Северин Юзеф Жевуський, Антон Грушецький (?), з Підгорецького замку, ЛІМ

Северин Юзеф Жевуський

(бл.1702-1754)

Северин Юзеф Жевуський був старшим сином Станіслава Матеуша Жевуського та його другої дружини Людвіки Елеонори з Куницьких. Рік його народження не відомий, але відомо, що після дитинства у Роздолі та навчання у колегіумі він вирушив у освітню подорож Європою у 1720-1723 роках. Це був традиційний для заможної шляхти етап навчання, який зазвичай здійснювали у віці 17-20 років (молодший брат Вацлав Петро вирушив у свою подорож у 18). З цього можна зробити припущення, що Северин Юзеф народився близько 1702 року. Близьким товаришем дитинства Северина Юзефа був Михайло Казимир Радзивілл "Рибонька", який також народився у 1702 році.

Програмою європейської подорожі Северина Юзефа опікувався його наставник, відомий вихователь шляхетної молоді Марцін Кавецький. Оскільки Кавецький був палким прихильником французької культури, це визначило основне місце навчання — Париж. Маршрут до нього проходив через Вроцлав, Дрезден, Берлін, Ганновер і Брюссель, де робилися зупинки, наносилися візити, відвідувалися заходи.

Ще не діставшися до Парижу Северин Юзеф потрапив у інцидент, який поставив під загрозу узгоджений план навчання: в ніч з 26 на 27 січня 1721 року у Брюселі він зійшовся на дуелі з візником Матьє дю Жарданом, поранив його шпагою і був заарештований. Через кілька днів стало зрозуміло, що поранений одужує, і дуелянта відпустили, але судові клопоти зайняли ще багато часу і спричинили незаплановані витрати. Цікаво, що історія з дуеллю майже один в один повторилася у навчальній подорожі його двоюрідного племінника Казимира Жевуського, однак у випадку Казимира вона була проявом системної поведінки, а у Северина Юзефа одиничним випадком, який не мав продовження.

У Парижі Северин Юзеф вступив до академії Франсуа Герін'єра, розташованої неподалік Люксембурзького палацу. Окрім програми академії Жевуський брав додаткові уроки з фортифікаційного мистецтва, танців, фехтування, вивчення мов та юриспруденції. Важливою метою поїздки було завести корисні знайомства та налагодити контакти. Із цим завданням Северин Юзеф впорався якнайкраще, бо познайомився з представниками саксонського, берлінського, англійського та французького дворів і навіть був присутній на церемонії коронації Людовіка XV. Що ж до освіти, то у листах Станіслав Матеуш дорікав синові на те, що той надає перевагу читанню любовних романів замість корисних книжок, та на великі витрати на модний французький одяг. Також він відраджував сина від занять музикою (Северин Юзеф опановував гру на цитрі) на користь вивчення модних танців: "бо тут кожного кавалера, що повертається звідти, відразу випробовують і оцінюють у найпершому товаристві", тобто при дворі [22]. Після Парижу Северин Юзеф з наставником відвідали Італію, де робили зупинки у Римі, Больньї та Венеції, і через Відень на початку 1723 року повернулися додому [13].

Северин Юзеф Жевуський, Шимон Яремкевич, з Роздолу, ЛГМ

Перед 1725 роком Северин Юзеф був посватаний до Францішки Урсули з Вишневецьких (1705-1753), але цим шлюбним планам завадило раптове кохання і освідчення Михайла Казимира Радзивілла "Рибоньки". Вже їхні діти, так би мовити, довели справу до кінця шлюбами зі Станіславом Фердинандом і Терезою Кароліною Жевуськими, а у маєтках Францішки Урсули з Вишневецьких започаткувалася гілка Жевуських на Погребищі.

