Яцек Гіацинт Малаховський був важливою фігурою в політичних подіях станіславівської доби Речі Посполитої — та послідовним прихильником росії. Вже до весілля у 1764 році був маршалком конфедерації Чорторийських, яка заручилася російською військовою допомогою, щоб просунути на трон свого претендента Станіслава Понятовського. У 1765 році замінив Францішека Жевуського на посаді посла у Петербурзі, коли той робив переву. Представляв російські інтереси на "сеймі Репніна" 1767 року, а під час "Чотрирічного сейму" 1788-1792 років доповідав росіянам про перебіг законотворчих дебатів. Саме він попередив росіян про ухвалення Конституції 3 травня напередодні її проголошення, а після проголошення приєднався до Торговицької конфедерації, яка виступала за її скасування. Тут він вперше опинився на одному політичному боці з Северином Жевуським, послідовним опозиціонером, — саме тоді, певно, у Підгорецькому замку з'явився портрет Малаховського. Яцек Гіацинт став консулом генеральної коронної конфедерації у складі Торговицької конфедерації, але її успіх не приніс її лідерам нічого доброго. Росіяни скористалися конфедерацією як прикриттям для вторгнення і, в результаті, другого поділу Речі Посполитої. Зрада росіян стала несподіванкою для багатьох з лідерів конфедерації, і певно на тому симпатії Малаховського до імперії закінчилися, бо у 1793 році він подав у відставку з посади канцлера, аби не брати участі у процесі поділу країни. У 1794 році варшавський трибунал засудив його за участь у конфедерації, для поляків він став вигнанцем і усамітнився в своїх маєтках, що відішли до складу Австрійської імперії. Головною резиденцією Малаховських стало містечко Цмелюв. 

Антоніна Петронелія померла раніше за чоловіка, залишивши його вдівцем. Про те, що вона залишила по собі добрі спогади у містян Цмелюва, свідчить епітафія над її могилою: "Ті, хто встановлює пам'ятник, просять зітхнути за доброю пані, матір'ю, подругою та зразковою дружиною, яка померла 29 червня 1806". Надгробок було перероблено під час реконструкції костелу і зараз він має інакший вигляд, але текст епітафії зберігся той же. У 2020 році його було реконструйовано і він став однією з туристичних пам'яток міста. Ще одна епітафія пані Малаховській встановлена її сином у Краківському Вавелі у каплиці Томіцького [44].

Щодо дітей Антоніни Петронелії, то Ян Малаховський (1766-1821) був дуклянським старостою, а з 1804 року імператорським камергером (австрійським). У 1800 році він одружився з Барбарою Матильдою Солтик, дітей вони не мали.

Донька Францішка Малаховська (1770-1843) вийшла заміж за Кшиштофа Дуніна-Карвіцького (1757-1813), власника маєтків Мізоч та Любар на Волині. "Кшиштоф Карвіцький був одружений із Францішкою Малаховською, дочкою Яцека канцлера коронного та Антоніни з Жевуських. У листуванні, збереженому в сімейному архіві, багато згадок про цей шлюб, укладений всупереч волі батька нареченої. Близько чотирьох років попри старання Карвіцького канцлер не давав свого дозволу, бажаючи, можливо, вигіднішого союзу для своєї доньки, або ж політичні переконання суперечили підтримці цього претендента. Марно канцлерова дружина підтримувала свою дочку, безрезультатними були втручання друзів. Нарешті, у липні 1793 року Карвіцький вже одружений. Шлюб відбувся в сільській церкві під Варшавою, з відома лише матері. Однак канцлер протягом багатьох років не бачив ні доньки, ні зятя, і навіть не знав своїх онуків. Спільний акт на доживоття Карвіцькі склали того ж 1793 року" [42]. 

Подружжя Дунін-Карвіцьких значно докладалося до розвитку маєтку, зокрема облаштували палац, збудували костел, довели до ладу Мізоцький парк, заснували у містечку школу. Вони також були меценатами Кремінецького ліцею та товаришували з освітянином Тадеушем Чацьким (1765-1813) в той самий час, як і Вацлав Емір Жевуський. Дунін-Карвіцькі мали двох дітей: Анну, у шлюбі Валевську (1795-1881), та Казимира Дунін-Карвіцького (1796-1852). Після смерті чоловіка Францішка опікувалася сином до його повноліття та до самої смерті керувала маєтками, залишеними від чоловіка. "Кшиштоф Карвіцький помер у 1813 році. Його вдова відмовилася від волинських маєтків на користь дітей у 1829 році. Казимир отримав Мізоч із прилеглими землями, а Валевська отримала Любар, сама ж генеральша Карвіцька оселилася у Львові, де, доживши до глибокої старості, померла у 1843 році" [42]. Похована у Роздолі. 

Онук Францішки Юзеф Дунін-Карвіцький (1833-1910) став письменником, його краєзнавчі дослідження та мемуари є цінними джерелами з історії Волині та Поділля; зокрема фрагменти його робіт наведені на сторінках цього сайту про Вацлава Еміра, Адама Жевуського, Людвіку Марію з Жевуських Ходкевич.