Северин Юзеф — з лютого 1734 року Вацлав Петро був зайнятий укріпленням та обороною Кам'янця, де перебував разом зі своєю молодою дружиною. 

Обидва брати Жевуські, а також і Юзеф Куницький, виступали на боці кандидата на трон Станіслава Лещинського, але до травня 1735 року війна була фактично виграна на користь другого кандидата Августа III, а Вацлав Петро Жевуський, зберігаючи вірність Лещинському, виїхав до Валахії. Можливо, бажаючи скористатися протистоянням нового короля з її синами, Людвіка Елеонора надіслала йому скаргу на них, а той, у свою чергу, погодився на протекцію: "Як не без подиву зрозуміли ми з писання вашої милості, що певні її страждання та кривди від тих, хто з вродженої любові розрадою і допомогою вашої вельможності бути повинен, так не тільки зі співчуття і самої справедливості, а й з поваги до шляхетної крові та стародавнього імені вашої милості, що в цій вітчизні славиться заслугами, при праві та святій справедливості сирітському її становищу готові ми надати нашу панську протекцію і засвідчити всіляку пошану" [17]. 

Однак скоро ситуація змінилася. 31 жовтня 1735 року Лещинський офіційно зрікся претензій на корону і власноручним листом переконав Вацлава Петра Жевуського до визнання Августа ІІІ. Новий король, у свою чергу, розумів нагоду об'єднати країну під своєю владою, перетворивши впливових супротивників на союзників, і спрямував посередництво у справі Людвіки Елеонори на її умиротворення. Тим більше що коронний трибунал у Любліні вже виніс декрет на користь братів. Куницька ж навпаки в листах того часу виявляє не лише непоступливість, а й жагу помсти. Так, у листі до того ж князя Радзивілла від 15 жовтня: "Прошу, аби пам’ятали всі мої інтереси у заподіяній мені великій кривді відомій, яка до самого бога про помсту волає, [...] бо суд спокушається жадібністю, а оскільки є що грабувати з обох сторін, то не прагне швидко закінчити і зробити цю справу безсмертною, не даючи чесної сатисфакції в такому великому криміналі та кривді фортуни" [26]. 

Ворожість Куницької до синів виразно проявляється у листі до Януша Антонія Корибута Вишневецького каштеляна краківського, якого Август III призначив для досягнення компромісу. У листі від 10 листопада Людвіка Елеонора вимагає маніфесту проти декрету, винесеного трибуналом на користь її синів: "Падаю до ніг вашої княжої милості здавна батька й добродя, висловлюючись без жодного остраху нічого не вартого декрету, бо перед богом і правом за що маю боятися? І не поступилася б ані на крок хоч би й до судного дня, аж поки публічна кара не спіткала б їх, але, бачачи їх радше в могилі, аніж на землі, не протягне їхнє життя довшого суду, а хто раз помре, той рідко оживає, смерті ж їхньої ніколи не прагнула, лише особливої кари на кожному суді [тобто земному і небесному]. [...] До компромісу потрібний маніфест проти декрету синів, на яких дивлюся здалеку як на мертвих. Нехай буде проклятий той, хто їм допоміг і порадив, і взяв цю машину на себе, бо самі вони цього виконати не могли. Уже очевидна практика, що автор такої непрактичної справи загинув, бо цілого світу є зрадником, тільки душа божа. Нехай буде ще так проклятий від бога, як той, хто підвів Адама і Єву до гріха".

Ймовірно такі відверті прокльони спонукали Августа III долучитися до медіації та написати два листа від 7 грудня 1735 року: до Людвіки Елеонори "аби з синами замирилася" і до Вишневецького "аби Жевуських матір з синами погодив" [23, 26]. У них він не пропонує ніякого певного рішення, але дає ясно зрозуміти, що не збирається заохочувати претензії Куницької. До неї пише: "Лише нікчемні серця простолюду через перші-ліпші прикрощі схильні до гніву та помсти, тоді як більш спроможні до християнської досконалості не дозволяють навіть найбільшим нещастям узяти над собою гору, а мужньо долають усі негаразди за прикладом Спасителя, і таким чином роблять їх легкими і приємними для себе". А до Вишневецького: "Жодною мірою не можемо сумніватися, що, маючи таку силу переконання, ваша милість значно швидше та легше примирить та заспокоїть вельможну Жевуську, воєводину белзьку, гетьманшу велику коронну з її власними синами, в яких ми вбачаємо гарну вдачу та славну відданість публічній службі" [26]. Не відомо, якою була реакція Куницької, однак відомо, що на наступне судове засідання "в понеділок перед святом Діви Марії" 1736 року не з'явилися ні вона сама, ні її уповноважений; а брати Жевуські на підставі договору купівлі Ленчни за 1725 рік довели своє право на володіння [17].  

Варто зауважити, що Вацлав Петро Жевуський не лише був тільки опосередкованим учасником судового процесу, а й після вироку відписав свою половину отриманого маєтку братові; а коли знову успадкував Ленчну після смерті Северина Юзефа, то продав її єпископу Єроніму Шептицькому. Позбавився він і решти материної спадщини: після смерті Людвіки Елеонори відмовився від сел Баглайки та Голунки на користь її родича (двоюрідного небожа) Стефана Куницького каштеляна холмського [20]; а головний маєток Торговицький ключ, що включав окрім містечка ще 9 сел, вже за кілька років віддав сину Станіславу Фердинанду як посаг.