Михайло Казимир Радзивілл "Рибонька" претендував на руку Марії Софії з Сенявських (1699-1777), яка складала вигідну партію, але була йому не дуже довподоби. Тож Радзивілл зволікав, аж поки його не обійшов інший претендент, і князь раптом залишився "вільний для пропозицій", чим скористався Януш Вишневецький, щоб познайомити Радзивілла з донькою. Вони зустрілися на початку лютого 1725 року у маєтку Вишневецьких у Білій Криниці, і Радзивілл раптово закохався і відразу освідчився. Повертаючись наприкінці лютого до Білої Княжої, мусив 23 лютого оминути Любомль, де перебували Жевуськи, аби запобігти конфлікту: "На ніч став за містом Любомль, бо пан Жевуський, польний гетьман коронний і воєвода підляський із сином Северином перебували там у своєму старостві. Коли я спитав жида, що тут чути, він відповів: "Наш пан молодий мало не шаленіє, усе плаче, що князь Радзивілл відібрав у нього даму, яка вже була йому заручена". З чого я сміявся, бо він говорив при мені про мене, і мусив бути обережним, щоб не сталося якоїсь зачіпки" [зі щоденника Михайла Казимира Радзивілла, 32].

Северин Юзеф залишався одинаком недовго. У 1726 році він був призначений підчашим коронним і 27 серпня у Яновці під Любліном одружився. Його дружиною стала Барбара з Шембeків (1709/1712-1762), донька Магдалени з Тарлів від першого шлюбу з Францішеком Шембеком, двоюрідна сестра Францішки Жевуської. Ініціатором шлюбу був Станіслав Матеуш Жевуський, який обґрунував свою пропозицію тим, що панна Барбара виявила прихильність до його сина [22].

Однак уже за рік після весілля з'являються повідомлення про те, що вона нещасна з чоловіком, і невдовзі шлюб було розірвано. Дослідник Казимир Бартошевич натякав на те, що розлучення відбулося через зраду дружини [3]. Однак сучасники вважали її навіженою, а не розпусною [8, 28]. Її мати Магдалена вбачала причину нещастя у надто ранньому шлюбі доньки і перед смертю у 1728 звинувачувала себе за помилкове рішення, навіть згадуючи про це у заповіті [22, 28]. Проте і другий шлюб Барбари з Яном Клеменсом Браницьким (на той час хорунжим, пізніше гетьманом), укладений у 1732 році, також тривав недовго. Францішка Урсула Радзивілл писала до чоловіка "Рибоньки": "Я збентежена поведінкою пані хорунжової коронної, через яку пан хорунжий вже вирішив публічно не жити з нею: страх писати, що тут діється" [9]. За словами праонука Барбари, Віктора Максиміліана Оссолінського, зрештою вона втекла від Браницького у Варшаві: "Спустившись Віслою на човні до Гданська, звідки морем відпливла в чужі країни. Там вона познайомилася з [Вольдемаром] Ловендалем, відважним рицарем. Після отримання розлучення вийшла за нього заміж. Той її повністю, по-воєнному, приборкав, першим з чоловіків привівши її до належної подружньої субординації" [20]. Будучи об'єктом численних світських пліток у Варшаві, Барбара воліла мешкати у Дрездені, а на схилі років оселилася у Франції, де й померла у Версалі.

Барбара з Шембеків 1 Жевуська, 2 Браницька, 3 Ловендаль із третім чоловіком Вольдемаром Ловендалем, Георг Кристоф Гроот бл. 1741

У 1728 році помер Станіслав Матеуш Жевуський, і у його заповіті спадщина не була розподілена між синами: вони мали самостійно учинити між собою поділ за допомогою "богобоязних і чесних" приятелів [10]. Попри таку невизначеність, сприятливу для суперечок, брати виявили повну злагоду. За результатом їхньої домовленості, Северин Юзеф отримав Олесько, Рожнятів, Рейовець, а також доходи з королівських маєтків і староств: любомльського, новосільського і холмського. Кам'яниця Корнякта (Королівська) та інша нерухомість у Львові за записами належала "спадкоємцям пана Жевуського", однак з податкових реєстрів випливає, що фактично володів нею також Северин Юзеф; йому ж належала і сусідня Шембеківська кам'яниця (площа Ринок, 7) [21].

Северина Юзеф Жевуський, Гіацинт Олесинський 1745, з Підгорецького замку, Музей Тарнова

Такої злагоди, як між собою, брати не мали зі своєю матір'ю Людвікою Елеонорою з Куницьких. Суперечки розпочалися відразу після смерті батька і дійшли до судової справи за маєток Ленчна, що розглядалася у 1735-1736 роках у люблінському гродському суді. У результаті маєток відійшов до братів, але Вацлав Петро відступив свою частину братові. Ленчна була значним торговим містом, але дуже пошкодженим масштабною пожежою. Северин Юзеф не тільки доклався до відбудови, а й значно посприяв розвитку місцевої торгівлі.

2 вересня 1731 року у Кам'яниці Корнякта у Львові урочисто відбулося друге весілля Северина Юзефа Жевуського. Його дружиною стала Антоніна з Потоцьких (бл. 1715-1795) з Христинополя, донька стражника великого коронного Юзефа Потоцького і Теофілії з Цетнерів. Юзеф Потоцький був зведеним братом Анни з Потоцьких, третьої дружини Михайла Флоріана Жевуського, а його син Францішек Салезій Потоцький (1700-1772), брат Антоніни, був одним із претендентів на корону і найбагатших магнатів країни. Цей шлюб був вдалий, однак бездітний.

У 1738 році Северин Юзеф став коронним референдаром, у 1750 році волинським воєводою, але попри високі посади не відзначівся у політичних справах. Зате він залишив по собі ряд фундацій. Головною резиденцією Северина Юзефа та Антоніни Жевуських був замок в Олеську, який вони суттєво перебудували: будівельні роботи тривали аж до 1745 року. Інтер'єр було прикрашено ліпниною та скульптурами; відомо, що в одній з кімнат на першому поверсі був камін зі сценою Суду Париса, який, як і деякі скульптури в замковому саду, виготовив видатний скульптор Юзеф Леблас.

Найважливішою фундацією Северина Юзефа Жевуського вважається костел і монастир капуцинів у Олеську. Ініціатива його будівництва розпочалася ще у 1730-х роках, але завершили його у 1749 році. Автор проекту невідомий, але в монастирському літописі зазначено: "Призначили капуцина отця Анджея [за світським іменем Марцина] Добравського, майстра-будівельника, головувати над будівництвом монастиря і костелу" [6]. Згідно з суворим чернечим принципом капуцинів дотримання бідності, монастирський комплекс не мав розкішного оздоблення, але гармонійне планування і мальовниче розташування у ансамблі із замком зробили його одним із найгарніших монастирів капуцинів у Речі Посполитій. Периметр муру, що оточував монастирську територію, мав дорівнювати розміру базиліки Святого Петра в Римі. У монастирському саду було збудовано п'ять каплиць, прикрашених розписами, та викопано три симетричні ставки для розведення риби, розділені дамбою. Монастир включав сорок келій для ченців, чотири келії для дефеніторів і одну для провінціала, а також лекційну залу, аптеку і бібліотеку, що станом на 1785 рік налічувала 851 том [23].

Олеський замок і монастир, Наполеон Орда

Северин Юзеф Жевуський не лише фінансував монастир, а й брав участь у його житті. Як повідомляє монастирська хроніка: "Наш олеський фундатор [...] часто розмовляв з отцями і братами нашими монахами [...], щедро і щорічно роздавав милостиню зі своїх олеських маєтків" [6]. Він навіть брав участь у філософських диспутах монахів: від початку існування монастир був осередком теологічних і філософських студій, де проводилися знані диспути з василіанами Пліснеського монастиря з Підгірців [23]. Зрештою, наприкінці життя Северин Юзеф вступив до ордену капуцинів як терціярій: особа, що не живе у монастирі, але дотримується його правил у тій мірі, наскільки обставини світського життя це дозволяють. На честь засновників монастир називали "конвентом святих Йосифа та Антоніни".

Окрім фундацій у Олеську Северин Юзеф Жевуський заснував бароковий костел і шпиталь у Рейовці, який не зберігся; відбудував після масштабної міської пожежі зруйнований парафіяльний костел святої Марії Магдалини у Ленчні, а також ратушу, дві ринкові площі і створив третю; у селі Лущув біля Ленчні, яке було відомим місцем поклоніння святій Варварі, завершив будівництво та оздоблення невеличкого костелу. Частина інтер'єрів костелів у Ленчні та Лущуві зберіглися з часів Северина Юзефа, а у Ленчні розміщений його фундаторський портрет [6]. Як і його батько, Северин Юзеф підтримував гарні стосунки і з греко-католицькою церквою: зокрема, профінансував вівтарі для дерев'яної цервки у селі Кані, що входило до його рейовецького маєтку (зараз вони зберігаються у місцевому костелі).

Северин Юзеф та Антоніна Жевуські відіграли роль у розвитку культу святого Яна з Дуклі у Львові, який згодом став вшановуватися як покровитель міста. Це був ченець львівського Бернардинського монастиря, якого було беатифіковано 1 січня 1733 року. У 1735 року було видано декрет про дозвіл почитання нового святого, і вже у 1736 році подружжя Жевуських встановили колону з фігурою Яна з Дуклі перед костелом бернардинів, яка згодом стала відомою пам'яткою міста (знищена у 1950-х роках).

Святий Ян з Дуклі, фігура перед Бернардинським костелом у Львові

Северин Юзеф протегував місцевих художників, зокрема Гіацинта (Яцека) Олесинського (?-?) з Гумниська та почаївського василіянина Антона Грушецького (1734-1798), які змалювали його портрети. Вважається, що саме Северин Юзеф був їхнім першим меценатом, а після нього обома митцями опікувався його брат Вацлав Петро Жевуський. Гіацинт Олесинський працював придворним художником Підгорецького замку і є автором багатьох робіт з його збірки, однак він не підписував свої картини, тому більшість із них не ідентифіковані. Серед створених ним портретів підписаний лише один — власне, Северина Юзефа Жевуського (підпис: "pinxit Olesiński / d. 20 Maiy Anno 1745 / Sewe. Rzewuski / Refe. Kor. 1727", нині у Музеї Тарнова); за ним як за взірцем дослідники атрибутують авторство інших творів [26].

Антон Грушецький, якому Вацлав Петро Жевуський оплатив семирічне художнє навчання і який згодом став придворним художником Королівського замку у Гродні [27], також працював у Підгірцях, однак достеменно відомі його роботи звідти втрачені. Йому приписуються три портрети Северина Юзефа Жевуського з ідентичною іконографією, а проте різним виконанням: з Олеського костелу капуцинів, з костелу у Ленчні і з підгорецької збірки. Єдиним підписаним і точно атрибутованим з них є портрет з костелу капуцинів, який нині знаходиться у архіві Краківського монастиря капуцинів (підпис: "Portr[etl fund[atora] klasztoru oleskiego / I[gnatius ?] A[ntoninus] G[ruszecki] O[rdinis] S[ancti] B[asilii]") [23]. У збірці Підгорецького замку знаходився ще один нині втрачений портрет Северина Юзефа, цікавий тим, що його було зображено вбраним "по-французьки", тобто з перукою [26].

Северин Юзеф Жевуський, Антон Грушецький 1752-55, з Олеського костелу Капуцинів, @Archiwum Krakowskiej Prowincji Kapucynów, foto br. Michał Draus OFMCap

У ніч на 1 січня 1755 року Северин Юзеф Жевуський помер у Олеському замку, 21 квітня відбувся його масштабний похорон у костелі капуцинів. Як фундатора його було поховано під головним вівтарем.

"Великий вівтар, щойно зведений від фундаменту до верху, з архітектурою, виконаною за останнім словом моди, з potiori militari [військовими ознаками] і розмальований маляром так добре, що здавалося, ніби він був зроблений з каменю. Великий вівтар прикрашала свічка, чотири високі колони з фігурними зображеннями, які освітлювали оливкові лампади. Увесь ківорій був вкритий чорним оксамитом, рясно оздобленим помпонами та срібними китицями. Карнизи в церкві всі у фестонах, а над вівтарями густе сяйво свічок і лампад. Над аркадами чотирьох каплиць висіли чотири табулатури, ніби вирізьблені в камені пензлем художника".

У церкві був встановлений катафалк "у формі троянди, оббитий малиновим оксамитом і оздоблений широкими золотими галонами, в три яруси, на яких стояли величезні срібні свічники з 32 семифунтовими свічками і чотири позолочені герідони, кожний з яких тримав по одній 12 фунтовій свічці. На вершині ярусів стояв постамент, вирізьблений з дерева, навколо якого були розміщені різні мілітарні відзнаки, які підтримували чотири римські лицарі, розміщені по кутах. Усі деталі були позолочені, на карамзинову підніжжі вилитий девіз: "Laborum scutum, cum armis tibi lectulus ades / Victor scande Polu, tam superasti Dolum". На тім п'єдесталі, на чотирьох великих золочених орлах, стояла оксамитова труна, обшита золотим галуном і оборками, оздоблена великими срібними гаптуваннями, вироблена за модним фасоном. Збоку труни, на п'єдесталі, стояли дві фігури, повністю позолочені, кожна з яких тримала в одній руці свої інсигнії (атрибути відзнаки), які вони представляли, а іншою рукою над труною підтримувала портрет покійного пана воєводи в золотій рамі, вкритий карамзиновим оксамитовим покровом із золотими галонами, а над портретом пара позолочених геніїв тримала інсигнії славного дому з короною. Перед катафалком стояли три оксамитові табурети, кожен з яких був дощенту вкритий золоченими галонами. На середньому був багато експонований орден [Білого Орла], на другому — золота булава, а на третьому — багата шабля.

Поруч із катафалком стояли чотири колони, ніби зі справжнього алебастру у вигляді пірамід, на постаментах з такими ж золоченими накладками, оперезані лавровими гілками і з написами та символами на вершинах. На першій піраміді був символ Globum Mundi — земна куля, яку вимірює циркулем рука з хмар. Напис натякав на новий рік, в якому небіжчик почав жити вічно. Друга піраміда містила символ колони у хмарах, що сяє між зірками. Це алюзія як на людину, чиєю колоною була вітчизна, так і до ясного стовпа світла в небі, який бачуть вмираючи. На третій піраміді був символ — лебідь, що втрачає свідомість, з відкритим ротом, ніби для співу. Цей напис натякає на те, що небіжчик відходить після мирного життя і з чистим сумлінням. Четверта піраміда мала символ Фенікса, що злітає з попелу до нового життя. Ця інскрипція дає знати, що з похованого праху до безсмертної слави вилітає життя" [6 з посиланням на 12].

Олесько та деякі інші маєтки після смерті Северина Юзефа Жевуського перейшли до молодшого брата Вацлава Петра Жевуського: "У 1754 році помер старший брат Вацлава, Северин, воєвода волинський, дідич Олеська і засновник тамтешнього монастиря Капуцинів. Через бездітність померлого Вацлав успадкував Олеський ключ, який у купі з Підгорецьким становив дуже великий маєток, що згодом розпався на цілу купу дрібних" [1]. Новий господар перевіз найбільш цінні речі з Олеського замку в Підгорецький, але продовжував утримання монастиря та оздоблення костелу: зокрема у 1762-1765 роках профінансував створення тринадцяти образів святих, зокрема святого Йосифа для головного вівтаря, автором яких був його придворний художник Шимон Чехович. Костел став родовою усипальнею Жевуських, тут було поховано дружину Вацлава Петра Анну Жевуську та їхніх дітей, що померли у дитинстві, а решта родини з Підгірців регулярно відвідували монастир п'ять разів на місяць. Так тривало до 1767 року, коли Жевуського було викрадено росіянами та відправлено у політичне ув'язнення до Калуги. Під час його заслання відбувся перший поділ Речі Посполитої, і після звільнення Вацлав Петро не повернувся до маєтків, що відійшли до складу імперії Габсбургів, а оселився в Сельці (Седлиську) на Холмщині — в маєтку, який також успадкував від брата. Після смерті Вацлава Петра Олесько було продане для погашення заборгованості кредиторам, що набігла під час його заслання.

Олеський замок, камін "Суд Париса"

Антоніна Жевуська з Потоцьких (бл. 1715-1795)

Антоніна Жевуська з Потоцьких після смерті чоловіка переїхала до Любомля, центра його староства. Тут вона потрапила під судовий процес. Місто мало виплачувати старості податок (десятину), зазвичай у натуральній формі, однак у Любомлі за давньою угодою між магістратом і старостою податок сплачувався у грошах. Місцевий парох Павло Папроцький звернувся до коронної асесорії щодо скасування цієї умови, і зрештою сторони дійшли згоди, уклавши новий договір 1761 року. Однак після цього магнатка потіснила місцеве самоврядування: у 1764 році призначила ландвойтом (урядником з боку старости у магістраті) Яна Барановського, який усунув від влади бурмістра Трохімовича і блокував вибори нового бурмістра та міської ради аж до 1771 року. Втім, до нас дійшли лише позитивні згадки про її перебування у місті.

Антоніна Жевуська з Потоцьких, з Чортківського замку, ЛГМ

Як і її покійний чоловік, Антоніна Жевуська вирізнялася побожністю і докладалася до меценатства. Костел у Любомлі був зведений у 1409-1410 роках і вважається одним із найстаріших в Україні, а з 1715 року Станіслав Матеуш Жевуський розпочав його розширення, основні роботи припали на 1729-1731 роки. Для цього було розібрано дзвіницю, прибудовану до переднього фасаду, і Антоніна Жевуська у 1764 році фінансувала своїм коштом будівництво нової, розташованої окремо біля костелу. Фінансувала також заміну стель, будівництво склепіння у скарбниці, нової плебанії, образ Трійці для головного вівтаря, 14 великих образів для стін, які до того були пустими, скульптуру Богородиці та купівлю церковного начиння [24]. У 1770 році панувала моровиця, і Антоніна Жевуська привезла з Красностава образ святого Станіслава Костки, який вважався чудотворним, і встановила його у Любомльському костелі: "завдяки чому цей край було вбережено від зарази"; після того іконку було повернено до власника [25]. А у 1774 році було призначено нового старосту любомльського, Францішека Ксаверія Браницького, і місто перейшло під його панування. Ймовірно, Антоніна Жевуська після цього переїхала до Сельця, де мешкав Вацлав Петро Жевуський: на її перебування там у 1775 році вказують підписи документів [7].

Селець, який Вацлав Петро Жевуський успадкував від брата, після його смерті у 1779 році перейшов до Антоніни Жевуської. У 1787 році Адам Вавжинець Жевуський передав під її опіку свою наречену Юстину з Рдултовських, з якою заручився до досягнення нею зрілого віку, щоб та "доросла" до весілля під наглядом родички — це свідчить про те, що шановна вдова залишалася причетною до сімейних справ [31]. У тому ж 1787 році вона двічі приймала у Сельці короля Станіслава Августа Понятовського під час його подорожі до Канева на зустріч із царицею Катериною (ця подія згадана на сторінці Северина Жевуського). На шляху у Канів король зупинився у воєводини на каву з варенням, а на зворотньому шляху завітав до місцевої церкви, де натрапив на співи "обряду руського" [18]. У 1793 році, незадовго до смерті, Антоніна Жевуська продала Селець родині інших, не споріднених Жевуських з дрібної шляхти Підляшшя: вони володіли ним аж до націоналізації. У дослідженнях можна прочитати, що після смерті вдову Северина Юзефа Жевуського поховали разом із ним у костелі Олеського монастиря, але це її плутають із Анною Жевуською: Антоніна Жевуська з Потоцьких померла 12 липня 1795 року у Красноставі і була похована там же [33].

Олеський монастир, головна фундація Северина Юзефа Жевуського, потерпав після першого поділу Речі Посполитої. У 1785 році нова австрійська влада закрила монастир і перетворила на військовий лазарет, а у його костелі влаштували зерновий склад. Монахів змусили переселитися до монастиря у Львові, монастирське начиння, оздоблення, збірки та архіви було перенесено частково у місцеві парафіяльний храм та замок, частково у заклади у Бродах і Львові. Домовини Жевуських перемістили до парафіяльного храму в Олеську, а поховання ченців до каплиці на місцевому кладовищі. Це вигнання монахів тривало трохи більше двох років — на початку 1788 року монастир повернули ченцям; однак він зазнав такого спустошення і шкоди, що його поступове відновлення тривало ще півстоліття (чи повернули на початкове місце поховання Жевуських, про те немає відомостей). Монастир уже не став таким значним осередком, яким був за Жевуських: поміж капуцинів він вважався майже місцем заслання, званим "Сибіром", а у XX столітті став місцем літнього відпочинку львівських клериків. Остаточно монастир було закрито під час Другої світової війни у 1944 році. Ченці перевезли його збори до капуцинських монастирів у Сендзішуві та Кракові, а останній настоятель (ґвардіян) Феліціан Піскор завершив монастирську хроніку словами "Керуй ти, Пане Боже, бо ґвардіян не може" [23].

Нині в Олеському замку розміщене відділення Львівської галереї мистецтв, а у комплексі колишнього монастиря її фондосховище. У 2025 році у замку було проведено тематичну виставку "Рід Жевуських. Історії Олеського замку".